Провадження № 22ц/790/3683/17 Головуючий 1-ї інстанції - Іванова І.В.
Справа № 639/5226/16-ц Доповідач - Бровченко І.О.
Категорія - право власності
14 листопада 2017 року судова колегія судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Харківської області в складі:
Головуючого - судді Бровченко І.О.,
суддів колегії -ОСОБА_1, ОСОБА_2,
при секретарі - Афоніні К.О.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Харкові цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Жовтневого районного суду м. Харкова від 19 квітня 2017 року по цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про визнання права власності на будинок в цілому, -
07 липня 2016 року позивач звернувся до суду з позовом до ОСОБА_4 про визнання права власності на житловий будинок № 1 по в'їзд Електричному в м. Харкові в цілому в порядку спадкування за законом після смерті 27 квітня 1998 року його матері ОСОБА_5, 1/2 частина якого належить йому на підставі свідоцтва про право на спадщину за її заповітом, зареєстрованого у КП «ХМБТІ» 03 грудня 1998 року .
В обґрунтування позовних вимог зазначив, що у 2011 році Жовтневий районний суд м. Харкова, виконуючи постанову президії Харківського обласного суду від 26 квітня 1996 року, прийняв 07 липня 1997 року незаконне рішення, яке за протестом прокурора постановою Президії Харківського обласного суду від 29 вересня 2000 року було скасовано та розглянув справу про встановлення факту прийняття спадку спадкоємцями ОСОБА_6 у вигляді спірного житлового будинку по в'їзду Електричному, 1 у м. Харкові. Рішенням від 08 вересня 2011 року ОСОБА_4, як спадкоємцю ОСОБА_7 і заінтересованій стороні було відмовлено у задоволені всіх його вимог, зокрема: про встановлення факту, визнання за ним права власності на житловий будинок в цілому, який на його думку належав ОСОБА_6 на підставі судового рішення від 13 листопада 1944 року. Оскільки апеляційний суд це рішення не скасував, воно набрало чинності. Таке рішення було прийняте у зв'язку з тим, що ОСОБА_6 ніколи власником будинку не був, незважаючи на нотаріальну копію рішення суду від 13 листопада 1944 року про визнання за ним право власності . Дійсно, якщо ОСОБА_6 помер, згідно цього рішення у 1942 році, а рішення було прийнято у 1944 році, то як могли його спадкоємці прийняти будинок у спадок, якщо реєстрація його у БТІ відбулася через 19 років після смерті ОСОБА_6. Адже, згідно норм спадкового права строк на прийняття спадщини складає шість місяців і починається цей строк не з моменту прийняття рішення, тим більше не з моменту реєстрації його у БТІ, а з моменту смерті людини. Тобто, навіть ті спадкоємці померлого, які проживали разом з ним до його смерті, про що стверджував ОСОБА_4 та його представник ОСОБА_8, не приймали житловий будинок у спадок, власником якого ОСОБА_6 не був. Саме з цієї причини рішення від 29 червня 1995 року, а потім і рішення від 07 липня 1997 року були скасовані. При цьому, справа була закрита, а постановами президії обласного суду передавалася до Жовтневого районного суду на новий розгляд із залученням заінтересованих осіб, якими у 2000 році були ОСОБА_4, як позивач і він як відповідач. Оскільки постановою президії його право власності на 1/2 частину будинку не було скасовано, а ухвала апеляційного суду від 18 березня 2002 року не є для БТІ правовстановлюючим документом, тим більше що її копію апеляційний суд не підписував, то він зараз залишається власником 1/2 частини житлового будинку, що підтверджується довідкою БТІ. Незважаючи на рішення судді Труханович В.В. щодо відмови йому у задоволені позову про визнання права власності на житловий будинок в цілому на підставі того, що ОСОБА_4 є власником 2/3 частини будинку, то воно не тільки не відповідає дійсності, а й суперечить рішенню судді Іванової І.В. від 08 вересня 2011 року, яке було прийняте раніше. А якщо закон зворотної сили не має, це рішення не має і не може мати для суду правових наслідків. ОСОБА_4 намагався використати це рішення звернувшись до судді Іванової І.В. з заявою про ухвалення додаткового рішення до її рішення, але ухвалою від 18 травня 2016 року суддя відмовила у задоволені цієї заяви. Таким чином, на даний час ОСОБА_4 володіє 1/2 частиною домоволодіння з урахуванням рішень і ухвал Жовтневого районного суду м. Харкова, які мають законну силу з 2011 року. Доказом його права власності на житловий будинок в цілому є факти, які він підтверджує доданими до позовної заяви документами з підписами посадових осіб. Так, спірний житловий будинок знаходився на балансі Жовтневого районного житлового управління, оскільки власника, до прийняття рішення від 13 листопада 1944 року, яке зареєстровано у книзі цивільного реєстру народного суду 1-ї дільниці Ленінського району м. Харкова за 1944 рік, не було. Витяг з цієї книги, який підтверджує цей факт, йому видали у державному архіві. Згідно рішення, зареєстрованого у цій книзі 10 листопада 1944 року, з позовом до Жовтневого районного житлового управління м. Харкова, на балансі якого знаходилося домоволодіння, частиною якого є спірний житловий будинок, звертався ОСОБА_9 про визнання за ним право власності на домоволодіння. 13 листопада 1944 року позов ОСОБА_9 був задоволений. Другим документом, який підтверджує факт належності житлового будинку ОСОБА_9 є відповідь з Харківського обласного архіву, в якій зазначено, що заборони прописки у будинку по в'їзду Електричному, 1 м. Харкова не було. Згідно закону, зокрема положення про паспорти, яке було прийнято у 1940 році, прописка у приватних житлових будинках здійснювалася його власником. Як свідчить домова книга на спірний житловий будинок , яка знаходиться з 2000 року у ОСОБА_4, у грудні 1944 року у будинку була прописана ОСОБА_10; 15 серпня 1945 року - ОСОБА_9; у 1946 році - чоловік ОСОБА_10, ОСОБА_11; у 1947 році - ОСОБА_7. Тобто, прописував мешканців будинку його власник ОСОБА_9. Оскільки його батько ОСОБА_6 помер у 1942 році, він ніякого відношення до прописки мешканців будинку не мав. До 1944 року, починаючи з 1933 року прописку у цьому будинку здійснювало Жовтневе районне житлове управління, а не ОСОБА_6. Оскільки спадкоємцем ОСОБА_9 за законом була його дружина ОСОБА_12 / ОСОБА_5/, яку він як власник прописав у будинку у 1970 році, вона стала власником будинку з березня 1972 року і залишалася власником до дня смерті 27 квітня 1998 року. Про цей факт говорить довідка з Жовтневого районного житлового управління. У зв'язку з тим, що він як син ОСОБА_5 не відмовився від її спадкового майна, що підтверджується свідоцтвом про право на її спадщину за заповітом, прийняв в спадок не ? частину житлового будинку, а житловий будинок в цілому. Адже, згідно норм спадкового права спадщина не може бути прийнята частково, якщо у померлої людини не було інших спадкоємців, або вони цю спадщину не прийняли. Його мати не оформляла цю спадщину у нотаріальній конторі з поважної причини, а саме тому, що у 1961 році будинок був незаконно перереєстровано на ОСОБА_6 на підставі нотаріальної копії рішення від 13 листопада 1944 року про визнання за ним права власності. Ця реєстрація будинку на мертву людину не має і не може мати для суду ніяких правових наслідків, що підтверджується рішенням судді Іванової від 08 вересня 2011 року про відмову ОСОБА_4 у встановленні факту прийняття спадкоємцями ОСОБА_6 спірного житлового будинку у спадок.
19 січня 2017 року ОСОБА_3 доповнив позов та посилався на те, що його вітчим ОСОБА_9, який помер у 1972 році, був власником домоволодіння по в'їзду Електричному, 1 в м. Харкові на підставі рішення народного суду 1-ї дільниці Ленінського району м. Харкова від 13 листопада 1944 року. Цей безперечний факт підтверджується цивільним реєстром судових рішень народного суду 1-ї дільниці Ленінського району м. Харкова за 1944 рік. Витяг цього реєстру видавалися йому у 2006 році, який він додавав до своїх позовних заяв як доказ, починаючи з 2006 року. Але, до цього часу судове рішення з урахуванням цього доказу Жовтневий районний суд м. Харкова, так і не прийняв. У 1997 році приймалося рішення від 07 липня 1997 року про визнання за його матір'ю право власності на 1/2 частину домоволодіння, а іншу 1/2 частину за її сусідом ОСОБА_7. Але таке рішення приймалося не на підставі цього справжнього рішення, а на підставі фальшивого документу, яким було рішення від 13 листопада 1944 року про визнання права власності за померлою людино. ОСОБА_6, який був батьком ОСОБА_9 і ніколи за життя не був власником будинку Щоб домоволодіння не було безхазяйним, його зареєстрували у БТІ у 1997 році на ім'я його мами ОСОБА_5 та на ім'я сусіда ОСОБА_7 по ? частині домоволодіння кожному. Після смерті мами 26 квітня 1998 року, він оформив свідоцтво про право на спадщину цієї 1/2 частини домоволодіння і зареєстрував у БТІ. Оскільки ОСОБА_7 також помер у 1998 році , свідоцтво про право на спадщину іншої 1/2 частини домоволодіння оформив ОСОБА_4 і зареєстрував це право у БТІ. Оскільки ОСОБА_13 заборонив йому користуватися половиною домоволодіння він в судовому порядку за допомогою експерта БТІ зробив виділ своєї половини. Але ОСОБА_4 оскаржив рішення судді і апеляційний суд його скасував. Не погоджуючись з виділом взагалі, він звернувся до прокуратури із скаргою на рішення від 07 липня 1997 року, вважаючи, що права ОСОБА_7, а тому і його право цим рішенням було порушено, посилаючись на той факт, що після ОСОБА_6 спадкоємцями були ОСОБА_10 і його онук ОСОБА_7. Рішення від 07 липня 1997 року було скасовано з направленням на новий розгляд. Рішенням Жовтневого районного суду м. Харкова від 07 грудня 2001 року визнано право власності за ОСОБА_5 на 1/3 частину домоволодіння, замість 1/2 частини, яка була у неї за життя, а за ОСОБА_7 визнано право на іншу 2/3 частину. Апеляційний суд за скаргою ОСОБА_4, змінив рішення та визнав за ним право власності на 1/3 частину спірного будинку, а за ОСОБА_4 на 2/3 частини спірного будинку. При цьому свідоцтво про їх право на спадщину по 1/2 частині домоволодіння скасував, анулювавши правову реєстрацію. Таким чином, з 2002 року і до теперішнього часу домоволодіння є безхазяйним. Це відбулося тому, що рішення від 07 липня 1997 року приймалося по фальшивому документу, складеному у 1961 році - рішенню про визнання права власності за мертвою людиною. Таким чином, з 2006 року суд не виправляв свою помилку,прийняттям рішення по справжньому рішенню від 13 листопада 44 року, що не визнавати за ним право власності на домоволодіння в цілому. Це робилося в інтересах ОСОБА_4, якому суд був зобов'язаний відмовити у задоволені позову та задовольнити його позов. Адже він є єдиним спадкоємцем після матері, а вона була єдиним спадкоємцем свого чоловіка ОСОБА_9, який помер у 1992 році, залишивши їй домоволодіння в спадок, в якому його мати прожила до смерті.
Рішенням Жовтневого районного суду м. Харкова від 19 квітня 2017 року у задоволені позовних вимог ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про визнання права власності на будинок в цілому відмовлено.
В апеляційній скарзі ОСОБА_3 просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, невідповідність висновків суду обставинам справи.
Вислухав доповідь судді, пояснення осіб, які беруть участь у справі, встановивши обставини справи, перевірив зібрані по справі докази, обговоривши доводи апеляційної скарги судова колегія вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Згідно з ч.1 ст. 303 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Відповідно до ст. 308 ЦПК України, суд апеляційної інстанції відхиляє апеляційну скаргу, якщо визнає, що суд першої інстанції постановив рішення з додержанням вимог матеріального і процесуального права.
Не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань.
Відповідно до вимог ст. 10 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Аналогічним чином питання обов'язків доказування і подання доказів регулює ст. 60 ЦПК України, за якою кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
За ст. 11 ЦПК України про диспозитивність цивільного судочинства, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.
Виходячи з цих положень закону, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, надавши докази відповідно до вимог ст.ст. 57-60 ЦПК України.
Судом першої інстанції встановлено та підтверджено наявними в матеріалах справи доказами, що рішенням Жовтневого районного суду м. Харкова від 18 грудня 2012 року, яке залишено без змін ухвалою судової палати з цивільних справ Апеляційного суду Харківської області від 05 лютого 2013 року, у задоволені позову ОСОБА_3 про визнання право власності на житловий будинок № 1 по в'їзду Електричному в м. Харкові в цілому, відмовлено.
Оскільки вищевказане рішення було ухвалено з приводу спору не між тими сторонами та не з тих самих підстав, у суду відсутні підстави для закриття провадження у зазначеній справі на підставі п.2 ч. 1 ст. 205 ЦПК України.
Рішенням Жовтневого районного суду м. Харкова від 07 липня 1997 року за ОСОБА_5 та ОСОБА_7 було визнано право власності на 1/2 частину житлового будинку №1 по в'їзду Електричному в м. Харкові за кожним (а.с.36-38).
Постановою президії Харківського обласного суду від 29 вересня 2000 року, рішення Жовтневого районного суду м. Харкова від 07 липня 1997 року в частині визнання права власності за ОСОБА_5 та ОСОБА_7 права власності за кожним на 1/2 частину домоволодіння №1 по в'їзду Електричному в м. Харкові у порядку судового нагляду скасовано, та справу направлено на новий судовий розгляд.
При новому розгляді справи, рішенням Жовтневого районного суду м. Харкова від 07 грудня 2001 року за ОСОБА_5 визнано право власності на 1/3 частину вищевказаного житлового будинку, після смерті ОСОБА_6, та ОСОБА_9 за ОСОБА_7 визнано право власності на 2/3 частини цього будинку після смерті ОСОБА_6 та ОСОБА_10.
Ухвалою судової колегії судової палати з цивільних справ апеляційного суду Харківської області від 18 березня 2002 року, рішення Жовтневого районного суду м. Харкова від 07 грудня 2001 року змінено, визнано право власності на 1/3 частину спірного житлового будинку за ОСОБА_3 після смерті ОСОБА_5 та на 2/3 частини цього будинку за ОСОБА_4 після смерті ОСОБА_7
Ухвалою Верховного Суду України від 30 вересня 2002 року вищезазначена ухвала Апеляційного суду Харківської області залишена без змін.
Відмовляючи у задоволені позовних вимог суд першої інстанції виходив з того, що позивачем у справі не надано належних та допустимих доказів, на підставі яких можливо зробити висновок про обґрунтованість його позовних вимог про визнання права власності на будинок в цілому. Навпаки з вищезгаданих судових рішень як першої, так і апеляційної інстанції вбачається, що за ОСОБА_3 було визнано право власності на 1/3 частину спірного житлового будинку після смерті ОСОБА_5 Рішення від 07 грудня 2001 року набрало законної сили 18 березня 2002 року. Рішенням апеляційної інстанції встановлено, що ОСОБА_5, яка прийняла у 1972 році спадщину після смерті чоловіка ОСОБА_14 стало належати 1/3 частина будинку. Спадкоємцем ОСОБА_5 є її син ОСОБА_3, який після смерті матері 7 листопада 1998 року оформив свідоцтво про право на спадкування за заповітом.
Судова колегія погоджується з таким висновком суду першої інстанції. Суд першої інстанції, ухвалюючи рішення про задоволення позову правильно встановив характер спірних правовідносин сторін у справі, вирішив спір з урахуванням конкретних обставин справи з дотриманням норм процесуального права. Суд на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, дійшов правильного висновку про відмову у задоволені позову.
Доводи апеляційної скарги не спростовують правильності оскаржуваного рішення, оскільки ці доводи зводяться до посилання на ті ж самі обставини та наведення відповідного обґрунтування позовних вимог, які надавались позивачем до Жовтневого районного суду м. Харкова, яким суд першої інстанції надав належну оцінку в оскаржуваному рішенні і судова повністю погоджується із цією оцінкою та прийнятим рішенням у даній цивільній справі. Фактично доводи апеляційної скарги є власним тлумаченням відповідачем обставин справи, які були предметом дослідження судом першої інстанції. Судова колегія враховує, що судові рішення, що набрали законної сили, обов'язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України.
За таких обставин судова колегія приходить до висновку про постановлення районним судом рішення з дотриманням вимог матеріального та процесуального права, у відповідності з обставинами справи, наданими сторонами доказами та, відповідно, про відсутність підстав для зміни чи скасування судового рішення.
Керуючись ст.ст. 303, 304, 308, 313, п. 1 ч. 1 ст. 314, ст.ст. 315, 317, 319 ЦПК України, судова колегія, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_3 відхилити.
Рішення Жовтневого районного суду м. Харкова від 19 квітня 2017 року залишити без змін.
Ухвала суду апеляційної інстанції набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання ним законної сили.
Головуючий -
Судді: