17 листопада 2017 року справа № 336/4657/17 провадження №2-а/336/439/2017
Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого судді: Семененка Я.В.
суддів: Бишевської Н.А. Добродняк І.Ю
розглянувши в порядку письмового провадження в м. Дніпрі апеляційні скарги Шевченківського об'єднаного управління Пенсійного фонду України м.Запоріжжя та ОСОБА_1
на постанову Шевченківського районного суду м.Запоріжжя від 19 вересня 2017 року по справі №336/4657/17(провадження №2-а/336/439/2017) за позовом ОСОБА_1, в інтересах якої діє ОСОБА_2 до Шевченківського об'єднаного управління Пенсійного фонду України м.Запоріжжя про визнання протиправним рішення та зобов'язання вчинити певні дії, -
ОСОБА_1, через свого представника ОСОБА_2, звернулась до суду з позовом, в якому просила:
1) визнати протиправним рішення Шевченківського об'єднаного управління Пенсійного фонду України м.Запоріжжя №16 від 30.07.2017 року про відмову у поновленні виплати пенсії за вислугу років ОСОБА_1;
2) зобов'язати Шевченківське об'єднане управління Пенсійного фонду України м.Запоріжжя перерахувати та поновити виплату пенсії за вислугу років ОСОБА_1 з 07 жовтня 2009 року, з нарахуванням компенсації втрати частини доходів, застосуванням всіх підвищень, індексацій, надбавок та доплат, передбачених чинним пенсійним законодавством України, як непрацюючому пенсіонеру.
В обґрунтування своїх вимог посилалась на те, що до січня 2000р. вона проживала на території України за адресою: АДРЕСА_1, та отримувала пенсію за вислугу років. У зв'язку з виїздом на постійне місце проживання до Ізраїлю їй було припинено виплату пенсії. Рішенням Конституційного суду України від 07 жовтня 2009 року №25-рп/2009 визнано неконституційними положення п.2 ч.1 ст.49 та другого речення ст.51 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", у зв'язку з чим 21.07.2017р. вона, через свого представника, звернулася до відповідача із заявою про перерахунок та поновлення виплати пенсії, однак рішенням №16 від 30.07.2017 року відповідач відмовив у поновленні виплати пенсії через відсутність документів, які б підтверджували її реєстрацію на території Шевченківського району м. Запоріжжя. Вказані обставини стали підставою для звернення позивача до суду з адміністративним позовом.
Постановою Шевченківського районного суду м.Запоріжжя від 19 вересня 2017 року адміністративний позов задоволено частково, а саме:
визнано протиправним рішення Шевченківського об'єднаного управління Пенсійного фонду України м. Запоріжжя № 16 від 30.07.2017 року про відмову у поновленні виплати
пенсії за вислугу років ОСОБА_1;
зобов'язано Шевченківське об'єднане управління Пенсійного фонду України м. Запоріжжя поновити виплату раніше призначеної пенсії за вислугу років ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, починаючи з 21.02.2017 року.
Позовні вимоги про відновлення виплати ОСОБА_1 пенсії з 07.10.2009 р. по 20.02.2017 року - залишені без розгляду.
В решті позову відмовлено.
Постанова суду мотивована тим, що з дня набрання чинності рішенням Конституційного суду України від 7 жовтня 2009 року №25-рп/2009 щодо неконституційності положень пункту 2 частини першої статті 49, другого речення статті 51 Закону №1058-ІV у позивача виникло право на поновлення виплати раніше призначеної пенсії. Разом з тим, суд першої інстанції зазначив, що даний спір повинен вирішуватись з урахуванням вимог статтей 99 та 100 Кодексу адміністративного судочинства України. Враховуючи те, що виплата пенсії носить щомісячний характер, а рішення Конституційного Суду України оприлюднюються в ЗМІ і мають загальнодоступний характер, позивач про порушення своїх прав повинен був дізнатися в жовтні 2009 року, проте звернувся з адміністративним позовом до суду лише 21.08.2017 року, у зв'язку з чим суд дійшов висновку, що позов в частині періоду з 07.10.2009 р. по 20.02.2017 року підлягає залишенню без розгляду.
Не погоджуючись з постановою суду першої інстанції, Шевченківське об'єднане управління Пенсійного фонду України м.Запоріжжя подало апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення судом норм матеріального права, неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, просило скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити в повному обсязі. Апеляційна скарга Управління фактично обґрунтована тими доводами, які стали підставою для відмови у поновленні виплати пенсії позивачу.
Позивач також звернувся до суду з апеляційною скаргою на постанову суду першої інстанції, в якій посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просив постанову суду змінити та зобов'язати Шевченківське об'єднане управління Пенсійного фонду України м.Запоріжжя перерахувати та поновити виплату пенсії за вислугу років ОСОБА_1 з 07 жовтня 2009 року, з нарахуванням компенсації втрати частини доходів, застосуванням всіх підвищень, індексацій, надбавок та доплат, передбачених чинним пенсійним законодавством України, як непрацюючому пенсіонеру. Вимоги апеляційної скарги позивач обґрунтовує тим, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку щодо поновлення виплати раніше призначеної пенсії позивачу починаючи з 21.02.2017 року. Так, визначаючи дату, з якої має бути поновлено виплату пенсії позивачу, суд керувався приписами ч.2 ст. 99 КАС України, відповідно до яких для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. На думку позивача встановлений ст.99 КАС України строк, не застосовується до спірних правовідносин. Такі висновки позивач обґрунтував посиланням на ч.2 ст.46 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування". Крім цього, позивач вказує на те, що судом першої інстанції не надано оцінки вимогам позивача щодо виплати пенсії з нарахуванням компенсації втрати частини доходів, застосуванням всіх підвищень, індексацій, надбавок та доплат, передбачених чинним пенсійним законодавством України, як непрацюючому пенсіонеру.
Перевіривши матеріали справи, оцінивши доводи апеляційних скарг та правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що апеляційна скарга відповідача підлягає залишенню без задоволення, а апеляційна скарга позивача - частковому задоволенню, виходячи із наступного.
Судом встановлено та матеріалами справи підтверджено, що ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_2, є громадянкою України, що підтверджується її паспортом громадянина України для виїзду за кордон, термін дії паспорта продовжено до 03.02.2018р.
До січня 2000 року позивач мешкала за адресою: Україна, АДРЕСА_1, та отримувала пенсію за вислугу років.
Згодом позивач виїхала на постійне місце проживання до Ізраїлю, у зв'язку з чим виплата їй пенсії була припинена.
21 липня 2017 року, ОСОБА_1, через свого представника ОСОБА_2 по нотаріальній довіреності, звернулася до відповідача, з заявою про перерахунок та поновлення виплати пенсії з 07.10.2009р. в розмірах відповідно до чинного пенсійного законодавства України, як непрацюючому пенсіонеру.
Рішенням №16 від 30 липня 2017 року відповідач відмовив у поновленні виплати пенсії позивачу. Відмова мотивована тим, що позивачем не надано паспорта громадянина України або тимчасове посвідчення про реєстрацію громадян на території України, які б підтверджували її реєстрацію, а саме в Шевченківському районі м.Запоріжжя на день подання вказаної заяви.
Вказані обставини стали підставою для звернення з позовом до суду.
За наслідками перегляду судового рішення суд апеляційної інстанції погоджується з висновками суду першої інстанції щодо наявності правових підстав для часткового задоволення позову з огляду на наступне.
Відповідно до частини першої статті 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Закріплюючи на конституційному рівні право на соціальний захист кожного громадянина, без будь-яких винятків, держава реалізує положення статті 24 Конституції України, відповідно до якої громадяни мають рівні конституційні права і не може бути обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.
Крім того, Україна гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами (частина третя статті 25 Конституції України).
Згідно з частиною другою статті 2 Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні"реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не може бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.
Згідно з пунктом 2 частини першої статті 49, другим реченням статті 51 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України. Під час перебування за кордоном пенсія виплачується в тому разі, якщо це передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.
Рішенням Конституційного Суду України від 7 жовтня 2009 року № 25-рп/2009 положення пункт 2 частини 1 статті 49, другого речення статті 51 Закону № 1058-IV щодо припинення виплати пенсії пенсіонерам на час постійного проживання за кордоном у разі, якщо Україна не уклала з відповідною державою міжнародний договір з питань пенсійного забезпечення і якщо згода на обов'язковість такого міжнародного договору не надана Верховною Радою України, визнані такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними).
Як зазначено в Рішенні № 25-рп/2009, оспорюваними нормами Закону № 1058-IV держава всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб право на соціальний захист поставила в залежність від факту укладення Україною з відповідною державою міжнародного договору з питань пенсійного забезпечення. Таким чином, держава всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, що мають право на отримання пенсії у старості, на законодавчому рівні позбавила цього права пенсіонерів у тих випадках, коли вони обрали постійним місцем проживання країну, з якою не укладено відповідного договору. Виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, - в Україні чи за її межами.
У відповідності до частини 2 статті 152 Конституції України закони, інші правові акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність.
Отже, з 7 жовтня 2009 року порядок виплати пенсій громадянам, які виїхали на постійне місце проживання за кордон регулюється нормами Закону № 1058-IV з урахуванням рішення Конституційного суду України № 25-рп/2009, тобто виплата пенсії повинна проводитися незалежно від місця проживання пенсіонера.
Відсутність законодавчо встановленого механізму поновлення виплати пенсії, припиненої у зв'язку з виїздом громадянина України на постійне місце проживання за кордон, або переведення з одного виду пенсії на інший, не може бути підставою для позбавлення таких осіб права на соціальний захист, що встановлений статтею 46 Конституції України.
Як зазначив Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у рішенні у справі "Пічкур проти України", яке набрало статусу остаточного 7 лютого 2014 року, у цій справі право на отримання пенсії як таке стало залежним від місця проживання заявника. Це призвело до ситуації, в якій заявник, пропрацювавши багато років у своїй країні та сплативши внески до системи пенсійного забезпечення, був зовсім позбавлений права на пенсію лише на тій підставі, що він більше не проживає на території України. Дійсно, заявник, який був економічно активним в Україні з 1956 до 1996 року, мав право на отримання пенсії після закінчення трудової діяльності та, як це передбачалося національним законодавством на час події, він знову отримував би свою пенсію після повернення в Україну. Тому ЄСПЛ доходить висновку, що заявник перебував у відносно схожій ситуації із пенсіонерами, які проживали в Україні, щодо самого права на отримання пенсії (пункт 51 цього рішення).
У пункті 54 вказаного рішення ЄСПЛ зазначив, що наведених вище міркувань ЄСПЛ достатньо для висновку про те, що різниця в поводженні, на яку заявник скаржився, порушувала статтю 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), згідно з якою користування правами та свободами, визнаними в Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою, у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, якою передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном та закріплено, що ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Враховуючи те, що рішення ЄСПЛ є джерелом права та обов'язковими для виконання Україною відповідно до статті 46 Конвенції, суди при розгляді справ зобов'язані враховувати практику ЄСПЛ, у тому числі й у рішенні у справі "Пічкур проти України", як джерело права відповідно до статті 17 Закону № 3477-IV.
Проживаючи в Ізраїлі, як громадянка України, позивач має такі ж самі конституційні права, як й інші громадяни цієї держави, оскільки Конституція України та пенсійне законодавство України не допускають обмеження права на соціальний захист, зокрема права на отримання пенсії за ознакою місця проживання.
З огляду на викладене, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про неправомірність рішення відповідача про відмову у поновленні виплати пенсії за вислугу років ОСОБА_1 й обґрунтовано зобов'язав відповідача поновити позивачу виплату раніше призначеної пенсії за вислугу років з 21.02.2017 року (з урахуванням шестимісячного строку на звернення до адміністративного суду за захистом своїх прав).
При цьому, суд першої інстанції, залишаючи позов ОСОБА_1 в частині вимог з 07.10.2009 р. по 20.02.2017 року без розгляду обґрунтовано виходив з того, що даний спір має вирішуватися з урахуванням вимог статей 99,100 КАС України.
Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом України у постановах від 8 грудня 2015 року (справи №21-5440а15, № 21-5653а15).
У цій справі позивач просив суд зобов'язати відповідача перерахувати та поновити виплату пенсії за вислугу років з 07 жовтня 2009 року - з дня набрання чинності Рішенням №25-рп/2009, але до суду звернувся з позовом 21.08.2017р., не зазначивши при цьому поважних причин пропуску строку, а судом таких причин не встановлено.
Таким чином, враховуючи дату звернення позивача до суду, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що права позивача підлягають захисту з 21.02.2017 року, тобто в межах шестимісячного строку, визначеного ч.2 ст.99 КАС України.
Суд апеляційної інстанції не бере до уваги посилання позивача на приписи ч.2 ст.46 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" виходячи із наступного.
Відповідно до ч.2 ст.46 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" нараховані суми пенсії, не отримані з вини органу, що призначає і виплачує пенсію, виплачуються за минулий час без обмеження будь-яким строком з нарахуванням компенсації втрати частини доходів.
Таким чином, строк давності звернення до суду не застосовується лише до вимог щодо нарахованих пенсій. В спірних правовідносинах суми пенсії позивачу не були нараховані пенсійним органом, а відтак доводи позивача щодо застосування вимог ч.2 ст.46 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" є помилковими.
З огляду на встановлені обставини справи, суд апеляційної інстанції погоджується з висновками суду першої інстанції щодо застосування у спірних правовідносинах ст.99,100 КАС України та необхідність зобов'язання відповідача поновити ОСОБА_1 виплату пенсії з 21.02.2017р.
В той же час, суд першої інстанції не звернув увагу на зміст та обсяг заявлених вимог, та не надав правової оцінки позовним вимогам ОСОБА_1 щодо виплати пенсії з нарахуванням компенсації втрати частини доходів, застосуванням всіх підвищень, індексацій, надбавок та доплат, передбачених чинним пенсійним законодавством України, як непрацюючому пенсіонеру.
Згідно ч.1, ч.2 ст.42 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» пенсії, призначені за цим Законом, індексуються відповідно до законодавства про індексацію грошових доходів населення.
Згідно ст.1 Закону України «Про компенсацію громадянам частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати» підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи).
Відповідно до статті 2 цього Закону компенсація громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати (далі - компенсація) провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період починаючи з дня набрання чинності цим Законом.
Таким чином, позивач має право на нарахування компенсації втрати частини доходів.
Відповідно до ч.1 ст.6 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» непрацездатні громадяни крім пенсійних виплат із системи пенсійного забезпечення мають право отримувати доплати, надбавки та підвищення до зазначених виплат, додаткову пенсію в порядку та за рахунок коштів, визначених законодавством.
Отже, позивач має право на виплату пенсії з урахуванням всіх підвищень, надбавок та доплат, передбачених чинним пенсійним законодавством України, як непрацюючому пенсіонеру.
Враховуючи встановлені обставини справи, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що постанову суду першої інстанції в частині зобов'язання Шевченківського об'єднаного управління Пенсійного фонду України м.Запоріжжя поновити позивачу виплату раніше призначеної пенсії за вислугу років слід змінити, виклавши в цій частині рішення суду в іншій редакції.
На підставі викладеного, керуючись п.2 ч.1 ст. 198, ст. 201, 205, 207 КАС України, суд,-
Апеляційну скаргу Шевченківського об'єднаного управління Пенсійного фонду України м.Запоріжжя - залишити без задоволення.
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити частково.
Постанову Шевченківського районного суду м.Запоріжжя від 19 вересня 2017 року по справі №336/4657/17(провадження №2-а/336/439/2017), в частині зобов'язання Шевченківського об'єднаного управління Пенсійного фонду України м.Запоріжжя поновити ОСОБА_1 виплату раніше призначеної пенсії за вислугу років - змінити, виклавши в цій частині рішення суду в наступній редакції:
"Зобов'язати Шевченківське об'єднане управління Пенсійного фонду України м. Запоріжжя поновити виплату раніше призначеної пенсії за вислугу років ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, починаючи з 21.02.2017 року, з урахуванням права ОСОБА_1 на компенсацію втрати частини доходів, застосування всіх підвищень, надбавок та доплат, передбачених чинним пенсійним законодавством України, як непрацюючому пенсіонеру."
В іншій частині постанову суду залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копій особам, які беруть участь у справі, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Головуючий: Я.В. Семененко
Суддя: Н.А. Бишевська
Суддя: І.Ю. Добродняк