04116 м.Київ, вул. Шолуденка, 1 (044) 230-06-58
"13" листопада 2017 р. Справа№ 910/8863/17
Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого: Дикунської С.Я.
суддів: Сітайло Л.Г.
Буравльова С.І.
секретар Драчук Р.А.
за участю представників:
від позивача Лавринович В.О. - дов. б/н від 20.05.2017
від відповідача не з'явились
розглядаючи у відкритому судовому засіданні
апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «ВТОРМЕТАЛ»
на рішення Господарського суду міста Києва
від 09.08.2017 (суддя Підченко Ю.О.)
у справі № 910/8863/17
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «ВТОРМЕТАЛ»
(далі - ТОВ «ВТОРМЕТАЛ»)
до Публічного акціонерного товариства «СБЕРБАНК»
(далі - ПАТ «СБЕРБАНК»)
про визнання третейської угоди недійсною
Рішенням Господарського суду міста Києва від 09.08.2017 у справі № 910/8863/17 в задоволенні позову Товариства з обмеженою відповідальністю «ВТОРМЕТАЛ» до Публічного акціонерного товариства «СБЕРБАНК» про визнання недійсним п. 6.8. договору поруки № 2 від 25 травня 2015 року відмовлено.
Не погоджуючись із згаданим рішенням, позивач оскаржив його в апеляційному порядку, просив скасувати та прийняти нове, яким позов задовольнити в повному обсязі. В обґрунтування своїх вимог зазначив, що оскаржуване рішення прийнято за неповного з'ясування обставин, що мають значення для справи, з порушенням норм матеріального та процесуального права. За твердженнями апелянта, судом першої інстанції залишено поза увагою, що викладене в п. 6.8 Договору поруки третейське застереження укладено позивачем під впливом тяжких обставин, які полягали у дуже скрутному фінансовому становищі поручителя (позивача) та боржника, і на вкрай невигідних для нього умовах, нав'язаних позивачу банком саме внаслідок такого фінансового стану зобов'язаних сторін й полягали у зміні умов кредитування, наданні забезпечення виконання зобов'язання в формі фінансової поруки, а також включенні умов, якими позивача було усунуто від можливості як звернутись до держаного суду, так і від вибору третейського судді. На переконання апелянта, спірне третейське застереження суперечить вимогам чинного законодавства, адже третейським судам непідвідомчі спори, які виникають з кредитних договорів, за якими грошові кошти надавались в іноземній валюті, такі правовідносини носять публічно-правовий характер, в той час як до компетенції третейських судів віднесено приватноправові спори. Крім цього, на думку апелянта, судом безпідставно відхилено клопотання про залучення до участі у справі третьої особи - ТОВ «Інтер-ГТВ», яке є позичальником за кредитним Договором.
Відповідно до автоматизованого розподілу справ між суддями справу № 910/8863/17 передано на розгляд колегії суддів у складі головуючого судді Дикунської С.Я., суддів Жук Г.А., Мальченко А.О.
Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 11.09.2017 апеляційну скаргу ТОВ «ВТОРМЕТАЛ» прийнято до провадження у визначеному складі суддів, розгляд справи призначено на 03.10.2017.
02.10.2017 надійшло клопотання ТОВ «Інтер-ГТВ» про вступ у справу в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача, яка мотивована тим, що заявник є позичальником за Договором про відкриття кредитної лінії № 64-В/11/54КЛ від 17.06.2011, для забезпечення зобов'язань за яким між позивачем та відповідачем укладено Договір поруки з оспорюваним третейським застереженням. У випадку визнання недійсним третейського застереження в Договорі поруки, вищезгадана обставина матиме безпосереднє значення для позичальника, оскільки в такому випадку зміняться його права та обов'язки відповідно до рішення третейського суду, а саме збільшиться обсяг його відповідальності.
Представник позивача в судовому засіданні апеляційної інстанції 03.10.2017 підтримав подану заяву про вступ у справу ТОВ «Інтер-ГТВ» в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача.
Представник відповідача проти залучення ТОВ «Інтер-ГТВ» в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача заперечив.
Відповідно до ч. 1 ст. 99 ГПК України в апеляційній інстанції справи переглядаються за правилами розгляду цих справ у першій інстанції з урахуванням особливостей, передбачених у ХІІ розділі ГПК України.
На підставі ст. 101 ГПК України у процесі перегляду справи апеляційний господарський суд за наявними у справі і додатково поданими доказами повторно розглядає справу. Додаткові докази приймаються судом, якщо заявник обґрунтував неможливість їх подання суду першої інстанції з причин, що не залежали від нього. Апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі. В апеляційній інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.
За приписами ч. 1 ст. 27 ГПК України треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, можуть вступити у справу на стороні позивача або відповідача до прийняття рішення господарським судом, якщо рішення з господарського спору може вплинути на їх права або обов'язки щодо однієї з сторін. Їх може бути залучено до участі у справі також за клопотанням сторін, прокурора. Якщо господарський суд при прийнятті позовної заяви, вчиненні дій по підготовці справи до розгляду або під час розгляду справи встановить, що рішення господарського суду може вплинути на права і обов'язки осіб, що не є стороною у справі, господарський суд залучає таких осіб до участі у справі як третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору. У справах щодо майна господарських організацій, у статутному капіталі яких є корпоративні права держави, господарський суд залучає орган державної влади, який здійснює управління корпоративними правами, до участі у справі як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору.
Розглянувши вказану вище заяву, апеляційний господарський суд дійшов висновку, що вона є безпідставною та необґрунтованою, відтак не підлягає задоволенню, адже визнання недійсним пункту 6.8 Договору поруки № 2 від 25.05.2015 не матиме наслідком збільшення обсягу відповідальності позичальника (ТОВ «Інтер-ГТВ») за кредитним договором, ним врегульовано лише порядок вирішення спорів між позивачем та відповідачем, які можуть виникнути з договору поруки, а не з кредитного договору, зокрема, щодо обсягу відповідальності сторін.
03.10.2017 надійшов відзив представника ПАТ «СБЕРБАНК» на апеляційну скаргу, в якому останній доводи апеляційної скарги заперечив, просив не брати їх до уваги, відтак оскаржуване рішення як законне та обґрунтоване залишити без змін.
В судовому засіданні апеляційної інстанції 03.10.2017 оголошено перерву на 24.10.2017 на підставі ст. 77 ГПК України.
В зв'язку з перебуванням суддів Жук Г.А. та Мальченко А.О. у відпустці, 23.10.2017 системою автоматизованого розподілу проведено заміну згаданих суддів й згідно протоколу автоматичної зміни складу суду визначено колегію суддів у складі : головуючого судді Дикунської С.Я., суддів Сітайло Л.Г., Буравльова С.І.
Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 23.10.2017 справу № 910/8863/17 за апеляційною скаргою ТОВ «ВТОРМЕТАЛ» прийнято до провадження у визначеному складі суду.
В судовому засіданні апеляційної інстанції 24.10.2017 згідно ст. 77 ГПК України оголошено перерву на 13.11.2017.
13.11.2017 до початку судового засідання надійшли додаткові пояснення представника відповідача в обґрунтування його позиції з долученням додаткової судової практики.
В судове засідання апеляційної інстанції 13.11.2017 з'явився представник позивача, представник відповідача не з'явився, хоча про час і місце розгляду справи повідомлявся належним чином, про причини своєї неявки апеляційний суд не повідомив, клопотань про відкладення розгляду справи не надіслав.
Згідно абзацу 3 п. 3.9.1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 18 від 26.12.2011 «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» в разі якщо ухвалу про порушення провадження у справі було надіслано за належною адресою (тобто повідомленою суду стороною, а в разі ненадання суду відповідної інформації - адресою, зазначеною в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), і не повернуто підприємством зв'язку або повернуто з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, вважається, що адресат повідомлений про час і місце розгляду справи судом.
У випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору (п. 3.9.2 цієї ж постанови пленуму Вищого господарського суду України № 18 від 26.12.2011).
Оскільки відповідач належним чином повідомлений про дату, час та місце розгляду справи, неявка його представника не перешкоджає вирішенню апеляційної скарги по суті, апеляційний суд вважав за необхідне справу розглянути за відсутності цього представника за наявними у справі матеріалами.
Представник позивача в судовому засіданні апеляційної інстанції свою апеляційну скаргу підтримав, просив її задовольнити за наведених в ній та додаткових поясненнях до неї підстав, оскаржуване рішення скасувати та прийняти нове про задоволення позову.
Заслухавши пояснення представника позивача, розглянувши доводи апеляційної скарги, дослідивши долучені до матеріалів справи письмові докази, виходячи з вимог чинного законодавства, апеляційний господарський суд дійшов висновку, що скарга не підлягає задоволенню.
Так, ТОВ «ВТОРМЕТАЛ» звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до ПАТ «Сбербанк» про визнання третейської угоди недійсною. В обґрунтування своїх вимог зазначило, що за змістом оспорюваного третейського застереженням на розгляд третейського суду були передані спори, які за законом підлягають вирішенню виключно судами загальною юрисдикції, зокрема, предметом договору є грошові кошти в іноземній валюті й ця обставина виключає можливість віднесення будь-яких питань (спорів), пов'язаних з таким договором, до компетенції третейського суду. При цьому, позивач зазначав, що такі його твердження ґрунтуються на правовій позиції Верховного Суду України, викладеній в постанові від 21.10.2015 у справі № 6-831цс15.
Крім цього, позивач вказував, що викладене в п. 6.8 укладеного між сторонами Договору поруки № 2 від 25.05.2015 третейське застереження здійснено ним під впливом тяжких обставин, які полягали у вкрай скрутному фінансовому становищі поручителя (позивача) та боржника, на абсолютно невигідних для нього умовах, які були нав'язані позивачу банком саме внаслідок такого фінансового стану зобов'язаних сторін, полягали у зміні умов кредитування, наданні забезпечення виконання зобов'язання у формі фінансової поруки, а також включенні умов, якими позивача було усунуто як від можливості звернутись до держаного суду, так і від вибору третейського судді. З огляду на приписи ст. ст. 203, 215, 233 ЦК України позивач просив визнати недійсним п. 6.8 Договору поруки № 2 від 25.05.2015.
Заперечуючи проти позову, відповідач зазначив, що позивачем не доведено існування тяжких обставин (їх крайньої форми), з якими приписи ст. 233 ЦК України пов'язують можливість визнання договору недійсним, зокрема, викладеного в ньому третейського застереження. За твердженнями відповідача, положення Закону України «Про третейські суди» не містять застережень щодо неможливості розгляду третейськими судами спорів, які виникають з кредитних правовідносин, у яких кредит надавався в іноземній валюті, а отже посилання позивача на зазначену обставину, як на підставу для визнання третейської угоди недійсною не заслуговують на увагу. Крім цього, на думку відповідача, третейська угода не є відмовою від права на звернення до суду, а одним із способів реалізації права на захист своїх прав позивачем. Підстави для застосування до правовідносин в межах даної справи правової позиції ВСУ, викладеної у постанові від 21.10.2015 № 6-831цс15 відсутні.
Як встановлено матеріалами справи, 17.06.2011 між ПАТ «Дочірний банк Сбербанку Росії», правонаступником якого є ПАТ «Сбербанк» (відповідачем, банком за Договором) та ТОВ «Інтер-ГТВ» (позивальником за Договором) укладено Договір про відкриття кредитної лінії № 64-В/11/54/КЛ (далі - Кредитний договір).
В подальшому між банком та позичальником було укладено низку Договорів про внесення змін до Кредитного договору, зокрема, Додатковий договір № 2 від 25.05.2015, за умовами якого сторони погодили викласти Кредитний договір у новій редакції.
Так, за умовами п. 1.1 Кредитного договору (в редакції Додаткового договору № 2) банк відкриває позичальнику мультивалютну відновлювальну кредитну лінію, що надалі іменується - кредитна лінія, надає позичальнику кредитні кошти (далі - кредит) в порядку та на умовах, визначених Договором, а позичальник зобов'язується використовувати кредит на цілі, визначені п. 1.5 Договору, своєчасно та у повному обсязі сплачувати банку проценти за користування кредитом, а також повернути банку кредит у терміни, встановлені Договором та виконати інші умови цього Договору.
Відповідно до п. 1.5 Кредитного договору (в редакції Додаткового договору № 2) кредит надається для рефінансування заборгованості перед банками та поповнення обігових коштів позичальника. Позичальник зобов'язаний використовувати кредит за цільовим призначенням, а також у будь-якому випадку використовувати надані йому за Договором кошти, які прямо або опосередковано заборонені законодавством України, або установчими документами позичальника.
З метою забезпечення виконання позичальником своїх зобов'язань за Кредитним договором, 25.05.2015 між ТОВ «ВТОРМЕТАЛ» (позивачем, поручителем за Договором) та ПАТ «Дочірній банк Сбербанку Росії», правонаступником якого є ПАТ «Сбербанк» (відповідачем, кредитором за Договором) укладено договір поруки № 2 (далі - Договір поруки), приписами ст.1 якого визначено, що основний договір - це Договір про відкриття кредитної лінії номер 64-В/11/54/КЛ між кредитором та боржником (ТОВ «Інтер-ГТВ») від 17.06.2011 з усіма змінами і доповненнями до нього, укладеними протягом строку його дії, зокрема з урахуванням змін до нього, внесених згідно з Додатковим договором № 2 від 25.05.2015.
За умовами п. 2.1.1 Договору поруки відповідальність поручителя перед кредитором включає зобов'язання, які були невиконані боржником та які передбачені основним (Кредитним) договором, зокрема, зобов'язання повернути кредитору кредит, наданий в доларах США, гривні в межах кредитної лінії, відкритої строком до 16.06.2016 за основним договором з граничним лімітом кредитування в сумі 33 000 000, 00 дол. США (з урахуванням індексу інфляції у разі прострочення повернення кредиту, наданого в межах ліміту кредитної лінії в національній валюті України), в строки, які зазначаються в основному договорі, а у випадках, передбачених законодавством України та/або основним договором та/або цим договором - достроково.
Цей Договір поруки згідно п. 6.3 набирає чинності з моменту його укладення в письмовій формі. Строк його дії складає 4 роки, але в будь-якому випадку строк його дії продовжується до повного виконання кожною зі сторін своїх зобов'язань. При цьому Договір припиняє свою дію достроково у випадку належного виконання боржником або поручителем усіх зобов'язань, передбачених ст. 2 Договору, а також з інших підстав, передбачених законодавством України. Не допускається припинення поруки без припинення забезпеченого нею зобов'язання.
За умовами п. 6.8 Договору поруки усі спори, розбіжності або вимоги, що виникають з договору чи у зв'язку з ним, в тому числі, що стосуються його укладення, виконання, зміни, порушення, розірвання, визнання недійсним повністю або частково, або визнання не укладеним, а також з будь-яких інших питань, що стосуються договору, підлягають розгляду у постійно діючому третейському суді при всеукраїнській громадській організації «Союз інвесторів України», місцезнаходження якого: 03142, м. Київ, вул. Заболотного, буд. 150, корпус А, офіс 25 (свідоцтво про реєстрацію постійно діючого третейського суду від 15.03.2013р., видане Державною реєстраційною службою України) згідно з регламентом зазначеного третейського суду, який є невід'ємною частиною даної третейської угоди та знаходиться у відкритому доступі на сайті суду http://arbitrate.com.ua/. Спір розглядається одноособово суддею, призначеним головою третейського суду при всеукраїнській громадській організації «Союз інвесторів України» зі списку суддів, що знаходиться у відкритому доступі на сайті цього суду http://arbitrate.com.ua/. При цьому, сторони договору підтверджують, що вони ознайомлені з регламентом Третейського суду при Всеукраїнській громадській організації «Союз інвесторів України», добре розуміють положення цього регламенту. Сторони домовились, що рішення постійно діючого третейського суду при всеукраїнській громадській організації «Союз інвесторів України» є остаточним і обов'язковим з дати його винесення. Умови договору, які містять відомості про найменування сторін та їх місцезнаходження, є складовими частинами даної третейської угоди. Місце і дата укладення третейської угоди відповідають місцю і даті укладання договору.
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, місцевий господарський суд виходив з того, що позивачем не доведено факту укладення спірного пункту оспорюваного правочину під впливом тяжких обставин, на вкрай невигідних для нього в розумінні ст. 233 ЦК України умовах, а визначене спірним третейським застереженням коло спорів, розбіжностей або вимог, які підлягають розгляду третейським судом, стосується виключно Договору поруки № 2 від 25.05.2015. Наведене не суперечить обмеженням підвідомчості спорів третейським судам, встановленим ст. 6 Закону України «Про третейські суди», зокрема, переліку категорій справ, які не містять застережень щодо неможливості розгляду третейськими судами спорів, які виникають з кредитних правовідносин, в яких кредит надавався в іноземній валюті. Більше того, за висновками суду, третейська угода про передання спору на розгляд третейського суду не є відмовою від права на звернення до суду, а є одним із способів реалізації права на захист своїх прав.
Апеляційний господарський суд погоджується з такими висновками місцевого суду.
За приписами ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 Цивільного кодексу України. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним.
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Відповідно до ст. 203 ЦК України загальними вимогами, додержання яких є необхідним для чинності правочину є: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Правочин згідно ст. 204 ЦК України є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Відповідно до постанови пленуму Верховного суду України № 9 від 06.11.2009 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» під час розгляду справ про визнання угоди (правочину) недійсною, господарський суд встановлює наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними та настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угоди вимогам закону, додержання встановленої форми угоди, правоздатність сторін за угодою, у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. При цьому обставини, що мають істотне значення для вирішення спору повинні підтверджуватись сторонами належними та допустимими доказами відповідно до вимог статей 33, 34 Господарського процесуального кодексу України.
За приписами ст. 2 Закону України «Про третейські суди» третейська угода - це угода сторін про передачу спору на вирішення третейським судом.
Третейська угода може бути укладена у вигляді третейського застереження в договорі, контракті або у вигляді окремої письмової угоди (ч. 2 ст. 12 Закону України «Про третейські суди»).
Положеннями ч. 1 ст. 5 Закону України «Про третейські суди» закріплено право юридичних та/або фізичних осіб передати на розгляд третейського суду будь-який спір, який виникає з цивільних чи господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом. При цьому, спір може бути переданий на розгляд третейського суду за наявності між сторонами третейської угоди, яка відповідає вимогам цього Закону.
Підвідомчість справ третейським судам та визначений вичерпний перелік винятків, коли спір не може бути розглянутий таким судом встановлена ст. 6 Закону України «Про третейські суди».
Так, за приписами згаданої статті третейські суди в порядку, передбаченому цим Законом, можуть розглядати будь-які справи, що виникають із цивільних та господарських правовідносин, за винятком:
1) справ у спорах про визнання недійсними нормативно-правових актів;
2) справ у спорах, що виникають при укладенні, зміні, розірванні та виконанні господарських договорів, пов'язаних із задоволенням державних потреб;
3) справ, пов'язаних з державною таємницею;
4) справ у спорах, що виникають із сімейних правовідносин, крім справ у спорах, що виникають із шлюбних контрактів (договорів);
5) справ про відновлення платоспроможності боржника чи визнання його банкрутом;
6) справ, однією із сторін в яких є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт під час здійснення ним владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень, державна установа чи організація, казенне підприємство;
7) справ у спорах щодо нерухомого майна, включаючи земельні ділянки;
8) справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення;
9) справ у спорах, що виникають з трудових відносин;
10) справ, що виникають з корпоративних відносин у спорах між господарським товариством та його учасником (засновником, акціонером), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами) господарських товариств, пов'язаних із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цих товариств;
11) інших справ, які відповідно до закону підлягають вирішенню виключно судами загальної юрисдикції або Конституційним Судом України;
12) справ, коли хоча б одна із сторін спору є нерезидентом України;
13) справ, за результатами розгляду яких виконання рішення третейського суду потребуватиме вчинення відповідних дій органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими чи службовими особами та іншими суб'єктами під час здійснення ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень;
14) справ у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки).
Таким чином, з системного аналізу положень вищевказаної норми закону вбачається, що третейські суди в порядку, передбаченому цим Законом, можуть розглядати будь-які справи, що виникають із цивільних та господарських правовідносин, за певним винятком.
Вищезгадана правова норма носить імперативний характер і встановлює вичерпний перелік справ, не підвідомчих третейському суду. При цьому, серед наведеного у зазначеному переліку справ, непідвідомчих третейському суду, не містяться справи, про які зазначає позивач (такі як: справи у спорах, що мають публічно-правове значення та/або справи, де застосовуються норми щодо регулювання обігу іноземної валюти та/або справи, де концентрація суспільно значимих елементів не дозволяє віднести такі спори до спорів суто приватного характеру, тощо). Аналогічну правову позицію наведено в постанові від 20.02.2017 Вищого господарського суду України по справі №910/15318/16.
Разом з цим, судом враховано правову позицію Верховного Суду України (постанова від 21.10.2015 у справі № 6-831цс15), на яку посилався позивач,про те, що за змістом ст. ст. 1, 2, 6 Закону України «Про третейські суди» підвідомчість справ, які можуть бути вирішені в рамках третейського судочинства, обмежена сферою приватного права. До сфери компетенції третейських судів входить вирішення спорів, що виникають між приватними особами з питань, які не торкаються публічно значимих відносин. Спір, що має публічно-правове значення, не підлягає вирішенню третейським судом.
Положення законодавства щодо регулювання обігу іноземної валюти в Україні, зокрема і проведення грошових розрахунків валютними цінностями, мають публічну основу, переслідують публічний інтерес і спрямовані на досягнення результату, необхідного в публічних цілях для задоволення публічних потреб - забезпечення стабільності української грошової одиниці - гривні.
Наявність у правовідношенні про проведення розрахунку за договором кредиту, наданого в іноземній валюті, такої концентрації суспільно-значимих публічних елементів не дозволяє віднести такі спори до спорів суто приватного характеру між приватними особами, які можуть розглядатися в приватному порядку - третейськими судами.
Умовами спірного третейського застереження передбачено, що розгляду в третейському суді підлягають усі спори, розбіжності, або вимоги, що виникають саме з договору поруки чи у зв'язку з ним, в тому числі, що стосуються визнання його недійсним повністю або частково.
Таким чином, визначене спірним третейським застереженням коло спорів, розбіжностей, або вимог, які підлягають розгляду третейським судом, стосується виключно договору поруки та не суперечить обмеженням підвідомчості спорів третейським судам, встановленим ст. 6 Закону України «Про третейські суди».
Крім цього, чинне законодавство України, як і приписи ст.ст. 1, 5 і 6 Закону України «Про третейські суди», розмежовують поняття цивільних і господарських правовідносин.
Так, положеннями ч. 2 ст. 9 ЦК України визначено, що Законом можуть бути передбачені особливості регулювання майнових відносин у сфері господарювання.
Включення до складу майна суб'єктів господарювання грошей в іноземній валюті для здійснення фінансових відносин передбачено ч. 5 ст. 139 ГК України.
Грошові зобов'язання учасників господарських відносин згідно ч. 2 ст. 198 ГК України повинні бути виражені і підлягають оплаті у гривнях. Грошові зобов'язання можуть бути виражені в іноземній валюті лише у випадках, якщо суб'єкти господарювання мають право проводити розрахунки між собою в іноземній валюті відповідно до законодавства. Виконання зобов'язань, виражених в іноземній валюті, здійснюється відповідно до закону.
В постановах Верховного Суду України від 04 липня 2011 у справі № 3-62гс11 та від 26 грудня 2011 у справі № 3-141гс11 зазначено, що положення чинного законодавства хоч і визначають національну валюту України як єдиний законний платіжний засіб на території України, однак не містять заборони на вираження у договорі грошових зобов'язань в іноземній валюті, визначення грошового еквівалента зобов'язання в іноземній валюті, а також на здійснення перерахунку грошового зобов'язання у випадку зміни Національним банком України курсу національної валюти України по відношенню до іноземної валюти.
Відносини у сфері кредитування суб'єктів господарювання, в тому числі в іноземній валюті, серед іншого врегульовано нормами Господарського кодексу України, Цивільного кодексу України та іншими актами законодавства.
За приписами п. 14 ст. 6 Закону України «Про третейські суди» третейські суди в порядку, передбаченому цим Законом, можуть розглядати будь-які справи, що виникають із цивільних та господарських правовідносин, за винятком справ у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки), тобто, норми Закону виводять із компетенції третейських судів спори, коли за своєю природою одна з сторін спору - споживач перебуває не в рівних умовах з сильною фінансовою структурою - банком, а тому потребує посиленого судового захисту споживача в державному суді.
Разом з цим, стороною спору (боржником) у даній справі є суб'єкт господарювання, який здійснює підприємницьку діяльність, на власний ризик та є вільним у виборі фінансових установ для кредитування.
Крім цього, на підприємницькі (господарські) товариства не поширюються норми закону про захист прав споживачів, а тому не може йтися про наявність підстав для посилення судового захисту такого суб'єкта господарювання в державному суді, в тому числі у спорах про повернення кредитів, наданих в іноземній валюті.
Предмети позовів та суб'єктний склад у справі № 6-831цс15 та у даній справі не є тотожними, що не дає підстав вбачати подібність правовідносин, з яких виник спір у цих справах.
Крім цього, постанова Верховного Суду України від 21.10.2015 у справі № 6-831цс14 не містить вказівок на категорію спору, визначену п.п. 1-14 ст. 6 Закону України «Про третейські суди», якою мали б керуватися суди у інших справах при вирішенні питання про скасування рішення третейського суду.
Наявність в правовідношенні щодо проведення розрахунку за Кредитним договором, наданого в іноземній валюті, концентрації суспільно-значимих публічних елементів не дозволяє віднести такі спори між юридичними особами до спорів суто публічного характеру, які не можуть розглядатися в приватному порядку - третейськими судами.
Отже, правові висновки, викладені у постанові Верховного Суду України від 21.10.2015 у справі № 6-831цс15 до спірних правовідносин в межах даної справи застосуванню не підлягають.
Крім цього, судом першої інстанції правомірно відхилено твердження позивача (апелянта) про те, що спірна третейська угода в формі застереження укладена ним під впливом тяжких обставин і на вкрай невигідних для нього умовах.
Правочин на підставі ст. 233 ЦК України, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину. При визнанні такого правочину недійсним застосовуються наслідки, встановлені статтею 216 цього Кодексу. Сторона, яка скористалася тяжкою обставиною, зобов'язана відшкодувати другій стороні збитки і моральну шкоду, що завдані їй у зв'язку з вчиненням цього правочину.
Зі змісту вказаної статті вбачається, що для визнання правочину недійсним за ст. 233 ЦК України необхідна обов'язкова наявність двох умов у сукупності: вплив тяжкої обставини і вкрай невигідні умови. Крім цього, має бути причинно-наслідковий зв'язок між тяжкими обставинами та укладеним правочином (його укладання саме з метою усунення обставин).
Верховним Судом України (постанова від 06.04.2016 у справі № 6-551цс16) зроблено висновок, що правочин може бути визнаний судом недійсним на підставі ст. 233 ЦК, якщо його вчинено особою для усунення або зменшення тяжких обставин, а також за умови, що друга сторона правочину скористалася наявністю таких обставин.
Положеннями п. 2.1 постанови пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» від 29.05.2013 № 11 встановлено, що вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.
Відповідно до п. 3.10 згаданої постанови пленуму ВГСУ ознаками правочину, що підпадає під дію статті 233 ЦК України, є вчинення особою правочину на вкрай невигідних для себе умовах (зокрема, реалізації за низьку оплату майна, що має значну цінність), під впливом тяжкої для неї обставини (наприклад, під загрозою банкрутства) і добровільно, тобто за відсутності насильства, обману чи помилки, можливо, навіть з ініціативи самого позивача. Доведення того, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було б вчинено або було б вчинено на інших умовах, покладається на позивача.
За приписами ст. ст. 32-34 ГПК України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору. Ці дані встановлюються судом письмовими та речовими доказами, поясненнями представників сторін та інших осіб, які беруть участь у судовому процесі. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Обов'язок із доказування необхідно розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.
Проте, позивачем не було доведено існування тяжких обставин (їх крайньої форми), з якими вимоги ст. 233 ЦК України пов'язують недійсність правочину, не надано й суду жодних належних та допустимих доказів, в розумінні ст. ст. 33-34 ГПК України, тяжкого фінансового стану позивача на момент вчинення оспорюваного правочину і неможливості виконувати свої фінансові зобов'язання.
З огляду на наведене, апеляційний суд погоджується із висновками суду першої інстанції про те, що посилання позивача (апелянта) на погіршення фінансового стану та фінансової (розрахункової) спроможності поручителя та боржника у зв'язку із військовими діями на сході країни, а також постійним зростанням офіційного курсу валют та значним збільшенням тарифів на енергоносії, не є тяжкими обставинами і вкрай невигідними умовами для позивача згідно ст. 233 ЦК України, оскільки зазначені обставини не є виключними для позивача.
Поряд із цим, Конституційний Суд України, вирішуючи спір у справі №1-3/2008 (Рішення від 10.01.2008 №1-рп/2008) за конституційним поданням 51 народного депутата України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень абзаців сьомого, одинадцятого статті 2, статті 3, пункту 9 статті 4 та розділу VIII «Третейське самоврядування» Закону України «Про третейські суди» (справа про завдання третейського суду) зазначив, що гарантуючи судовий захист з боку держави, Основний Закон України водночас визнає право кожного будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань (частина п'ята статті 55). Це конституційне право не може бути скасоване або обмежене (частина друга статті 22, стаття 64 Конституції України). Одним із способів реалізації права кожного будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань у сфері цивільних та господарських правовідносин є звернення до третейського суду (абзац перший пункту 5 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України у справі про виконання рішень третейських судів від 24 лютого 2004 року №3-рп/2004). Відповідно до чинного законодавства підвідомчий суду загальної юрисдикції спір у сфері цивільних і господарських правовідносин може бути передано його сторонами на вирішення третейського суду, крім випадків, встановлених законом (стаття 17 ЦПК України, стаття 12 ГПК України, стаття 6 Закону).
Таким чином, третейська угода про передання спору на розгляд третейського суду не є відмовою від права на звернення до суду, а є одним із способів реалізації права на захист своїх прав (п. 4.2.3 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 18 від 26.12.2011 «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції»).
Відповідно до ст. 627 ЦК України та ст. 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Сторони мають право врегулювати ті відносини, які не визначені у положеннях актів цивільного законодавства, а також відступати від положень, що визначені цими актами, і самостійно врегулювати свої відносини, крім випадків, коли в актах законодавства міститься пряма заборона відступів від передбачених ними положень або якщо обов'язковість положень актів цивільного законодавства випливає з їхнього змісту чи суті відносин між сторонами.
Таким чином, апеляційний суд вважає, що викладене в п. 6.8 Договору поруки № 2 від 25.05.2015 третейське застереження відповідає приписам ст.ст. 2, 5, 12 Закону України «Про третейські суди» та не суперечить вимогам чинного законодавства щодо його форми та змісту, а отже правових підстав для визнання цього пункту Договору недійсним з підстав, викладених в позові, немає.
Доводи позивача (апелянта) з приводу неповного з'ясування обставин, що мають значення для справи, порушення судом першої інстанції вимог матеріального та процесуального права не знайшли свого підтвердження під час перегляду справи судом апеляційної інстанції.
За таких обставин, апеляційний господарський суд погоджується з висновками місцевого суду як законними, обґрунтованими обставинами й матеріалами справи, детальний аналіз яких, як і нормативне обґрунтування прийнятого судового рішення наведено місцевим судом, підстав для скасування його не знаходить. Доводи апелянта по суті скарги, як безпідставні й необґрунтовані не заслуговують на увагу, оскільки не підтверджуються жодними доказами по справі й не спростовують викладених в судовому рішенні висновків.
Керуючись ст.ст. 99, 101-103, 105 ГПК України, Київський апеляційний господарський суд
Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «ВТОРМЕТАЛ» залишити без задоволення, а рішення Господарського суду міста Києва від 09.08.2017 у справі № 910/8863/17 - без змін.
Матеріали справи № 910/8863/17 повернути до Господарського суду міста Києва.
Постанову може бути оскаржено в касаційному порядку протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили.
Головуючий суддя С.Я. Дикунська
Судді Л.Г. Сітайло
С.І. Буравльов