79010, м.Львів, вул.Личаківська,81
"09" листопада 2017 р. Справа № 926/2420/17
Львівський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
Головуючого-судді Кордюк Г.Т.
суддів Гриців В.М
Давид Л.Л.
розглянувши апеляційну скаргу б/н від 24.09.17 Фізичної особи підприємця ОСОБА_3, м.Чернівці
на рішення Господарського суду Чернівецької області від 19.09.17
у справі №926/2420/17
за позовом Фізичної особи - підприємця ОСОБА_3 м. Чернівці
до відповідача Фізичної особи - підприємця ОСОБА_4 м. Чернівці
про визнання договору суборенди нежитлового приміщення недійсним
За участю представників сторін:
від позивача - не з'явився;
від відповідача - ОСОБА_5 - представник;
Автоматизованою системою документообігу суду справу № 926/2420/17 розподілено до розгляду судді - доповідачу Кордюк Г.Т., введено до складу судовї колегії суддів Гриців В.М. та Давид Л.Л.
Ухвалою Львівського апеляційного господарського суду від 10.10.17 апеляційну скаргу у даній справі прийнято до провадження, справу призначено до розгляду на 19.10.17.
З підстав, викладених в ухвалі Львівського апеляційного господарського суду від 19.10.17 розгляд справи відкладено на 30.10.17.
Судове засідання призначене на 30.10.17 не відбулося у зв'язку із відпусткою судді - члена колегії Гриців В.М.
30 жовтня 2017 року до суду апеляційної інстанції від скаржника надійшло клопопотання про проведення судового засідання в режимі відеоконференції.
Ухвалою Львівського апеляційного господарського суду від 02.11.17 призначено розгляд справи на 09.11.17 та задоволено клопотання скаржника про проведення судового засідання в режимі відеоконференції.
В судове засідання 09.11.2017р. представник позивача не зявився, про що суду повідомлено працівником господарського сууд Чернівецької області, судове засідання в режимі відеоконференції не проводилося.
Рішенням Господарського суду Чернівецької області від 19.09.17 у справі №926/2420/17 (суддя Гушилик С.М.) в задоволенні позову відмовлено.
При цьому, місцевий господарський суд виходив з того, що не включення до спірного договору умов про індексацію орендної плати, використання амортизаційних відрахувань, порядок повернення майна з оренди, - не перешкоджало вчиненню договору та фактичному його виконанню, оскільки дані відносини врегульовані законодавством, внаслідок чого у разі виникнення спору, сторони можуть керуватися відповідними приписами закону.
Таким чином, місцевий господарський суд дійшов висновку, що в спірному договорі наявна достатня інформація щодо об'єкта оренди, яка дозволяє ідентифікувати предмет договору, яким позивач користується протягом 5-ти років., із змісту договору випливає, що орендна плата сплачується готівкою, виражена саме у грошовій одиниці - гривні, оскільки має відсилання до рішень Чернівецької міської ради, якими визначено орендну плату саме в гривні в залежності від призначення використання приміщення, разом з тим, цільове призначення об'єкту оренди чітко визначено в умовах п.2 договору, в п.1 договору чітко визначено детальний опис об'єкту, який передано в оренду.
Судом першої інстанції зазначено, що позивач не надав суду належних та допустимих доказів стосовно того, що умови договору від 12.11.2012 року суперечать Цивільному та Господарському кодексам України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, а також загальним умовам укладання господарських договорів, передбачених статтею 179 Господарського кодексу України, особи, які вчиняли цей правочин, мали необхідний обсяг цивільної правоздатності, волевиявлення кожної із сторін було вільним, змін до договору в односторонньому порядку не було. При цьому, на думку місцевого господарського суду, позивач не обґрунтував, які його права або охоронювані законом інтереси порушені укладенням спірного договору.
Щодо заяви відповідача про застосування строків позовної давності, то місцевим господарським судом зазначено, що позивач достеменно знав про наявність оспорюваного договору ще в 2012 році, використовував орендоване приміщення, тим самим погоджувався з усіма умовами договору і лише після звернення ФОП ОСОБА_4 з позовами до нього про стягнення заборгованості по орендній платі та виселення з орендованого приміщення, стало підставою для звернення до суду про визнання такого договору недійсним.
За таких обставин, суд першої інстанції вважає, що позивачу було відомо про описані в позовній заяві порушення ще в 2012 році, проте ним не подано жодних доказів того, що строк позовної давності був пропущений з поважних (об'єктивних) причин, отже строк позовної давності для звернення з позовом позивачем пропущено.
Разом,з цим, з огляду на те, що місцевий господарський суд дійшов висновку про відмову в задоволенні позову у даній справі, ним не застосовано наслідків спливу строку позовної давності.
Не погоджуючись з рішенням Господарського суду Чернівецької області від 19.09.17 у даній справі, позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить, рішення місцевого господарського суду скасувати та прийняти нове рішення про задоволення позову.
При цьому, апелянт покликається на невідповідність висновків суду, викладених у рішенні, обставинам справи та неправильне застосуванян норм матеріального права.
Зокрема апелянт покликається на те, що предметом договору суборенди є майно, яке не визначене індивідуальними ознаками, що підтверджується паспортом вказаного приміщення, що спростовує висновок місцевого господарського суду про індивідуальну визначеність предмету оренду.
Таким чином, на думку апелянта, оскільки при укладенні договору були порушеня норми закону при визначенні істотної умови договору оренди щодо його предмету, такий договір відповідно до ст.203,215 ЦК України є повністю недійсним з моменту його укладення.
Також, апелянт не погоджується з висновоком місцевого господарського суду про правильність визначення іншої істотної умови договору , а саме орендної плати, оскільки обов'язковою умовою орендної плати є її індексація, що оспорюваним договором не передбачено.
Крім того, скаржник вважає неправильним висновок місцевого господасрького суду щодо відсутності обгрунтування порушення прав позивача оспорюваним договором та пропуск ним строку позовної давності.
Щодо цього апелянтом зазначено про те, що право позивача порушено не самим фактом укладення договору, а певними обставинами, що порушили його права, зокрема такою обставиною позивач вважає пред'явлення у квітня 2017 року ОСОБА_4 до скаржника позову про стягнення заборгованості по орендній платі та виселення з приміщення. А тому, апелянт вважає, що його право порушено саме в квітні 2017 року у зв'язку із пред'явленням зазначеного позову.
17 жовтня 2017 року та 23 жовтня 2017 року від відповідача до суду апеляційної інстанції надійшов відзив на апеляційну скаргу аналогічні за своїм змістом, в яких зазначено про законність та обгрунтованість рішення місцевого господарського суду зважаючи на що відповідач просить залишити рішення господарського суду Чернівецької області від 19.09.17 без змін, апеляційну скаргу бе задоволення.
При цьому, відповідачем зазначено про те, що позивачем не вказано та не доведено факти порушення належного йому суб'єктивного матеріального права або законного інтересу на захист якого подано позов.
Також, відповідач зазначає про те, що недійсність окремих положень договору не тягне за собою недійсність всього правочину, а сам договір міг бути укладеним та фактично виконуватися сторонами і без включення до нього недійсних положень. А тому, на думку відповідача, не включення до спірного договору умов про індексацію орендної плати, використання амортизаційних відрахувань, порядок повернення майна з оренди - не перешкоджало вчиненню договору та його фактичному виконанню, оскільки дані відносини врегульовані законодавством, внаслідок чого у разі виникнення спору, сторони можуть керуватися відповідними приписами закону.
Відповідачем зазначено також про те, що відсутність у договорі тієї чи іншої умови (умов) може свідчити про неукладення договору, а не про його недійсність. Таким чином, відповідачем зазначено, що посилання позивача на те, що договір оренди має бути визнано недійсним у зв'язку з тим, що сторонами під час укладення договору порушено приписи ст.284 ГК України є безпідставним, оскільки відсутність зазначених позивачем умов може свідчити про неукладеність договору, разом з цим, визнання договору неукладеним може мати місце лише на стадії його укладення.
Щодо покликань апелянта на невизначеність предмета договору, то відповідачем зазначено про те, що в спірному договорі оренди наявна достатня інформація щодо об'єкта оренди, яка дозволяє ідентифікувати предмет договору, яким позивач користується протягом більш ніж 5-ти років.
Стосовно доводів скаржника про невизначеність орендної плати як істотної умови договору, то відповідачем зазначено, що зі змісту спірного договору вбачається, що орендна плата сплачується готівкою щомісячно на рівні вартості щломісячної орендної плати одного квадратного метра загальної площі нерухомості, що встановлена органом місцевого самоврядування.
Таким чином, відповідач зазначає, що всі умови договору не суперечать та не заборонені актами цивільного та господарського законодавства, а скаржником не доведено фактів, які негативно вплинули на його волевиявлення при укладенні договору оренди приміщення.
3 листопада 2017 року до суду апеляційної інстанції від позивача надійшли пояснення на виконання вимог ухвали суду апеляційної інстанції від 19.10.17. У вказаних поясненнях зазначено про те, що акт прийому - передачі об'єкта оренди між сторонами не укладався, будь - які фінансові документи з приводу сплати орендної плати у позивача відсутні.
7 та 8 листопада 2017 року до суду апеляційної інстанції від відповідача на виконання вимог ухвали Львівського апеляційного господарського суду від 19.10.17 надійшли клопотання про долучення до матеріалів справи письмових доказів, якими відповідач обгрунтовує обставини щодо виконання сторонами умов договору суборенди, що є предметом розгляду даної справи.
Позивач участі свого уповноваженого представника у судовому засіданні не забезпечив, причини неявки суд уне повідомив.
Стаття 22 Господарського процесуального кодексу України зобов'язує сторони добросовісно користуватись належними їм процесуальними правами. Оскільки явка в судове засідання представників сторін - це право, а не обов'язок, справа може розглядатись без їх участі, якщо нез'явлення цих представників не перешкоджає вирішенню спору.
Статтею 77 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що господарський суд відкладає в межах строків, встановлених статтею 69 ГПК України, розгляд справи, коли за якихось обставин спір не може бути вирішено в даному засіданні.
Відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для реалізації якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.
Відповідно до абз. 1 п. 3.9.2 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.2011 року № 18 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції" у випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.
При цьому, колегія суддів зазначає, що відповідно до п.3 .9.2 Постанови Пленуму ВГС №18 від 26.12.11 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції" неявка учасника судового процесу в судове засідання не є підставою для скасування судового рішення, якщо ухвалу, в якій зазначено час і місце такого засідання, надіслано йому в порядку, зазначеному в підпункті 3.9.1 підпункту 3.9 цього пункту постанови.
Беручи до уваги те, що розгляд справи вже відкладався, у матеріалах справи наявні відомості та документи, необхідні для перегляду рішення в апеляційному порядку, зважаючи на належне повідомлення всіх учасників судового процесу про час та місце розгляду справи, судова колегія Львівського апеляційного господарського суду дійшла висновку про можливість закінчення розгляду апеляційної скарги без участі представника позивача.
У судовому засіданні присутній представник відповідача навів свої доводи, міркування та заперечення.
Колегія суддів, заслухавши у судових засіданнях пояснення представників сторін обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування місцевим господарським судом норм матеріального та процесуального права зазначає наступне:
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено місцевим господарським судом, ОСОБА_6 є власником 26/1000 ідеальних частин нежитлової будівлі в торговельному комплексі літ. "С": 8-1 торговий зал площею 251,40 кв.м., 8-2 технічне приміщення площею 18,80 кв.м. Загальна площа придбаного приміщення складає 270,20 кв.м., яке розташоване за адресою: АДРЕСА_1, що підтверджується договором купівлі-продажу від 02.12.2010 року. Відповідно до витягу про державну реєстрацію прав №30050226 від 23.05.2011 року, за нею зареєстровано право власності на дане нежитлове приміщення. Вказана обставина не заперечується сторонами у справі.
12 листопада 2012 року ОСОБА_6 (після зміни прізвища ОСОБА_6.) яка діє на підставі Свідоцтва про державну реєстрацію фізичної особи - підприємця (Суборендодавець) з одного боку, та ОСОБА_3 що діє на підставі Свідоцтва про державну реєстрацію фізичної особи - підприємця (Суборендар) з іншого боку, уклали договір суборенди нежитлового приміщення (далі - договір).
Відповідно до п.п.1-2 договору відповідач передав, а позивач прийняв в тимчасове володіння частину споруди , яка являє собою відділ продовольчих товарів в продовольчому магазині за адресою: АДРЕСА_2 (торговельне місце НОМЕР_1), загальною площею: 20,0 кв.м., з метою використовування в торговельній діяльності продовольчою групою товарів (алкогольні напої та тютюнові вироби).
Суборендовуваний об'єкт вважається переданий в оренду з моменту підписання акта здавання - приймання (п. 3.5. договору).
Згідно з п. 4 договору сторони погодили його дію до 10.11.2015 року. При цьому сторони обумовили, що якщо жодна зі сторін у термін один місяць до закінчення цього договору не заявить про намір його розірвати, цей договір автоматично пролонгується на термін 360 днів.
Відповідно до п.5 договору орендна плата встановлюється щомісячно в розмірі мінімальної вартості місячної оренди одного квадратного метра загальної площі нерухомості, що встановлена органом місцевого самоврядування. Розрахунки здійснюються шляхом внесення готівки в касу Суборендодавця. Розмір орендної плати може бути змінений суборендодавцем у випадку зміни методики розрахунків у відповідності з діючим законодавством, збільшення розміру балансової вартості приміщення у зв'язку з реконструкцією, проведеною за рахунок суборендодавця, збільшення розміру амортизаційних відрахувань у відповідності з діючим законодавством, істотної зміни середнього розміру плати за 1 (один) квадратний метр орендованої площі за даними Головного управління статистики та місцевого органу самоврядування та інших змін, що впливають на розрахунок орендної плати.
Відповідно до п.4.4. договору субрендар має право відмовитися від цього договору, попередивши суборендодавця у місячний термін, при цьому сплачена авансом орендна плата повертається суборендарю в 10-денний термін з дня припинення або розірвання договору.
Згідно до п.9.3 договору дострокове розірвання договору за вимогою суборендодавця можливо у випадку якщо суборендар: а) порушує свої зобов'язання по договору; б) за рішенням суду у випадках, передбачених чинним законодавством.
08 квітня 2017 року ОСОБА_6 направила ОСОБА_3 повідомлення про відмову від договору у зв'язку із несплатою позивачем орендної плати та його розірвання.
Покликаючись на те, що договір суборенди від 12.11.12 не відповідає вимогам закону, оскільки не містить всіх устотних умов необхідних для такого виду договору, орендар звернувся до суду з позовом до ФОП ОСОБА_4 про визнання договору суборенди нежитлового приміщення від 12.11.12 недійсним.
Оцінивши матеріали справи та докази, що містяться у ній, колегія суддів зазначає наступне:
З матеріалів справи вбачається що спірні правовідносини між сторонами виникли на підставі договору суборенди нежитлового приміщення. Разом з цим, як правильно встановлено місцевим господарським судом, зі змісту оспорюваного договору вбачається, що по своїй суті це є договір оренди, так відповідач, як власник приміщення, передала в оренду позивачу приміщення для використання його у своїй підприємницькій діяльності.
Відповідно до ч.1 ст. 759 ЦК України, за договором найму (оренди), наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк. Аналогічні за змістом правові норми містяться у ст. 283 ГК України.
Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору (ч. 1 ст. 638 ЦК України).
Згідно із ст.284 ГК України істотними умовами договору оренди є: об'єкт оренди (склад і вартість майна з урахуванням її індексації); строк, на який укладається договір оренди; орендна плата з урахуванням її індексації; порядок використання амортизаційних відрахувань; відновлення орендованого майна та умови його повернення або викупу. Оцінка об'єкта оренди здійснюється за відновною вартістю, крім об'єктів оренди державної та комунальної власності, оцінка яких здійснюється за методикою, затвердженою Кабінетом Міністрів України. Умови договору оренди зберігають свою силу на весь строк дії договору, а також у разі якщо після його укладення законодавством встановлено правила, що погіршують становище орендаря. Реорганізація орендодавця не є підставою для зміни умов або розірвання договору оренди. Строк договору оренди визначається за погодженням сторін. У разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну умов договору оренди протягом одного місяця після закінчення строку дії договору він вважається продовженим на такий самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором.
Відповідно до ч. 2 ст. 180 ГКУ істотними умовами будь-якого господарського договору є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода. Також ч. 2 визначено, що господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов.
Відповідно до ст. 276 ГК України орендна плата - це фіксований платіж, який встановлюється у грошовій формі.
Згідно п.п. 1.3., 2 спірного договору загальна площа орендованого приміщення складає 20 кв.м, об'єкт оренди використовується в торговельній діяльності, отже, має комерційне призначення.
Враховуючи п.5.1. спірного договору орендна плата сплачується щомісячно, а її розмір встановлюється на рівні вартості місячної орендної плати одного квадратного метра загальної площі нерухомості, що встановлена органом місцевого самоврядування. Пунктом 5.3. договору передбачено право зміни розміру орендної плати.
Рішеннями виконавчого комітету Чернівецької міської ради від 24.12.2008 року №997/24 встановлена мінімальна вартість місячної орендної плати одного квадратного метра загальної площі нерухомого майна для комерційної діяльності в розмірі 13,50 грн., рішенням від 09.12.2014 року №656/21 в розмірі 16,08 грн., рішенням від 28.12.2016 року № 2836/25 в розмірі 30,00 грн.
Частиною 1 ст. 286 ГКУ передбачено, що орендна плата з урахуванням її індексації є істотною умовою договору оренди, без досягнення згоди щодо якої договір оренди буде вважатися неукладеним.
З наведеного вбачається, що сторони договору дійшли згоди про встановлення орендної плати в розмірі, вартості місячної орендної плати одного квадратного метра загальної площі нерухомості, що встановлена органом місцевого самоврядування. Наведене спростовує доводи апелянта про те, що спірний договір не містить такої істотної умови як ціна договору.
При цьому, як правильно зазначено місцевим господарським судом, відсутність у спірному договорі умов про індексацію орендної плати та детального опису умови договору про вартість об'єкта оренди не може свідчити про відсутність істотної умови договору у вигляді орендної плати та не спричиняє наслідків недійсності правочину.
Згідно із ч.1 ст.760 ЦК України предметом договору найму може бути річ, яка визначена індивідуальними ознаками і яка зберігає свій первісний вигляд при неодноразовому використанні (неспоживна річ).
Відповідно до розділу 1 спірного договору, суборендодавець передає, а орендар приймає в тимчасове володіння частину такої споруди: суборендований об'єкт являє собою відділ продовольчих товарів в продовольчому магазині (п.1.1. договору), адреса:м.Чернівці,вул.Ентузіастів,3 (торговельне місце НОМЕР_1) (п.1.2. договору), загальна площа: 20,0 кв.м (п.1.3. договору).
Об'єкт оренди, зокрема його склад визначається в договорі оренди відповідно до вимог ч. 3 ст. 283 ГКУ.
Об'єктами оренди відповідно до положень даної статті може бути майно трьох категорій: 1) державні та комунальні підприємства або їх структурні підрозділи як цілісні майнові комплекси; 2) нерухоме майно (будівлі, споруди, приміщення); 3) інше окреме індивідуально визначене майно виробничо-технічного призначення, що належить суб'єктам господарювання.
З умов договору суборенди від 12.11.12 вбачається, що сторони дійшли згоди щодо об'єкта оренди, який визначений індивідуальними, ознаками, зокрема, щодо площі та місцезнаходження, а тому в суду апеляційної інстанції відсутні підстави вважати, що у договорі оренди відсутня істотна умова договору, оскільки не визначено об'єкт оренди.
Крім того, оцінивши все вищенаведене, судова колегія зазначає, що сама лише відсутність у договорі тієї чи іншої істотної умови (умов) може свідчити про його неукладення, а не про недійсність.
Зокрема, не вважаються вчиненими правочини (укладеними господарські договори), в яких (за якими): відсутні передбачені законом умови, необхідні для їх укладення (не досягнуто згоди за всіма істотними для даного правочину умовами); не отримано акцепт стороною, що направила оферту; не передано майно, якщо відповідно до законодавства необхідна його передача; не здійснено державну реєстрацію або нотаріальне посвідчення, необхідні для його вчинення, тощо.
Встановивши відповідні обставини, господарський суд відмовляє в задоволенні позовних вимог як про визнання правочину недійсним, так і про застосування наслідків недійсності правочину.
Водночас господарським судам необхідно враховувати таке. Визначення договору як неукладеного може мати місце на стадії укладення договору, а не за наслідками виконання його сторонами. Отже, якщо дії сторін свідчать про те, що оспорюваний договір фактично було укладено, суд має розглянути по суті питання щодо відповідності його вимогам закону; це правило не стосується випадків, коли для вчинення правочину необхідні його державна реєстрація або нотаріальне посвідчення, оскільки за відсутності відповідної реєстрації чи нотаріального посвідчення, договір в будь-якому разі не вважається укладеним (п.2.6 постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" від 29.05.2013р. № 11).
Матеріалами справи підтверджено, що спірний договір виконувався сторонами у справі, вказана обставина підтверджується, зокрема повідомленням №28 від 08.04.17 яке наділано ФОП ОСОБА_6 на адресу ФОП ОСОБА_3 в якому зазначено про те, що в користуванні орендаря згідно спірного договору перебуває частина нежитлового приміщення, площею 20,00 кв.м., яка являє собою відділ продовольчих товарів в продовольчому магазині за адресою : АДРЕСА_1 (торговельне місце НОМЕР_1). Крім того, з доданих відповідачем додаткових доказів вбачається, що позивачем здійснювалася оплата за користування орендованим приміщенням, що підтверджується прибутковими касовими ордерами №27 від 12.11.12 та №28 від 04.12.12. В позовній заяві позивач вказує, що він користується вказаним приміщенням з моменту укладення договору, незважаючи на те, що сторони не підписали акт примання - передачі та про що представник позивача підтвердив в судовому засідання 19.10.2017р.
Наведеним додатково підтверджується обставина щодо відсутності підстав вважати спірний договір неукладеним з огляду на виконання його сторонами.
Колегія суддів апеляційної інстанції також зазначає про те, що розділом 4 спірного договору встановлено термін дії догвоору до 10.11.15 та передбачено можливість його продовження. Зокрема, відповідно до п.4.2. договору якщо жодна із сторні у термін один місяць до закінчення цього договору не заявить про намір його розірвати, цей договір автоматично пролонгується на термін 360 днів.
Таким чином, з аналізу зазначених умов спірного договору вбачається, що сторонами передбачено можливість продовження такого договору лише один раз, оскільки чітко встановлено термін на який такий договір може бути продовженим, тобто на 360 днів.
З огляду на наведене, судова колегія зазначеє, що спірний договір припинився 04.11.16 у зв'язку спливом терміну на який він міг бути продовженим.
Разом з цим, не перешкоджає поданню відповідного позову по закінчення строку (терміну) дії оспорюваного правочину до моменту подання позову (п.2.6 постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" від 29.05.2013р. № 11).
Відповідно до ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою ст. 203 цього Кодексу.
Статтею 203 ЦК України встановлені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину зокрема: 1) зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; 2) особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; 3) волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; 4) правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; 5) правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; 6) правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.
За загальним правилом статті 217 ЦК України правочин не може бути визнаний недійсним, якщо законові не відповідають лише окремі його частини і обставини справи свідчать про те, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної його частини (п.2.11. постанови пленуму Вищого господарського суду України №11 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними").
Враховуючи вище викладене слідує, що для визнання недійсним у судовому порядку правочину (господарського зобов'язання) необхідно встановити, що правочин не відповідає вимогам закону, або ж його сторонами (стороною) при укладенні було порушено господарську компетенцію. Невідповідність тієї чи іншої частини правочину вимогам закону не є підставою для визнання недійсним усього правочину в цілому.
Пленум Верховного Суду України у п.2 постанови від 06.11.2009 року № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" роз'яснив, що відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину. Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин. При цьому відповідність чи невідповідність правочину вимогам закону має оцінюватися господарським судом стосовно законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину (п.п. 2.1, 2.9 постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" від 29.05.2013р. № 11).
Оскільки судом не встановлено обставин з якими закон пов'язує його недійсність, а наведені позивачем обставини не є тими обставинами, які впливають на дійсність договору оренди, колегія суддів апеляційної інстанції погоджується з висновком місцевого господарського суду про відсутність підстав для задоволення позову у даній справі.
Разом з цим, зважаючи на те, що судом встановлено факт відсутності підстав для визнання спірного догвоору недійсним, колегія суддів апеляційної інстанції погоджується з висновкм суду першої інстанції, що позов не підлягає задоволенню у зв'язку з його необгрунтованістю, а не у зв'язку з пропуском позивачем позовної давності.
При цьому, суд апеляційної інстанції виходить з того, що відповідно до п. 2.2. постанови Пленуму ВГСУ від 29.05.2013 року № 10 "Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів" за змістом ч.1 ст. 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення
Відповідно до ч.1 та ч.2 ст.33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень; докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу.
Згідно ч.1 та ч.2 ст.43 ГПК України відповідно господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом; ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили.
Зважаючи на те, що судом апеляційної інстанції не встановлено обставин, щодо порушення вимог законодавства під час укладення спірного договору, що могло б бути підставою для визнання договору недійсним, при цьому апелянтом протилежного не доведено, а тому у даному випадку відсутні підстави для задоволення апеляційної скарги та скасування рішення Господарського суду Закарпатської області у даній справі.
При цьому, передчасний висновок місцевого господарського суду про припинення договору суборенди не вплинув на правильність прийняття рішення у даній справі, з огляду на правомірно встановлені обставини щодо відсутності підстав для визнання спірного договору недійсним та відсутність підстав для задоволення позову у даній справі, оскільки, відповідно до п. 12 Постанови Пленуму ВГС України №7 від 17.05.2011 року «Про деякі питання практики застосування розділу XII Господарського процесуального кодексу України» якщо апеляційною інстанцією буде з'ясовано, що його резолютивна частина є правильною, хоча б відповідні висновки місцевого господарського суду й не були належним чином обґрунтовані у мотивувальній частині рішення. Водночас апеляційний господарський суд у мотивувальній частині своєї постанови не лише вправі, а й повинен зазначити власну правову кваліфікацію спірних відносин та правову оцінку обставин справи.
Таким чином, судові витрати належить покласти на скаржника відповідно до вимог ст.49 ГПК України.
Керуючись ст.ст. 99, 101, 103, 105 Господарського процесуального кодексу України, -
Львівський апеляційний господарський суд ПОСТАНОВИВ:
1. Рішення Господарського суду Чернівецької області від 19.09.17 у справі № 926/2420/17 залишити без змін, апеляційну скаргу Фізичної особи підприємця ОСОБА_3 - без задоволення.
2. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена до ВГС України в порядку і строки встановлені ст.ст.109,110 ГПК України.
Повний текст постанови складено 13.11.17
Головуючий суддя Кордюк Г.Т.
Суддя Гриців В.М.
Суддя Давид Л.Л.