79010, м.Львів, вул.Личаківська,81
"06" листопада 2017 р. Справа № 914/683/17
Львівський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого - судді Марко Р.І.
суддів Желіка М.Б.
Костів Т.С.
при секретарі судового засідання Кобзар О.В.,
за участю представників:
від прокуратури (позивача): Макогон Ю.І.(посвідчення №020325 від 06.09.2013р.);
від відповідача-1: Дзерин В.М.;
від відповідача-2: Дзерин В.М.;
від відповідача-3: ОСОБА_4;
розглянувши апеляційну скаргу ОСОБА_5, б/н від 18.08.2017р.
на рішення Господарського суду Львівської області від 03.07.2017р.
у справі №914/683/17, суддя Березяк Н.Є.
за позовом: Заступника керівника Дрогобицької місцевої прокуратури Львівської області, м. Дрогобич Львівської області
до відповідача-1: Дрогобицької міської ради, м. Дрогобич Львівської області
до відповідача-2: Виконавчого комітету Дрогобицької міської ради, м. Дрогобич Львівської області
до відповідача-3: Суб'єкта підприємницької діяльності - фізичної особи ОСОБА_5, с. Лішня Дрогобицького району Львівської області
про: скасування рішення Дрогобицької міської ради; визнання недійсним договору; зобов'язання повернути земельну ділянку
Рішенням Господарського суду Львівської області від 03.07.2017р. позовні вимоги задоволено частково. Визнано незаконним та скасувано п. 1.1. рішення сесії Дрогобицької міської ради №1728 від 23.09.2015 р. "Про укладення договорів особистого строкового сервітуту для встановлення та обслуговування об'єктів торгівельного призначення". Зобов'язано ОСОБА_5 звільнити земельну ділянку, розташовану по АДРЕСА_1 площею 24 кв.м. вартістю 52726,32 грн., привівши її у стан, не гірший ніж було отримано за договором. Присуджено до стягнення з Дрогобицької міської ради на користь Прокуратури Львівської області 1066,67 грн. - відшкодування витрат на оплату судового збору. Присуджено до стягнення з Виконавчого комітету Дрогобицької міської ради на користь Прокуратури Львівської області 1066,67 грн. - відшкодування витрат на оплату судового збору. Присуджено до стягнення з ОСОБА_5 на користь Прокуратури Львівської області 1066,67 грн. - відшкодування витрат на оплату судового збору. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Не погодившись з рішенням Господарського суду Львівської області від 03.07.2017р. у справі № 914/683/17, відповідач 3 звернувся до Львівського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою б/н від 18.08.2017р., в якій просить рішення Господарського суду Львівської області від 03.07.2017р. скасувати та прийняте нове рішення, яким в задоволені позову відмовити.
Свої доводи скаржник аргументує, зокрема тим, що при винесенні рішення судом першої інстанції було неповно з'ясовано обставини, що мають значення для справи, порушено та неправильно застосовано норми матеріального та процесуального права.
При цьому, скаржник звертає увагу на те, що у поданому позові прокурором не було обґрунтовано належними доказами порушення державного інтересу за захистом якого він міг би звернутися у цій справі. Окрім того, скаржник стверджує, що висновок суду першої інстанції про те, що земельна ділянка площею 24 кв.м., яка передана Виконавчим комітетом Дрогобицької міської ради ФОП ОСОБА_5 за договором № 1 про встановлення особистого сервітуту для розміщення тимчасової споруди для провадження підприємницької діяльності, належить до категорії земель рекреаційного призначення, ґрунтуються лише на припущеннях, а не належними та допустимими доказами. Також судом першої інстанції не було взято до уваги те, що прокурором не надано доказів того, що у разі визнання недійсним договору сервітуту настання негативних наслідків у вигляді застосування реституції буде якимось чином компенсовано за рахунок будь-яких інших надходжень від використання спірної земельної ділянки.
Згідно автоматизованого розподілу судової справи між суддями КП "Документообіг господарських судів", 05.09.2017р. справу за № 914/683/17розподілено до розгляду судді - доповідачу Марку Р.І., у складі колегії суддів Костів Т.С. та Желіка М.Б.
Ухвалою Львівського апеляційного господарського суду від 06.09.2017р. апеляційну скаргу ОСОБА_5 прийнято до провадження та призначено до розгляду в судовому засіданні на 02.10.2017р.
Ухвалою Львівського апеляційного господарського суду від 02.10.2017р розгляд справи в порядку ст. 77 ГПК України відкладено на 23.10.2017р. з підстав зазначених у даній ухвалі суду.
На адресу суду від прокуратури надійшли заперечення на апеляційну скаргу № 04/13-2078вих.17 від 22.09.2017р., в яких заступник керівника Дрогобицької місцевої прокуратури просить рішення Господарського суду Львівської області від 03.07.2017р. залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.
Ухвалою Львівського апеляційного господарського суду від 23.10.2017р розгляд справи в порядку ст. 77 ГПК України відкладено на 06.11.2017р. з підстав зазначених у даній ухвалі суду.
В судовому засіданні 06.11.2017р представник відповідача 3 підтримав доводи та заперечення, викладені в апеляційні скарзі, висловив свої міркування з питань, що виникли в процесі розгляду справи.
Прокурор надав пояснення по суті спору, просив рішення місцевого господарського суду залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.
Представник відповідачів 1,2, надав пояснення по суті спору, а також пояснення з питань, що виникли в процесі розгляду апеляційної скарги.
Відповідно до ч. 2 ст. 85 та ч. 1 ст. 99 ГПК України у судовому засіданні 06.11.2017р. оголошено вступну та резолютивну частини постанови Львівського апеляційного господарського суду.
Суд, заслухавши пояснення представників сторін, які підтримали свою позицію, розглянувши доводи апеляційної скарги та дослідивши наявні докази по справі, вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, виходячи з наступного.
Дослідивши матеріали справи судами встановлено, що 23 вересня 2015 року 65 сесією шостого скликання Дрогобицької міської ради прийнято рішення №1728 "Про укладення договорів особистого строкового сервітуту для встановлення та обслуговування об'єктів торгівельного призначення".
Пунктом 1.1. вищезазначеного рішення, надано дозвіл ОСОБА_5, що проживає на АДРЕСА_2, на укладення договору особистого строкового сервітуту на територію площею 24 кв.м. на встановлення малої архітектурної форми на АДРЕСА_1 для встановлення та обслуговування об'єктів торгівельного призначення, строком на 5 (п'ять) років.
Згідно з п. 2.2. Рішення №1728 від 23.09.2015 р. суб'єктам підприємницької діяльності зазначених в п. 1.1. укласти договори особистого строкового сервітуту з управлінням комунальних ресурсів виконавчих органів Дрогобицької міської ради (ОСОБА_6) на територію (об'єкти благоустрою) в м. Дрогобич, визначені для розміщення тимчасових споруд.
Пунктом 3.2 вищенаведеного рішення передбачено, що суб'єкти підприємницької діяльності зазначені в п. 1.1. забезпечити реєстрацію договорів згідно з чинним законодавством.
03 жовтня 2016 року між Виконавчим комітетом Дрогобицької міської ради та Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_5 укладено Договір №1 про встановлення особистого строкового сервітуту для розміщення тимчасової споруди для провадження підприємницької діяльності.
Відповідно до п.п. 1.1., 1.2. предметом цього Договору є особистий строковий сервітут, встановлений виключно "Сервітуарію" (відповідачу 3) на територію (об'єкт благоустрою) в АДРЕСА_1 на якій буде розміщено тимчасову споруду для провадження підприємницької діяльності площею 24,0 кв.м. об'єктом особистого строкового сервітуту за цим Договором є територія (об'єкт благоустрою) в АДРЕСА_1 загальною площею 24,0 кв.м. розташування та межі якої зазначено в схемі розміщення земельної ділянки для встановлення тимчасової споруди для розміщення підприємницької діяльності.
09 листопада 2012 року 25 сесією шостого скликання Дрогобицької міської ради прийнято Рішенням №769 "Про затвердження містобудівної документації "Коригування Генерального плану (внесення змін) м. Дрогобича". Відповідно до Генерального плану міста Дрогобича, територія, яка відведена під розміщення тимчасових споруд згідно умовних позначень, належить до території лісів та лісопарків та згідно експлікації відноситься до міських та районних парків, скверів, зон відпочинку.
20 лютого 2013 року сесією шостого скликання Дрогобицької міської ради прийнято рішення №964 "Про затвердження містобудівної документації "План зонування території м. Дрогобича (зонінг)". Згідно з планом зонування території міста Дрогобич, вищезгадана територія відноситься до ландшафтно-рекреаційної зони - зона озеленених територій загального користування.
30 січня 2017 року Дрогобицька місцева прокуратура звернулась із запитом до Відділу Держгеокадастру у м. Дрогобичі Львівської області з вимогою надати наступну інформацію: до якої категорії земель належать землі парку і хто є власником чи землекористувачем земель парку (так званого парку "Новонароджених") по АДРЕСА_1.
01 лютого 2017 року у відповідь на запит прокурора Відділ Держгеокадастру у м. Дрогобичі надав лист, яким повідомив, що землі парку по АДРЕСА_1 відповідно до Державної статистичної звітності форми 6-зем належать до категорії земель рекреаційного призначення шифр рядка 86. Інформація щодо власників чи землекористувачів земель парку по АДРЕСА_1 у відділі відсутня, відповідно відділом не погоджувалась протягом 2014 - 2016 р.р. технічна документація, щодо земельних ділянок по вказаній адресі.
06 лютого 2017 року Виконавчий комітет Дрогобицької міської ради у відповідь на запит позивача №04/13-2555 від 06.12.2016 р. повідомив, що договори на встановлення особистого строкового сервітуту для розміщення тимчасової споруди для провадження підприємницької діяльності не були зареєстровані відповідно до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень". Також, повідомляється, що територія, яка відведена під будівництво тимчасових споруд належить до території лісів та лісопарків та згідно експлікації відноситься до міських та районних парків, скверів, зон відпочинку, а згідно з планом зонування території міста Дрогобича вищевказана територія відноситься до ландшафтно-рекреаційної зони - зона озеленених територій загального користування.
17 лютого 2017 року Виконавчий комітет Дрогобицької міської ради у відповідь на лист позивача від 13.02.2017 р. №04/13-263 вказує, що рішенням сесії №215 від 31.03.2016 р. "Про визнання виконавчого комітету Дрогобицької міської ради органом приватизації та орендодавцем комунального майна територіальної громади м. Дрогобича" не передбачено повноважень щодо укладення договорів земельного сервітуту у м. Дрогобичі.
22 березня 2017 року позивач отримав відповідь на запит від 20.03.2017 р., зокрема, в якій Виконавчий комітет Дрогобицької міської ради вказує, що акти прийому-передачі земельних ділянок по АДРЕСА_1 згідно з договорами земельних сервітутів відсутні.
Разом з цим, надано Акт обстеження земельної ділянки від 21.03.2017 р., яким встановлено, що робочою комісією здійснено виїзд на АДРЕСА_1 та проведено обстеження використання вищезазначених земельних ділянок згідно з умовами укладених договорів. Так, встановлено, що на земельних ділянках ведуться земельні роботи по влаштуванню залізобетонного монолітного фундаменту глибиною приблизно 1 м. та шириною 1,2 м. по периметру сімох земельних ділянок виділених відповідно до рішення №1728 від 23.09.2015 р. Таким чином, будівельні роботи на вищевказаній земельній ділянці проводяться без погодження з контролюючими органами та Дрогобицькою міською радою та з порушенням умов п.п. 4.4.5 договорів про встановлення особистого строкового сервітуту для розміщення тимчасової споруди для провадження підприємницької діяльності.
Отже, прокурор з метою запобігання порушенню вимог земельного та природоохоронного законодавства звернувся до суду з позовною заявою до відповідачів: Дрогобицької міської ради, Виконавчого комітету Дрогобицької міської ради, Суб'єкта підприємницької діяльності - фізичної особи ОСОБА_5 про скасування рішення Дрогобицької міської ради, визнання недійсним договору та зобов'язання повернути земельну ділянку площею 24 кв.м.
Аналізуючи зазначені обставини справи, колегія суддів вважає за необхідне вказати наступне.
Відповідно до статей 13, 14 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.
Відповідно до статті 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.
Рішенням Конституційного Суду України від 08.04.1999 у справі №1-1/99 визначено, що прокурор або його заступник самостійно визначає і обґрунтовує в позовній заяві, в чому полягає порушення інтересів держави чи в чому існує загроза інтересам держави. Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій чи з інтересами господарських товариств з часткою державної власності у статутному фонді. Інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб'єктів права власності та господарювання тощо.
З урахуванням того, що інтереси держави є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спільних відносинах.
За змістом статей 2, 29 Господарського процесуального кодексу України прокурор, який звертається до господарського суду в інтересах держави, у позовній заяві самостійно визначає, у чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також вказує орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. У разі відсутності такого органу або відсутності в нього повноважень щодо звернення до господарського суду прокурор зазначає про це в позовній заяві, і в такому випадку прокурор набуває статусу позивача.
Згідно зі статтею 5 Закону України «Про державний контроль за використанням та охороною земель» здійснення державного контролю за використанням та охороною земель всіх категорій та форм власності покладено на центральний орган виконавчої влади, який забезпечує реалізацію державної політики у сфері нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі.
Таким центральним органом виконавчої влади відповідно до Указу Президента України від 13.04.2011 № 459/2011 «Про державну інспекцію сільського господарства України» є Держсільгоспінспекція України.
Разом з тим, цим законом не передбачено повноважень щодо звернення названого центрального органу виконавчої влади до суду про визнання незаконними (недійсними) рішень органів державної влади та місцевого самоврядування щодо розпорядження землею, визнання недійсними правочинів щодо відчуження чи передачі у користування земельних ділянок державної та комунальної власності, а також їх повернення з чужого незаконного володіння.
Не передбачено таких повноважень також і Положенням про Державну інспекцію сільського господарства України, затвердженим Указом Президента України від 13.04.2011 № 459/2011.
Враховуючи, що у визначеному чинним законодавством державного органу, уповноваженим здійснювати функції контролю за використанням та охороною земель, відсутні повноваження щодо звернення до господарського суду, суд дійшов висновку, що прокурор, пред'являючи даний позов в інтересах держави, правомірно набув статус позивача, у зв'язку з чим твердження скаржника про відсутність порушення інтересів держави суд не приймає до уваги та визнає хибними.
Аналогічні висновки щодо участі прокурора зроблено Вищим господарським судом України у аналогічних спорах - у постановах від 14 травня 2015 року справа № 926/1280/14; 03 червня 2015 року права № 926/1360/14; 22 квітня 2015 року справа № 926/1348/14.
Крім того, прокурор посилається на рішення Європейського суду з прав людини у справі Трегубенко проти України від 02.11.2004р., де, вирішуючи питання про справедливу рівновагу між інтересами суспільства і конкретної особи суд ствердив, що правильне застосування законодавства незаперечно становить суспільний інтерес (п. 54 рішення).
Необхідно також зазначити, що за правовими позиціями, викладеними в рішенні Конституційного Суду України від 16.04.2009 № 7-рп 2009 у справі за конституційним поданням Харківської міської ради щодо офіційного тлумачення положень частини другої статті 19, статті 144 Конституції України, статті 25, частини чотирнадцятої статті 46,частини першої, десятої статті 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» (справа про скасування актів органів місцевого самоврядування), ненормативні правові акти місцевого самоврядування є актами одноразового застосування, вони вичерпують свою дію фактом їхнього виконання, а тому не можуть бути скасовані чи змінені органом місцевого самоврядування після їх виконання. Фактично звернення прокурора з позовною заявою зумовлено потребою захистити інтереси держави, яка надала органам місцевого самоврядування право розпорядження землями територіальних громад в порядку та спосіб, передбачені чинним законодавством України.
З викладеного вбачається, що статтями 5, 6 Закону України "Про державний контроль за використанням та охороною земель", Положенням про Державну інспекцію сільського господарства, Положенням про державну інспекцію сільського господарства в Автономній республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, на Держсільгоспінспекцію України та її територіальні органи покладено здійснення державного нагляду (контролю) у частині дотримання земельного законодавства, використання та охорони земель усіх категорій та форм власності, в тому числі за дотриманням органами державної влади, органами місцевого самоврядування, юридичними та фізичними особами вимог земельного законодавства та встановленого порядку набуття і реалізації права на землю, проте не передбачено повноважень вказаного органу щодо звернення до суду з позовом про визнання незаконним рішення органу державної влади та місцевого самоврядування щодо розпорядження землею, визнання недійсним договору, а також звільнення земельних ділянок.
Таким чином, як встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, а саме, що при ухваленні спірних пунктів зазначених рішень та укладеного договору строкового особистого сервітуту Дрогобицька міська рада діяла з порушенням зазначених норм чинного законодавства та всупереч інтересам територіальної громади.
З огляду на наведене, судова колегія приходить до висновку, що прокурором обґрунтовано наявність підстав для здійснення представництва інтересів держави в суді.
Главою 9 Земельного кодексу України встановлено, що до земель рекреаційного призначення належать землі, які використовуються для організації відпочинку населення, туризму та проведення спортивних заходів. До земель рекреаційного призначення належать земельні ділянки зелених зон і зелених насаджень міст та інших населених пунктів, навчально-туристських та екологічних стежок, маркованих трас, земельні ділянки, зайняті територіями будинків відпочинку, пансіонатів, об'єктів фізичної культури і спорту, туристичних баз, кемпінгів, яхт-клубів, стаціонарних і наметових туристично-оздоровчих таборів, будинків рибалок і мисливців, дитячих туристичних станцій, дитячих та спортивних таборів, інших аналогічних об'єктів, а також земельні ділянки, надані для дачного будівництва і спорудження інших об'єктів стаціонарної рекреації.
Згідно з статтею 63 Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища" рекреаційними зонами є ділянки суші і водного простору, призначені для організованого масового відпочинку населення і туризму. На території рекреаційних зон забороняються: а) господарська та інша діяльність, що негативно впливає на навколишнє природне середовище або може перешкодити використанню їх за цільовим призначенням; б) зміни природного ландшафту та проведення інших дій, що суперечать використанню цих зон за прямим призначенням. Режим використання цих територій визначається Верховною Радою Автономної Республіки Крим, місцевими радами відповідно до законодавства України.
Відповідно до ч.3 ст. 52 Земельного кодексу України встановлено, що на землях рекреаційного призначення забороняється діяльність, що перешкоджає або може перешкоджати використанню їх за призначенням, а також негативно впливає або може вплинути на природний стан цих земель. Порядок використання земель рекреаційного призначення визначається законом.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, земельна ділянка площею 24 кв.м., яка передана Виконавчим комітетом Дрогобицької міської ради Фізичній особі-підприємцю ОСОБА_5 за Договором №1 про встановлення особистого строкового сервітуту для розміщення тимчасової споруди для провадження підприємницької діяльності, належать до категорії земель рекреаційного призначення.
Згідно з пунктом першим частини першою статті 13 Закону України "Про благоустрій населених пунктів" до об'єктів благоустрою населених пунктів належать: території загального користування: парки (гідропарки, лугопарки, лісопарки, парки культури та відпочинку, парки - пам'ятки садово-паркового мистецтва, спортивні, дитячі, історичні, національні, меморіальні та інші), рекреаційні зони, сади, сквери та майданчики; пам'ятки культурної та історичної спадщини; майдани, площі, бульвари, проспекти; вулиці, дороги, провулки, узвози, проїзди, пішохідні та велосипедні доріжки; пляжі; кладовища; інші території загального користування.
Відповідно до ст. 14 Закону України "Про благоустрій населених пунктів" встановлено, що об'єкти благоустрою використовуються відповідно до їх функціонального призначення для забезпечення сприятливих умов життєдіяльності людини на засадах їх раціонального використання та охорони з урахуванням вимог правил благоустрою території населених пунктів, інших вимог, передбачених законодавством.
Згідно з частиною першою статті 20 вищевказаного закону встановлено, що організацію благоустрою населених пунктів забезпечують місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування відповідно до повноважень, установлених законом.
Елементами (частинами) об'єктів благоустрою є: малі архітектурні форми (п. 9 ч. 1 ст. 21 Закону України "Про благоустрій населених пунктів").
Крім того, частиною 2 вищезазначеної статті закріплено, що розміщення малих архітектурних форм здійснюється відповідно до цього Закону за рішенням власника об'єкта благоустрою з дотриманням вимог законодавства, державних стандартів, норм і правил.
Згідно ст. 26 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" встановлено, що виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради вирішуються такі питання як вирішення відповідно до закону питань регулювання земельних відносин.
Як уже було вищенаведено, 23.09.2015 року 65 сесією шостого скликання Дрогобицької міської ради прийнято рішення №1728 "Про укладення договорів особистого строкового сервітуту для встановлення та обслуговування об'єктів торгівельного призначення".
Вищезазначеним Рішення, зокрема, у пункті 1.1. надано дозвіл ОСОБА_5 на укладення договору особистого строкового сервітуту на територію площею 24 кв.м. на встановлення малої архітектурної форми на АДРЕСА_1 для встановлення та обслуговування об'єктів торгівельного призначення, строком на 5 (п'ять) років.
Статтею 1 Закону України "Про землеустрій" передбачено, що цільове призначення земельної ділянки - використання земельної ділянки за призначенням, визначеним на підставі документації із землеустрою у встановленому законодавством порядку. Документація із землеустрою (землевпорядна документація) - затверджені в установленому порядку текстові та графічні матеріали, якими регулюється використання та охорона земель державної, комунальної та приватної власності, а також матеріали обстеження і розвідування земель, авторського нагляду за виконанням проектів тощо.
Згідно з ч. 1 ст. 20 вказаного вище закону землеустрій проводиться в обов'язковому порядку на землях усіх категорій незалежно від форми власності в разі: розробки документації із землеустрою щодо організації раціонального використання та охорони земель; встановлення та зміни меж об'єктів землеустрою, у тому числі визначення та встановлення в натурі (на місцевості) державного кордону України; надання, вилучення (викупу), відчуження земельних ділянок; встановлення в натурі (на місцевості) меж земель, обмежених у використанні і обмежених (обтяжених) правами інших осіб (земельні сервітути); тощо.
Враховуючи вищенаведені норми чинного законодавства, колегія суддів погоджується з правомірним висновком суду першої інстанції про те, що приймаючи оскаржене рішення, Дрогобицькою міською радою не було дотримано ряд вимог передбачених законом, зокрема тих, які стосуються складення проекту землеустрою ОСОБА_5 у передбаченому законом порядку, оскільки в матеріалах справи наявний лист Відділу Держгеокадастру у м. Дрогобичі яким зазначено, що землі парку по АДРЕСА_1 відповідно до Державної статистичної звітності форми 6-зем належать до категорії земель рекреаційного призначення шифр рядка 86. Інформація щодо власників чи землекористувачів земель парку по АДРЕСА_1 у відділі відсутня, відповідно відділом не погоджувалась протягом 2014 - 2016 р.р. технічна документація, щодо земельних ділянок по вказаній адресі.
Також, ч.2 ст. 124 Земельного кодексу України встановлено, що передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється за результатами проведення земельних торгів, крім випадків, встановлених частинами другою, третьою статті 134 цього Кодексу.
Відповідно до статті 79-1 Земельного кодексу України формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об'єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру. Сформовані земельні ділянки підлягають державній реєстрації у Державному земельному кадастрі. Земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера. Формування земельних ділянок (крім випадків, визначених у частинах шостій - сьомій цієї статті) здійснюється за проектами землеустрою щодо відведення земельних ділянок. Земельна ділянка може бути об'єктом цивільних прав виключно з моменту її формування (крім випадків суборенди, сервітуту щодо частин земельних ділянок) та державної реєстрації права власності на неї. Державна реєстрація речових прав на земельні ділянки здійснюється після державної реєстрації земельних ділянок у Державному земельному кадастрі. Державна реєстрація прав суборенди, сервітуту, які поширюються на частину земельної ділянки, здійснюється після внесення відомостей про таку частину до Державного земельного кадастру.
Як уже було вищенаведено, Рішенням Дрогобицької міської ради від 23.09.2015 р. №1728 "Про укладення договорів особистого строкового сервітуту для встановлення та обслуговування об'єктів торгівельного призначення" надано дозвіл ОСОБА_5 на укладення договору особистого строкового сервітуту на територію площею 24 кв.м. на встановлення малої архітектурної форми на АДРЕСА_1 для встановлення та обслуговування об'єктів торгівельного призначення, строком на 5 (п'ять) років.
Відповідно, до ст. 98 Земельного кодексу України право земельного сервітуту - це право власника або землекористувача земельної ділянки на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою.
Статтею 401 Цивільного кодексу України встановлено, що право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.
Згідно статті 404 ЦК України, право користування чужою земельною ділянкою або іншим нерухомим майном полягає у можливості проходу, проїзду через чужу земельну ділянку, прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв'язку і трубопроводів, забезпечення водопостачання, меліорації тощо.
Особа має право вимагати від власника (володільця) сусідньої земельної ділянки, а в разі необхідності - від власника (володільця) іншої земельної ділянки надання земельного сервітуту.
Аналізуючи, викладене вище, а саме те, що правом продавати вимогу на платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками) наділений лише власник або землекористувач земельної ділянки для задоволення своїх потреб, які не можуть бути задоволені іншим способом.
Відтак, ініціатором встановлення земельного сервітуту може бути власник або користувач земельної ділянки, у яких є потреба у використанні суміжної (сусідньої) земельної ділянки, щоб усунути недоліки своєї ділянки, зумовлені її місцем розташування або природним станом.
Таким чином, як правомірно встановлено судом першої інстанції, при прийнятті оскарженого рішення Дрогобицькою міською радою, не було дотримано наведених вище вимог земельного та природоохоронного законодавства, а саме, Дрогобицькою міською радою неправомірно надано дозвіл ФОП ОСОБА_5 на укладення договору особистого строкового сервітуту, та передано в користування частину земельної ділянки площею 24 кв.м., адже така не є ні власником жодного об'єкту нерухомості, ні землекористувачем суміжної земельної ділянки, для обслуговування яких їй потрібен сервітут.
Як вбачається з матеріалів справи, фактично СПД ФОП ОСОБА_5 передано в оренду частину земельної ділянки без дотримання порядку такої передачі, без визначення меж земельної ділянки, внаслідок чого було вирито котлован та зруйновано родючий шар ґрунту на площі, що значно перевищує надану відповідачу по договору особистого строкового сервітуту, і, згідно поданих документів, заходить на територію парку.
У роз'ясненні президії Вищого арбітражного суду України від 26.01.2000 № 02-5/35 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням недійсними актів державних чи інших органів" зазначено, що підставами для визнання акта недійсним є його невідповідність вимогам чинного законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт. Обов'язковою умовою визнання акта недійсним є також порушення у зв'язку із прийняттям відповідного акта прав та охоронюваних законом інтересів підприємства чи організації - позивача у справі. Якщо за результатами розгляду справи факту такого порушення не встановлено, у господарського суду немає правових підстав для задоволення позову. Вказаний принцип закріплено у статті 16 Цивільного кодексу України та статті 1 Господарського процесуального кодексу України, які передбачають, що кожна особа має право на захист свого порушеного права чи охоронюваних законом інтересу.
Недодержання вимог правових норм, які регулюють порядок прийняття акта, у тому числі щодо його форми, строків прийняття тощо, може бути підставою для визнання такого акта недійсним лише у тому разі, коли відповідне порушення спричинило прийняття неправильного акта. Якщо ж акт в цілому узгоджується з вимогами чинного законодавства і прийнятий відповідно до обставин, що склалися, тобто є правильним по суті, то окремі порушення встановленої процедури прийняття акта не можуть бути підставою для визнання його недійсним, якщо інше не передбачено законодавством.
Згідно з частиною 2 статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до ст.ст. 142-145 Конституції України до матеріальної та фінансової основи місцевого самоврядування, крім інших об'єктів, належить нерухоме майно, управління яким територіальні громади здійснюють безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування в межах їх повноважень шляхом прийняття рішень, які є обов'язковими до виконання на відповідній території.
Відповідно до ст.124 Конституції України, ст.ст. 26, 59, 74 24 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", ст.ст. 1, 2, 12 ГПК України, Закону України "Про судоустрій і статус суддів", постанови Пленуму Вищого господарського суду №10 від 24.10.2011р. (із наступними змінами та доповненнями), а також судової практики, що склалася, розгляд заявлених позивачем вимог щодо оскарження рішення органу місцевого самоврядування, підвідомчі господарському суду так як, реалізуючи відповідні повноваження, державні органи або органи місцевого самоврядування вступають з юридичними та фізичними особами у цивільні та господарські правовідносини. Отже, у таких відносинах держава або територіальні громади є рівними учасниками земельних відносин з іншими юридичними та фізичними особами, у тому числі з суб'єктами підприємницької діяльності. Індивідуальні акти органів держави або місцевого самоврядування, якими реалізується волевиявлення держави або територіальної громади, як учасника цивільно-правових відносин, і з якими виникають, змінюються, припиняються цивільні права і обов'язки, не належать до правових актів управління, а спори щодо їх оскарження приватноправовий характер, тобто справи у них підвідомчі господарським судам.
У п. 4 Рішення Конституційного Суду України у справі №7-рп/2009 від 16.04.2009 у справі за конституційним поданням Харківської міської ради щодо офіційного тлумачення положень частини другої статті 19, статті 144 Конституції України, статті 25, частини чотирнадцятої статті 46, частин першої, десятої статті 59 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" (справа про скасування актів органів місцевого самоврядування) роз'яснено, що органи місцевого самоврядування, вирішуючи питання місцевого значення, представляючи спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, приймають нормативні та ненормативні акти.
До нормативних належать акти, які встановлюють, змінюють чи припиняють норми права, мають локальний характер, розраховані на широке коло осіб та застосовуються неодноразово, а ненормативні акти передбачають конкретні приписи, звернені до окремого суб'єкта чи юридичної особи, застосовуються одноразово і після реалізації вичерпують свою дію.
В п. 5 цього Рішення Конституційний Суд України вказав, що в Конституції України закріплено принцип, за яким права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, яка відповідає перед людиною за свою діяльність (стаття 3). Органи місцевого самоврядування є відповідальними за свою діяльність перед юридичними і фізичними особами (стаття 74 Закону). Таким чином, органи місцевого самоврядування не можуть скасовувати свої попередні рішення, вносити до них зміни, якщо відповідно до приписів цих рішень виникли правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, і суб'єкти цих правовідносин заперечують проти їх зміни чи припинення. Це є "гарантією стабільності суспільних відносин" між органами місцевого самоврядування і громадянами, породжуючи у громадян впевненість у тому, що їхнє існуюче становище не буде погіршене прийняттям більш пізнього рішення, що узгоджується з правовою позицією, викладеною в абзаці другому пункту 5 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 13 травня 1997 року № 1-зп у справі щодо несумісності депутатського мандата.
Згідно з п. 1 резолютивної частини Рішення Конституційного Суду України N 7-рп/2009 від 16.04.2009 стосовно права органу місцевого самоврядування скасовувати свої раніше прийняті рішення та вносити до них зміни необхідно розуміти так, що орган місцевого самоврядування має право приймати рішення, вносити до них зміни та/чи скасовувати їх на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Таким чином ненормативні правові акти органу місцевого самоврядування є актами одноразового застосування, вичерпують свою дію фактом їхнього виконання, тому вони не можуть бути скасовані чи змінені органом місцевого самоврядування після їх виконання.
Суд визнає незаконним і скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить законодавству і порушує цивільні права та інтереси (ст.21 ЦК України, ст.59 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні").
Згідно з статтю 152 Земельного кодексу України встановлено, що захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування.
Як правомірно зазначив місцевий господарський суд, при прийнятті оскаржуваного рішення №1728 від 23.09.2015 р. Дрогобицькою міською радою не було дотримано вимог чинного законодавства, що встановлено вище, що є підставою для визнання недійсним такого рішення.
Як уже було вищенаведено, 03.10.2016 р. укладено оспорюваний Договір між Виконавчим комітетом Дрогобицької міської ради та ФОП ОСОБА_5 №1 про встановлення особистого строкового сервітуту для розміщення тимчасової споруди для провадження підприємницької діяльності від 03.10.2016 р.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, відповідач 2 на момент укладення спірного Договору не був наділений повноваженнями на укладення такого договору, що підтверджується листом самого відповідача 2 від 17.02.2017 р. наданого позивачу на вимогу (долучено до матеріалів справи).
Статтею 100 ЗК України передбачено, що сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду. Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій конкретно визначеній особі (особистий сервітут). Земельний сервітут може бути встановлений договором між особою, яка вимагає його встановлення, та власником (володільцем) земельної ділянки. Земельний сервітут підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому для державної реєстрації прав на нерухоме майно.
Пунктом 2 частиною першої статті 4 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" встановлено, що державній реєстрації прав підлягають речові права, похідні від права власності: право користування (сервітут).
Згідно з частиною першою статті 210 Цивільного кодексу України правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації.
Відповідно до ст. 203 цього Кодексу Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Так, абзацом третім пункту 8 постанови Пленуму Верхового Суду України від 06.11.2009 N9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" встановлено зокрема, що не є укладеними правочини (договори), у яких відсутні встановлені законодавством умови, необхідні для їх укладення (відсутня згода за всіма істотними умовами договору; не отримано акцепт стороною, що направила оферту; не передано майно, якщо відповідно до законодавства для вчинення правочину потрібна його передача тощо). Згідно із статтями 210 та 640 ЦК України не є вчиненим також правочин у разі нездійснення його державної реєстрації, якщо правочин підлягає такій реєстрації. Встановивши ці обставини, суд відмовляє в задоволенні позову про визнання правочину недійсним. Наслідки недійсності правочину не застосовуються до правочину, який не вчинено.
Таким чином, колегія суддів погоджується з висновком місцевого господарського суду, що укладений між сторонами договір від 30.10.2016року підлягав державній реєстрації, однак такої реєстрації проведено не було, тому позовні вимоги позивача про визнання недійсним зазначеного договору є не обґрунтованими та не підлягають до задоволення, адже такий договір вважається таким, що не укладений (не вчинений).
Крім того, необхідно зазначити, що 21 березня 2017 року робочою комісією Дрогобицької міської ради здійснено виїзд на АДРЕСА_1 та проведено обстеження використання вищезазначених земельних ділянок згідно з умовами укладених договорів.
Так, встановлено, що на земельних ділянках ведуться земельні роботи по влаштуванню залізобетонного монолітного фундаменту глибиною приблизно 1 м. та шириною 1,2 м. по периметру сімох земельних ділянок виділених відповідно до рішення №1728 від 23.09.2015 р.
Таким чином, будівельні роботи на вищевказаній земельній ділянці проводяться без погодження з контролюючими органами та Дрогобицькою міською радою та з порушенням умов п.п. 4.4.5 договорів про встановлення особистого строкового сервітуту для розміщення тимчасової споруди для провадження підприємницької діяльності, що є підставою для задоволення позовних вимог про зобов'язання суб'єкта підприємницької діяльності - фізичної особи підприємця ОСОБА_5 звільнити земельну ділянку привівши її у стан, не гірше ніж було її отримано за договором.
Крім того, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що твердження відповідача 3 про припинення провадження у даній справі на підставі ст. 89 ГПК України не підлягає до задоволення з огляду на наступне.
Абзацом 4 пункту 4.7. постанови Пленуму Вищого Господарського суду України №18 від 26.12.2011 р. "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції" передбачено, що громадянин, який мав статус суб'єкта підприємницької діяльності, але на дату подання позову втратив такий статус, не може бути стороною в судовому процесі у господарському суді, якщо немає визначених законом підстав для його участі в такому процесі. Однак у разі коли відповідна зміна статусу відбулася після порушення провадження у справі, вона не тягне за собою наслідків у вигляді зміни підвідомчості такої справи і, відповідно, - припинення провадження у ній, оскільки на час порушення господарським судом такого провадження її розгляд належав до юрисдикції цього суду; наведене стосується й випадку подання відповідним громадянином, що був відповідачем у справі, зустрічного позову в тій же справі. У будь-якому разі у суду немає й правових підстав для застосування при цьому положень статті 25 ГПК та залучення до участі у справі як правонаступника фізичної особи - підприємця тієї ж таки фізичної особи, оскільки правонаступництво передбачає перехід прав та обов'язків від одного суб'єкта до іншого, а не зміну правового статусу однієї й тієї ж самої особи. У разі задоволення позову до фізичної особи, яка в процесі розгляду справи втратила статус суб'єкта підприємницької діяльності, резолютивна частина відповідного судового рішення, крім відомостей, передбачених частинами другою-сьомою статті 84 ГПК, повинна містити дані, визначені в пункті 2 частини другої статті 54 цього Кодексу для фізичної особи (без зазначення її колишнього статусу суб'єкта підприємницької діяльності).
Припинення господарської діяльності відбулось після порушення провадження у справи, зокрема, провадження у справі порушено 07.04.2017 р., а господарську діяльність ОСОБА_5 припинила 15.05.2017 р., що підтверджено Витягом з ЄДР.
Таким чином, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, а відтак така апеляційна скарга не підлягає до задоволення, а рішення місцевого господарського суду підлягає залишенню без змін.
Інші твердження апелянта, які викладені в апеляційній скарзі, до уваги не приймаються, оскільки вони не доведені належними та допустимими доказами та спростовуються матеріалами даної справи.
Відповідно до ст.32 ГПК України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у встановленому законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.
Відповідно до ст.ст. 33 та 34 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень; господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи; обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Відповідно до ст.43 ГПК України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили.
Отже, з огляду на викладене вище, колегія суддів Львівського апеляційного господарського суду вважає, що рішення Господарського суду Львівської області від 03.07.2017р. відповідає матеріалам справи, ґрунтується на чинному законодавстві і підстав для його скасування немає, а інші зазначені в апеляційній скарзі доводи скаржника не відповідають матеріалам справи, документально не обґрунтовані, не базуються на законодавстві, що регулює спірні правовідносини, а тому не визнаються такими, що можуть бути підставою згідно ст. 104 ГПК України для скасування чи зміни оскаржуваного рішення.
Судовий збір за перегляд рішення в апеляційному порядку, відповідно до вимог ст.49 ГПК України покласти на скаржника.
Керуючись ст. ст. 33, 34, 43, 49, 99, 101, 103, 105 ГПК України, - Львівський апеляційний господарський суд, -
1. Рішення Господарського суду Львівської області від 03.07.2017р. в справі за номером 914/683/17 залишити без змін.
2. Апеляційну скаргу ОСОБА_5, б/н від 18.08.2017р. залишити без задоволення.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку.
Матеріали справи повернути в місцевий господарський суд.
Повний текст постанови виготовлено та підписано 08.11.2017р.
Головуючий-суддя Марко Р.І.
Суддя Желік М.Б.
Суддя Костів Т.С.