ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЛУГАНСЬКОЇ ОБЛАСТІ 61022 м. Харків, пр. Науки, буд.5, тел./факс 702-10-79 inbox@lg.arbitr.gov.ua _____________________________________________________________________________________________________________________________________________________________
31 жовтня 2017 року Справа № 913/742/17
Провадження №17пд-к/913/742/17
За позовом ОСОБА_1, м. Київ,
до першого відповідача Публічного акціонерного товариства «Українська інноваційна компанія», м. Сєвєродонецьк Луганської області,
другого відповідача «Багатогалузеве об'єднання інтербуд» Української спілки ветеранів Афганістану», м. Черкаси,
про визнання недійсним договору фінансового лізингу від 19.09.2014
Суддя Фонова О.С.
У засіданні брали участь:
від позивача - представник не прибув;
від першого відповідача - представник не прибув;
від другого відповідача - представник не прибув.
Суть спору: позивачем заявлена вимога визнати недійсним договір фінансового лізингу від 19.09.2014, укладений між «Багатогалузеве об'єднання інтербуд» Української спілки ветеранів Афганістану» та Публічного акціонерного товариства «Українська інноваційна банк» з моменту його підписання.
Позивач витребувані судом документи ухвалами від 19.09.2017 та від 17.10.2017, правом участі в судових засіданнях 17.10.2017 та 31.10.2017 не скористався. Отримання ухвал суду позивачем підтверджується його особистим підписом на рекомендованих повідомленнях про поштові вручення, які долучені до матеріалів справи.
Відповідачі також витребувані судом документи та відзиву на позовну заяву не надали, явку повноважних та компетентних представників у судові засідання 17.10.2017 та 31.10.2017 не забезпечили, хоча належним чином були повідомлені про час та місце їх проведення, про що свідчить відповідний штамп суду з відміткою про відправку документу на звороті примірника всіх ухвал суду, який містить вихідний реєстраційний номер, загальну кількість відправлених примірників ухвали, дату відправки, підпис працівника суду, яким вона здійснена.
Крім того, отримання ухвал суду першим відповідачем підтверджується підписом його представника на рекомендованих повідомленнях про поштові вручення, які долучені до матеріалів справи.
Що стосується другого відповідача, то копія ухвали суду від 19.09.2017 про порушення провадження у даній справі разом з конвертом та рекомендованим повідомлення, які були надіслані за адресою місцезнаходження юридичної особи, повернулися до відділу документального забезпечення суду 30.10.2017 з відміткою на довідки поштового зв'язку: «за закінченням терміну зберігання».
Згідно статті 93 ЦК України місцезнаходженням юридичної особи є адреса органу або особи, які відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступають від її імені. У відповідності до частина 4 статті 89 ЦК України, дані про місцезнаходження юридичної особи вносяться до єдиного державного реєстру. Отже, виходячи з наведеного, місцезнаходження юридичної особи визначається місцем її державної реєстрації.
Статтею 10 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань» передбачено, якщо документи та відомості, що підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру, внесені до нього, такі документи та відомості вважаються достовірними і можуть бути використані у спорі з третьою особою. Якщо відомості, що підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру, є недостовірними і були внесені до нього, третя особа може посилатися на них у спорі як на достовірні. Третя особа не може посилатися на них у спорі у разі, якщо вона знала або могла знати про те, що такі відомості є недостовірними.
До повноважень суду не віднесено встановлення фактичного місцезнаходження учасників судового процесу на час вчинення тих чи інших процесуальних дій. Тому відповідні процесуальні документи надсилались згідно з поштовими реквізитами учасників судового процесу, наявними в матеріалах справи, а також згідно відомостей, що містяться у довідці з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, станом на час розгляду справи.
Явка учасників судового процесу в судове засідання не визнавалася обов'язковою. Про поважні причини неявки в судове засідання представники учасників судового процесу суд не повідомили. Клопотань про відкладення розгляду справи від учасників судового процесу не надходило.
З огляду на вищевказане, відповідно до ст.75 ГПК України справа розглядається за наявними в ній матеріалами.
Дослідивши обставини справи, витребувані судом та надані позивачем докази на підтвердження своїх доводів, суд
Як зазначив ОСОБА_1, він є акціонером Публічного акціонерного товариства «Український інноваційний банк», правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство «Українська інноваційна компанія» (ідентифікаційний код 05839888), про що свідчить виписка про стан рахунку в цінних паперах на 10.06.2016 (а.с.11-13).
Як вбачається з поданої до матеріалів справи копії договору, «Багатогалузеве об'єднання Інтербуд» Української спілки ветеранів Афганістану, як Лізингоодержувач (другий відповідач у справі) та Публічне акціонерне товариство «Український інноваційний банк», як Лізингодавець (перший відповідач у справі) підписали договір фінансового лізингу б/н від 19.09.2014 (далі - Договір).
Відповідно до п.1.1 Договору, Лізингодавець передав Лізингоодержувачу, а Лізингоодержувач отримав від Лізингодавця в платне користування на умовах фінансового лізингу наступні об'єкти нерухомого майна: вбудовано-прибудовані приміщення магазину, загальною площею 621,2 кв.м (Літ.А-2), за адресою: АДРЕСА_1, вартістю 5183808,00 грн (з ПДВ) (далі - Майно).
Майно, що передається в лізинг, належить Лізингодавцю на праві власності на підставі мирової угоди, затвердженої ухвалою Господарського суду Черкаської області від 28.07.2014 (п.1.2 Договору).
Згідно з п.2.1 Договору, майно передається в лізинг, належить Лізингодавцю на праві власності на підставі мирової угоди, затвердженої ухвалою Господарського суду Черкаської області від 28.07.2014.
Відповідно до п.1.3 Договору, загальна вартість Майна, що передається в лізинг, становить 5183808,00 грн (з ПДВ).
Майно передається Лізингоодержувачу в лізинг за цільовим призначенням, а саме для використання в якості не житлового офісного чи іншого приміщення (п.2.1 Договору).
У п.4.1 Договору сторони визначили, що Майно передається Лізингодавцем і приймається у лізинг Лізингоодержувачу на умовах сплати Лізингоодержувачем Лізингодавцю лізингових платежів шляхом їх перерахування Лізингодавцю. Лізингові платежі за даним Договором складаються із суми платежів, які компенсують вартість Майна, і суми платежів, як винагороди лізингодавця зап надане в користування Майно.
Розмір, строки та порядок сплати Лізингоодержувачем лізингових платежів лізингодавцю встановлюється в «Розрахунку лізингових платежів», який підписується сторонами одночасно з договором та є його невід'ємною частиною. Лізингові платежі сплачуються в безготівковій формі (п.4.2 Договору).
Відповідно до п.5.1 Договору, Майно вважається переданим Лізингоодержувачу з моменту підписання даного Договору та акту приймання - передачі.
Згідно з п.13.1 Договору, він вступає в дію з моменту підписання сторонами за Договором і акту приймання - передачі Майна в лізинг.
Термін дії Договору зумовлений строком лізингу. Договір втрачає свою силу після виконання сторонами своїх зобов'язань по ньому (п.13.2 Договору).
Одночасно з договором сторонами були підписані Розрахунок лізингових платежів від 19.09.2014 (зворот а.с.18) та Акт приймання - передачі від 19.09.2014, згідно якого, відповідно до умов договору фінансового лізингу, укладеного між ПАТ «Укрінбанк» (перший відповідач у справі) та «БО Інтербуд» УСВА (другий відповідач у справі) 19.09.2014, ПАТ «Укрінбанк» передало, а «БО Інтербуд» УСВА прийняло у лізинг наступне нерухоме майно: вбудовано-прибудовані приміщення магазину, загальною площею 621,2 кв.м (Літ.А-2), за адресою: АДРЕСА_1, вартістю 5183808,00 грн (з ПДВ) (а.с.19).
Позивач обґрунтовуючи свої вимоги зазначив, що у серпні 2017 року йому стало відомо про наявність спірного договору фінансового лізингу від 19.09.2014.
Позивач з посиланням на ч.4 ст.203, ч.1 ст. 657 ЦК України вважає, що спірний договір суперечить закону та підлягає визнанню недійсним, оскільки укладений у простій письмовій формі, а не у нотаріально посвідченій, як того вимагає ч. 1 ст. 657 Цивільного кодексу України.
Крім того, Договір порушує права позивача, оскільки укладення довгострокових договорів з відстрочкою сплати кожного окремого лізингового платежу позбавило можливості товариство реалізувати спірне майно шляхом договору купівлі-продажу, що в свою чергу позбавило товариство прибутку, а позивача - дивідендів.
У зв'язку з чим, позивач звернувся з даним позовом до суду за захистом своїх прав та охоронюваних законом інтересів.
Відповідачі не скористалися наданим їм правом на судовий захист.
Встановивши фактичні обставини справи, оцінивши доводи позивача та надані ним докази, суд дійшов висновку про наступне.
Стосовно доводів позивача щодо обов'язкового нотаріального посвідчення спірного Договору, суд зазначає наступне.
Відповідно до ч.1 ст.209 Цивільного кодексу України, правочин, який вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін.
Відповідно до ст.806 Цивільного кодексу України, за договором лізингу одна сторона (лізингодавець) передає або зобов'язується передати другій стороні (лізингоодержувачеві) у користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було набуте ним без попередньої домовленості із лізингоодержувачем (прямий лізинг), або майно, спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі).
До договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом.
До відносин, пов'язаних з лізингом, застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом.
Особливості окремих видів і форм лізингу встановлюються законом.
Стаття 1 Закону України «Про фінансовий лізинг» визначає, що фінансовий лізинг (далі - лізинг) - це вид цивільно-правових відносин, що виникають із договору фінансового лізингу.
За договором фінансового лізингу (далі - договір лізингу) лізингодавець зобов'язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі).
Згідно з ч.1 ст.2 Закону України «Про фінансовий лізинг», відносини, що виникають у зв'язку з договором фінансового лізингу, регулюються положеннями Цивільного кодексу України про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж, поставку з урахуванням особливостей, що встановлюються цим Законом.
Відповідно до ст.6 Закону України «Про фінансовий лізинг», договір лізингу має бути укладений у письмовій формі.
Отже, для договору фінансового лізингу не встановлено обов'язкового нотаріального посвідчення, а тому висновки позивача щодо його недійсності є безпідставними.
Щодо доводів позивача про порушення його корпоративних прав укладенням спірного Договору, суд зазначає наступне..
Відповідно до ст. 167 Господарського кодексу України встановлено, що корпоративні права - це права особи, частка якої визначається у статутному капіталі (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами.
Відповідно до п.8 ч.1 ст.2 Закону України «Про акціонерні товариства», корпоративні права - сукупність майнових і немайнових прав акціонера - власника акцій товариства, які випливають з права власності на акції, що включають право на участь в управлінні акціонерним товариством, отримання дивідендів та активів акціонерного товариства у разі його ліквідації відповідно до закону, а також інші права та правомочності, передбачені законом чи статутними документами.
Згідно з ч.1 ст.4 Закону України «Про акціонерні товариства», акціонерами товариства визнаються фізичні і юридичні особи, а також держава в особі органу, уповноваженого управляти державним майном, або територіальна громада в особі органу, уповноваженого управляти комунальним майном, які є власниками акцій товариства.
Згідно з ст.4 Закону України «Про господарські товариства», акціонерне товариство, товариство з обмеженою і товариство з додатковою відповідальністю створюються і діють на підставі статуту, повне і командитне товариство - засновницького договору. Установчі документи товариства у випадках, передбачених чинним законодавством, погоджуються з Антимонопольним комітетом України.
Установчі документи повинні містити відомості про вид товариства, предмет і цілі його діяльності, склад засновників та учасників, найменування, розмір та порядок утворення статутного (складеного) капіталу, порядок розподілу прибутків та збитків, склад та компетенцію органів товариства та порядок прийняття ними рішень, включаючи перелік питань, по яких необхідна кваліфікована більшість голосів, порядок підписання установчих документів, порядок внесення змін до установчих документів та порядок ліквідації і реорганізації товариства.
Відповідно до ст.10 Закону України «Про господарські товариства» та ч. 1 ст.88 Господарського кодексу України, учасники товариства мають право: а) брати участь в управлінні справами товариства в порядку, визначеному в установчих документах, за винятком випадків, передбачених цим Законом; б) брати участь у розподілі прибутку товариства та одержувати його частку (дивіденди). Право на отримання частки прибутку (дивідендів) пропорційно частці кожного з учасників мають особи, які є учасниками товариства на початок строку виплати дивідендів; в) вийти в установленому порядку з товариства; г) одержувати інформацію про діяльність товариства. На вимогу учасника товариство зобов'язане надавати йому для ознайомлення річні баланси, звіти товариства про його діяльність, протоколи
зборів; д) здійснити відчуження часток у статутному (складеному) капіталі товариства, цінних паперів, що засвідчують участь у товаристві, в порядку, встановленому законом.
Учасники можуть мати також інші права, передбачені законодавством і установчими документами товариства.
У ст.15 Закону України «Про господарські товариства» зазначено, що прибуток товариства утворюється з надходжень від господарської діяльності після покриття матеріальних та прирівняних до них витрат і витрат на оплату праці. З балансового прибутку товариства сплачуються проценти по кредитах банків та по облігаціях, а також вносяться передбачені законодавством України податки та інші платежі до бюджету. Чистий прибуток, одержаний після зазначених розрахунків та сплати дивідендів, залишається у повному розпорядженні товариства, яке відповідно до установчих документів визначає напрями його використання.
Частина 1 ст.30 Закону України «Про акціонерні товариства» передбачає, що дивіденд - частина чистого прибутку акціонерного товариства, що виплачується акціонеру з розрахунку на одну належну йому акцію певного типу та/або класу. За акціями одного типу та класу нараховується однаковий розмір дивідендів.
Товариство виплачує дивіденди виключно грошовими коштами.
Дивіденди виплачуються на акції, звіт про результати розміщення яких зареєстровано у встановленому законодавством порядку.
Суд звертає увагу, що позивачем не доведено можливості Товариства реалізувати майно за ціною, зазначеною в Договорі, шляхом укладення договору купівлі-продажу з третьою особою, а тому його припущення щодо можливого отримання дивідендів від такого продажу є безпідставними.
Доводи позивача ґрунтуються на припущеннях, так зокрема, він не довів настання негативних наслідків у вигляді зменшення прибутку Товариства у зв'язку з укладанням спірного Договору, та відповідно, не довів і порушення своїх прав, як акціонера товариства щодо неотримання дивідендів, до того ж у невизначеній позивачем сумі.
Стаття 129 Конституції України відносить до основних засад судочинства змагальність сторін, яка, зокрема, проявляється в тому, що, як зазначається в частині 1 статті 33 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
Статтею 34 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтвердженні певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
З урахуванням вимог ст. 43 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.
Шляхом оцінки всіх наявних матеріалів справи, доводів сторін, враховуючи вищенаведене, суд дійшов висновку про безпідставність доводів позивача щодо визнання Договору недійсним, у зв'язку з чим, у задоволенні позовних вимоги слід відмовити.
Відповідно до статті 49 ГПК України, судові витрати при відмові у задоволенні позовних вимог покладаються на позивача.
На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 49, 75, 82, 84, 85 ГПК України, суд
1. У задоволенні позову відмовити.
2. Судові витрати покласти на позивача.
У судовому засіданні оголошено вступну і резолютивну частини рішення.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення 10-денного строку з дня його підписання.
Повне рішення складено: 06.11.2017.
Суддя О.С. Фонова