04116 м.Київ, вул. Шолуденка, 1 (044) 230-06-58
"18" жовтня 2017 р. Справа№ 911/1330/17
Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого: Скрипки І.М.
суддів: Гончарова С.А.
Тищенко А.І.
за участю представників сторін:
від позивача: Шкарбан А.П. - довіреність № 1 від 03.01.2017р.
від відповідача: не з'явився
третя особа: не з'явився
від третьої особи: ОСОБА_3 - довіреність б/н від 12.07.2017р.
розглянувши апеляційну скаргу ОСОБА_4 на рішення Господарського суду Київської області від 26.06.2017р.
у справі № 911/1330/17 (суддя Щоткін О.В.)
за позовом Головного управління Держгеокадастру у Київській області
до Володарської районної державної адміністрації Київської області
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - ОСОБА_4
про визнання недійсними і скасування розпоряджень та визнання недійсним державного акта
В судовому засіданні 18.10.2017р. відповідно до ст.ст. 85, 99 ГПК України оголошено вступну та резолютивну частину постанови.
У квітні 2017р. Головне управління Держгеокадастру у Київській області (позивач) звернулося до Господарського суду Київської області з позовом до Володарської районної державної адміністрації Київської області (відповідач) про визнання недійсними та скасування розпоряджень №545 від 15.10.2009р. і № 345 від 21.06.2010р. та про визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку серії ЯЛ №261097.
В обґрунтування заявлених позовних вимог позивач зазначав, що прийняті Володарською районною державною адміністрацією Київської області розпорядження є незаконними, оскільки відповідач надав дозвіл на розробку документації із землеустрою та в подальшому затвердив розроблену документацію із землеустрою і передав у власність земельні ділянки для обслуговування господарських будівель та споруд, що не передбачено статтею 17, частиною 3 статті 122 Земельного кодексу України, статтею 5 Закону України "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)". Крім того, передана у власність третій особі земельна ділянка знаходиться в межах земель, на які спілці селян "Вітчизна" було видано державний акт на право колективної власності серії НОМЕР_1 від 21.02.1996р., зареєстрований в Книзі записів державних актів на право колективної власності на землю за № 11.
Рішенням Господарського суду Київської області від 26.06.2017р. у справі №911/1330/17 позов задоволено.
Визнано недійсним та скасовано розпорядження Володарської районної державної адміністрації № 545 від 15.10.2009р. "Про надання дозволу на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо посвідчення права власності на земельну ділянку в межах Біліївської сільської ради за межами села Біліївка".
Визнано недійсним та скасовано розпорядження Володарської районної державної адміністрації № 345 від 21.06.2010р. "Про затвердження технічної документації із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право власності на земельну ділянку ОСОБА_4 для обслуговування господарських будівель та споруд на території Біліївської сільської ради".
Визнано недійсним Державний акт на право власності на земельну ділянку Серії НОМЕР_2.
Стягнуто з Володарської районної державної адміністрації на користь Головного управління Держгеокадастру у Київській області 4 800,00 грн. судового збору.
Не погоджуючись з вищезазначеним рішенням, ОСОБА_4 звернувся до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить оскаржуване рішення скасувати та прийняти нове про відмову в позові.
Апеляційна скарга обґрунтована порушенням судом норм матеріального та процесуального права, неповним з'ясуванням судом обставин, що мають значення для справи та невідповідністю висновків місцевого господарського суду дійсним обставинам справи.
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями апеляційну скаргу 20.07.2017р. передано на розгляд судді Київського апеляційного господарського суду Скрипці І.М., сформовано колегію суддів у складі: головуючий суддя Скрипка І.М., судді Гончаров С.А., Тищенко А.І.
Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 24.07.2017р. колегією суддів у визначеному складі прийнято апеляційну скаргу до провадження та призначено до розгляду.
Під час розгляду справи в суді апеляційної інстанції згідно ст. 69 ГПК України строк розгляду справи продовжувався, відповідно до ст. 77 ГПК України розгляд справи відкладався, останній раз на 18.10.2017р.
Представник третьої особи в судовому засіданні апеляційної інстанції 18.10.2017р. підтримав вимоги апеляційної скарги з підстав, викладених у ній, просив її задовольнити, оскаржуване рішення скасувати та прийняте нове про відмову у позові.
Представник позивача в судовому засіданні апеляційної інстанції 18.10.2017р. заперечував проти задоволення апеляційної скарги з підстав, викладених у відзиві на апеляційну скаргу, просив її відхилити, а оскаржуване рішення залишити без змін.
27.07.2017р. через відділ документообігу та моніторингу документів Київського апеляційного господарського суду від представника відповідача надійшли пояснення на апеляційну скаргу, в яких останній підтримує апеляційну скаргу третьої особи, та просить застосувати наслідки спливу строку позовної давності, 11.10.2017р. від представника третьої особи надійшла заява про застосування строків позовної давності.
Представник відповідача та третя особа в судове засідання апеляційної інстанції 18.10.2017р., будучи належним чином повідомленими про дату, час та місце розгляду справи, не з'явились, причини їх неявки суду не відомі.
Оскільки їх явка в судове засідання обов'язковою не визнавалась, враховуючи те, що 27.07.2017р. від представника відповідача надійшли пояснення на апеляційну скаргу, а в судовому засіданні апеляційної інстанції 18.10.2017р. від третьої особи присутній уповноважений представник, колегія суддів вважає за можливе розглянути справу у відсутність третьої особи та представника відповідача за наявними у справі матеріалами.
Відповідно до частини 1 статті 101 ГПК України у процесі перегляду справи апеляційний господарський суд за наявними у справі і додатково поданими доказами повторно розглядає справу.
Частиною 2 статті 101 ГПК України передбачено, що апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги та перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі.
Згідно статті 99 ГПК України в апеляційній інстанції справи переглядаються за правилами розгляду цих справ у першій інстанції з урахуванням особливостей, передбачених у розділі ХІІ ГПК України.
Колегія суддів, обговоривши доводи апеляційної скарги, заслухавши пояснення учасників апеляційного провадження, дослідивши матеріали справи, перевіривши правильність застосування господарським судом при прийнятті оскарженого рішення норм матеріального та процесуального права, дійшла висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, а рішення підлягає залишенню без змін, виходячи з наступного.
Судом встановлено, що Розпорядженням Володарської районної державної адміністрації № 545 від 15.10.2009р. "Про надання дозволу на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо посвідчення права власності на земельну ділянку в межах Біліївської сільської ради за межами села Біліївка" надано дозвіл гр. ОСОБА_4 на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо посвідчення права власності на земельну ділянку загальною площею 17,1539 га для обслуговування господарських будівель та споруд в межах Біліївської сільської ради за межами села Біліївка.
На виконання вищезазначеного розпорядження, відповідачем було розроблено технічну документацію із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право власності на земельну ділянку ОСОБА_4 для обслуговування господарських будівель та споруд в межах Біліївської сільської ради за межами села Біліївка.
В подальшому, розпорядженням Володарської районної державної адміністрації №345 від 21.06.2010р. затверджено технічну документації із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право власності на земельну ділянку та передано земельну ділянку площею 16,8604 га у власність гр. ОСОБА_4 для обслуговування господарських будівель та споруд в межах Біліївської сільської ради за межами села Біліївка.
На підставі розпорядження Володарської районної державної адміністрації №345 від 21.06.2010р. ОСОБА_4 було видано Державний акт на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_2, відповідно до якого ОСОБА_4є власником земельної ділянки площею 16,8604 га, кадастровий номер НОМЕР_3, розташованої за адресою: Київська область, Володарський район, Біліївська сільська рада з цільовим призначенням - для обслуговування господарський будівель і споруд.
Цей Акт складений у двох примірниках, один з яких передано власнику земельної ділянки, другий - на зберігання у Відділ Держкомзему у Володарському районі Київської області.
Акт серії НОМЕР_2 підписаний керівником Володарської районної державної адміністрації та керівником Відділу Держкомзему у Володарському районі, державна реєстрація вчинена 30.12.2010р.
Відповідно до витягу з Державного земельного кадастру про земельну ділянку від 11.07.2017 про земельну ділянку площею 16,8604 га, кадастровий номер НОМЕР_3, розташованої за адресою: АДРЕСА_1, цільове призначення земельної ділянки - 01.13 для іншого сільськогосподарського призначення, категорія земель - землі сільськогосподарського призначення, вид використання - для обслуговування господарських будівель та дворів.
Відповідно до Свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 23.06.2008 та Витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 23.06.2008 на даній земельній ділянці розташовані нежитлові будівлі та споруди, які на праві приватної власності належать ОСОБА_4
Згідно із частиною другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Пунктом 2 Указу Президента України "Про Державне агентство земельних ресурсів" №445/2011 від 08.04.2011 визначено, що Державне агентство земельних ресурсів України є правонаступником Державного комітету України із земельних ресурсів.
Відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України №442 від 10.09.2014 "Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади" Державне агентство земельних ресурсів було реорганізовано шляхом перетворення його у Державну службу України з питань геодезії, картографії та кадастру (далі - Держгеокадастр).
Згідно із п. 5 Постанови КМУ №442 органи виконавчої влади, що утворюються шляхом реорганізації інших органів виконавчої влади, є правонаступниками органів, що реорганізуються.
Частиною 2 статті 14 Конституції України право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.
Відповідно до частини 2 статті 78 Земельного кодексу України право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них.
Пунктами "а" та "ж" частини 1 статті 17 Земельного кодексу України до повноважень місцевих державних адміністрацій у галузі земельних відносин належить розпорядження землями державної власності в межах, визначених цим Кодексом, а також вирішення інших питань у галузі земельних відносин відповідно до закону.
Частиною 3 статті 122 Земельного кодексу України закріплено повноваження районних державних адміністрацій щодо передачі на їхній території земельних ділянок із земель державної власності, крім випадків, визначених частинами четвертою і восьмою цієї статті, у власність або у користування у межах сіл, селищ, міст районного значення для всіх потреб та за межами населених пунктів для: а) ведення водного господарства; б) будівництва об'єктів, пов'язаних з обслуговуванням жителів територіальної громади району (шкіл, закладів культури, лікарень, підприємств торгівлі тощо), з урахуванням вимог частини сьомої цієї статті; в) індивідуального дачного будівництва.
Отже, зазначеною нормою прямо вказано та передбачено лише в конкретних випадках право передачі земельної ділянки у власність громадянам, до якої передача у власність земельних ділянок для обслуговування господарських будівель та споруд не відноситься.
Відповідно до пунктів 1, 2, 11 ч. 1 та частини 2 статті 5 Закону України "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)" сільські, селищні, міські ради та районні державні адміністрації в межах їх повноважень щодо виділення земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості): приймають рішення щодо виділення земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості); приймають рішення про видачу документів, що посвідчують право власності на земельну ділянку, власникам земельних часток (паїв).
Сільські, селищні, міські ради приймають рішення щодо виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв) у межах населених пунктів, а районні державні адміністрації - за межами населених пунктів.
Таким чином, розпорядження № 545 від 15.10.2009р. та розпорядження №345 від 21.06.2010р. видані Володарською районною державною адміністрацією з перевищенням власних повноважень, оскільки Володарська районна державна адміністрація надала дозвіл на розробку документації із землеустрою та в подальшому затвердила розроблену документацію із землеустрою і передала у власність земельну ділянку для обслуговування господарських будівель та споруд, що не передбачено статтею 17, частиною третьою статті 122 Земельного кодексу України, статтею 5 Закону України "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)".
Крім того, як вбачається з матеріалів справи, земельна ділянка площею 16,8604 га, для обслуговування господарських будівель та споруд, щодо якої громадянину ОСОБА_4 передбачено було виготовити правовстановлюючі документи, знаходиться в межах земель, на які спілці селян "Вітчизна" було видано державний акт на право колективної власності серії НОМЕР_1 від 21.02.1996, зареєстрований в Книзі записів державних актів на право колективної власності на землю за № 11. Землю передано у колективну власність для сільськогосподарського виробництва.
Відповідно до статті 140 Земельного кодексу України визначено підстави припинення права власності на земельну ділянку.
Згідно із частиною 1 статті 81 Земельного кодексу України громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі:
а) придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами;
б) безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності;
в) приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування;
г) прийняття спадщини;
ґ) виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю).
Таким чином, слід дійти висновку, що громадянин ОСОБА_4 набув право власності на земельну ділянку всупереч положень статті 140 та частини 1 статті 81 Земельного кодексу України.
Відповідно до частин 2 та 3 статті 20 Земельного кодексу України зміна цільового призначення земель провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання у користування, вилучення (викуп) земель і затверджують проекти землеустрою або приймають рішення про створення об'єктів природоохоронного та історико-культурного призначення.
Зміна цільового призначення земель, які перебувають у власності громадян або юридичних осіб, здійснюється за ініціативою власників земельних ділянок у порядку, що встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Пунктом 2 Порядку розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26.05.2004 № 677, визначено випадки коли не розробляється проект відведення.
Крім того, Постановою Кабінету Міністрів України від 11.04.2002 № 502 затверджений Порядок зміни цільового призначення земель, які перебувають у власності громадян або юридичних осіб.
Пунктом 1.12. Інструкції про порядок складання, видачі, реєстрації і зберігання державних актів на право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою та договорів оренди землі, затвердженої наказом Державного Комітету України по земельних ресурсах 04.05.1999 № 43, який зареєстровано в Міністерстві юстиції України 04.06.1999 за № 354/3647 визначено, що складання державного акта на право власності на земельну ділянку або право постійного користування земельною ділянкою при передачі або наданні земельних ділянок громадянам, підприємствам, установам, організаціям та об'єднанням громадян всіх видів проводиться після перенесення в натуру (на місцевість) меж земельної ділянки та закріплення їх довгостроковими межовими знаками встановленого зразка за затвердженим в установленому порядку проектом відведення цієї ділянки.
Тоді як, земельна ділянка з цільовим призначенням для сільськогосподарського виробництва, що перебувала у колективній власності, передавалась громадянину ОСОБА_4 для обслуговування господарських будівель і споруд, тобто зі зміною її цільового призначення за умов відсутності інформації про встановлення та незмінність її меж, така ділянка повинна передаватись за проектом землеустрою щодо її відведення.
Наслідки порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель визначені статтею 21 Земельного кодексу України.
Статтею 19 Земельного кодексу України землі України за основним цільовим призначенням поділяються на такі категорії:
а)землі сільськогосподарського призначення;
б)землі житлової та громадської забудови;
в)землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення;
г)землі оздоровчого призначення;
ґ) землі рекреаційного призначення;
д)землі історико-культурного призначення;
е) землі лісогосподарського призначення;
є) землі водного фонду;
ж) землі промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення.
Метою встановлення категорій і цільового призначення земель є забезпечення особливого правового режиму для їх охорони і ефективного використання.
Таким чином, процедура зміни цільового призначення ділянки обов'язково повинна мати місце при переводі земель не лише із категорії в категорію, але і в межах однієї категорії так, як Закон України «Про землеустрій» дає визначення поняття цільове призначення земельної ділянки - як використання її за призначенням, визначеним на підставі документації із землеустрою у встановленому законодавством порядку.
Вищенаведене спростовує доводи апелянта про те, що цільове призначення спірної ділянки залишилось не змінним після зміни виду використання в межах однієї категорії.
Частиною 5 статті 20 Земельного кодексу України визначено, що види використання земельної ділянки в межах певної категорії земель (крім земель сільськогосподарського призначення та земель оборони) визначаються її власником або користувачем самостійно в межах вимог, встановлених законом до використання земель цієї категорії, з урахуванням містобудівної документації та документації із землеустрою.
Статтею 56 Закону України "Про землеустрій" (в редакції на час виникнення спірних правовідносин) визначено, що при передачі земельних ділянок у власність чи користування та зміні цільового призначення земельних ділянок за проектами землеустрою щодо їх підведення технічна документація із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право на земельну ділянку, не розробляється.
Згідно із статтею 50 Закону України "Про місцеві державні адміністрації" розпорядження голів місцевих державних адміністрацій, акти інших посадових осіб, які призначаються ними, можуть бути оскаржені в судовому порядку.
Постановою пленуму Вищого господарського суду України від 17.05.2011 № 6 "Про деякі питання практики розгляду справ у спорах, що виникають із земельних відносин" господарським судам підвідомчі лише справи у спорах, що виникають із земельних відносин приватноправового характеру, тобто з відносин, врегульованих нормами цивільного або господарського права і пов'язаних із здійсненням сторонами цивільних або інших майнових прав на земельні ділянки на засадах рівності.
В процесі вирішення питання про те, чи мають земельні відносини приватноправовий характер, слід враховувати таке.
Статтями 13, 14 Конституції України, статтями 177, 181, 324, глави 30 Цивільного кодексу України та статтею 148 Господарського кодексу України визначено, що земля та земельні ділянки є об'єктами цивільних прав, а держава та територіальні громади через свої органи беруть участь у земельних відносинах з метою реалізації цивільних та інших прав у приватноправових відносинах, тобто прав власників земельних ділянок.
Крім того, положеннями статей 13, 14, 140, 142, 143 Конституції України, статей 11, 16,167, 169, 374 ЦК України, статей 2, 8, 48, 133, 148, 152, 197 ГК України, статей 80, 84, 123, 124, 127, 128 Земельного кодексу України встановлено, що органи виконавчої влади або органи місцевого самоврядування у правовідносинах щодо розпорядження земельними ділянками державної та комунальної власності (наданні земельних ділянок громадянам та юридичним особам у власність або в користування, відчуженні земельних ділянок державної або комунальної власності, укладенні, зміні, розірванні договорів купівлі-продажу, ренти, оренди земельної ділянки та інших договорів щодо земельних ділянок, встановленні сервітуту, суперфіцію, емфітевзису, в тому числі прийнятті державними органами та органами місцевого самоврядування відповідних рішень) діють як органи, через які держава або територіальна громада реалізують повноваження власника земельних ділянок.
Реалізуючи відповідні повноваження, державні органи або органи місцевого самоврядування вступають з юридичними та фізичними особами у цивільні та господарські правовідносини. Отже, у таких відносинах держава або територіальні громади є рівними учасниками земельних відносин з іншими юридичними та фізичними особами, у тому числі з суб'єктами підприємницької діяльності.
Тобто, справи у спорах за участю державних органів та органів місцевого самоврядування, що виникають з правовідносин, у яких державні органи та органи місцевого самоврядування реалізують повноваження власника землі, а також в інших спорах, які виникають із земельних відносин приватноправового характеру, за відповідності складу сторін спору статті 1 ГПК підвідомчі господарським судам.
В порядку господарського судочинства вирішенню підлягають такі категорії спорів, засновані на положеннях статті 319 ЦК України, глав 27, 29, 33, 34 ЦК України та глави 15 ГК України, розділів III-V ЗК України: про визнання незаконними рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування з питань передачі земельних ділянок у власність чи надання їх у користування, припинення права власності на земельні ділянки, вилучення цих ділянок з користування і про зобов'язання названих органів залежно від характеру спору виконати певні дії, як цього вимагають приписи чинного законодавства.
Право на звернення до господарського суду згідно з статтею 1 Господарського процесуального кодексу України, мають підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності (далі - підприємства та організації), мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
Статтею 188 Земельного кодексу України визначено, що державний контроль за використанням та охороною земель усіх категорій та форм власності здійснюється відповідно до закону.
Згідно зі статтею 5 Закону України "Про державний контроль за використанням та охороною земель" здійснення державного контролю за використанням та охороною земель усіх категорій та форм власності покладено на центральний орган виконавчої влади, який забезпечує реалізацію державної політики у сфері нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі.
Статтею 21 Земельного кодексу України передбачено, що порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для визнання недійсними рішень органів державної влади, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, Ради міністрів Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування про надання (передачу) земельних ділянок громадянам та юридичним особам.
З огляду на зазначене, місцевий господарський суд дійшов вірного висновку про те, що розпорядження Володарської районної державної адміністрації № 545 від 15.10.2009р. "Про надання дозволу на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо посвідчення права власності на земельну ділянку в межах Біліївської сільської ради за межами села Біліївка" та розпорядження Володарської районної державної адміністрації №345 від 21.06.2010р. "Про затвердження технічної документації із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право власності на земельну ділянку ОСОБА_4 для обслуговування господарських будівель та споруд на території Біліївської сільської ради" підлягають визнанню недійсними та скасуванню.
Щодо вимог про визнання недійсним Державного акту на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_2 від 30.12.2010р., виданого ОСОБА_4 на підставі розпорядження № 345 від 21.06.2010р., колегія суддів зазначає, що відповідно до ч. 10 ст. 59 ЗУ "Про місцеве самоврядування в Україні", акти органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб з мотивів невідповідності Конституції або законам України визнаються незаконними в судовому порядку.
Відповідно ч. 1 ст. 21 Цивільного кодексу України суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.
Індивідуальні акти органів держави або місцевого самоврядування, якими реалізовуються волевиявлення держави або територіальної громади як учасника цивільно-правових відносин і з яких виникають, змінюються, припиняються цивільні права і обов'язки, не належать до правових актів управління, а спори щодо їх оскарження мають приватноправовий характер, тобто справи у них підвідомчі господарським судам. Аналогічна позиція викладена в постанові пленуму Вищого господарського суду України від 17 травня 2011р. № 6 "Про деякі питання практики розгляду справ у спорах, що виникають із земельних відносин".
Державні акти про право власності або право постійного користування на земельну ділянку є документами, що посвідчують відповідне право і видаються на підставі рішень Кабінету Міністрів України, обласних, районних, Київської і Севастопольської міських, селищних, сільських рад, Ради Міністрів Автономної Республіки Крим, обласної, районної, Київської і Севастопольської міських державних адміністрацій.
Аналогічна правова позиція міститься у постанові Верховного Суду України від 01 липня 2015р. у справі № 6-319цс15, яка є обов'язковою в силу положень ст. 111-12 ГПК України.
У спорах, пов'язаних з правом власності або постійного користування земельними ділянками, недійсними можуть визнаватися як зазначені рішення, на підставі яких видано відповідні державні акти, так і самі акти про право власності чи постійного користування.
Разом з тим господарським судам слід враховувати, що право, посвідчене державними актами, є похідним від відповідного рішення органу державної влади чи органу місцевого самоврядування про передачу земельної ділянки у власність чи в користування, а тому з огляду на приписи частини першої статті 16 ЦК України та статті 152 ЗК України захист прав осіб на земельні ділянки не може здійснюватися лише шляхом визнання відповідного державного акта недійсним, якщо рішення, на підставі якого видано цей державний акт, не визнано недійсним у встановленому порядку (п. 2.3 постанови пленуму Вищого господарського суду України № 6 від 17 травня 2011р. "Про деякі питання практики розгляду справ у спорах, що виникають із земельних відносин").
Самостійний позов про визнання незаконними та скасування рішень органів місцевого самоврядування про передачу земельних ділянок дійсно не виконує функції захисту прав особи, оскільки не впливає на права та обов'язки сторін таких правовідносин (у зв'язку з тим, що дія цих ненормативних актів вичерпується фактом їх виконання), що однак не виключає можливості оскарження зазначених актів у комплексному поєднанні із вимогами про визнання недійсними правовстановлюючих документів, виданих на підставі цих оскаржуваних актів (постанова Верховного Суду України від 30.09.2015р. у справі №911/3396/14).
Позивачем у справі заявлено вимоги як про скасування оскаржуваних розпоряджень, так і вимоги про визнання недійсним державного акта, заявлені вимоги у своїй сукупності забезпечують реальний захист порушених прав, а тому обраний позивачем спосіб захисту є ефективним.
Згідно з частиною 1 статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованого Законом України від 17.07.1997 №475/97-ВР, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Враховуючи повноваження, надані органам виконавчої влади у земельних відносинах, при здійсненні цих повноважень органи виконавчої влади повинні дотримуватись принципу «належного урядування», який передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належній та якомога послідовніший спосіб; зокрема, на державні органи покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок, сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Рисовський проти України»).
У своїх рішеннях Європейський суд з прав людини також вказує на необхідність дотримання принципу справедливої рівноваги між інтересами суспільства та необхідністю дотримання фундаментальних прав окремої людини.
Внаслідок прийняття спірних розпоряджень порушено інтереси держави у сфері земельних відносин, застосовано невірний механізм надання та одержання у власність земельної ділянки, а саме дотриманням законодавчих засад надання земельних ділянок забезпечується рівність прав громадян та юридичних осіб.
Відтак суд першої інстанції дійшов вірного висновку про задоволення позовної вимоги про визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_2 від 30.12.2010р.
Стосовно доводів апелянта про застосування до даних правовідносин ст. 120 Земельного кодексу України колегія суддів зазначає наступне.
Приписи зазначеної норми регулюють перехід речового права на землю у разі переходу права власності на розташоване на ній нерухоме майно від одного власника до іншого, та не передбачають автоматичного набуття новим власником майна права власності на землі державної або комунальної власності.
Статтею 116 Земельного кодексу України визначено, що громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень визначених цим Кодексом або за результатами аукціону. Земельні ділянки, які перебувають у власності чи користуванні громадян або юридичних осіб передаються у власність чи користування за рішенням органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування лише після припинення права власності чи користування ними в порядку, визначеному законом.
Нормами Земельного кодексу України визначено, що набуття іншою особою права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, які розташовані на земельній ділянці є підставою для припинення права власності земельною ділянкою, а не фактом припинення такого права.
Отже перехід права власності на нерухоме майно до нового власника є підставою для припинення права власності (користування) земельною ділянкою попереднім власником і до нового власника переходить право власності (користування) земельною ділянкою під будівлею або спорудою.
Однак право власності (користування) земельною ділянкою попереднього власника (користувача) слід припинити та набути (переоформити) власником будівлі або споруди у встановленому законом порядку. Такий порядок передбачає необхідність прийняття уповноваженими органами рішень про припинення/надання у власність/користування земельної ділянки.
Висновки місцевого суду про те, що громадянин ОСОБА_4 набув право власності на земельну ділянку всупереч положень частини третьої статті 10 Закону України "Про колективне сільськогосподарське підприємство", та частини першої статті 81 Земельного кодексу України є обґрунтованими та правомірними.
Відповідно до ч.3 статті 10 Закону України "Про колективне сільськогосподарське підприємство" право підприємства на земельну ділянку або її частину може бути припинено в порядку і на підставах, встановлених Земельним кодексом України.
Підстави припинення права власності на земельну ділянку визначені статтею 140 Земельного кодексу України.
Доказів, які б свідчили про припинення права колективної власності на земельну ділянку спілки селян "Вітчизна" в порядку і на підставах встановлених Земельним кодексом України, відповідач не надав, та згідно пояснень позивача такі відомості взагалі відсутні.
Дані протоколу №3 зборів співвласників майна і землі бувшої СС «Вітчизна» с.Біліївка від 15.01.2008р., про затвердження рішення про передачу у власність для обслуговування господарських будівель та дворів ОСОБА_4, земельної ділянки розміром 17,1539 га за адресою АДРЕСА_1 без зміни цільового призначення, не свідчать про припинення права власності на спірну земельну ділянку попереднього власника у передбаченому Земельним кодексом України порядку.
Доводи апелянта про недоведеність обставин справи та відсутність доказів того, що спілка селян «Вітчизна» існувала під час прийняття спірних розпоряджень є необґрунтованими, оскільки апелянтом не надано належних та допустимих доказів на підтвердження своїх міркувань.
Колегія суддів критично відноситься до довідки №209 від 25.09.2017р., поданої третьою особою суду апеляційної інстанції, оскільки Біліївська сільська рада Володарського району Київської області не є тим органом, до компетенції якого відноситься право видавати довідки на підтвердження того, що спілка селян «Вітчизна» станом на 2009 рік була ліквідована.
Стосовно поданих Володарською районною державною адміністрацією та ОСОБА_4 заяв про застосування наслідків спливу строку позовної давності до позовних вимог, судова колегія зазначає наступне.
Пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції", яка набрала чинності для України 11 вересня 1997 року, передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.
Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що "позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав - учасниць Конвенції, виконує кілька завдань, в тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитися у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу" (пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою № 14902/04 у справі "Відкрите акціонерне товариство "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії"; пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами №№ 22083/93, 22095/93 у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства").
За змістом частин третьої, четвертої статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.
Від відповідача та третьої особи до винесення рішення у справі судом першої інстанції заяви про застосування строків позовної давності не подавались. Такі заяви були подані до апеляційного господарського суду.
Колегія суддів враховує позицію Верховного Суду України, викладену в постанові №6-780цс15 від 30.09.2015р., виходячи з того, що нові матеріально-правові вимоги, які не були предметом розгляду в суді першої інстанції, не приймаються та не розглядаються судом апеляційної інстанції. Той факт, що сторона не брала участі у розгляді справи судом першої інстанції у випадках передбачених законом може бути підставою для скасування рішення суду першої інстанції, а не для вирішення апеляційним судом її заяви про застосування позовної давності.
Оскільки стаття 267 ЦК України є нормою матеріального права, суд апеляційної інстанції не вправі розглядати заяву про застосування строків позовної давності.
Виходячи з вищевикладеного, враховуючи наявність доказів вчинення судом першої інстанції дій щодо належного повідомлення учасників процесу про день, час та місце розгляду справи, колегія суддів апеляційної інстанції відмовляє у задоволенні поданих суду апеляційної інстанції клопотань відповідача та третьої особи про застосування наслідків спливу строків позовної давності у справі №911/1330/17.
Згідно ст. ст. 32-34 ГПК України доказами у справі є будь - які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Доказування полягає не лише в поданні особами доказів, а й у доведенні їх переконливості, що скаржником зроблено не було.
За таких обставин решту аргументів третьої особи (апелянта) суд визнає такими, що не мають суттєвого впливу на прийняття рішення у даній справі.
Таким чином, застосування місцевим господарським судом норм матеріального та процесуального права відповідає встановленим обставинам справи, що свідчить про відсутність підстав для скасування або зміни оскаржуваного рішення.
Судові витрати за розгляд апеляційної скарги у зв'язку з відмовою в її задоволенні на підставі ст. 49 ГПК України покладаються на скаржника.
Враховуючи викладене, керуючись статтями 49, 99, 101-105 ГПК України, Київський апеляційний господарський суд, -
1. Апеляційну скаргу ОСОБА_4 на рішення Господарського суду Київської області від 26.06.2017р. у справі № 911/1330/17 залишити без задоволення.
2. Рішення Господарського суду Київської області від 26.06.2017р. у справі №911/1330/17 залишити без змін.
3. Матеріали справи №911/1330/17 повернути до Господарського суду Київської області.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття і може бути оскаржена до Вищого господарського суду України протягом двадцяти днів з дня її прийняття.
Головуючий суддя І.М. Скрипка
Судді С.А. Гончаров
А.І. Тищенко