Справа № 175/3082/17
(заочне)
13 жовтня 2017 року смт. Слобожанське
Дніпропетровський районний суд Дніпропетровської області у складі:
головуючого - судді Шабанова А.М.,
за участю:
секретаря - Ратушної Л.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про поділ спільного майна подружжя, визнання угоди недійсною, -
встановив:
Позивач звернулась до Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області із зазначеною позовною заявою, в якій просила визнати угоду 1242/2017/378372 від 21 березня 2017 року на підставі якої ОСОБА_2 відчужено автомобіль марки «Mazda 6», державний номерний знак НОМЕР_1, 2003 року випуску ОСОБА_3 Валерієвичу - недійсною, визнати за нею право власності на 1/2 автомобілю марки «Mazda 6», державний номерний знак НОМЕР_1, 2003 року випуску.
В судове засідання позивач та її представник не з'явились, до початку розгляду справи надавши суду заяву про розгляд справи за їх відсутності, де позовні вимоги підтримали та просивши суд задовольнити їх у повному обсязі.
Відповідачі ОСОБА_2, ОСОБА_3, в судове засідання не з'явились, причини неявки суду не повідомивши, в матеріалах справи містяться заперечення ОСОБА_2, щодо задоволення позовних вимог.
На підставі ч.2 ст.197 ЦПК України, суд ухвалює рішення без проведення фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу.
Вивчивши матеріали справи, суд вважає, що позовні вимоги підлягають задоволенню з наступних підстав.
З'ясувавши дійсні обставини справи, дослідивши зібрані у справі докази у їх сукупності, вирішуючи спір в межах заявлених позовних вимог, на підставі наданих доказів, судом встановлено такі обставини та відповідні їм правовідносини.
Статтею 3 ЦПК України встановлено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Згідно до ст. 11 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненнями фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
Відповідно до ст.10 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставі своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
Відповідно до ст. 57 ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
За змістом пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року N 475/97-ВР "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів N 2, 4, 7 та 11 до Конвенції", кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Відповідно до ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист цивільних прав та інтересів у разі їх порушення.
Частиною 2 ст. 16 ЦК України визначено, що способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; відшкодування моральної шкоди, тощо.
На підставі ч.ч.1 та 3 ст. 212 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів в їх сукупності.
Судом встановлено, що 22 жовтня 2011 року позивач ОСОБА_1, уклала шлюб з відповідачем ОСОБА_2, що підтверджується свідоцтвом про одруження серія 1-КИ №213285 від 22.10.2011. Рішенням Дніпропетровського районного суду від 27.10.2016 року шлюб між сторонами розірвано.
В період сумісного проживання, а саме 24.08.2014 року сторонами, придбано автомобіль марки «Mazda 6», державний номерний знак НОМЕР_1, 2003 року випуску, який зареєстровано за відповідачем ОСОБА_2.
Відповідно до ст. 368 Цивільного кодексу України, спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю.
Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.
Згідно ч.ч. 2, 3 ст. 372 Цивільного кодексу України, у разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом. У разі поділу майна між співвласниками право спільної сумісної власності на нього припиняється.
Відповідно до ст. 41 Конституції України, кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.
Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Як встановлено судом та вбачається з матеріалів справи ОСОБА_2, укладено угоду про купівлю - продаж спільного автомобілю марки «Mazda 6», державний номерний знак НОМЕР_1 без згоди позивача, після чого автомобіль було зареєстровано на ім'я відповідача ОСОБА_3.
Відповідно до ст. 60 Сімейного кодексу України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).
Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Статтею 70 Сімейного кодексу України визначено, що у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Стаття 69 Сімейного кодексу регламентує, що дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. Дружина і чоловік мають право розділити майно за взаємною згодою.
Частина 1 ст. 68 Сімейного кодексу України передбачає, що розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу.
Відповідно до п.п. 23, 24 Постанови Пленум Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання. До складу майна, що підлягає поділу, включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов'язаннями, що виникли в інтересах сім'ї (ч. 4 ст. 65 Сімейного кодексу України).
Право подружжя на поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, закріплене у ст. 69 Сімейного кодексу України. Поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі, а в разі неподільності присуджується одному з подружжя, якщо інше не визначене домовленістю між ними (ч. ч. 1, 2 ст. 71 Сімейного кодексу України), або реалізується через виплату грошової чи іншої матеріальної компенсації вартості його частки (ч. 2 ст. 364 Цивільного кодексу України.
Частиною першою статті 215 Цивільного кодексу України визначено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною(сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою ст. 203 ЦК України.
Відповідно ч. 1 ст. 203 Цивільного кодексу України - зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
У відповідності до ст. 369 Цивільного кодексу України - розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. У разі вчинення одним із співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом.
Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена. Співвласники мають право уповноважити одного з них на вчинення правочинів щодо розпорядження спільним майном. Правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.
Згідно ч. 1 ст. 216 Цивільного кодексу України - недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.
З огляду на вищевказані норми закону, а також враховуючи, що судом не було встановлено будь-яких домовленостей між колишнім подружжям, щодо укладення угоди, суд вважає за можливе визнати її недійсною та задовольнити вимоги щодо визнання права власності.
Частиною 1 ст. 88 ЦПК України передбачено, що стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати. Якщо позов задоволено частково, судові витрати присуджуються позивачеві пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, а відповідачеві - пропорційно до тієї частини позовних вимог, у задоволенні яких позивачеві відмовлено.
Вирішуючи питання, щодо розподілу судових витрат, враховуючи, що у позовній заяві ОСОБА_1 не зазначає про стягнення сплаченого судового збору з відповідача, суд приходить до висновку, що судові витрати у справі відшкодуванню не підлягають.
Керуючись статтями 60, 61, 68, 69, 70, 71 Сімейного Кодексу України, ст.ст.10, 27, 31, 60, 88, 212-215, 224-228 ЦПК України, суд, -
вирішив:
Позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про поділ спільного майна подружжя, визнання угоди недійсною - задовольнити.
Визнати угоду 1242/2017/378372 від 21 березня 2017 року на підставі якої ОСОБА_2 відчужено автомобіль марки «Mazda 6», державний номерний знак НОМЕР_1, 2003 року випуску ОСОБА_3 Валерієвичу - недійсною.
Визнати за ОСОБА_1 (ІНФОРМАЦІЯ_1, паспорт серії АН №777349) право власності на 1/2 автомобілю марки «Mazda 6», державний номерний знак НОМЕР_1, 2003 року випуску.
Заочне рішення може бути переглянуто судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача, поданою протягом десяти днів з дня отримання його копії.
У разі залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення заочне рішення може бути оскаржене в загальному порядку, тобто до апеляційного суду Дніпропетровської області через Дніпропетровський районний суд шляхом подачі в десятиденний строк з дня проголошення рішення апеляційної скарги. У цьому разі строк на апеляційне оскарження рішення починає відраховуватися з дати постановлення ухвали про залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення.
Суддя А.М. Шабанов
Провадження № 2/175/1209/17