04116 м.Київ, вул. Шолуденка, 1 (044) 230-06-58
"11" жовтня 2017 р. Справа№ 910/23064/16
Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого: Скрипки І.М.
суддів: Тищенко А.І.
Гончарова С.А.
за участю представників сторін:
від прокуратури: Гусарова А.В. - посвідчення № 035836 від 25.09.2015р.
від позивача 1: Сажіенко І.О. - дов. № 220/486/д від 26.12.2016р.
від позивача 2: Сажіенко І.О. - дов. № 303/25-3273 від 01.08.2016р.
від відповідача: Круторогов А.С. - дов. б/н від 06.02.2017р.
від третьої особи 1: не з'явився
від третьої особи 2: Білецька В.В. - дов. № 060-3481 від 15.05.2017р.
від третьої особи 3: Власенко І.І. - дов. № 225-КМР-2905 від 22.08.2017р.
розглянувши апеляційну скаргу заступника Генерального прокурора України -Головного військового прокурора на рішення Господарського суду міста Києва від 18.05.2017р.
у справі № 910/23064/16 (суддя Ярмак О.М.)
за позовом заступника Генерального прокурора України - Головного військового прокурора в інтересах держави в особі:
1) Міністерства оборони України
2) Київського квартирно-експлуатаційного управління
до Товариства з обмеженою відповідальністю "Українська інвестиційна компанія"
треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача Кабінет Міністрів України (третя особа 1), Департамент культури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) (третя особа 2)
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача Київська міська рада (третя особа 3)
про визнання права власності, права користування та усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою
В судовому засіданні 11.10.2017р. відповідно до ст. ст. 85, 99 ГПК України оголошено вступну та резолютивну частину постанови.
Заступник Генерального прокурора України - Головний військовий прокурор звернувся до Господарського суду м.Києва з позовом в інтересах держави в особі Міністерства оборони України, Київського квартирно-експлуатаційного управління до Товариства з обмеженою відповідальністю "Українська інвестиційна компанія" про:
- визнання за державою в особі Міністерства оборони України права власності на земельну ділянку з кадастровим номером 8000000000:82:078:019;
- визнання за Київським квартирно-експлуатаційним управлінням права користування земельною ділянкою з кадастровим номером 8000000000:82:078:019;
- зобов'язання відповідача усунути перешкоди у користуванні Міністерством оборони України та Київським квартирно-експлуатаційним управлінням земельною ділянкою з кадастровим номером 8000000000:82:078:019 шляхом знесення (демонтажу) паркану.
Позовні вимоги мотивовані тим, що рішенням виконкому Київської міськради від 15.01.1951 вказана земельна ділянка була виділена у користування Квартирно-експлуатаційному управлінню Київського військового округу, правонаступником якого є позивач 2 під військове містечко № 9, інвентаризацією земель, затвердженою розпорядженням голови Київської міськдержадміністрації від 30.12.1995 №406, підтверджено, що ділянка входить до складу військового містечка №9 та використовується підрозділами Міністерства оборони України за цільовим призначенням.
Рішенням Господарського суду міста Києва від 18.05.2017р. у справі №910/23064/16 у позові відмовлено.
Не погоджуючись з вищезазначеним рішенням, прокурор звернувся до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить оскаржуване рішення скасувати та прийняти нове про задоволення позову.
Апелянт вважає, що внаслідок неправильного застосування норм матеріального права (ст.ст.13,14 Конституції України, ст.ст. 77, 84, 141, 142 Земельного кодексу України, ст.120 ЗК України (в редакції від 25.10.2001), ст.1, ч.3 ст.4 Закону України «Про використання земель оборони» та порушення норм процесуального права (ст.ст.4, 4-7, 43, 82 ГПК України) суд першої інстанції дійшов неправильного висновку щодо відмови в позові.
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями апеляційну скаргу 22.06.2017р. передано на розгляд судді Київського апеляційного господарського суду Скрипці І.М., сформовано колегію суддів у складі: головуючий суддя Скрипка І.М., судді Гончаров С.А., Михальська Ю.Б.
Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 26.06.2017р. колегією суддів у визначеному складі апеляційну скаргу прийнято до провадження та призначено до розгляду.
Під час розгляду справи в суді апеляційної інстанції склад колегії суддів змінювався, згідно ст.69 ГПК України строк розгляду справи продовжувався, у відповідності до ст. 77 ГПК України розгляд справи відкладався, останній раз на 11.10.2017р.
Прокурор в судовому засіданні апеляційної інстанції 11.10.2017р. підтримав апеляційну скаргу з підстав, викладених у ній та поясненнях до неї, просив оскаржуване рішення скасувати та прийняти нове про задоволення позову.
Представник позивача 1 та позивача 2 в судовому засіданні апеляційної інстанції 11.10.2017р. підтримав апеляційну скаргу прокурора, просив її задовольнити, оскаржуване рішення скасувати та прийняти нове про задоволення позову.
Представник відповідача в судовому засіданні апеляційної інстанції 11.10.2017р. заперечував проти задоволення апеляційної скарги прокурора з підстав, викладених у відзиві на апеляційну скаргу, просив її відхилити, а оскаржуване рішення залишити без змін.
Представник третьої особи 2 в судовому засіданні апеляційної інстанції 11.10.2017р. підтримав апеляційну скаргу прокурора, просив її задовольнити, оскаржуване рішення скасувати та прийняти нове про задоволення позову.
Представник третьої особи 3 заперечував проти задоволення апеляційної скарги прокурора, просив її відхилити, а оскаржуване рішення залишити без змін.
Представник третьої особи-1 в судове засідання апеляційної інстанції 11.10.2017р., будучи належним чином повідомленим про дату, час та місце розгляду справи, не з'явився, причини його неявки суду не відомі.
Оскільки його явка в судове засідання обов'язковою не визнавалась, колегія суддів вважає за можливе провести розгляд справи у відсутність представника третьої особи-1 за наявними у справі матеріалами.
Відповідно до частини 1 статті 101 ГПК України у процесі перегляду справи апеляційний господарський суд за наявними у справі і додатково поданими доказами повторно розглядає справу.
Частиною 2 статті 101 ГПК України передбачено, що апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги та перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі.
Згідно статті 99 ГПК України в апеляційній інстанції справи переглядаються за правилами розгляду цих справ у першій інстанції з урахуванням особливостей, передбачених у розділі ХІІ ГПК України.
Колегія суддів, обговоривши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення учасників апеляційного провадження, перевіривши правильність застосування господарським судом при прийнятті оскарженого рішення норм матеріального та процесуального права, дійшла висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню виходячи з наступного.
Судом встановлено, що рішенням виконкому Київської міськради від 15.01.1951 у користування Квартирно-експлуатаційному управлінню Київського військового округу, правонаступником якого є Київське квартирно-експлуатаційне управління, було виділено земельну ділянку під військове містечко № 9.
Результати проведення інвентаризації земель, затвердженої розпорядженням Київської міської державної адміністрації від 30.12.1995 №406, підтверджують, що земельна ділянка за кадастровим номером 8000000000:82:078:019 входить до складу військового містечка №9 та використовується підрозділами Міністерства оборони України за цільовим призначенням.
На території вказаної ділянки розташовувались 14 будівель, які на підставі наказу Міністра оборони України №32 від 29.01.2001 передані на баланс Державного підприємства "Українська авіаційна транспортна компанія" та в подальшому реалізовано через торги ЗАТ "Фінансова компанія "БЛК" та ЗАТ "Торговий дім "Брокбізнес".
Товариство з обмеженою відповідальністю "Українська інвестиційна компанія" у 2003 році придбало за результатами торгів у вказаних осіб комплекс будівель за адресою: м. Київ, вул. Щорса, 44. Право власності Товариства з обмеженою відповідальністю "Українська інвестиційна компанія" на цей комплекс будівель підтверджується рішенням Господарського суду міста Києва від 23.12.2003 у справі № 34/660 та реєстраційним посвідченням Комунального підприємства "Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна" № 969з від 13.02.2004.
Як встановлено судом, описані факти підтверджені у рішенні Господарського суду міста Києва від 22.12.2010р. у справі № 32/609-36/420, яке набрало законної сили, та відповідно до ст. 35 ГПК України не потребують доказування в межах даної справи.
Як стверджує прокурор, земельна ділянка за кадастровим номером 8000000000:82:078:019 під комплексом будівель за адресою: м. Київ, вул. Щорса, 44, належить до земель оборони, є власністю держави в особі Міністерства оборони України та перебуває в користуванні Київського квартирно-експлуатаційного управління, а відповідач як власник розміщеного на ній нерухомого майна заперечує цей факт, використовуючи земельну ділянку без надання до неї доступу позивачам, чим створює перешкоди у реалізації їх речових прав на земельну ділянку.
Колегія суддів погоджується з висновками суду про відмову в позові виходячи з наступного.
Згідно ст. 41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Відповідно до ст. 386 Цивільного кодексу України держава забезпечує рівний захист прав усіх суб'єктів права власності.
За приписами ст. 316 Цивільного кодексу України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Статтями 317, 319 Цивільного кодексу України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна. Саме власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.
При цьому, право володіння означає юридично забезпечену власнику можливість мати майно у своєму безпосередньому фізичному чи юридичному віданні, у сфері свого фактичного господарського чи іншого впливу. Право користування - це юридично закріплена можливість власника щодо господарського, підприємницького, культурно-побутового використання майна та вилучення з нього корисних властивостей власником чи уповноваженими особами. Право розпорядження - це юридично закріплена можливість власника самостійно вирішувати юридичну і фактичну долю майна шляхом його відчуження іншим особам, зміни його стану чи призначення тощо.
За змістом статті 328 Цивільного кодексу України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Статтею 392 Цивільного кодексу України встановлено, що власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.
Позов про визнання права власності є речово-правовим, вимоги якого звернені до суду, який повинен підтвердити наявність у позивача права власності на спірне майно. Предметом цього позову є усунення невизначеності відносин права власності позивача. Підставою позову є обставини, що підтверджують право власності позивача на майно. Умовами задоволення позову про визнання права власності на майно є наявність у позивача доказів на підтвердження в судовому порядку факту приналежності йому спірного майна на праві власності. Такими доказами можуть бути правовстановлюючі документи, а також будь-які інші докази, що підтверджують приналежність позивачу спірного майна.
Вказаний спосіб захисту права власності пов'язаний з тим, що право власності має спиратись на певний титул, щоб бути доведеним перед іншими особами. Саме суд, в разі виникнення спору, здійснює це доведення.
Отже, рішення суду про визнання права власності, яке приймається за результатами розгляду позову, поданого в порядку ст. 392 Цивільного кодексу України, за своєю суттю є правозахисним актом і спрямоване на захист наявного у позивача права власності.
У зв'язку із цим, момент виникнення права не залежить від набрання рішенням суду законної сили, оскільки підставою для прийняття рішення є наявність у позивача до звернення до суду тих матеріально-правових фактів, з якими закон пов'язує виникнення права власності.
Тобто, підставою для звернення до суду з позовом про визнання права власності, згідно ст. 392 ЦК України, є оспорення або не визнання існуючого права, а не намір набути вказане право за рішенням суду.
З огляду на обраний позивачем спосіб захисту свого права, в контексті приписів ст. 392 Цивільного кодексу України, предметом доказування, а відповідно і судової оцінки у справі, є як наявність у позивача права власності на спірне майно, так і порушення (невизнання) такого права відповідачем.
Обгрунтовуючи право власності на спірну земельну ділянку Міністерства оборони України, прокурор посилається на рішення виконкому Київської міської ради депутатів трудящих від 15.01.1951 № 5, результати інвентаризації земель оборони по м. Києву, затверджені розпорядженням Київської міської державної адміністрації від 30.12.1995 № 406.
Проте, як вбачається з поданих доказів, з'ясування наявності у Міністерства оборони України речового права на спірну земельну ділянку вже відбувалося судом в межах господарської справи.
Так у справі №32/609-36/420, товариство з обмеженою відповідальністю "Українська інвестиційна компанія" після придбання в 2003 році комплексу будівель за адресою: м. Київ, вул. Щорса, 44, які раніше належали Міністерству оборони України (військове містечко 9, центральні склади та спортивна рота) та були реалізовані у відповідності з діючим законодавством на аукціоні, звернулось до суду з позовом до Мінітерства оборони України про зобов'язання вчинити дії.
Судом було з'ясовано, що у зв'язку з необхідністю врегулювання питань землекористування під комплексом будівель, позивач звернувся до Київської міської ради з заявою про надання згоди на передачу у користування земельної ділянки орієнтовною площею 1,4 га за адресою м. Київ, вул. Щорса, 44 з цільовим призначення - для реконструкції та будівництва офісного центру.
09 вересня 2008 року Київською міською радою позивачу було надано згоду на розроблення документації з землеустрою № Д-3991 за умови вирішення майново-правових питань та згоди землекористувачів ділянки - Міністерства оборони України та історико-архітектурної пам'ятки - музею "Київська фортеця".
Листом № 20 від 30.07.2008 року позивач звернувся до відповідача, в якому просив надати згоду на вилучення зазначеної земельної ділянки для передачі її в оренду ТОВ "Українська інвестиційна компанія".
Головне квартирно-експлуатаційне управління Збройних Сил України листом № 303/1/4/392 від 03.09.2008 року повідомило позивача, що вилучення земельної ділянки під об'єктами, які реалізовані, зі складу земель оборони можливо за окремим рішенням Кабінету Міністрів України.
Позовні вимоги у справі №32/609-36/420 були мотивовані тим, що нормами ч. 2 ст. 120 Земельного кодексу України (в редакції станом на 05.08.2009 року) встановлено, що якщо будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, наданій у користування, то в разі їх відчуження до набувача переходить право користування тією частиною земельної ділянки, на якій вони розміщені, та частиною ділянки, яка необхідна для їх обслуговування. Крім того, відповідно до ст. 25 Земельного кодексу України, право власності та право постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності, та його державної реєстрації. Право на оренду земельної ділянки виникає після укладення договору оренди і його державної реєстрації.
Відмовляючи у задоволенні позову у справі №32/609-36/420, суди виходили з того, що відповідно до п. 2 ст. 149 Земельного кодексу України та п. 2.4 Порядку набуття права на землю юридичними особами та громадянами в м. Києві, що затверджений рішенням Київської міської ради № 313/1747 від 14 березня 2002 року, для отримання земельної ділянки в оренду замовник повинен отримати згоду землекористувача на припинення права користування земельною ділянкою, а посадові особи Київської міської ради зобов'язані перевірити наявність такої згоди.
Відповідно до пунктів 44, 45 Наказу Міноборони "Про затвердження "Положення про порядок надання в користування земель (земельних ділянок) для потреб Збройних Сил України та основні правила користування наданими землями" від 22.12.1997року № 483 за відсутністю потреби або по закінченню терміну користування землі, надані для потреб Збройних Сил України, підлягають передачі місцевим органам влади згідно з статтею 27 Земельного кодексу України. Передача земель місцевим органам влади проводиться за згодою Міністра оборони України або за його дорученням начальником розквартирування військ та капітального будівництва - начальником Головного, управління розквартирування військ та капітального будівництва Збройних Сил України.
Як вбачається з матеріалів справи, рішенням звуженого засідання виконавчого комітету Київської міської ради депутатів трудящих № 5 від 15.01.1951 року земельна ділянка (кадастровий номер 82:078:019), яка знаходиться за адресою: м. Київ, р-н Печерський, вул. Щорса, 44, закріплена за Міністерством оборони України на праві постійного користування.
Спірна земельна ділянка є земельною ділянкою спеціального призначення, яка виділялася для потреб Міністерства оборони України.
Згідно ст. 158 Земельного кодексу УРСР прийнятого Постановою Всеукраїнського ЦВК 29 грудня 1922 року (надалі - Земельний Кодекс УРСР) та ст. 54 Загальних засад землекористування та землеустрою, затверджених Постановою ЦВК СРСР 15 грудня 1928 року (застосування положень даних нормативно правових актів визначається датою прийняття Рішення звуженого засідання виконавчого комітету Київської міської ради депутатів трудящих №5 від 15 січня 1951 року щодо відведення земельної ділянки Київській квартирно-експлуатаційній частині Київського військового округу, яка зазначена в Плані) земельними ділянками спеціального призначення визначаються земельні ділянки передані у встановленому порядку державним підприємствам, установам і організаціям для спеціальних потреб в тому числі військових потреб та земельні ділянки під об'єктами військових споруд. Крім того, згідно Примітки ст. 158 Земельного Кодексу УРСР зазначається, що відвід земель спеціального призначення здійснюється за загальними правилами провадження з землеустрою.
Відповідно до ст. 180 Земельного кодексу УРСР провадження з землеустрою здійснюється в наступній послідовності: 1) порушення справи з землеустрою; 2) підготовка справи з землеустрою, складання проекту землеустрою та надання його учасникам; 3) затвердження проекту землеустрою та приведення його до виконання з встановленням межових знаків; 4) складання та видача сторонам землевпорядних документів.
У статті 193 Земельного кодексу УРСР зазначено, що після затвердження проектів землеустрою, землевпорядними установами складаються та після державної реєстрації землеволодінь, видаються належним чином засвідчені документи.
Стаття 194 Земельного кодексу УРСР - говорить, що будь-які плани та акти землекористування, якщо вони не складені землевпорядними установами належним чином ними не посвідчені, є недійсними та не є доказом законного землекористування.
Таким чином, судом у справі №32/609-36/420 було зроблено висновок про те, що у відповідності із положенням Земельного кодексу УРСР від 1922 року - особа, якій земельна ділянка була відведена в період дії даного Кодексу, може вважатися її законним землекористувачем лише з моменту настаннях обставин визначених в ст. ст. 180, 193 даного Кодексу. За інших умов, дії особи які спрямовані на набуття прав щодо відведеної земельної ділянки (початок користування нею) з недодержанням в момент вчинення таких дій положень статті 180 Земельного кодексу УРСР від 1922 року є незаконними, а отже не створюють юридичних наслідків для такої особи по відношенню до відведеної їй земельної ділянки.
Відповідно до пунктів 4.1., 4.2. Наказу Держкомзему від 04.05.1999 року № 43 "Про затвердження Інструкції про порядок складання, видачі, реєстрації і зберігання державних актів на право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою та договорів оренди землі" власники земельних ділянок, землекористувачі та орендарі зберігають видані їм державні акти і договори як документи періодичного використання, другий примірник державного акта або договору зберігаються у вогнетривких шафах у приміщеннях відповідних рад чи державних адміністрацій або за їх дорученням - у приміщеннях районних (міських) відділів (управлінь) земельних ресурсів Держкомзему України.
Отже, аналізуючи вищенаведені нормативно-правові акти судова колегія зазначила, що доказами по справі, які можуть підтверджувати правовий статус земельної ділянки (кадастровий номер 82:078:019), яка знаходиться за адресою: м. Київ, р-н Печерський, вул. Щорса, 44, можуть бути або державний акт на право постійного користування, або договір оренди земельної ділянки. Крім того, один примірник цих документів повинен зберігатися у землекористувача або орендаря, а другий примірник у вогнетривких шафах у приміщеннях відповідних рад чи державних адміністрацій або за їх дорученням - у приміщеннях районних (міських) відділів (управлінь) земельних ресурсів Держкомзему України.
Судом було витребувано докази у відповідних державних органів, на які згідно законодавства України покладені функції щодо збереження примірників правовстановлюючих документів на землю.
Так, листом № 03-393 від 22.02.2010 року комунальна організація "Центр містобудування та архітектури" повідомило, що матеріалів по відведенню спірної земельної ділянки в архівах Головкиївархітектури немає.
Листом № 893 від 23.02.2010 року Головне управління Держкомзему у місті Києві повідомило, що у головному управлінні відсутня інформація щодо державного акта на право постійного користування та договору оренди земельної ділянки (кадастровий номер 82:078:019), яка знаходиться за адресою: м. Київ, р-н Печерський, вул. Щорса, 44.
Крім того, листом № 07-387/6549 від 04.03.2010 року Головне управління земельних ресурсів повідомило, що станом на 01.03.2010 року в автоматизованій системі ПК "Кадастр" зареєстрована земельна ділянка по вул. Щорса, 44 у Печерському районі за КЕВ м.Києва Міністерства оборони України на підставі технічного звіту по встановленню зовнішніх меж землекористування. Документи, що посвідчують право власності чи право користування (оренди) землі, згідно норм чинного законодавства, за вищевказаною земельною ділянкою в Головному управлінні земельних ресурсів не зареєстровані.
Таким чином, у постанові Київського апеляційного господарського суду від 21.03.2011 у справі №32/609-36/420 було встановлено, що спірна земельна ділянка (кадастровий номер 82:078:019), яка знаходиться за адресою: м. Київ, р-н Печерський, вул. Щорса 44, в теперішній час не перебуває у власності (відсутній державний акт про право власності на земельну ділянку) чи в користуванні (відсутній договір оренди вказаної земельної ділянки) будь-якої юридичної чи фізичної особи,
Враховуючи вищевикладене, Міністерство оборони України чи будь-які інші юридичні та фізичні особи не можуть вважатися належними землекористувачами земельної ділянки (кадастровий номер 82:078:019) що знаходиться за адресою: вул. м. Київ, вул. Щорса, 44, без оформлення договору оренди чи отримання державного акту про право власності на земельну ділянку.
Відповідно до частини 3 статті 35 ГПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, крім встановлених рішенням третейського суду, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.
За змістом наведеної норми, неодмінною умовою її застосування є один і той самий склад сторін як у справі, що розглядається господарським судом, так і у справі (або справах) зі спору, що вирішувався раніше, і в якій встановлено певні факти, що мають значення для розглядуваної справи.
Так, преюдиційні факти є обов'язковими при вирішенні інших справ та не підлягають доказуванню, оскільки їх істинність встановлено у рішенні, у зв'язку з чим немає необхідності встановлювати їх знову, піддаючи сумніву істинність та стабільність судового акту, який набрав законної сили.
Норми статті 124 Конституції України визначають обов'язковість виконання усіма суб'єктами прав судового рішення у вказаній справі.
У преамбулі та статті 6 параграфу 1 Конвенції про захист прав та свобод людини, рішенні Європейського суду з прав людини Sovtransavto Holding v. Ukraine, no. 48553/99, §77, від 25.07.2002, а також рішенні Європейського суду з прав людини Ukraine-Tyumen v. Ukraine, no. 22603/02, §§42 та 60, від 22.11.2007 встановлено, що існує усталена судова практика конвенційних органів щодо визначення основним елементом верховенства права принципу правової певності, який передбачає серед іншого і те, що у будь-якому спорі рішення суду, яке вступило в законну силу, не може бути поставлено під сумнів.
В силу частини 3 статті 4 ГПК України, статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" згадані судові рішення та зміст самої Конвенції про захист прав та свобод людини є пріоритетним джерелом права для національного суду.
Враховуючи наведене, висновок місцевого господарського суду про те, що ані Міністерство оборони України, ані будь-які інші юридичні та фізичні особи не можуть вважатися належними власниками чи землекористувачами земельної ділянки (кадастровий номер 82:078:019), що знаходиться за адресою: м. Київ, р-н Печерський, вул. Щорса 44 має преюдиційне значення і не потребує повторного доведення при розгляді даної справи.
В ході розгляду даної справи нових доказів, які б свідчили про набуття Міністерством оборони України права власності у порядку, вказаному у загаданому судовому рішенні, позивачами подано не було, колегія суддів зазначає, що належних доказів не було подано прокурором і до апеляційної скарги.
Доводи апелянта про надання матеріалів інвентаризації земель Міністерства оборони України в м. Києві та матеріалів кадастрової справи № А0812 щодо передачі суміжної зі спірною земельною ділянкою для будівництва групи житлових приміщень, не можуть бути належними доказами та підтверджувати факту перебування спірної земельної ділянки у користуванні Міністерства оборони України.
Колегія суддів зазначає, що доказами по справі, які можуть підтверджувати правовий статус земельної ділянки (кадастровий номер 82:078:019), яка знаходиться за адресою: м. Київ, р-н Печерський, вул. Щорса, 44, можуть бути або державний акт на право постійного користування, або договір оренди земельної ділянки.
За наявними у справі матеріалами позивачем-1 не доведено, що він є власником спірної земельної ділянки та має правомочності щодо володіння, користування або розпорядження нею.
Апеляційний суд не бере до уваги посилання апелянта на правову позицію, викладену у постанові Вищого господарського суду України від 08.10.2014р. у справі №916/650/14, адже у даній справі не були досліджені всі обставини, не було залучено до участі у справі Кабінет Міністрів України, про що і вказано в даній поставові та направлено справу на новий розгляд, а відповідну постанову апеляційного суду від 24.06.2014р., в якій встановлено факти, на які посилається апелянт, скасовано.
Щодо доводів апелянта на те, що спірна земельна ділянка за цільовим призначенням відноситься до земель оборони та може перебувати лише у державній власності колегія суддів зазначає наступне.
Відповідно до ч. 1 ст. 80 Земельного кодексу України суб'єктом права власності на землі державної власності є держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади.
Згідно ч. 2 ст. 84 Земельного кодексу України право державної власності на землю набувається і реалізується державою, через органи виконавчої влади відповідно до повноважень, визначених цим Кодексом.
Частиною 5 ст. 116 Конституції України встановлено, що Кабінет Міністрів України забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності; здійснює управління об'єктами державної власності відповідно до закону.
В п. "а" ч. 1 ст. 13 Земельного кодексу України зазначено, що до повноважень Кабінету Міністрів України в галузі земельних відносин належить розпорядження землями державної власності в межах, визначених цим Кодексом.
Отже, навіть якщо вважати, що спірна земельна ділянка відноситься до земель оборони, то вона повинна знаходитись в управлінні та користуванні Міністерства оборони України, а власником цих земель є держава в особі Кабінету Міністрів України, який розпоряджається відповідними земельними ділянками.
Таким чином, речово-правові вимоги прокурора в інтересах позивачів не відповідають суб'єктивному праву Міністерства оборони України мати відповідні права та вимагати виконання певного обов'язку від інших осіб, в даному випадку відповідачем.
Крім того, господарським судом при прийнятті рішення були дослідженні дані твердження апелянта, адже аналогічні доводи містяться в позовній заяві.
Натомість, як встановлено судом з відомостей (витяг з Державного земельного кадастру витягу №НВ-8000101742014 від 03.06.2014) про земельну ділянку (кадастровий номер 8000000000:82:078:0019), що знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Щорса, 44, ця земельна ділянка відноситься до категорії земель - Землі житлової та громадської забудови, вид використання - для реставрації та реабілітації з реконструкцією та будівництвом офісного центру, форма власності - інформація про зареєстроване право в Державному земельному кадастрі відсутня; інформація про документацію із землеустрою, на підставі якої здійснена державна реєстрація земельної ділянки - проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок, 17.12.2013.
Отже, офіційні відомості з Державного земельного кадастру про земельну ділянку (кадастровий номер 8000000000:82:078:0019) спростовують твердження прокурора про те, що спірна земельна ділянка відноситься до категорії земель оборони та належить на праві власності державі в особі Міністерства оборони України.
Вказані факти також підтверджено на запит суду Головним управлінням Держгеокадастру у м. Києві, яким також повідомлено, що інформація про зареєстровані речові права на земельну ділянку з кадастровим номером 8000000000:82:078:0019 до управління не надходила.
Доводи прокурора, наведені як в позовній заяві, так і в апеляційній скарзі, про те, що матеріали кадастрової справи №А0812 щодо передачі земельної ділянки (кадастровий номер 8000000000:82:078:0016) Міністерству оборони України для будівництва групи житлових будинків з об'єктами соціальної інфраструктури та вбудовано-прибудованими приміщеннями соціального та адміністративного призначення по вул. Щорса, 44 підтверджують, що користувачем земельної ділянки військового містечка № 9 (площа 1,504 га, з кадастровим номером 8000000000:82:078:0019) є саме Міністерство оборони України, суд вважає безпідставними, так як наведена кадастрова справа №А0812 стосується іншої земельної ділянки з іншим кадастровим номером, яка не стосується даного спору.
Відтак господарським судом було зроблено обґрунтований висновок про те що, цей факт не береться до уваги судом при вирішенні даного спору.
Окрім того, відомості Департаменту культури виконавчого органу Київської міської ради щодо виявлення на земельній ділянці за адресою: вул. Щорса, 44-Г, у м. Києві, Київського тюремного замку, що є щойно виявленим об'єктом культурної спадщини, при встановленні обставин спірних правовідносин не беруться судом до уваги, оскільки не мають значення для вирішення спору.
Апелянт вказує на те, що відповідно до п. 5.6 рішення Конституційного суду України від 22.09.2005р. № 5-рп/2005 підставою для виникнення права на земельну ділянку є відповідний юридичний факт, однак не наводить належних доказів на існування такого факту, щодо належності спірної земельної ділянки на праві власності державі в особі Міністерства оборони України.
Посилання прокурора на результати інвентаризації, затверджені розпорядженням Київської міської державної адміністрації від 30.12.1995р. №406, які підтверджують той факт, що Київському міському управлінню земельних ресурсів було доручено розглянути питання юридичного оформлення права на земельні ділянки, які перебувають у користуванні Міністерства оборони України, не свідчать про належне оформлення прав позивачів на спірну земельну ділянку.
Посилання апелянта на правову позицію Вищого господарського суду України, викладену в постанові від 26.04.2017р. у справі №921/377/16-г/17 є недоречним, оскільки у вказаній справі, був наявний державний акт на право постійного користування земельною ділянкою, та суд зробив висновок не тільки на підставі матеріалів технічної інвентаризації, а дослідивши у сукупності всі докази, надані сторонами по справі.
Так, прокурором ні при поданні позовної заяви, ні при поданні апеляційної скарги не було надано належних доказів, які б свідчили про набуття Міністерством оборони України права власності у встановленому законодавством України порядку на спірну земельну ділянку.
З огляду на вищевикладене, колегія суддів апеляційної інстанції погоджується з висновками місцевого господарського суду про відсутність належного підтвердження права власності позивача 1 та позивача 2 на спірну земельну ділянку, та відповідно відсутність підстав для визнання за позивачем 2 права користування, та як наслідок, відсутність правових підстав для зобов'язання відповідача усунути перешкоди у користуванні позивачам земельною ділянкою, як похідної вимоги прокурора.
Нормами статті 43 ГПК України визначено, що господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили.
Згідно ст. ст. 32-34 ГПК України доказами у справі є будь - які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Відповідно до ст. 104 ГПК України підставами для скасування або зміни рішення місцевого господарського суду є неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, а також неправильне застосування норм матеріального права та процесуального права, якщо це порушення призвело до прийняття неправильного рішення.
Під час розгляду справи в суді апеляційної інстанції не встановлено порушення судом норм ст.ст. 4-2, 4-3, 4-7 ГПК України.
Відповідно до п.58 рішення ЄСПЛ Справа «Серявін та інші проти України» (заява №4909/04) від 10.02.2010р. у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, №303-А, п.29).
Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
За таких обставин, решту аргументів прокурора (апелянта) суд визнає такими, що не мають суттєвого впливу на прийняття рішення у даній справі та не спростовують правильних висновків суду про відмову у задоволенні позову.
Доказування полягає не лише в поданні особами доказів, а й у доведенні їх переконливості, що скаржником зроблено не було.
Таким чином, застосування місцевим господарським судом норм матеріального та процесуального права відповідає встановленим обставинам справи, що свідчить про відсутність підстав для скасування або зміни оскаржуваного рішення.
Враховуючи викладене, керуючись статтями 85, 99, 101-105 ГПК України, Київський апеляційний господарський суд, -
1. Апеляційну скаргу заступника Генерального прокурора України -Головного військового прокурора на рішення Господарського суду міста Києва від 18.05.2017р. у справі №910/23064/16 залишити без задоволення.
2. Рішення Господарського суду міста Києва від 18.05.2017р. у справі №910/23064/16 залишити без змін.
3. Матеріали справи №910/23064/16 повернути до Господарського суду міста Києва.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття і може бути оскаржена до Вищого господарського суду України протягом двадцяти днів з дня її прийняття.
Головуючий суддя І.М. Скрипка
Судді А.І. Тищенко
С.А. Гончаров