печерський районний суд міста києва
Справа № 757/41352/17-ц
Категорія 18
12 жовтня 2017 року Печерський районний суд м. Києва
у складі:
головуючого судді - Писанець В.А.,
при секретарі - Ясеновенко К.О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири,-
У липні 2017 року позивач звернувся до суду із вказаним позовом до відповідача, в якому просив:
- визнати припиненим договір позики від 15.08.2005 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, за яким ОСОБА_1 отримав у борг у ОСОБА_2 грошові кошти в сумі 70000 доларів США, у зв'язку з виконанням ОСОБА_1 зобов'язань за цим договором;
- визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, посвідчений 16.01.2006 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Сибігою С. Е., зареєстрований в реєстрі за № 20, що був укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2;
- визнати за ОСОБА_1 право власності квартиру АДРЕСА_1.
В обґрунтування позову зазначив, що 15.08.2005 він взяв у борг у відповідача грошові кошти в сумі 70000 доларів США, та надав йому розписку про одержання зазначеної суми коштів. Оскільки на той час вони перебували в дружніх відносинах, то строк повернення коштів у розписці не вказували, хоч усно домовились, що позика надається на сім років, а позивач кожного року повинен повертати відповідачу по 10000 доларів США. Щоб гарантувати повернення коштів, сторони домовились укласти договір іпотеки належної позивачу квартири АДРЕСА_1. З метою оформлення договору іпотеки вказаної квартири вони звернулись до нотаріуса, на що останній пояснив, що для того, щоб оформити іпотеку, потрібно оформити договір позики грошових коштів нотаріально, а ще вказати строк повернення коштів, щоб можна було визначити строк дії договору іпотеки. Відповідач не захотів оформляти додатково у нотаріуса договір позики, а тому вони відмовились від ідеї укладати позику у нотаріуса. В листопаді 2005 року відповідач заявив, що позивач повинен якось гарантувати повернення позики, або ж повернути її достроково.
Позивач зазначає, що у зв'язку із викладеним запропонував відповідачу переоформити на нього квартиру АДРЕСА_1, а після того як він поверне борг, квартиру переоформлять назад. Відповідач погодився на це, але наполягав видати довіреність на його довірену особу, яка від імені позивача укладе з ним договір купівлі-продажу квартири. В той же день позивач віддав відповідачу документи на квартиру та оформив довіреність на особу, яку вказав та якій довіряє відповідач - ОСОБА_4, який повинен був переоформити квартиру на відповідача. Крім того, вони домовились, що позивач буде мати доступ до квартири та буде нею користуватись, що було весь цей час та й до недавнього часу він був фактичним користувачем даної квартири і мав до неї доступ.
У січні 2006 року позивачу стало відомо, що відповідач вже переоформив квартиру на себе та надав копію договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, посвідченого 16.01.2006 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Сибігою С. Е.та зареєстрованого в реєстрі за № 20.
Позивач вказує, що не отримував від відповідача грошових коштів за договором купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 від 16.01.2006 року, оскільки цей договір був лише гарантією повернення боргу в сумі 70000 доларів США. Також з відповідачем він не підписував акт приймання - передачі квартири та не передавав йому ключі, бо продовжував користуватись нею. Починаючи з 2006 року позивач частинами повертав борг відповідачу, про що кожен раз надавалися розписки на загальну суму отриманих коштів, тобто відповідач повертав попередню розписку та писав нову розписку з врахуванням суми останнього платежу. 11.02.2015 року позивач остаточно сплатив борг, у зв'язку з чим відповідач повернув попередню розписку та написав розписку про повернення йому всієї суми боргу в розмірі 70000 доларів США. У зв'язку з поверненням позики, тобто виконанням та фактичними припиненням позики, позивач попросив відповідача переоформити квартиру АДРЕСА_1, як це було обумовлено раніше. Разом з тим, відповідач відмовився переоформити квартиру посилаючись на те, що позивач обіцяв повернути борг у 2012 році, а повернув на три роки пізніше, через що він фактично зазнав збитків. Тому відповідач вимагав від позивача сплати відсотки за користування коштами в розмірі середнього розміру облікової ставки НБУ, яка діяла в цей період, тобто 10 % річних, а це за 10 років склало 70000 доларів США. Позивач повідомив відповідачу про те, що вважає таку вимогу незаконною, оскільки вони домовлялись про безвідсоткову позику, на що останній відповів, що забирає собі квартиру в рахунок погашення відсотків за позикою. За кілька днів після цієї розмови відповідач змінив замки у квартирі та зробив так, що позивач на даний час не може користуватись квартирою. Таким чином, договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, посвідчений 16.01.2006 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Сибігою С. Е. та зареєстрований в реєстрі за № 20, не був спрямований на настання наслідків, передбачених ним, а саме перехід права власності від позивача до відповідача, та отримання за це коштів, а був фактично засобом забезпечення виконання зобов'язання з повернення боргу в сумі 70000 доларів США, позичених позивачем у відповідача 15.08.2005 року, тобто був фактично договором іпотеки.
Позивач зазначає, що сплативши суму боргу в розмірі 70000 доларів США, він виконав всі свої зобов'язання за договором позики (розпискою) від 15.08.2005 року, а тому вважає, що цей договір на сьогодні є припиненим у зв'язку з його фактичним виконанням. Також він заперечує дійсність договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, посвідчений 16.01.2006 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Сибігою С. Е., оскільки укладаючи договір купівлі-продажу, сторони мали на увазі укладення договору іпотеки, а будучи фактично договором іпотеки, договір купівлі-продажу квартири від 16.01.2006 року не містить тих істотних умов, які ставляться до договору іпотеки, що є порушенням ст. 202, 203 ЦК України та ст. 18 Закону України «Про іпотеку».
Представник позивача в судовому засіданні позов підтримав та просив задовольнити.
В судовому засіданні представник відповідача обставини викладені у позові визнав, між тим проти задоволення позову заперечував та просив відмовити у його задоволенні.
Заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши та оцінивши письмові докази по справі у їх сукупності, суд прийшов до наступного.
Судом встановлено, що 15.08.2005 між сторонами було укладено договір позики, за яким позивач взяв в борг у відповідача грошові кошти в сумі 70000 доларів США, та надав йому відповідну розписку про одержання зазначеної суми коштів.
Відповідно до ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.
Законодавець у ч. 1 ст. 16 ЦК установив, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу, а в ч. 2 цієї статті визначив способи здійснення захисту цивільних справ та інтересів судом.
Матеріально-правовий аспект захисту цивільних прав та інтересів насамперед полягає в з'ясуванні, чи має особа таке право або інтерес та чи були вони порушені або було необхідним їх правове визначення.
Відповідно до ч. 1 ст. 15 ЦК кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорення. Таким чином, у розумінні закону, суб'єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.
Зміст зазначених у ст. 15 ЦК підстав для захисту не розкривається, але він відображений у відповідних нормах статтей, що регулюють ту чи іншу категорію правовідносин.
Відповідно до ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Частиною 2 ст. 1047 ЦК України визначено, що на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
За змістом ст. 1049 ЦК України якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред'явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред'явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором. Позика вважається повернутою в момент передання позикодавцеві речей, визначених родовими ознаками, або зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок.
В ході судового розгляду встановлено та не заперечується представниками сторін, що між сторонами договірні правовідносини за безвідсотковим безстроковим договором позики оформленим у вигляді розписки на 70000 доларів США, за яким позивач 11.02.2015 повернув відповідачу борг.
Про отримання від позивача відповідачем суми боргу останній власноруч написав розписку в якій зазначив, що борг ОСОБА_1 повернув в повному обсязі, претензій щодо сплати боргу не має.
Враховуючи викладене суд приходить до висновку про те, що відсутні правові підстави для визнання договору позики від 15.08.2005 припиненим, оскільки зобов'язання за ним виконані, будь-яких дій які б вказували на невизнання відповідачем даної обставини останнім не вчинено, а у своїй розписці він зазначає, що претензій щодо сплати боргу не має, тобто фактично відсутній елемент порушення, невизнання або оспорення ним цивільного права позивача.
Вирішуючи спір в частині позовних ОСОБА_1 про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири та визнання права власності на неї, суд виходить з наступного.
Судом встановлено, що 16.01.2006 між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, посвідчений 16.01.2006 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Сибігою С. Е., зареєстрований в реєстрі за № 20.
Відповідно до реєстраційного посвідчення НОМЕР_1 від 19.01.2006 вказана квартира на праві приватної власності належить ОСОБА_2
Статтею 627 ЦК України визначена свобода договору за якою відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Відповідно до роз'яснень, викладених в п. 4 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» судам відповідно до статті 215 ЦК необхідно розмежовувати види недійсності правочинів: нікчемні правочини - якщо їх недійсність встановлена законом (частина перша статті 219, частина перша статті 220, частина перша статті 224 тощо), та оспорювані - якщо їх недійсність прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує їх дійсність на підставах, встановлених законом (частина друга статті 222, частина друга статті 223, частина перша статті 225 ЦК тощо). Нікчемний правочин є недійсним через невідповідність його вимогам закону та не потребує визнання його таким судом. Оспорюваний правочин може бути визнаний недійсним лише за рішенням суду.
Згідно зі ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
За приписами ч.ч. 1 - 3, 5 та 6 статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
За змістом ст. 235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.
Згідно з п. 25 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» за удаваним правочином (стаття 235 ЦК ) сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов'язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину. Встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі статті 235 ЦК має визнати, що сторонами вчинено саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемності або про визнання його недійсним. До удаваних правочинів наслідки недійсності, передбачені статтею 216 ЦК, можуть застосовуватися тільки у випадку, коли правочин, який сторони насправді вчинили, є нікчемним або суд визнає його недійсним як оспорюваний.
Позивач у своєму позові зазначає, що укладаючи договір купівлі-продажу, сторони мали на увазі укладення договору іпотеки, а будучи фактично договором іпотеки, договір купівлі-продажу квартири від 16.01.2006 року не містить тих істотних умов, які ставляться до договору іпотеки, що є порушенням ст. 202, 203 ЦК України та ст. 18 Закону України «Про іпотеку».
Разом з тим, вимогу про визнання оспорюваного договору удаваним перед судом не висуває та не просить визнати недійсним договір іпотеки, а просить суд визнати недійсним договір купівлі-продажу, тобто обґрунтування вимог позову та самі вимоги суперечать один одному.
Враховуючи вищевикладене та з урахуванням того, що обґрунтування вимог позову не містять правового мотивування щодо недійсності договору купівлі-продажу квартири, виходячи з принципу диспозитивності цивільного судочинства, встановленого ст. 11 ЦПК України, суд приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення позову в цій частині.
При цьому також не підлягає задоволенню позовна вимога про визнання права власності на квартиру, як похідна.
На підставі ст. ст. 3, 4, 10, 11, 60, 88, 169, 209, 212-215 ЦПК України, суд,-
В задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2, про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири - відмовити.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.
Апеляційна скарга подається апеляційному суду м. Києва через Печерський районний суд м. Києва.
Суддя В.А. Писанець