копія
"19" жовтня 2017 р. Справа № 608/1153/17
Номер провадження2/608/572/2017
Чортківський районний суд Тернопільської області в складі:
головуючої судді Коломієць Н. З.
з участю секретаря Смаглій О. Р.,
позивача ОСОБА_1
представника позивача ОСОБА_2,
представника відповідача ОСОБА_3,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Чорткові справу цивільного судочинства за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_4 про стягнення грошових коштів, -
Позивач ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом до відповідача ОСОБА_4 про стягнення грошових коштів. В позовній заяві вказав, що 02 березня 2014 року ним, як фізичною особою - підприємцем, на посаду продавця у магазин, що розташований у с. Малі Чорнокінці Чортківського району Тернопільської області, було прийнято ОСОБА_4. Цього ж дня, за актом передачі ОСОБА_4 прийняла товар магазину. 02 липня 2014 року в магазині було проведено ревізію, в результаті якої виявлено недостачу на загальну суму 65 135 гривень. Недостача виникла у результаті реалізації продавцем товарів населенню в борг. ОСОБА_4 зобов'язалася повернути борг до 25 липня 2014 року, про що власноручно написала розписку, однак, до вказаного строку борг ОСОБА_1 не повернула. 18 листопада 2014 року позивач звернувся із заявою в органи досудового розслідування з заявою щодо розтрати ОСОБА_4 товарно - матеріальних цінностей на загальну суму 65 000 гривень. Однак, 30 квітня 2015 року та 30 червня 2016 року, 23 грудня 2016 року слідчим були винесені постанови про закриття кримінального правопорушення у зв'язку з відсутністю складу кримінального правопорушення. На сьогоднішній день борг позивачу не повернуто, що змусило його звернутися в суд за захистом свого права. Вважає, що відповідач свідомо ухиляється від взятих на себе зобов'язань. Крім того, зазначив, що розписка, підписана відповідачем (позичальником) є документом, який підтверджує вчинення правочину (договору позики), як того вимагають вимоги чинного законодавства та підтверджують обставини, на які він посилається. Свої вимоги обґрунтовує нормами статей 526, 610, 625 Цивільного кодексу України.
Позивач ОСОБА_1 та його представник адвокат ОСОБА_2 в судовому засіданні позов підтримують, просять задовольнити, стягнути з відповідачки борг за договором позики у розмірі 65 135 гривень, 3 % річних від простроченої суми боргу, що складає 5 851,30 гривень, 44 221 гривень витрат від інфляції, 1 152,07 гривень за оплату судового збору та 800 гривень витрат за правову допомогу.
Представник відповідача адвокат ОСОБА_3 в судовому засіданні позов щодо своєї довірительки не визнав, суду подав письмове заперечення. В ньому він зазначив, що дані правовідносини регулюються нормами Кодексу Законів про працю України, а не нормами Цивільного Кодексу України, зокрема, договірного зобов'язання, позики, кредиту. Договір позики між позивачем та відповідачем не був укладений, а тому його довірителька не має перед ОСОБА_1 жодних зобов'язань.
Вислухавши сторони, представників сторін, свідків, дослідивши письмові докази по справі, суд приходить до висновку, що позов не підлягає до задоволення з наступних підстав.
Відповідно до вимог ст.213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.
Відповідно до ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір.
Судом встановлено, що відповідач 02 березня 2014 року була прийнята на посаду продавця у магазин, що знаходиться у с. Малі Чорнокінці Чортківського району Тернопільської області, власником якого є фізична особа - підприємець ОСОБА_1.
Цього ж дня за актом передачі ОСОБА_4 прийняла товар магазину.
07 березня 2014 року між ОСОБА_4 та фізичною особою, яка використовує найману працю, приватним підприємцем ОСОБА_1 було укладено безстроковий трудовий договір, згідно якого ОСОБА_4 зобов'язалась виконувати обов'язки продавця продовольчих товарів. Цього ж дня цей договір було зареєстровано в Чортківському районному центрі зайнятості.
Таким чином, між сторонами виникли трудові правовідносини.
02 липня 2014 року в магазині було проведено ревізію, в результаті якої виявлено недостачу на загальну суму 65 135 гривень. Недостача виникла у результаті реалізації товарів населенню в борг. ОСОБА_4 написала розписку до акту інвентаризації № 2/14 від 02.07.2014 року про те, що роздала в борг товару на суму 65 135, 60 гривень. ОСОБА_4 зобов'язувалась зібрати гроші до 25.07.2014 року. Однак, до вказаного строку вказані кошти ОСОБА_1 не повернула.
18 листопада 2014 року позивач звернувся в органи досудового розслідування з заявою щодо розтрати ОСОБА_4 товарно - матеріальних цінностей на загальну суму 65 000 гривень.
Згідно матеріалів кримінального провадження № 42014210190000066 за ч.1 ст. 191 КК України, з постанови слідчого СВ Чортківського ВП ГУНП в Тернопільській області про закриття кримінального провадження у зв'язку з відсутністю складу кримінального правопорушення від 30 квітня 2015 року вбачається, що ОСОБА_4 дійсно реалізовувала товар в борг, про що робила записи в зошиті. Своїми діями ОСОБА_4 недобросовісно виконувала обов'язки продавця, чим порушила трудовий договір, укладений між нею та позивачем, а отже даний спір повинен розглядатися судом у цивільному порядку.
04 січня 2016 року постанова слідчого від 30 квітня 2015 року була скасована прокурором. Слідчим додатково допитано ОСОБА_1, який пояснив, що до ОСОБА_4 протягом п'яти років в магазині на посаді продавця працювала інша особа, однак, за час її роботи ревізія у магазині жодного разу не проводилася, оскільки, не виникало такої потреби. Акт передачі товару ОСОБА_4 складено 02 березня 2014 року, а договір про прийняття її на роботу - 07 березня 2014 року. З огляду на такі факти, 30 червня 2016 року слідчим була винесена постанова про закриття кримінального провадження у зв'язку з відсутністю в діях ОСОБА_4 кримінального правопорушення, яка в подальшому була скасована ухвалою слідчого судді Чортківського районного суду Тернопільської області 19 серпня 2016 року. 23 грудня 2016 року постановою старшого слідчого СВ Чортківського ВП ГУНП в Тернопільській області вказане кримінальне провадження було закрито у зв'язку з відсутністю в діях ОСОБА_4 складу кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 191 КК України.
Свідок ОСОБА_5 суду пояснила, що працює продавцем в магазині ПП «Коваль» в с. Пробіжна Чортківського району Тернопільської області. 02 липня 2014 року вона поїхала проводити ревізію в магазин, що в с. Малі Чорнокінці Чортківського району Тернопільської області. ОСОБА_4 була присутньою при проведенні ревізії та поводила себе спокійно. Товару в магазині було приблизно на 50 000 гривень, однак, фактичний залишок вона не виводила. Чи писала ОСОБА_4 боргову розписку ОСОБА_1 їй не відомо.
Свідок ОСОБА_6 суду пояснила, що працює продавцем в магазині ПП «Коваль» в с. Пробіжна Чортківського району Тернопільської області. 24 липня 2014 року ОСОБА_1 попросив її зробити переоблік товару в магазині, де працювала ОСОБА_4. ОСОБА_4 не хотіла проводити ревізію та залишила приміщення магазину. Ревізія проводилась у відсутності ОСОБА_4 За результатами ревізії була виявлена недостача товару, однак, на яку суму вона не пам'ятає. В магазинах ПП «Коваль» існує практика надання населенню села товару в борг строком до одного місяця.
Згідно ст.ст. 10, 27 ЦПК України позивач повинен довести та надати суду докази на обґрунтування своїх позовних вимог.
Статтею 11 ЦПК України встановлено, що суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних осіб в межах заявлених ними позовних вимог.
Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Згідно із частиною другою статті 1047 ЦК України, на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Отже, письмова форма договору позики з огляду на його реальний характер, є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.
Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво - чи багатосторонніми (договори).
Відповідно до ч. ч. 1,2 ст. 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
Договір позики є одностороннім договором, оскільки, після укладення цього договору всі обов'язки за ним, у тому числі повернення предмета позики або визначеної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.
За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми.
Однак, під час дослідження розписки від 02 липня 2017 року, судом було встановлено, що хоча такий письмовий документ і має назву «розписка», про те він не має правової природи щодо підтвердження існування між сторонами правовідносин, які виникають з договору позики, оскільки в тексті розписки не зазначено, що ОСОБА_4 отримувала від позивача грошові кошти, та навіть не зазначено кому саме вона зобов'язалася повернути гроші.
Оскільки, ч. 2 ст. 1047 ЦК України встановлено, що на підтвердження укладення договору позики може бути представлена розписка, яка посвідчує передання визначеної грошової суми, то розписка як документ, що підтверджує боргове зобов'язання, має містити умови про отримання позичальником в борг із зобов'язанням її повернення та дати отримання коштів.
Судом встановлено, що згідно розписки від 02 липня 2017 року ОСОБА_4 вказала, що роздала в борг товару на суму 65 135, 60 грн. і зобов'язалася зібрати грошові кошти у вказаній в сумі в строк до 25 липня 2017 року, про те розписка не містить посилання на те, що відповідач отримувала або їй передавалися позивачем грошові кошти в такій сумі, ані посилання на те, ким саме їй передавалися такі грошові кошти.
Таким чином, судом встановлено, що дана розписка не може свідчити про виникнення між сторонами правовідносин щодо укладання договору позики, оскільки, відповідачкою не було зазначено про те, що вона отримала від позивача грошові кошти, а позивачем не було доведено суду існування правовідносин, які виникають з договору позики будь-якими іншими належними доказами.
Висновок суду про відсутність між сторонами правовідносин, які виникають між сторонами з договору позики узгоджується з правовою позицією Верховного Суду України, яка викладена в постановах від 13 травня 2015 року у справі № 6-144цс15 та від 11 листопада 2015 року у справі № 6-1967цс15, в яких Верховний Суд України зазначив, що судами неправильно застосовано статті 1046, 1047, 1049 ЦК України та зроблено помилковий висновок про те, що між сторонами укладено договір позики, а підтвердженням укладення договору позики може бути не будь-яка розписка, а лише та, яка засвідчує факт отримання грошових коштів в борг і містить умови про їх повернення.
Разом з тим, слід зазначити, що згідно до ст. 130 КЗпП України, працівники несуть матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації внаслідок порушення покладених на них трудових обов'язків. При покладенні матеріальної відповідальності права і законні інтереси працівників гарантуються шляхом встановлення відповідальності тільки за пряму дійсну шкоду, лише в межах і порядку, передбачених законодавством, і за умови, коли така шкода заподіяна підприємству, установі, організації винними протиправними діями (бездіяльністю) працівника.
Відповідно статті 132 КЗпП України, за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації при виконанні трудових обов'язків, працівники, крім працівників, що є посадовими особами, з вини яких заподіяно шкоду, несуть матеріальну відповідальність у розмірі прямої дійсної шкоди, але не більше свого середнього місячного заробітку
Матеріальна відповідальність понад середній місячний заробіток допускається лише у випадках, зазначених у законодавстві.
Пленум Верховного Суду України в постанові від 29 грудня 1992 року № 14 «Про судову практику в справах про відшкодування шкоди, заподіяної підприємствам, установам, організаціям їх працівниками» роз'яснив, що під прямою дійсною шкодою слід розуміти втрату, погіршення або зниження цінності майна, необхідність для підприємства провести витрати на відновлення, придбання майна чи інших цінностей або провести зайві, тобто викликані внаслідок порушення працівником трудових обов'язків, грошові виплати.
Пряма дійсна шкода є саме підставою, що зумовлює перевірку умов можливості настання матеріальної відповідальності працівника. За наявності шкоди для настання матеріальної відповідальності необхідні ще три умови: протиправна поведінка працівника, причинний зв'язок між протиправною поведінкою працівника і результатом у вигляді шкоди, що настала, і вина працівника.
Згідно статті 134 КЗпП України, відповідно до законодавства працівники несуть матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди, заподіяної з їх вини підприємству, установі, організації, у випадках, коли: 1) між працівником і підприємством, установою, організацією відповідно до статті 135-1 цього Кодексу укладено письмовий договір про взяття на себе працівником повної матеріальної відповідальності за незабезпечення цілості майна та інших цінностей, переданих йому для зберігання або для інших цілей; 2) майно та інші цінності були одержані працівником під звіт за разовою довіреністю або за іншими разовими документами; 3) шкоди завдано діями працівника, які мають ознаки діянь, переслідуваних у кримінальному порядку; 4) шкоди завдано працівником, який був у нетверезому стані; 5) шкоди завдано недостачею, умисним знищенням або умисним зіпсуттям матеріалів, напівфабрикатів, виробів (продукції), в тому числі при їх виготовленні, а також інструментів, вимірювальних приладів, спеціального одягу та інших предметів, виданих підприємством, установою, організацією працівникові в користування;
6) відповідно до законодавства на працівника покладено повну матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації при виконанні трудових обов'язків; 7) шкоди завдано не при виконанні трудових обов'язків; 8) службова особа, винна в незаконному звільненні або переведенні працівника на іншу роботу; 9) керівник підприємства, установи, організації всіх форм власності, винний у несвоєчасній виплаті заробітної плати понад один місяць, що призвело до виплати компенсацій за порушення строків її виплати, і за умови, що Державний бюджет України та місцеві бюджети, юридичні особи державної форми власності не мають заборгованості перед цим підприємством.
Позивач не надав суду доказів, які б підтверджували існування підстав, передбачених статтею 134 КЗпП України.
У відповідності до ст. 135-1 КЗпП України письмові договори про повну матеріальну відповідальність може бути укладено підприємством, установою, організацією з працівниками (що досягли вісімнадцятирічного віку), які займають посади або виконують роботи, безпосередньо зв'язані із зберіганням, обробкою, продажем (відпуском), перевезенням або застосуванням у процесі виробництва переданих їм цінностей. Перелік таких посад і робіт, а також типовий договір про повну індивідуальну матеріальну відповідальність затверджуються в порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України.
Як встановлено в судовому засіданні, між позивачем та відповідачем не укладався договір про повну матеріальну відповідальність.
Крім того, частиною 3 статті 233 КЗпП України встановлено, що для звернення власника або уповноваженого ним органу до суду в питаннях стягнення з працівника матеріальної шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації, встановлюється строк в один рік з дня виявлення заподіяної працівником шкоди.
Нестача виявлена 02 липня 2014 року. Позивач звернувся до суду з даним позовом 24 липня 2017 року, тобто за межами строку, встановленого ч. 3 ст. 233 КЗпП України. Встановлені статтею 233 КЗпП України строки звернення до суду застосовуються незалежно від заяви сторін. У кожному випадку суд зобов'язаний перевірити і обговорити причини пропуску цих строків, а також навести у рішенні мотиви, чому він поновлює або вважає неможливим поновити порушений строк.
Таку правову позицію викладено Верховним Судом України у постанові № 6-409цс16 від 06 квітня 2016 року.
Як роз'яснено у пункті 20 постанови Пленуму Верховного Суду України від 29 грудня 1992 року № 14 «Про судову практику в справах по відшкодування шкоди, заподіяної підприємствам, установам, організаціям їх працівниками», судам необхідно перевіряти, чи додержаний власником або уповноваженим ним органом встановлений статтею 233 КЗпП України річний строк з дня виявлення заподіяної працівником шкоди для звернення в суд з позовом про її відшкодування. Днем виявлення шкоди слід вважати день, коли власнику або уповноваженому ним органу стало відомо про наявність шкоди, заподіяної працівником. Днем виявлення шкоди, встановленої в результаті інвентаризації матеріальних цінностей, під час ревізії або перевірки фінансово-господарської діяльності підприємства, установи, організації, слід вважати день підписання відповідного акта або висновку.
Строк звернення до суду, передбачений ст. 233 КЗпП України не переривається і не зупиняється, а може поновлюватися за наявності поважних причин.
Будь-яких причин поважності пропуску, визначеного ч.1 ст. 233 КЗпП України, строку ОСОБА_1 не навів та доказів неможливості звернення з відповідним позовом вчасно та існування непереборних перешкод у цьому, позивач суду у відповідності зі своїм процесуальним обов'язком, згідно ст.ст. 10, 60 ЦПК України, не надав.
Враховуючи наведене, суд вважає, що позивач не представив вагомі аргументи на підтвердження своїх позовних вимог, а тому у задоволенні позову слід відмовити повністю.
Керуючись ст. ст. 202, 207, 1046, 1047 Цивільного кодексу України, ст. ст. 132, 134, 135-1, 233 Кодексу Законів про працю України, ст. ст. 10, 11, 57, 60, 88, 209, 212, 214 - 215 Цивільного процесуального кодексу України, суд, -
В позові ОСОБА_1 до ОСОБА_4 про стягнення грошових коштів - відмовити.
Судові витрати по справі покласти на сторони в межах ними понесеними.
Рішення суду може бути оскаржено в апеляційному порядку шляхом подання апеляційної скарги апеляційному суду Тернопільської області через Чортківський районний суд Тернопільської області протягом десяти днів з дня його проголошення.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.
Суддя:/підпис/
Копія вірна
Оригінал рішення знаходиться в матеріалах справи № 608/1153/17
Рішення набрало законної сили «_____»____________________р.
Суддя: Н. З. Коломієць
Копію рішення видано «___»______________________р.
Секретар: