Справа № 149/1866/17
Головуючий у 1-й інстанції: Войнаревич М.Г.
Суддя-доповідач: ОСОБА_1
12 жовтня 2017 року
м. Вінниця
Вінницький апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
головуючого судді: Сторчака В. Ю.
суддів: Мельник-Томенко Ж. М. Ватаманюка Р.В. ,
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Хмільницького об'єднаного управління пенсійного фонду України Вінницької області на постанову Хмільницького міськрайонного суду Вінницької області від 01 серпня 2017 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_2 до Хмільницького об'єднаного управління пенсійного фонду України Вінницької області про зобов'язання Хмільницького об'єднаного управління Пенсійного фонду України призначити та виплачувати пенсію за віком,
У липні 2017 року ОСОБА_2 звернувся в суд з позовом до Хмільницького об'єднаного управління пенсійного фонду України Вінницької області (далі Хмільницьке ОУПФУ) про зобов'язання Хмільницького об'єднаного управління Пенсійного фонду України призначити та виплачувати пенсію за віком.
Постановою Хмільницького міськрайонного суду Хмельницької області від 01 серпня 2017 року позов задоволено.
Не погоджуючись з судовим рішенням відповідач звернувся з апеляційною скаргою, в якій просив скасувати постанову суду першої інстанції та прийняти нову постанову, якою відмовити у задоволенні позовних вимог.
Сторони в судове засідання не з'явилися, хоча належним чином повідомлявся про дату, час і місце судового засідання.
Від позивача та представника відповідача, через відділ надання інформаційних послуг та діловодства Вінницького апеляційного адміністративного суду надійшли заяви про розгляд справи без їх участі.
Відповідно до ст. 196 КАС України неприбуття у судове засідання сторін або інших осіб, які беруть участь у справі, належним чином повідомлених про дату, час і місце апеляційного розгляду, не перешкоджає судовому розгляду справи.
Заслухавши суддю-доповідача, обговоривши доводи апеляційної скарги та дослідивши матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення, із наступних підстав.
Як встановлено судом першої інстанції та підтверджено матеріалами справи, ОСОБА_2 до березня 2000 року був зареєстрований і проживав у ІНФОРМАЦІЯ_1, а в подальшому виїхав на постійне місце проживання за кордон в країну Ізраїль.
По досягненню шестидесятирічного віку, маючи загальний стаж роботи понад 26 років, позивач 22.05.2017року, звернувся до Хмільницького ОУПФУ з заявою про призначення йому пенсії за віком, відповідно до Закону України від 9 липня 2003 року № 1058-IV «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» (далі - Закон № 1058-IV) до якої додав всі необхідні для призначення пенсії документи, зокрема: копії трудової книжки, паспорта громадянина України та картку платника податків.
На вказану заяву 30.05.2017 року відповідач надав представнику позивача відповідь, в якій зазначив про неможливість призначення спірної пенсії посилаючись на те, що громадянам України, які отримали дозвіл на постійне місце проживання до держав, з якими не укладено міжнарожних договорів в галузі пенсійного забезпечення, пенсія в Україні не призначається та не виплачується, а також вказав, що пенсії громадянам України призначаються за місцем їх проживання (реєстрації).
Вказана відмова стала підставою для звернення позивача за захистом своїх прав до суду.
Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що наданими позивачем доказами доведено його право на призначеної пенсії за віком, відповідно до Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування".
Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції із наступних підстав.
Статтею 24 Конституції України встановлено, що громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального положення, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.
Відповідно до ст. 64 Конституції України право на пенсійне забезпечення відповідних категорій громадян, встановлене законами України, є таким, що не підлягає звуженню та обмеженню.
Так, статтею 92 Закону України від 5 листопада 1991 року № 1788-XII "Про пенсійне забезпечення" (в редакції чинній на час проживання позивача в Україні) передбачено, що громадянам, які виїхали на постійне проживання за кордон, пенсії не призначаються.
З 1 квітня 2004 року набув чинності Закон України від 9 липня 2003 року № 1058-IV "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" (далі Закон № 1058-IV), відповідно до частини 1 статті 8 якого передбачено, що право на отримання пенсії мають право громадяни України, які застраховані згідно із цим Законом та досягли встановленого цим Законом пенсійного віку і мають необхідний для призначення відповідного виду пенсії страховий стаж.
Згідно частини 1 статті 11 Закону №1058-IV, загальнообов'язковому державному пенсійному страхуванню підлягають громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які працюють на підприємствах, в установах, організаціях, створених відповідно до законодавства України, незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання, у філіях, представництвах, відділеннях та інших відокремлених підрозділах цих підприємств та організацій, в об'єднаннях громадян, у фізичних осіб - суб'єктів підприємницької діяльності та інших осіб на умовах трудового договору або працюють на інших умовах, передбачених законодавством, або виконують роботи на зазначених підприємствах, в установах, організаціях чи у фізичних осіб за договорами цивільно-правового характеру.
За приписами частини 1 статті 26 вказаного Закону, особи мають право на призначення пенсії за віком після досягнення віку 60 років та наявності страхового стажу не менше 15 років.
Згідно пункту 2 частини 1 статті 49 Закону № 1058-ІV виплата пенсії за рішенням територіальних органів ПФУ або за рішенням суду припиняється на весь час проживання за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною ОСОБА_3 України.
За нормами статті 51 Закону №1058-4, у разі виїзду пенсіонера на постійне місце проживання за кордон пенсія, призначена в Україні, за заявою пенсіонера може бути виплачена йому за шість місяців наперед перед виїздом, рахуючи з місяця, що настає за місяцем зняття з обліку за місцем постійного проживання. Під час перебування за кордоном пенсія виплачується в тому разі, якщо це передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною ОСОБА_3 України.
Міжнародні договори між Україною та Ізраїлем стосовно призначення та виплати пенсії не укладалися.
Разом з тим, рішенням Конституційного Суду України № 25-рп/2009 від 07 жовтня 2009 року у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України вищезазначених положень Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення до п. 2 ч. 1 ст. 49, другого речення ст. 51 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування". Положення Закону, визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення цього Рішення.
Як зазначено в Рішенні № 25-рп/2009, оспорюваними нормами Закону № 1058-ІV держава, всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, право на соціальний захист поставила в залежність від факту укладення Україною з відповідною державою міжнародного договору з питань пенсійного забезпечення. Таким чином, держава, всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, що мають право на отримання пенсії у старості, на законодавчому рівні позбавила цього права пенсіонерів у тих випадках, коли вони обрали постійним місцем проживання країну, з якою не укладено відповідного договору. Виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, - в Україні чи за її межами.
У відповідності до частини 2 статті 152 Конституції України закони, інші правові акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність.
Отже, з 7 жовтня 2009 року порядок виплати пенсій громадянам, які виїхали на постійне місце проживання за кордон регулюється нормами Закону № 1058-IV з урахуванням рішення Конституційного суду України № 25-рп/2009, тобто виплата пенсії повинна проводитися незалежно від місця проживання пенсіонера.
Відсутність законодавчо встановленого механізму призначення та поновлення виплати пенсії, припиненої у зв'язку з виїздом громадянина України на постійне місце проживання за кордон, або переведення з одного виду пенсії на інший, не може бути підставою для позбавлення таких осіб права на соціальний захист, що встановлений статтею 46 Конституції України.
Крім того, як зазначив Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у рішенні у справі «Пічкур проти України», яке набрало статусу остаточного 7 лютого 2014 року, право на отримання пенсії як таке стало залежним від місця проживання заявника. Це призвело до ситуації, в якій заявник, пропрацювавши багато років у своїй країні та сплативши внески до системи пенсійного забезпечення, був зовсім позбавлений права на пенсію лише на тій підставі, що він більше не проживає на території України (пункт 51 цього рішення).
У пункті 54 вказаного рішення ЄСПЛ зазначив, що наведених вище міркувань ЄСПЛ достатньо для висновку про те, що різниця в поводженні, на яку заявник скаржився, порушувала статтю 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція), згідно з якою користування правами та свободами, визнаними в Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою, у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, якою передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном та закріплено, що ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Враховуючи те, що рішення ЄСПЛ є джерелом права та обов'язковими для виконання Україною відповідно до статті 46 Конвенції, суди при розгляді справ зобов'язані враховувати практику ЄСПЛ, у тому числі й у рішенні у справі «Пічкур проти України», як джерело права відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини».
Аналіз вищезазначених правових норм, дає суду підстави вважати, що з дня набрання чинності Рішенням № 25-рп/2009 щодо неконституційності положень пункту 2 частини першої статті 49, другого речення статті 51 Закону № 1058-ІV виникли підстави для поновлення конституційного права особи на виплату пенсії, виплата якої була зупинена на підставі положень зазначеного Закону.
Аналогічна правова позиція неодноразово висловлювалася Верховним Судом України, зокрема, у його постановах від 8 грудня 2015 року, 16 березня, 12 квітня і 8 червня 2016 року (справи №№ 21-5440а15, 21-5653а15, 21-175а16, 21-5966а15, 21-173а16 і 21-174а16).
Відповідно до статті 244-2 КАС України висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду України, має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права.
З огляду на викладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що позивач, хоч і проживає постійно за кордоном, однак є громадянином України, а тому має такі ж самі конституційні права, як й інші громадяни цієї держави, оскільки Конституція України та пенсійне законодавство України не допускають обмеження права на соціальний захист, зокрема, права на отримання пенсії за ознакою місця проживання.
Що стосується доводів відповідача, про те, що заява позивача подана не у відповідності до вимог п.1.1 Порядку № 22-1, то апеляційний суд вказує на таке.
Так, частиною 1 статті 44 і частиною 5 статті 45 Закону № 1058-IV передбачено, що заява про призначення (перерахунок) пенсії та необхідні документи подаються до територіального органу Пенсійного фонду або до уповноваженого ним органу чи уповноваженій особі в порядку, визначеному правлінням Пенсійного фонду за погодженням із центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сферах трудових відносин, соціального захисту населення, особисто або через представника, який діє на підставі виданої йому довіреності, посвідченої нотаріально. Документи про призначення (перерахунок) пенсії розглядає територіальний орган Пенсійного фонду та не пізніше 10 днів з дня їх надходження приймає рішення про призначення (перерахунок) або про відмову в призначенні (перерахунку) пенсії.
На виконання названих норм Закону № 1058-IV Правлінням Пенсійного фонду затверджено Порядок подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", затвердженого постановою правління Пенсійного фонду України № 22-1 від 25.11.2005, зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 27 грудня 2005 року за №1566/11846 (далі Порядок № 22-1), пунктом 1.1 якого встановлено, що заява про призначення пенсії непрацюючим особам, а також членам сім'ї у зв'язку з втратою годувальника подається заявником особисто або через представника, який діє на підставі виданої йому довіреності, посвідченої нотаріально, безпосередньо до управління Пенсійного фонду України у районі, місті, районі у місті, а також у місті та районі (далі - орган, що призначає пенсію) за місцем проживання (реєстрації).
Перелік документів, необхідний для призначення пенсії за віком встановлений пунктом 2.1 Порядку 22-1, за змістом якого до заяви про призначення пенсії за віком додаються, зокрема, такі документи: документ про присвоєння реєстраційного номера облікової картки платника податків (крім осіб, які через свої релігійні переконання відмовляються від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків та повідомили про це відповідний орган і мають відмітку у паспорті) або свідоцтво про загальнообов'язкове державне соціальне страхування; документи про стаж; документи про місце проживання (реєстрації) особи; довідка про заробітну плату.
Одночасно, згідно з абзацом 1 пункту 2.9 Порядку 22-1 особа, яка звертається за пенсією (незалежно від виду пенсії), повинна пред'явити паспорт (або інший документ, що засвідчує цю особу, місце її проживання (реєстрації) та вік).
При цьому, за правилами пунктів 2.22 - 2.23 Порядку 22-1 за документ, що засвідчує місце проживання особи, приймаються: паспорт або довідка відповідних органів з місця проживання (реєстрації), у тому числі органів місцевого самоврядування. Іноземці та особи без громадянства подають також копію посвідки на постійне проживання. Документи, необхідні для призначення пенсії, можуть бути подані як в оригіналах, так і копіях, посвідчених нотаріально або адміністрацією підприємства, установи, організації, що подає документи заявника для призначення пенсії, чи органом, що призначає пенсію. Документи про стаж, вік та заробітну плату подаються тільки в оригіналах. У разі якщо підтвердженням страхового стажу є трудова книжка, надається копія з неї, завірена адміністрацією підприємства, установи, організації за місцем останньої роботи або органом, що призначає пенсію.
Судом встановлено, що ОСОБА_2 є громадянином України, який досягнув пенсійного віку та набув в Україні трудового стажу, достатнього для призначення пенсії за віком, що підтверджується копіями його закордонного паспорта та трудової книжки, а також карткою платника податків. До виїзду на постійне місце проживання в державу Ізраїль, позивач проживав в м.Хмільнику.
Згідно зі ст. 2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» громадянам України, а також іноземцям та особам без громадянства, які на законних підставах перебувають в Україні, гарантуються свобода пересування та вільний вибір місця проживання на її території, за винятком обмежень, які встановлені законом.
Реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не можуть бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.
Таким чином, колегія суддів Вінницького апеляційного адміністративного суду погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що відсутність позивача на момент звернення з заявою про призначення пенсії, в Україні за останнім місцем його проживання, не може бути підставою для відмови в реалізації права на пенсію.
З огляду на вищезазначене, судова колегія вважає, що доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції і не дають підстав вважати, що судом першої інстанцій при розгляді справи неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права.
Відповідно до ч.1 ст.200 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а постанову або ухвалу суду -без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.
Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції при ухваленні оскаржуваної ухвали вірно встановив фактичні обставини справи, дослідив наявні докази, надав їм належну оцінку та прийняв законне і обґрунтоване рішення, з дотриманням норм матеріального і процесуального права, а тому відсутні підстави для задоволення вимог апеляційної скарги.
Керуючись ст.ст. 160, 167, 195, 196, 198, 200, 205, 206, 212, 254 КАС України, суд
апеляційну скаргу Хмільницького об'єднаного управління пенсійного фонду України Вінницької області залишити без задоволення, а постанову Хмільницького міськрайонного суду Вінницької області від 01 серпня 2017 року - без змін.
Ухвала суду набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена в касаційному порядку згідно зі ст. 212 КАС України.
Головуючий ОСОБА_1
Судді ОСОБА_4 ОСОБА_3