17 жовтня 2017 р.м.ОдесаСправа № 815/2038/17
Категорія: 3.4 Головуючий в 1 інстанції: Стефанов С. О.
Судова колегія Одеського апеляційного адміністративного суду у складі:
головуючого - Танасогло Т.М.,
суддів - Федусика А.Г.,
- ОСОБА_1,
розглянувши в порядку письмового провадження в м. Одесі адміністративну справу за апеляційною скаргою Державної міграційної служби України на постанову Одеського окружного адміністративного суду від 18 липня 2017 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_2 ОСОБА_3 до Державної міграційної служби України про скасування рішення № 659-16 від 28.12.2016 року “Про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту” та зобов'язання вчинити певні дії,-
У квітні 2017 року ОСОБА_2 ОСОБА_3 звернувся до суду з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України (далі - ДМС України, відповідач), в якому просив :
- визнати неправомірним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 28.12.2016 року № 659-16, яким позивачу було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
- зобов'язати Державну міграційну службу України прийняти рішення про визнання ОСОБА_2 ОСОБА_3 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_2 ОСОБА_3 зазначив, що постановою Одеського окружного адміністративного суду від 19.05.2015 року рішення ДМС України від 27.02.2015 року № 119-15 скасовано, зобов'язано ДМС України повторно розглянути заяву позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. ОСОБА_4 з тим, 03.04.2017 року ОСОБА_2 ОСОБА_3 повторно отримав повідомлення № 58 від 10.03.2017 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Позивач вважає, зазначене рішення неправомірним та необґрунтованим, посилаючись на те, що він є громадянином ОСОБА_5 Арабської Республіки, проте не може та не бажає користуватися захистом своєї країни, оскільки не може повернутися до країни своєї громадянської належності з причин ситуації загальнопоширеного насильства, а також через побоювання бути насильно мобілізованим до лав армії.
Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 18 липня 2017 року адміністративний позов задоволено частково.
Скасовано рішення Державної міграційної служби України «Про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту» № 659-16 від 28.12.2016 року.
Зобов'язано Державну міграційну службу України вирішити питання щодо надання ОСОБА_2 ОСОБА_3 додаткової форми захисту.
В задоволенні решти позовних вимог - відмовлено.
Не погоджуючись з ухваленим у справі судовим рішенням, ДМС України подала апеляційну скаргу, в якій просить постанову суду скасувати та ухвалити нову, якою відмовити у задоволенні адміністративного позову у повному обсязі.
Відповідно до приписів ст. 197 КАС України встановлено, що суд апеляційної інстанції, може розглянути справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на основі наявних у ній доказів, у разі відсутності клопотань від усіх осіб, які беруть участь у справі, про розгляд за їх участю, а також у разі неприбуття жодної з осіб, які беруть участь у справі, у судове засідання, хоча вони належним чином повідомлені про дату, час і місце судового засідання.
Заслухавши суддю-доповідача, розглянувши матеріали справи та перевіривши доводи апеляційної скарги, законність та обґрунтованість постанови суду в межах апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню.
Судом першої інстанції встановлені наступні обставини.
ОСОБА_2 ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_1 є громадянином ОСОБА_6, уродженцем ІНФОРМАЦІЯ_2. За національністю араб, за віросповіданням мусульманин (суніт). Рідна мова арабська, розуміє англійську мову. За сімейним станом неодружений, має вищу освіту. Повну середню освіту позивач здобув на Батьківщині протягом 1985 - 1994 років. Після закінчення школи в період з 1995 - 1996 роки навчався в технікумі у м. Дейр-ез-Зор здобув професію майстер з побутової техніки. У період 1996 1998 років ОСОБА_2 ОСОБА_3 працював у майстерні по ремонту побутової техніки. Позивач є військовозобов'язаним, в період 05.09.1998 - 05.03.2001 рр. пройшов обов'язкову строкову службу в армії (строк служби півтора року, служив на кордоні з Ліваном у м. Дамаск).
ОСОБА_2 ОСОБА_3 востаннє вибув з ОСОБА_6 31.01.2012 року, авіарейсом Алеппо (ОСОБА_6) - ОСОБА_1 (Україна), на підставі національного паспорту №004502489 та одноразової візи типу "С" №Y 05280440 терміном дії з 06.12.2011 року по 06.03.2012 року. Державний кордон України позивач перетинав легально 31.01.2012 року, місце перетину кордону - аеропорт м. Одеси. Термін перебування позивача продовжувався до 09.08.2012 року. 19.11.2012 року позивач втратив національний паспорт, що підтверджується зверненням позивача до правоохоронних органів, за результатами розгляду якого, постановою слідчого Приморського РВ ОМУ ГУМВС України в Одеській області від 19.11.2012 року за ЖРЗПЗ № 15492 відмовлено в порушенні кримінальної справи.
На території ОСОБА_6 залишились проживати батько ОСОБА_7 - ОСОБА_8 Абуд ІНФОРМАЦІЯ_3; мати - ОСОБА_9 Марзук ІНФОРМАЦІЯ_4; брат ОСОБА_10 - ОСОБА_8 ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_5; сестра - ОСОБА_4 - ОСОБА_8 ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_6; брат ОСОБА_11 - ОСОБА_8 ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_7; брат ОСОБА_12 - ОСОБА_8 ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_8; брат ОСОБА_13 - ОСОБА_8 ОСОБА_3; сестра - ОСОБА_14 - ОСОБА_8 ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_9
Згідно матеріалів особової справи позивача, судом встановлено, що 26 травня 2014 року ОСОБА_2 ОСОБА_3 звернувся до Управління по роботі з іноземцями та біженцями ГУДМС України в Одеській області з заявою № 135 про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в України.
29 грудня 2014 року за результатами розгляду особової справи №2014ОД0135 ОСОБА_2 ОСОБА_3 Управління по роботі з іноземцями та біженцями ГУДМС України в Одеській області на підставі абз. 4 п.1 ст.6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» склало висновок про відмову громадянину ОСОБА_6 ОСОБА_2 ОСОБА_3 у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
27 лютого 2015 року рішенням Державної міграційної служби України №119-15 ОСОБА_2 ОСОБА_3 було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абз.4 ч.1 ст.6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені п.1 та п.13 ч.1 ст.1 Закону, відсутні.
Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 19.05.2015 року по справі № 815/2236/15 рішення Державної міграційної служби України від 27.02.2015 року № 119-15 про відмову ОСОБА_2 ОСОБА_3 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, - визнано протиправним та скасовано; зобов'язано Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву ОСОБА_2 ОСОБА_3 про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 23 червня 2015 року постанову Одеського окружного адміністративного суду від 19 травня 2015 року залишити без змін.
За результатами повторного розгляду особової справи заявника № 2014OD0135 Управління дійшло до висновку про доцільність відмовити громадянину ОСОБА_6 ОСОБА_2 ОСОБА_3 у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, через відсутність умов передбачених абз. 5 п. 1 ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (а.с. 37-61 том 1). Так, зокрема, аналізом матеріалів особової справи було встановлено, що факти, повідомлені заявником стосовно власних переслідувань в країні громадянського походження не можуть бути визнані підставою для визнання заявника біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, у відповідності до умов, передбачених пунктами 1, 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Також аналізом наданих матеріалів разом із наявною інформацією по країні громадянського походження шукача притулку можливо підтвердити відсутність умов, які можуть бути розглянуті в контексті надання заявникові додаткового захисту в Україні через відсутність доведених фактів серйозної і не вибіркової загрози життю, фізичній цілісності чи свободі в країні громадянського походження. Також не встановлено жодних фактів щодо можливості застосування до заявника нелюдського походження або катування у разі повернення на Батьківщину. Загострення ситуації в ОСОБА_6 не розглядається в якості підстави для отримання міжнародного захисту.
Рішенням Державної міграційної служби України № 659-16 від 28.12.2016 року з посиланням на ст. 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» висновок Головного управління державної міграційної служби в Одеській області підтримано, відмовлено позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с. 36 том 1).
03 квітня 2017 року позивач отримав повідомлення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту №58 від 10.03.2017 року (а.с. 33).
Не погоджуючись з вищевказаним позивач звернувся до суду з даним адміністративним позовом.
Задовольняючи частково адміністративний позов, суд першої інстанції виходив з того, що відповідач не довів суду правомірність прийнятого рішення відносно позивача, а тому позов ОСОБА_2 ОСОБА_3 в частині визнання протиправним та скасування рішення № 659-16 від 28.12.2016 року “Про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту” підлягає задоволенню. Проте, оскільки визначення виду захисту шукачів притулку є компетенцією органів міграційної служби, суд першої інстанції дійшов до висновку, що в задоволенні вимоги про зобов'язання відповідача надати конкретний вид захисту належить відмовити та зобов'язати відповідача повторно розглянути заяву позивача з урахуванням інформації по країні походження та встановлених судом обставин.
Колегія суддів вважає такий висновок суду першої інстанції таким, що відповідає вимогам Конституції України, Кодексу адміністративного судочинства України, Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» .
В апеляційній скарзі ДМС України вказується на те, що ситуація в країні громадянської належності позивача не є підставою для надання особі додаткового захисту в Україні, а тому, приймаючи до уваги відсутність конкретних фактів або документальних підтверджень, які б підтверджували пряму загрозу життю, безпеці або свободі у разі повернення ОСОБА_2 ОСОБА_3 на Батьківщину ДМС України правомірно відмовила у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Колегія суддів не погоджується з таким доводом апелянта з огляду на наступне.
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначає Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (далі Закон).
Приписами п.1 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» встановлено, що біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватись захистом цієї країни або не бажає користуватись цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до п.4 ч.1 ст.1 Закону додатковий захист це форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, які загрожують їх життю, безпеці чи свободі.
Виходячи з буквального тлумачення статті 1 Закону, небажання особи, яка звертається до міграційної служби про надання статусу біженця, або особи, яка потребує додаткового захисту, повернутися в країну громадянської належності має бути обґрунтоване об'єктивними обставинами, які стали причинами побоювання цієї особи за своє життя, безпеку чи свободу.
Пунктом 13 статті 1 вищезгаданого Закону встановлено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до вимог ст. 6 вказаного Закону умови, за яких особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зокрема не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.
Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року визначено, що поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів. 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
Статтею 4 ОСОБА_15 Європейського Союзу Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту (29 квітня 2004 року) встановлено, що в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
За правилами ч.5 ст.10 Закону за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Пунктом 195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року) визначено, що у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
ОСОБА_4 з тим, у липні 2012 року Міжнародний Комітет Червоного Хреста визнав конфлікт у ОСОБА_6 збройним конфліктом не міжнародного характеру. Кількість осіб, які постраждали під час конфлікту на даний момент дуже висока та продовжує зростати. ООН постійно інформує про акти насилля та вбивствах у ОСОБА_6. З початку березня 2011 року постійно надходять відомості щодо порушення права людини та основних свобод, у тому числі страти без суду, тортури, арешти, застосування тяжкої зброї проти мирного населення.
Крім того, в Рекомендаціях Управління Верховного комісара ООН у справах біженців з питання міжнародного захисту щодо осіб, які покидають ОСОБА_5 Арабську Республіку (редакція ІІ) від 27 жовтня 2014 року, зазначено, що ситуація щодо захисту прав людини в ОСОБА_6 погіршується, і в країні вчиняються порушення, рівносильні злочинам проти людяності, що підкріплюються повною відсутністю відповідальності. До групи ризику належать, зокрема, противники сирійського уряду та особи, які такими вважаються, учасники протестів, активісти та інші особи та їх родичі, яких вважають прихильниками опозиції; цивільні особи та їх родичі, які проживають в міських районах, селах та селищах, які вважаються противниками уряду.
У Доповіді незалежної міжнародної комісії ОСОБА_15 з прав людини з розслідування подій в ОСОБА_5 Арабській Республіці від 12 лютого 2014 року зазначено, що урядові війська і проурядові ополченці продовжують здійснювати масштабні напади на цивільних осіб, та систематично скоюють злочини проти людяності у формі вбивств, тортур, зґвалтувань і насильницьких зникнень.
З протоколу співбесіди з громадянином ОСОБА_6 Алнзхн ОСОБА_16 вбачається, що останнє місце проживання позивача в країні громадянського походження ОСОБА_6, м. Дер-ез-Зор, район Майадін.
В свою чергу, містечко Майадін, яке знаходиться на сході країни, знаходиться під контролем ісламістів, та згідно електронних видань станом на 31.08.2015 року в м. Дер-ез-Зор проходять військові зіткнення.
Таким чином, на теперішній момент в країні громадянського походження позивача та зокрема у його рідному місті склалася небезпечна для життя ситуація, яка цілком обґрунтовано викликає побоювання за життя та можливі переслідування.
Колегія суддів не приймає доводи апелянта про те, що громадянська війна в країні не розглядається саме як причина виїзду заявника в Україну, так як він виїхав на територію України з метою покращення свого життя, з огляду на наступне.
Відповідно до офіційної позиції УВКБ ООН від лютого 2012 року державам - членам ООН рекомендовано ввести тимчасовий мораторій на всі повернення до ОСОБА_6 до моменту, коли ситуація в країні дозволятиме безпечне та гідне повернення. Згідно іншої інформації УВКБ ООН за червень 2012 року з початку безладів в ОСОБА_6 в березні 2011 року, надійшли повідомлення серйозних, широко розповсюджених та систематичних порушеннях прав людини, свавільних арештах великої кількості людей та поганому поводженні, а загальна кількість загиблих перевищує 9000 осіб. Міжнародний комітет Червоного Хреста кваліфікував бойові дії в районах Хомса та Ідліба, як локальні громадські війни.
В Рекомендаціях УВКБ ООН за питанням міжнародного захисту відносно осіб, які залишають Сірійську Арабську Республіку (Редакція IIІ) від 27.10.2014р. зазначено, що після видання УВКБ ООН в жовтні 2013 р. «Рекомендацій з питання міжнародного захисту щодо осіб, які покидають САР (Редакція II)» ситуація в ОСОБА_6 в плані безпеки, дотримання прав людини, переміщення і гуманітарних потреб ще більше загострилася.
Також, в цих Рекомендаціях УВКБ ООН від 27.10.2014р., окрім іншого, вказано, що конфлікт у ОСОБА_6 триває вже 4-й рік, і гуманітарна ситуація, як і раніше, тільки погіршується. Загальне число людей, що потребують гуманітарної допомоги в ОСОБА_6 досягло 11 млн. осіб, серед яких близько 6,45 млн. ВПЛ. Хоча конфліктом порушена вся територія ОСОБА_6, більшість потребують допомоги, за повідомленнями, зосереджена в провінціях Алеппо, ОСОБА_17 і Ідліб. Понад 4,7 млн. чол. живуть у важкодоступних районах, а 241 тис. перебувають в обложених районах, відрізаних від поставок предметів першої необхідності і практично недоступних для гуманітарних організацій.
Згідно п.27 Рекомендацій, у тих випадках, все більш виключних де критерії включення в міжнародний захист згідно Конвенції 1951р. не будуть дотримані, слід розглядати більш широкі критерії відповідності поняття «біженець», сформульовані в регіональних нормативно-правових актах, що стосуються біженців, або інші форми міжнародного захисту, в тому числі додатковий захист або захист від висилки, основаних на міжнародних або регіональних норми в області прав людини або базуються на нормах національного законодавства.
У п.31 вказаних Рекомендацій, УВКБ зазначає, що у світлі розвитку подій і зміни обставин в ОСОБА_6, можливо, буде доцільно переглянути (якщо цього ще не було зроблено) рішення у справах сирійців, чиї клопотання про надання притулку в минулому були відхилені, щоб ті, хто в силу обставин, що змінилися має обґрунтовані причини звернутися про надання притулку як біженці на місці (sur place), могли розраховувати на ухвалення відповідного рішення, яке дозволить їм користуватися захистом і правами, що випливають з визнання їх біженцями.
Відповідно до п.34 вказаних Рекомендацій УВКБ ООН, враховуючи актуальність даного питання на тлі збільшення навантаження на сусідні з СИРІЇ держави і відновлення припливу біженців, УВКБ ООН повторює свій заклик до держав, які не є сусідами ОСОБА_6, вивчити конкретні та ефективні способи вираження солідарності.
За інформацією по Країні походження з сайту http://www.refworld.org.ru/docid/5524f1e54.html, з публікації 27.03.2015р., ситуація в ОСОБА_6 значно погіршилась, а коштів, які виділяються на гуманітарну допомогу не досить для забезпечення потреб мирного населення. Також зазначено, що в результаті конфлікту, який продовжується вже чотири роки, загинуло 220 тисяч осіб. Більше 12 млн. потребують життєво необхідної допомоги.
Крім того, як вбачається з інформації по країні походження про ставлення до дезертирів у ОСОБА_6 на даний момент: Оперативне Керівництво 0ffїсе Великобританії по ОСОБА_6 від 15.01.2013р. (http://www.unhcr.org/refworld/docid/50f55с8d2.html): ..сирійський уряд є жорстоко репресивним до інакомислення і свободи совісті які не є офіційно визнані в країні. Рівень смертей з вини влади з березня 2011 року неухильно зростає. Велика кількість солдатів було вбито за спробу втечі або за відмову відкривати вогонь по мирних жителях. У ході нинішнього конфлікту сирійська влада, ймовірно, потребує все більше призовників, щоб підтримати президента Асада. З урахуванням ситуації в ОСОБА_6, коли заявник є дезертиром з ОСОБА_5 армії, або може підлягати призову на військову службу після повернення, буде доречно надавати таким особам притулок, тому що сирійська влада буде розглядати їх як противників режиму.
Таким чином, на теперішній момент в країні громадянського походження позивача склалася небезпечна для життя ситуація, яка цілком обґрунтовано викликає побоювання за життя та можливі переслідування.
Європейський суд з прав людини у справі «Суфі і Елмі проти Сполученого Королівства» (8319/07 та 11449/07) зазначив, що повернення особи у ситуацію громадянської війни може складати загрозу тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання (п.п. 217-241). Суд зазначив, що критеріями для оцінки інтенсивності/напруженості загального насилля в країні з військовим конфліктом є: чи сторони конфлікту використовують методи або тактики війни, які збільшують ризик втрат серед цивільного населення або які були безпосередньо спрямовані проти цивільного населення; чи використання таких методів та/або тактик застосовувались усіма сторонами конфлікту; чи конфлікт був локалізованим чи всеохоплюючим; кількість осіб, яких було вбито, поранено або які буди переміщені в результаті боротьби.
Отже ситуації в ОСОБА_6 за інтенсивністю та напруженістю становить ризик для людини, яку висилають в цю країну. Так, сторони конфлікту використовують методи та тактики війни, які збільшують ризик втрат серед цивільного населення.
Колегія суддів зазначає, що ситуація виникнення цілком обґрунтованих побоювань переслідування може скластися як під час знаходження людини у країні свого походження (у цьому випадку особа залишає країну у пошуках притулку), так і під час знаходження людини в Україні, через деякий час після від'їзду з країни походження (тобто, ситуація в країні походження змінилася після від'їзду, породжуючи серйозну небезпеку для заявника), або може ґрунтуватися на діях самого заявника після його від'їзду, коли повернення до країни походження стає небезпечним. Таке цілком обґрунтоване побоювання повинно бути на цей час.
Відповідна правова позиція викладена у постанові Пленуму Вищого адміністративного суду України від 25 червня 2009 року № 1 «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця, видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні», зі змінами і доповненнями, внесеними постановою Пленуму Вищого адміністративного суду України від 20 червня 2011 року № 3.
Пунктом 10 вказаної Постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України встановлено, що суди можуть використовувати інформацію про країни походження, розміщену на офіційних сайтах Державної міграційної служби України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, а також на інформаційних носіях, які розповсюджуються Регіональним представництвом Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців у Білорусі, Молдові, Україні, та інших носіях.
За таких обставин, при розгляді справ щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового захисту, примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні, необхідно враховувати, що інформація про країну походження належить до загальновідомої інформації. Відповідно до частини другої статті 72 КАС України обставини, визнані судом загальновідомими, не потрібно доказувати.
У відповідності до вимог Керівництва УВКБ ООН із процедур та критеріїв визначення статусу біженців згідно Конвенції 1951 року і протоколу 1976 року, що стосуються статусу біженця (п.43) побоювання стати жертвою переслідувань не повинні обов'язкового ґрунтуватися на особистому досвіді заявника. Те, що, наприклад, сталося з його друзями, родичами та іншими членами тієї ж расової або соціальної групи, може бути свідченням того, що його побоювання стати рано чи пізно жертвою переслідувань цілком обґрунтовані.
Висновки ж ДМС Україні, на підставі якого прийняте оскаржуване рішення, ґрунтується на тому, що під час звернення заявник не надав переконливих доказів щодо існування переслідувань як за конвенційними ознаками визначення статусу біженця, та і наявності обґрунтованих побоювань зазнати серйозної шкоди у разі повернення на Батьківщину, з посиланням, зокрема, на те, що родина заявника протягом періоду конфлікту після його виїзду проживає на території ОСОБА_6 та не зазнає жодних переслідувань, а нестабільна соціально-політична ситуація на Батьківщині заявника, спричинена внутрішнім військовим конфліктом не може бути розглянута в якості причин звернення за захистом.
Проте, на думку колегії суддів, ці обставини не можуть бути прийняті до уваги, оскільки Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" (ч.5 ст.5) передбачено право особи, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в п.п.1,13 ч.1 статті 1 цього Закону. Крім того, відповідачем взагалі не взято до уваги інформацію по країні походження позивача. Зокрема, того факту, що на теперішній час в ОСОБА_6 триває цивільна війна, систематично порушуються права людини та основні свободи, які здійснюються сирійською владою та формуваннями «шаббиха».
Також з матеріалів справи вбачається, що позивач в ході співбесід із співробітниками міграційної служби зазначав що, він має цілком обґрунтовані побоювання повертатись до ОСОБА_6 та бути мобілізованим як військовозобов'язаний до обов'язкової державної служби. Однак, колегія суддів звертає увагу, що під час прийняття оскаржуваного рішення, відповідачем зазначеним обставинам оцінка не була надана.
Зважаючи на викладене, колегія суддів вважає, що формальне ставлення з боку відповідача до перевірки усіх обставин, викладених позивачами порушило принцип рівності перед законом, що призвело до прийняття противоправного рішення в частині відмови позивачу у визнанні особою, яка потребує додаткового захисту з боку Державної міграційної служби України, органу, який приймає остаточне рішення на підставі зібраних доказів та висновку Управління.
Таким чином, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції, встановивши протиправність оскаржуваного рішення, з урахуванням ретельного дослідження інформації по країні походження позивача, обставин реальності загрози для життя і основних свобод ОСОБА_2 ОСОБА_3 , в разі повернення до ОСОБА_6, дійшов до обґрунтованого висновку про часткове задоволення позову та про наявність усіх належних підстав для зобов'язання ДМС України повторно розглянути заяву ОСОБА_2 ОСОБА_3 про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у відповідності із процедурою, передбаченою законодавством.
Враховуючи все вищевикладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції порушень матеріального і процесуального права при вирішенні справи не допустив, а наведені в скарзі доводи правильність висновків суду не спростовують, відповідно, апеляційна скарга задоволенню не підлягає.
Керуючись, ст.ст. 197, 198, 200, 205, 206 КАС України, колегія суддів,
Апеляційну скаргу Державної міграційної служби України залишити без задоволення, а постанову Одеського окружного адміністративного суду від 18 липня 2017 року залишити без змін.
Ухвала апеляційного суду набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копій сторонам та може бути оскаржена безпосередньо до Вищого Адміністративного Суду України протягом двадцяти днів з дня складання її в повному обсязі.
Головуючий: Т.М. Танасогло
Суддя: А.Г. Федусик
Суддя: О.В. Яковлєв