Справа: № 826/15714/16 Головуючий у 1-й інстанції: Мазур А.С. Суддя-доповідач: Чаку Є.В.
Іменем України
18 жовтня 2017 року м. Київ
Київський апеляційний адміністративний суд у складі:
Головуючого судді: Чаку Є.В.,
суддів: Коротких А.Ю., Літвіної Н.М.
за участю секретаря Муханькової Т.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду апеляційну скаргу Міністерства внутрішніх справ України на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 02 червня 2017 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_2 до Міністерства внутрішніх справ України про визнання протиправними дії та зобов'язання вчинити певні дії,
ОСОБА_2 (далі - позивач) звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовною заявою до Міністерства внутрішніх справ України (далі - відповідач) про визнання протиправними дії відповідача щодо припинення позивачу з 01.01.2015 року щомісячних виплат у розмірі 85 % його посадового окладу, з урахуванням надбавок за ранг та вислугу років; зобов'язання відповідача поновити позивачу щомісячні виплати у розмірі 85 % його посадового окладу, з урахуванням надбавок за ранг та вислугу років; стягнення з Міністерства внутрішніх справ України на користь ОСОБА_2 заборгованість із зазначених виплат за період з 01.01.2015 року по дату ухвалення судом рішення у цій справі; стягнення з Міністерства внутрішніх справ України на користь позивача суму компенсації втрати частини доходів у розмірі 8 606, 08 грн.
Окружний адміністративний суд міста Києва своєю постановою від 02 червня 2017 року адміністративний позов задовольнив повністю.
Не погоджуючись з таким судовим рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 02 червня 2017 року та постановити нову про відмову у задоволенні позову. На думку апелянта, зазначену постанову суду прийнято з порушенням норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи.
Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи та дослідивши докази, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а постанова суду - без змін, з наступних підстав.
Як убачається з матеріалів справи, Розпорядженням Кабінету Міністрів України «Про відставку ОСОБА_2.» № 116-р від 05.03.2014 року визначено прийняти відставку заступника Міністра внутрішніх справ України - керівника апарату ОСОБА_2, відповідно до абз. 2 ч. 2 ст. 31 Закону України «Про державну службу».
Наказом Міністерства внутрішніх справ України «По особовому складу» № 257 о/с від 05.03.2014 року встановлено, відповідно до ст. 31 Закону України «Про державну службу», виплачувати ОСОБА_2, державному службовцеві 1-го рангу, як такому, що не досяг віку, що дає право на призначення пенсії, відповідно до цього Закону, щомісячно 85 % посадового окладу заступника Міністра внутрішніх справ України - керівника апарату, з урахування надбавок за ранг та вислугу років до досягнення віку, що дає право на призначення пенсії, відповідно до цього Закону, та який станом на 05.03.2014 року має страховий стаж для призначення пенсії 36 років 11 місяців 12 днів і стаж роботи на посадах другої категорії 10 років 10 місяців 28 днів.
З огляду на виявлений позивачем факт невиплати останньому щомісячно 85 % посадового окладу, починаючи з 01.01.2015 року, позивач звернувся з відповідною заявою до Міністра внутрішніх справ України від 15.06.2016 року.
У відповідь на вказане звернення Департамент фінансово-облікової політики Міністерства внутрішніх справ України своїм листом № 15/2-Л-953 від 29.07.2016 року повідомив позивача про те, що ч. 4 ст. 31 Закону України «Про державну службу», згідно з якою проводилася йому виплата, виключено з 01.01.2015 року, відповідно до пп. 1 п. 11 розділу І Закону України «Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України».
Не погоджуючись з такою відмовою, позивач звернувся до суду за захистом своїх прав та законних інтересів.
З приводу даних спірних правовідносин, колегія суддів апеляційної інстанції вважає за необхідне звернути увагу на наступне.
Приписами ч. 4 ст. 31 вказаного Закону України «Про державну службу» у редакції, яка діяла станом на момент виникнення спірних правовідносин, передбачено, що у разі відставки державного службовця, який не досяг віку, що дає право на призначення пенсії відповідно до цього Закону, але має страховий стаж, необхідний для призначення пенсії за віком у мінімальному розмірі, передбаченому абзацом першим частини першої статті 28 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», і відпрацював на посадах першої чи другої категорії не менш як п'ять років, йому виплачується щомісячно 85 відсотків його посадового окладу з урахуванням надбавок за ранг та за вислугу років до досягнення віку, що дає право на призначення пенсії відповідно до цього Закону. У разі наявності (набуття) права на пенсію державним службовцем, який вийшов у відставку, він має право вибору між отриманням виплати у зв'язку з відставкою або пенсії, у тому числі відповідно до цього Закону, чи щомісячного довічного грошового утримання, що виплачується замість пенсії.
Як убачається з наказу Міністерства внутрішніх справ України «По особовому складу» № 257 о/с від 05.03.2014 року, відповідно до ст. 31 Закону України «Про державну службу» встановлено виплачувати позивачу щомісячно 85 % посадового окладу заступника Міністра внутрішніх справ України - керівника апарату, з урахування надбавок за ранг та вислугу років до досягнення віку, що дає право на призначення пенсії, відповідно до цього Закону.
У той же час, пп. 1 п. 11 розділу І Закону України «Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України» від 28.12.2014 № 76-VIII (набрав чинність 01.01.2015) виключено ч. 4 ст. 31 Закону України «Про державну службу» від 16.12.1993 № 3723-ХІІ. У зв'язку з даними обставинами, апелянт вважає, що позовні вимоги є необґрунтованими, а відтак у позові необхідно відмовити. Окремо, відповідач звертав увагу суду на те, що норми Закону України «Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України» від 28.12.2014 № 76-VIII, якими було виключено ч. 4 ст. 31 Закону України «Про державну службу» від 16.12.1993 № 3723-ХІІ, не було визнано такими, що не відповідають Конституції України.
Проте, колегія суддів апеляційної інстанції не може погодитися з такими доводами відповідача, з огляду на наступне.
Відповідно до ст. 8 Конституції в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно -правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.
Крім того, норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
Так, відповідно до статей 22, 92 Конституції, права і свободи людини і громадянина, гарантії прав і свобод визначаються законами України. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів, або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.
Громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом (ст. 46 Конституції).
Закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи (ст. 58 Конституції).
Таким чином, відповідач, припинивши здійснення щомісячних виплат позивачу у відставці, фактично позбавив останнього права на соціальний захист.
Конституційний Суд України неодноразово розглядав питання, пов'язані з реалізацією права на соціальний захист, і сформулював правову позицію, згідно з якою Конституція України виокремлює певні категорії громадян України, що потребують додаткових гарантій соціального захисту з боку держави.
До них, зокрема, належать громадяни, які відповідно до ст. 17 Конституції України перебувають на службі, у тому числі, у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, правоохоронних органах держави, забезпечуючи суверенітет і територіальну цілісність України, її економічну та інформаційну безпеку (рішення КСУ від 06.07.1999 року № 8-рп/99, від 20.03.2002 року № 5-рп/2002, від 20.12.2016 року № 7-рп/2016).
Верховний Суд України також у своїх рішеннях звертає на особливий статус працівників правоохоронних органів, зазначивши наступне: «Виходячи із висловленого у рішеннях Конституційного Суду України розуміння сутності соціальних гарантій працівників правоохоронних органів, зміст та обсяг досягнутих ними соціальних гарантій не може бути звужено шляхом внесення змін до законодавства» (постанова від 06.10.2015 року у справі № 21-2432а15).
Також, КСУ у своєму рішенні від 13.05.1997 року № 1-зп зазначив, що стаття 58 Конституції України закріплює один з найважливіших загальновизнаних принципів сучасного права - закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Це означає, що вони поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності.
Закріплення названого принципу на конституційному рівні є гарантією стабільності суспільних відносин, у тому числі відносин між державою і громадянами, породжуючи в громадянах упевненість у тому, що їхнє існуюче становище не буде погіршено прийняттям більш пізнього закону чи іншого нормативно-правового акту (абз. 1 і 2 п. 5 мотивувальної частини вказаного Рішення).
У вищевказаних рішеннях КСУ вказав, що необхідність додаткових гарантій соціальної захищеності цієї категорії громадян як під час проходження служби, так і після її закінчення зумовлена насамперед тим, що служба у Збройних Силах України, інших військових формуваннях та правоохоронних органах держави пов'язана з ризиком для життя і здоров'я, підвищеними вимогами до дисципліни, професійної придатності, фахових, фізичних, вольових та інших якостей. Це повинно компенсуватися наявністю підвищених гарантій соціальної захищеності, тобто комплексу організаційно-правових економічних заходів, спрямованих на забезпечення добробуту саме цієї категорії громадян як під час проходження служби, так і після її закінчення.
Виходячи з наведеного, колегія суддів вважає, що зміст та обсяг соціальних гарантій, досягнутих працівниками правоохоронних органів, зокрема працівниками органів внутрішніх справ, не може бути звужено шляхом внесення змін до законодавства, тому дії відповідача щодо припинення щомісячних виплат позивачу у відставці с неправомірними.
На момент виходу позивача у відставку (05.03.2014 року) норма частини 4 ст. 31 Закону № 3723-Х1І щодо обов'язковості здійснення таких виплат була чинною, отже, право на них у позивача виникло виключно на законних підставах. Після виключення вказаної норми щомісячні виплати не здійснюються лише тим державним службовцям, які вийшли у відставку вже після 01.01.2015 року (тобто після набрання чинності Законом № 76-VIII).
Колегія суддів також зазначає, що наказом Міністерства внутрішніх справ України «По особовому складу» № 257 о/с від 05.03.2014 року було встановлено виплачувати ОСОБА_2, відповідно до ст. 31 Закону України «Про державну службу», щомісячно 85 % посадового окладу заступника Міністра внутрішніх справ України - керівника апарату, з урахування надбавок за ранг та вислугу років саме до досягнення ним віку, що дає право на призначення пенсії, відповідно до цього Закону.
Крім того, як убачається з матеріалів справи, відповідач ніяким чином не повідомляв позивача про припинення йому виплат, не видавав відповідного наказу чи іншого нормативно-правового акту індивідуальної дії, яким би скасовувався наказ МВС України № 257 о/с від 05.03.2014 року про призначення позивачу таких виплат або припинялися передбачені ч. 4 ст. 31 Закону № 3743-ХІІ щомісячні виплати. У зв'язку з цим позивач, приймаючи рішення про свою відставку до досягнення пенсійного віку, мав цілком виправдані законні сподівання отримувати щомісяця виплати, передбачені ч. 4 ст. 31 Закону № 3723-ХІ1, до їх припинення на законних підставах.
Таким чином, колегія суддів апеляційної інстанції дослідивши всі матеріали справи, погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що позовні вимоги позивача є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.
Відтак, відмова відповідача у продовженні здійснення вказаних виплат свідчить про безпідставне звужування прав, які позивач правомірно (законно) очікував отримати.
Таким чином, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що дії Міністерства внутрішніх справ України щодо припинення позивачу з 01.01.2015 року щомісячних виплат у розмірі 85 % його посадового окладу, з урахуванням надбавок за ранг та вислугу років є протиправними, а тому вимоги позивача про поновлення йому щомісячних виплат у розмірі 85 % його посадового окладу, з урахуванням надбавок за ранг та вислугу років, а також стягнення з Міністерства внутрішніх справ України на користь позивача заборгованості з виплат у розмірі 85 % його посадового окладу, з урахуванням надбавок за ранг та вислугу років, за період з 01.01.2015 року по 25.05.2017 року є такими, що підлягають задоволенню.
Суд також звертає увагу на те, що ст.ст. 1 та 2 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати» передбачено, що підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи).
Компенсація громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати (далі - компенсація) провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період починаючи з дня набрання чинності цим Законом.
Під доходами у цьому Законі слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру: пенсії; соціальні виплати; стипендії; заробітна плата (грошове забезпечення) та інші.
Сума компенсації обчислюється шляхом множення суми нарахованого, але не виплаченого громадянину доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов'язкових платежів) на індекс інфляції в період невиплати доходу (інфляція місяця, за який виплачується доход, до уваги не береться) (ст. 3 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати»).
Відтак, стягненню з Міністерства внутрішніх справ України на користь позивача також підлягає сума компенсації втрати частини доходів, яка розрахована станом на момент проведення остаточних розрахунків з позивачем.
Таким чином, колегія суддів апеляційної інстанції дослідивши всі матеріали справи, погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що позовні вимоги позивача є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.
Що стосується доводів апелянта про те, що позивачем був пропущений строк звернення до суду, то колегія суддів апеляційної інстанції з цього приводу вважає за необхідне звернути увагу на наступне.
Як зазначалося в адміністративному позові, ОСОБА_2 вважав, що виплати перераховуються на його банківську картку своєчасно та в повному обсязі, оскільки від МВС України йому не поступало жодних повідомлень про припинення цих щомісячних виплат.
При цьому, ні Конституцією України, ні жодним іншим нормативно-правовим актом України не передбачено обов'язку громадянина контролювати надходження соціальних виплат, контролювати виконання органами державної влади їх обов'язку щодо забезпечення його конституційного права на соціальне забезпечення.
Дізнавшись у червні 2016 року про порушення відповідачем свого права. 15 червня 2016 року позивач звернувся до відповідача з листом про поновлення скасованих виплат - в порядку досудового врегулювання спору.
Відповідно до ч. 4 ст. 99 КАС України якщо законом передбачена можливість досудового порядку вирішення спору і позивач скористався цим порядком, то для звернення до адміністративного суду встановлюється місячний строк, який обчислюється з дня, коли позивач дізнався про рішення суб'єкта владних повноважень за результатами розгляду його скарги на рішення, дії або бездіяльність суб'єкта владних повноважень.
08 серпня 2016 року 2016 року позивач отримав неостаточну відповідь на його звернення щодо поновлення належних йому виплат, оскільки в ньому йшлося про те, що відповідач звернувся до Міністерства соціальної політики щодо надання роз'яснень з питань нарахування виплат позивачу.
18 вересня 2016 року поштою позивач одержав відповідь відповідача від 14 вересня 2016 року про відмову у поновленні належних йому виплат, у зв'язку з чим позивач звернувся до суду за захистом своїх прав та законних інтересів 07 жовтня 2016 року, тобто у передбачений КАС України місячний строк з моменту одержання позивачем остаточної відповіді суб'єкта владних повноважень.
Таким чином, колегія суддів апеляційної інстанції дослідивши всі матеріали справи, погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що позовні вимоги позивача є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.
Відповідно до статті 200 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а постанову або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Приймаючи до уваги те, що судом першої інстанції правильно встановлені обставини справи, судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, висновки суду доводами апелянта не спростовані, колегія суддів дійшла висновку про відсутність правових підстав для задоволення апеляційної скарги.
Керуючись ст. ст. 160, 195, 196, 198, 200, 205, 206, 212, 254 КАС України, суд
Апеляційну скаргу Міністерства внутрішніх справ України - залишити без задоволення.
Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 02 червня 2017 року - залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена протягом двадцяти днів шляхом подачі касаційної скарги до суду касаційної інстанції.
Головуючий суддя: Є.В. Чаку
Судді: А.Ю. Коротких
Н.М. Літвіна
Повний текст ухвали виготовлено 19.10.2017 року.