Головуючий у 1 інстанції - Борзаниця С.В.
Суддя-доповідач - ОСОБА_1
18 жовтня 2017 року справа №812/1537/16
приміщення суду за адресою: 84301, м. Краматорськ вул. Марата, 15
Донецький апеляційний адміністративний суд у складі суддів: Арабей Т.Г., Геращенка І.В., Міронової Г.М., розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу Головного управління Держпраці у Луганській області на постанову Луганського окружного адміністративного суду від 19 вересня 2017 року у справі № 812/1537/16 за позовом фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 до Головного управління Держпраці у Луганській області про скасування постанов про накладення штрафу, -
08 грудня 2016 року, фізична особа-підприємець ОСОБА_2 звернувся до Луганського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Головного управління Держпраці у Луганській області про скасування постанов про накладення штрафу № 1 та № 2 від 29 листопада 2016 року (а.с. 3-5).
Постановою Луганського окружного адміністративного суду від 19 вересня 2017 року у справі №812/1537/16 позовні вимоги задоволено частково. Скасовано постанову Головного управління Держпраці у Луганській області №1 від 29 листопада 2016 року про накладення штрафу уповноваженими посадовими особами на фізичну особу-підприємця ОСОБА_2 у розмірі 14 500,00 грн. Відмовлено у скасуванні постанови Головного управління Держпраці у Луганській області № 2 від 29 листопада 2016 року про накладення штрафу уповноваженими посадовими особами на фізичну особу-підприємця ОСОБА_2 у розмірі 1 450,00 грн. (а.с. 170-174).
Не погодившись із судовим рішенням, Головне управління Держпраці у Луганській області подало апеляційну скаргу, в обґрунтування якої посилається на наступне.
Під час проведення перевірки головним державним інспектором відділу державного нагляду в сфері трудових відносин управління з питань праці Головного управління Держпраці у Луганській області ОСОБА_3 встановлено ряд порушень ФОП ОСОБА_2 законодавства про працю, а саме: порушення вимог статті 107 Кодексу Законів про працю України в частині оплати праці у вихідні дні; не належним чином здійснення оформлення трудових відносин з ОСОБА_4 та ОСОБА_5; звільнення працівників позивача за особистим бажанням на підставі статті 38 Кодексу Законів про працю України.
Крім того, під час перевірки встановлені інші порушення законодавства про працю, що також стало підставою для притягнення до відповідальності, встановленої статтею 265 Кодексу Законів про працю України, а саме: розмір заробітної плати за першу половину місяця працівникам становив менше оплати за фактично відпрацьований час з розрахунку тарифної ставки (посадового окладу) працівника.
Посадовою особою відповідача на підставі складеного акта про проведення перевірки в правомірно винесено припис про усунення виявлених порушень, також вжиті заходи щодо притягнення до відповідальності винних осіб згідно із вимогами чинного законодавства.
Апелянт вважає, що постанова про накладення штрафу уповноваженими посадовими особами Головного управління Держпраці у Луганській від 29 листопада 2016 року № 1 у розмірі 14 500,00 грн. та постанова про накладення штрафу уповноваженими посадовими особами від 29 листопада 2016 року № 2 у розмірі 1 450,00 грн. є обґрунтованими.
У зв'язку із вищевказаним апелянт просив суд скасувати постанову суду першої інстанції, прийняти нову постанову, якою відмовити у задоволені позовних вимог у повному обсязі (а.с. 180-183).
Позивач, представник відповідача у судове засідання не з'явились, про дату, час та місце розгляду справи повідомлялись належним чином.
Разом із апеляційною скаргою від представника відповідача надійшло клопотання про розгляд справи у порядку письмового провадження (а.с. 183).
Крім того, 13 жовтня 2017 року до канцелярії суду від представника відповідача надійшло клопотання про розгляд справи за відсутністю представника управління.
17 жовтня 2017 року до канцелярії суду від позивача надійшли заперечення на апеляційну скаргу в яких він просив скасувати спірні постанови.
Суд апеляційної інстанції, заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши матеріали справи і обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, вважає за необхідне постанову суду першої інстанції скасувати, з наступних підстав.
Судом першої та апеляційної інстанції встановлено, що ОСОБА_2 зареєстрований як фізична особа-підприємець 08 грудня 2015 року за № 2 381 000 0000 009011, реєстраційний номер облікової картки платника податку та інших обов'язкових платежів 1800803054011466 (а.с.162-163).
На підставі Акту перевірки додержання суб'єктом господарювання законодавства про працю та загальнообов'язкове державне соціальне страхування № 12-09-101/0001 від 29 листопада 2016 року ГУ Держпраці у Луганській області винесено постанову №1 від 29 листопада 2016 року про накладення штрафу уповноваженими посадовими особами на ФОП ОСОБА_2 в розмірі 14 500 грн. та постанову №2 від 29 листопада 2016 року про накладення штрафу у розмірі 1 450,00 грн. (а.с.6-19, 20, 21-22.).
Відповідно до змісту Постанови № 1 від 29 листопада 2016 року встановлено порушення позивачем ст. 107 КЗпП України, а саме не виплата у подвійному розмірі оплачена за 03 травня 2016 року працівнику ОСОБА_4 у святкові і неробочі дні відповідно до вказаної статті.
Відповідно до змісту Постанови № 2 від 29 листопада 2016 року встановлені порушення п. 6 ст. 24 КЗпП України (не укладання з працівниками ОСОБА_5 та ОСОБА_4 трудових договорів); порушення ст. 38 КЗпП України (звільнення працівників ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8 за особистим бажанням, без попередження за два тижні власника або уповноважений ним орган); порушення ч. 3 ст. 115 КЗпП України та ч. 3 ст. 24 Закону України “Про оплату праці” (нарахування заробітної плати у меншому розмірі, аніж розмір, який відповідає фактично відпрацьованому часу з розрахунку посадового окладу працівника).
Спірним питанням у справі, є правомірність прийняття суб'єктом владних повноважень вищевказаних постанов.
Частково задовольняючи позовні суд першої інстанції виходив з того, що відповідачем не доведено правомірність прийняття постанови № 1 про накладення штрафу на позивача, однак постанова № 2 є правомірною та такою, що не підлягає скасуванню.
Суд апеляційної інстанції не погоджується з рішенням суду першої інстанції з наступних підстав.
Як зазначалось раніше, спірними постановами встановлено позивачем порушення вимог ст. 24, 38, 107, 115 КЗпП України.
З Акту перевірки вбачається відсутність укладенних письмових договорів з ОСОБА_5 та ОСОБА_4, відтак порушенням положень п. 6 ст. 24 КЗпП України підтверджено матеріалами справи.
Порушення позивачем положень ч. 3 ст. 115 КЗпП України та ч. 3 ст. 24 Закону України “Про оплату праці” підтверджено самим позивачем, який після перевірки його усунув (а.с.70-71).
Щодо порушення позивачем ст.38 та 107 КЗпП України, суд першої інстанції зазначає наступне.
Позивач в обґрунтування відсутності порушень, вказаних у частині другій Постанови № 2 від 29.11.2016, зазначив, що дійсно зазначені працівники були звільнені за власним бажанням відповідно до ст.38 КЗпП України, попередивши за 2 дні, тому що між Позивачем ФОП ОСОБА_2 та цими працівниками було досягнуто двосторонню угоду щодо розірвання Трудових договорів до спливу двотижневого строку.
Зазначені обставини відповідають положенням ч. 1 ст. 38 КЗпП України, оскільки відповідно до цієї норми у разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до навчального закладу; неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною-інвалідом; догляд за хворим членом сім'ї відповідно до медичного висновку або інвалідом I групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом, а також з інших поважних причин), власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник.
Тобто, вказаною нормою допускається звільнення працівників за умови не додержання завчасного двотижневого попередження власника.
Статтею 107 КЗпП України встановлено, що робота у святковий і неробочий день (частина четверта статті 73) оплачується у подвійному розмірі:
1) відрядникам - за подвійними відрядними розцінками;
2) працівникам, праця яких оплачується за годинними або денними ставками, - у розмірі подвійної годинної або денної ставки;
3) працівникам, які одержують місячний оклад, - у розмірі одинарної годинної або денної ставки зверх окладу, якщо робота у святковий і неробочий день провадилася у межах місячної норми робочого часу, і в розмірі подвійної годинної або денної ставки зверх окладу, якщо робота провадилася понад місячну норму.
Оплата у зазначеному розмірі провадиться за години, фактично відпрацьовані у святковий і неробочий день.
На бажання працівника, який працював у святковий і неробочий день, йому може бути наданий інший день відпочинку.
Згідно статті 67 КЗпП України при п'ятиденному робочому тижні працівникам надаються два вихідних дні на тиждень, а при шестиденному робочому тижні - один вихідний день.
Загальним вихідним днем є неділя. Другий вихідний день при п'ятиденному робочому тижні, якщо він не визначений законодавством, визначається графіком роботи підприємства, установи, організації, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником) підприємства, установи, організації, і, як правило, має надаватися підряд з загальним вихідним днем.
У випадку, коли святковий або неробочий день (стаття 73) збігається з вихідним днем, вихідний день переноситься на наступний після святкового або неробочого.
Статтею 73 КЗпП України, серед інших днів, встановлено, що до святкових днів відносяться 1 і 2 травня - ОСОБА_6 міжнародної солідарності трудящих.
У 2016 році 1 травня припадало на неділю, 2 травня - на понеділок.
Таким чином, святковий день 1 травня у 2016 році збігся з вихідним днем - неділею, у зв'язку з чим в силу приписів ч. 3 ст. 67 КЗпП України вихідний день був перенесений на наступний після святкового дня 2 травня - 3 травня 2016 року. Як наслідок, 3 травня 2016 року - є вихідним днем.
Відповідно до положень статті 72 КЗпП України робота у вихідний день може компенсуватися, за згодою сторін, наданням іншого дня відпочинку або у грошовій формі у подвійному розмірі.
Оплата за роботу у вихідний день обчислюється за правилами статті 107 цього Кодексу.
Таким чином, вказаною нормою передбачена альтернатива щодо компенсації за роботу у вихідний день: або надання іншого дня відпочинку або у грошовій формі у подвійному розмірі. І лише при виборі компенсації у виді грошової форми у подвійному розмірі застосовуються правила статті 107 КЗпП України.
Як встановлено матеріалами справи, працівник ОСОБА_4 за роботу у вихідний день - 03 травня 2016 року обрав день відпочинку - 04 листопада 2016 року (п'ятниця) (а.с.28, 30), що відповідає положенням ч. 1 ст. 72 КЗпП України.
Тобто судом першої інстанції встановлено відсутність у позивача порушень законодавства про працю.
Суд апеляційної інстанції не погоджується з доводами суду першої інстанції, з наступних підстав.
Постановою Лисичанського міського суду Луганської області від 13 грудня 2016 року по справі 415/6498/16-п про розгляд адміністративного матеріалу, наданого Головним управлінням Держпраці у Луганській області про притягнення до адміністративної відповідальності ОСОБА_2 за вчинення правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 41 КЗпАП України встановлено, що позивач визнав порушення ним ст. 24, 38, 107, 115 КЗпП України.
При цьому, суд, дослідивши матеріали справи пояснення ОСОБА_2 у судовому засідання, який визнав повністю свою провину відповідно до порушено ст.107 КЗпП України , дійшов висновку, що винність ОСОБА_2 у вчиненні правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 41 КЗпАП України знайшло своє підтвердження у суді, дії кваліфіковані вірно, а законодавство про працю було порушене (а.с. 190).
В матеріалах справи відсутні докази скасування цієї постанови, відтак вона є належним доказом у розумінні положень ст. 70 Кодексу адміністративного судочинства України.
Постанова Лисичанського міського суду Луганської області від 13 грудня 2016 року по справі 415/6498/16-п є такою, що набрала законної сили та відповідно до ст. 255 Кодексу адміністративного судочинства України є обов'язковою до виконання на всій території України всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України.
Відповідно до ч. 1 ст. 72 Кодексу адміністративного судочинства України обставини, встановлені судовим рішенням в адміністративній, цивільній або господарській справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.
Частиною 4 ст. 72 Кодексу адміністративного судочинства України, встановлено, що вирок суду у кримінальному провадженні або постанова суду у справі про адміністративний проступок, які набрали законної сили, є обов'язковими для адміністративного суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, щодо якої ухвалений вирок або постанова суду, лише в питаннях, чи мало місце діяння та чи вчинене воно цією особою.
Враховуючи вищевикладене та те, що позивач визнав порушення ним ст. 24, 38, 107, 115 КЗпП України при розгляді Лисичанським міським судом Луганської області 13 грудня 2016 року справи 415/6498/16-п, суд апеляційної інстанції вважає в даній справі знайшли підтвердження порушення позивачем законодавства про працю та дійшов висновку про необґрунтованість його позовних вимог про скасування постанов про накладення штрафу № 1 та № 2 від 29 листопада 2016 року.
З урахуванням викладеного, суд дійшов висновку, що доводи апелянта заслуговують на увагу та відповідач діяв на підставі норм чинного законодавства України, у зв'язку з чим у задоволенні позовних вимог слід відмовити.
Відповідно до приписів ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст.72 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
З урахуванням вищевикладеного, суд апеляційної інстанції не погоджується з висновком суду першої інстанції щодо часткового задоволення позовних вимог.
З врахуванням викладеного, суд апеляційної інстанції дійшов до висновку про наявність підстав для скасування постанови суду першої інстанції згідно ст. 202 Кодексу адміністративного судочинства України з прийняттям нової постанови про відмову у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.
З огляду на вищезазначене та керуючись ст.ст. 195, 197, 198, 202, 205, 206, 211, 212, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Апеляційну скаргу Головного управління Держпраці у Луганській області - задовольнити.
Постанову Луганського окружного адміністративного суду від 19 вересня 2017 року у справі № 812/1537/16 - скасувати.
Прийняти нову постанову.
У задоволені позовних вимог фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 до Головного управління Держпраці у Луганській області про скасування постанов про накладення штрафу - відмовити.
Постанова суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду в порядку письмового провадження набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копії особам, які беруть участь у справі та може бути оскаржена до Вищого адміністративного суду України протягом 20 днів після набрання нею законної сили.
Судді Т.Г.Арабей
ОСОБА_9
ОСОБА_10