61022 м. Харків, пр. Науки, буд.5, тел./факс 702-10-79 inbox@lg.arbitr.gov.ua
18 жовтня 2017 року Справа № 913/633/17
Провадження № 34пд/913/633/17
за позовом Управління Державної служби охорони при ГУМВС України у Луганській області, м. Сєвєродонецьк Луганської області
до Приватного акціонерного товариства «БРОКБІЗНЕСБАНК», м. Київ
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача - Міністерство внутрішніх справ України, м. Київ
про визнання недійсними договорів застави
суддя Ворожцов А.Г.
секретар судового засідання Богуславська Є.В.,
у засіданні брали участь:
від позивача - представник не прибув,
від відповідача - представник не прибув,
від 3-ї особи - представник не прибув,
суть спору: позивач звернувся до суду з позовом, в якому просить визнати недійсними укладені з відповідачем договори застави № 11-13/ЗЮ від 31.07.2013 та № 17-13/ЗЮ від 12.10.2013.
Сторони та третя особа участь своїх представників у засіданні суду не забезпечили, причини неявки суду не повідомили, про час та місце судового розгляду справи судом повідомлялися належним чином.
Позивач звернувся до суду із заявою про розгляд справи без участі його представника у зв'язку з неможливістю прибуття у судове засідання.
Листом від 04.10.2017 за № 14/1-73/ГС/ЛК позивач пояснив, що всі свідоцтва про реєстрацію транспортних засобів, зазначених у пп. 1.2.1 договору застави від 12.10.2013, а також самі автомобілі перебувають на тимчасово окупованій території м. Луганськ.
Відповідач проти позову заперечив, про що виклав у письмових запереченнях № 908 від 30.08.2017 (а.с. 63 - 64), суть яких зводиться до наступного.
Відповідно до ст. 4 Закону України "Про заставу" предметом застави не можуть бути об'єкти державної власності, приватизація яких заборонена законодавчими актами, а також майнові комплекси державних підприємств та їх структурних підрозділів, що знаходяться у процесі корпоратизації.
Автомобілі, які передані позивачем у заставу, не відносяться ані до майнових комплексів державних підприємств, ані до об'єктів державної власності, приватизація яких заборонена законодавчими актами.
Не випливає це обмеження й з п. 2 ч. 2 ст. 5 Закону України "Про приватизацію державного майна", оскільки спірні автомобілі безпосередньо не забезпечують виконання встановлених законодавством завдань Державної служби охорони.
Третя особа, Міністерство внутрішній справ України, відзиву на позовну заяву, або пояснення з приводу права власності на транспортні засоби, зазначені в п. 1.2.1. договору застави №17/13-3Ю від 12.10.2013 не надала.
З урахуванням фактичних обставин справи суд вважає за можливе розглянути справу в даному судовому засіданні без участі повноважних представників сторін.
Розглянувши матеріали справи, надані докази у їх сукупності, суд встановив такі фактичні обставини.
Судом встановлено, що між Управлінням Державної служби охорони при ГУМВС України у Луганській області (далі - Управління) та Приватним акціонерним товариством «БРОКБІЗНЕСБАНК» (далі - Банк) були укладені:
- договір про надання овердрафту № 001-13/О від 31.07.2013 з лімітом у 1100000,00 грн. та строком користуванням до 03.03.2014 (згідно із додатковою угодою № 2 від 02.12.2013 до цього договору (а.с. 79-85),
- кредитний договір № 14/13-Ю від 12.10.2013 на надання кредиту в сумі 976800,00 грн. строком користування до 01.10.2014 (а.с. 86-89), за якими для забезпечення зобов'язань позивача були укладені:
- договір застави № 11-13/ЗЮ від 31.07.2013 (а.с. 41-47), згідно з яким позивач (заставодавець) передав у заставу відповідачу (заставодержатель) предмет застави - майнове право вимоги на отримання грошових коштів в сумі 685717,56 грн., які мали надійти на рахунок Банку на підставі договорів про закупівлю послуг з охорони адміністративних будинків та інших об'єктів, укладених між Управлінням та замовниками цих послуг,
- договір застави № 17/13-ЗЮ від 12.10.2013 (а.с. 31-40), згідно з яким позивач (заставодавець) передав у заставу відповідачу (заставодержатель) предмет застави - транспортні засоби - автомобілі марки PEUGEOT моделі 301 2013 року випуску у кількості 10 шт., що належить на праві власності позивачу.
Відповідно до ст. 572 Цивільного кодексу України в силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави).
Відповідно до ст. 3 Закону України "Про заставу" заставою може бути забезпечена будь-яка дійсна існуюча або майбутня вимога, що не суперечить законодавству України, зокрема така, що випливає з договору позики, кредиту, купівлі-продажу, оренди, перевезення вантажу тощо.
Застава може мати місце щодо вимог, які можуть виникнути у майбутньому, за умови, якщо є угода сторін про розмір забезпечення заставою таких вимог.
Відповідно до ч. 4 ст. 11 Закону України "Про заставу" державне підприємство, за яким майно закріплено на праві повного господарського відання, самостійно здійснює заставу цього майна, за винятком цілісного майнового комплексу підприємства, його структурних підрозділів, будівель і споруд, застава яких здійснюється з дозволу та на умовах, погоджених з органом, уповноваженим управляти відповідним державним майном.
Позивач вважає, що спірні договори застави були укладені з порушенням чинного законодавства, а тому мають бути визнані недійсними, оскільки майно Державної служби охорони закріплюється за Департаментом, управліннями, відділами, підрозділами охорони на праві оперативного управління, тому у спірних відносинах будь-яке майно позивача не може бути передане в заставу.
Суд не погоджується з доводами відповідача про те, що автомобілі, які передані позивачем у заставу, не відносяться ані до майнових комплексів державних підприємств, ані до об'єктів державної власності, приватизація яких заборонена законодавчими актами, оскільки Управління Державної служби охорони при ГУМВС України у Луганській області не є державним підприємством, а є державним органом, який реалізує державну політику у сфері охорони об'єктів усіх форм власності та громадян, здійснення за договорами заходів щодо охорони особливо важливих об'єктів згідно з переліком, який затверджується Кабінетом Міністрів України тощо.
Відповідач за клопотанням від 29.09.2017 за № 1592 надав копії технічних паспортів на спірні автомобілі в якості доказу того, що позивач є власником цих автомобілів (а.с. 106-107).
Однак, надані копії технічних паспортів не є належним доказом права власності позивача на транспортні засоби.
29 серпня 2017 року представник відповідача у судовому засіданні звернувся до суду із заявою про застосування строку позовної давності до спірних відносин з огляду на те, що позивач звернувся до суду з даним позовом 02.08.2017, а довідався або міг довідатися про порушення своїх прав 31.07.2013 та 12.10.2013 відповідно під час укладення спірних договорів застави, тобто зі спливом трирічного строку.
Розглянувши подану відповідачем заяву, суд виходить з такого.
Відповідно до ст. 256 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
За правилом частини першої статті 261 Цивільного кодексу України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Частина п'ята статті 261 Цивільного кодексу України визначає початок перебігу позовної давності у зобов'язаннях з визначеним або невизначеним строком виконання.
Відповідно до цієї норми за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання.
За зобов'язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред'явити вимогу про виконання зобов'язання.
Положення частини п'ятої статті 261 Цивільного кодексу України застосовуються до вимог про зобов'язання сторін (щодо виконання правочину), а не до вимог про недійсність правочину.
За цією справою позивач звернулася до суду з позовними вимогами про визнання договорів застави недійсними.
Згідно із частиною першою статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Перебіг позовної давності за вимогами про визнання недійсним правочину починається за загальними правилами, визначеними у частині першій статті 261 Цивільного кодексу України, тобто від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про вчинення цього правочину.
Виходячи з обставин справи та наведених вище норм, що регулюють спірні відносини, позивач мав дізнатися про порушення свого інтересу під час укладення спірних договорів застави 31.07.2013 та 12.10.2013 відповідно.
За правилом частини четвертої статті 267 Цивільного кодексу України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.
З урахуванням викладеного у задоволенні позову слід відмовити у повному обсязі.
На підставі положень ст. 49 Господарського процесуального кодексу України судові витрати покладаються на позивача у справі.
Керуючись ст.ст. 33, 34, 43, 44, 49, 82, 84, 85 Господарського процесуального кодексу України, суд -
1. У задоволенні позову відмовити.
2. Судові витрати покласти на позивача.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення 10-денного строку з дня його підписання, якщо не було подано апеляційну скаргу. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.
Повне рішення складено - 19.10.2017.
Суддя А.Г. Ворожцов