11 жовтня 2017 р. Справа № 820/2617/17
Харківський апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
Головуючого судді: Яковенка М.М.
суддів: Лях О.П., Старосуда М.І.
секретарі судового засідання: Жданюк А.О.
за участю представника 3-ї особи: ОСОБА_1
розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Харківського апеляційного адміністративного суду апеляційну скаргу Апеляційного суду Харківської області на постанову Харківського окружного адміністративного суду від 27 липня 2017 року по справі № 820/2617/17 за позовом ОСОБА_2 до Апеляційного суду Харківської області, треті особи Державна судова адміністрація України, Державна казначейська служба України про визнання відмови протиправною та зобов'язання вчинити певні дії,
Позивач, ОСОБА_2, звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з позовом до Апеляційного суду Харківської області треті особи Державна судова адміністрація України, Державна казначейська служба України в якому просив: визнати відмову Апеляційного суду Харківської області у розрахунку та виплаті позивачу вихідної допомоги у належному розмірі при виході у відставку неправомірною, а право позивача - порушеним; зобов'язати Апеляційний суд Харківської області нарахувати та виплатити позивачу вихідну допомогу без сплати податку у розмірі місячного заробітку за останньою посадою за кожен повний рік роботи на посаді судді , а саме за 33 повних роки.
Постановою Харківського окружного адміністративного суду від 27 липня 2017 року задоволено частково позов.
Зобов'язано Апеляційний суд Харківської області (61001, м. Харків, м. Героїв Небесної Сотні, 36, ідентифікаційний код 02894131) нарахувати та виплатити ОСОБА_2 (61000, АДРЕСА_1) вихідну допомогу у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Вирішене питання щодо судових витрат.
Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, відповідач Апеляційний суду Харківської області звернувся з апеляційною скаргою, пославшись на незаконність та необґрунтованість постанови суду першої інстанції, прийняту з порушенням норм матеріального та процесуального права, без належної оцінки доказів і встановлення обставин у справі, просив постанову суду першої інстанції скасувати і прийняти нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову у повному обсязі.
Позивач та представник відповідача та іншої 3-ї особи в судове засідання не з'явились, та відповідно до ч.11 ст.35 КАС України осіб слід вважати такими, що повістка вручена належним чином та вони належним чином та у встановлений спосіб були повідомленні про дату, час та місце розгляду справи.
Представник ТУ ДСА підтримав апеляційну скаргу та наполягав на її задоволенні.
Колегія суддів заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення сторін, дослідивши матеріали справи і обговоривши доводи апеляційної скарги, дослідивши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, вважає за необхідне апеляційну скаргу задовольнити з наступних підстав.
Як встановлено судами першої та апеляційної інстанції, що ОСОБА_2 з 11 липня 1983 року по 06 липня 1987 року працював суддею Комінтернівського районного народного суду м. Харкова, а з 06 липня 1987 року по 26 грудня 2016 року - на посаді судді Апеляційного суду Харківської області.
Постановою Верховної Ради України «Про обрання суддів» №322/97-ВР від 06.06.1997 року позивача було обрано безстроково на посаду судді Апеляційного Суду Харківської області та наказом голови Апеляційного суду Харківської області № 168 від 02.07.1997 року зараховано до штату цього суду.
Рішенням Вищої ради юстиції від 08.12.2016 року за №3105/0/15-16 у зв'язку з поданням заяви про відставку та відповідно до п. 9 ч.5 ст. 126 Конституції України позивача було звільнено у відставку з посади судді Апеляційного суду Харківської області, а наказом голови Апеляційного суду Харківської області від 26.12.2016 року №04-03/129-ос відраховано зі штату Апеляційного суду Харківської області .
У зв'язку з фактичною невиплатою йому передбаченої законом вихідної допомоги при виході у відставку, позивач звернувся до Апеляційного суду Харківської області з вимогою нарахування та виплати вихідної допомоги, відповідно до вимог ч.3 ст.43 Закону України "Про статус суддів" від 15.12.1992 року № 2862-ХІІ, а в подальшому - ч.1 ст. 136 Закону України "Про судоустрій та статус суддів" від 07.07.2010 року № 2453-VІ.
На своє звернення отримав відповідь від 17.05.2017 року, якою позивачу відмовлено у проведенні виплати вихідної допомоги, мотивуючи тим, що визначальною умовою для отримання суддею вихідної допомоги є дата виходу у відставку. А стаття 136 ЗУ "Про судоустрій і статус суддів", яка діяла до 01.04.2014, була виключена Законом України "Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання".
Задовольняючи частково позов суд першої інстанції виходив з того, що позбавлення позивача права на отримання вихідної допомоги у зв'язку з його відставкою, відповідно до ст. 136 Закону України №2453 від 07.07.2010 року, яка діяла на час набуття позивачем такого права на отримання вихідної допомоги, є протиправним та таким, що не відповідає вимогам законодавства України, оскільки положеннями статті 22 Конституції України чітко визначено, що при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.
Колегія суддів не погоджується з такими висновками суду першої інстанції, з огляду на наступне.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Законом України «Про статус суддів» в редакції від 15.12.1992 року № 2862-ХІІ, а саме частиною 3 статті 43 було визначено, що судді, який пішов у відставку, виплачується вихідна допомога без сплати податку у розмірі місячного заробітку за останньою посадою за кожен повний рік роботи на посаді судді, але не менше шестимісячного заробітку.
Відповідно до підпункту 1 пункту 2 розділу XII "Прикінцеві положення" Закону України "Про судоустрій і статус суддів" № 2453-VI від 07.07.2010 Закон № 2862-ХІІ визнано таким, що втратив чинність, крім статей 43 та 44, які втратили чинність із 1 січня 2011 року.
Водночас право на отримання вихідної допомоги було передбачено й частиною першою статті 136 Закону № 2453-VI (в редакції чинній на визначений позивачем момент виникнення спірних правовідносин), згідно з якою судді, який вийшов у відставку, виплачується вихідна допомога в розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою.
Однак, законом України від 27 березня 2014 року № 1166 «Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні» який набув чинності 1 квітня 2014 року, внесено зміни до Закону України № 2453 та виключено ст. 136 якою визначалося право на вихідну допомогу.
Законом України від 12.02.2015 № 192-VIII "Про забезпечення права на справедливий суд" було викладено в новій редакції Закон № 2453-VI, при цьому виплату вихідної допомоги судді при виході у відставку не передбачено.
У рішенні Конституційного Суду України від 9 лютого 1999 року №1- рп/99 зазначено, що за загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно - правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.
Таким чином, застосовуються норми Закону, які діють на час прийняття рішення про звільнення судді. Постановою Вищої ради юстиції № 3105/0/15-16, відповідно до якої ОСОБА_2 звільнений у відставку прийнята 08.12.2016, тому згідно з діючим на той момент законодавством підстави для нарахування та виплати вихідної допомоги відсутні.
Відповідно ст. 136 зазначеного Закону передбачено, що виплата вихідної допомоги судді пов'язувалась з фактом виходу судді у відставку та не залежала від дати набуття права на відставку.
Колегія суддів не погоджуючись із позицією позивача, що право позивача на отримання відповідної вихідної допомоги у зв'язку з відставкою суперечить приписам статті 22 Конституції України, відповідно до якої, при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод, скасування при виході у відставку гарантованої виплати вихідної допомоги у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою є обмеженням соціальних гарантій суддів, передбачених Конституцією України та іншими Законами України, оскільки зміст та обсяг досягнутого суддями рівня матеріального забезпечення не може бути звужено або скасовано шляхом внесення змін до чинного законодавства.
Отже, до спірних правовідносин необхідно застосовувати положення нормативно - правових актів, які діяли на час прийняття Вищою радою юстиції рішення про звільнення позивача (08.12.2016 року), якими передбачалась виплата вихідної допомоги при звільненні в розмірі трьох місячних суддівських винагород.
Так, відповідно до п.3.2 рішення Конституційного Суду України №10-рп/2013 від 19.11.2013 Конституційний Суд вважає, що за своєю правовою природою вихідна допомога є разовою формою матеріальної винагороди при виході судді у відставку. Вона виплачується з метою забезпечення йому належних соціально-побутових умов, а також для стимулювання осіб, які перебувають на посаді судді, до довгострокового виконання ними професійних обов'язків. Вихідна допомога не належить до таких конституційних гарантій незалежності суддів, як суддівська винагорода чи довічне грошове утримання, оскільки не є основним джерелом матеріального забезпечення суддів, не має постійного характеру та не покриває соціальних ризиків, пов'язаних, зокрема, із хворобою, інвалідністю, старістю. У зв'язку з цим парламент повноважний встановлювати вихідну допомогу та визначати її розмір.
Європейський Суд з прав людини у пункті 31 Рішення від 26.06.2014р. у справі «Суханов та Ільченко проти України» зауважив, що: «стаття 1 Першого протоколу не встановлює жодних обмежень свободи Договірних держав вирішувати, мати чи ні будь-яку форму системи соціального забезпечення та обирати вид або розмір виплат за такою системою».
За приписами статті 85 Конституції України до повноважень Верховної Ради України, окрім іншого, належить прийняття законів.
Отже, Верховна Рада України повноважна встановлювати, змінювати чи припиняти виплату соціальних гарантій та допомоги шляхом прийняття відповідних законів.
Крім того, Європейський суд з прав людини в рішенні від 09.10.1979 р. у справі «Ейрі проти Ірландії» констатував, що здійснення соціально- економічних прав людини значною мірою залежить від становища в державах, особливо фінансового. Такі положення поширюються й на питання допустимості зменшення соціальних виплат, про що зазначено в рішенні цього суду у справі «Кйартан Асмундсон проти Ісландії» від 12.10.2004р. Отже, одним з визначальних елементів у регулюванні суспільних відносин у соціальній сфері є додержання принципу пропорційності між соціальним захистом громадян та фінансовими можливостями держави, а також гарантування права кожного на достатній життєвий рівень.
Крім того, слід враховувати правову позицію Європейського суду з прав людини, викладену в рішенні «Великода проти України» від 03.06.2014р., в якому Суд зазначив, що законодавчі норми можуть змінюватися, передбачені законами соціально-економічні права не є абсолютними. Механізм реалізації цих прав може бути змінений державою, зокрема, через неможливість їх фінансового забезпечення шляхом пропорційного перерозподілу коштів з метою збереження балансу інтересів усього суспільства. Зміна механізму нарахування певних видів соціальних виплат та допомоги є конституційно допустимою до тих меж, за якими ставиться під сумнів сама сутність змісту права на соціальний захист.
Отже, на підставі вищенаведеного колегія суддів вважає, що оскільки право на відставку позивачем реалізоване під час дії Закону № 1402-УІІІ в редакції чинній на 08.12.2016, положеннями якого не передбачена виплата вихідної допомоги у заявленому розмірі, то відсутні правові підстави для її виплати.
Відповідач при прийнятті рішення про відмову у проведенні перерахунку вихідної допомоги діяло на підставі, у межах повноважень та згідно чинного законодавства України, а тому не порушило права та законні інтереси позивача. Відповідач не мав правих підстав для застосування до спірних правовідносин положення норм, що регулювали питання проведення такої виплати, в редакції чинній на час виходу у відставку, норми яких на теперішній час існують в іншій редакції, та у інший спосіб регулюють спірні правовідносини. Такої правової можливості не має також і суд.
Надання неналежної правової оцінки встановленим фактичним обставинам справи, привело суд першої інстанції до неправильного вирішення справи та помилкового висновку про задоволення позовних вимог. Доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає обґрунтованими.
Враховуючи наведене, колегія суддів, з урахуванням приписів ст.202 КАС України дійшла висновку про задоволення апеляційної скарги, скасування постанови суду першої інстанції із прийняттям нової постанови про відмову в задоволенні позову у повному обсязі.
Керуючись ст.ст. 2,11, 159, 160, 167, 195, 196, 198, 202, 205, 207, 209, 211, 212, 254 Кодексу адміністративного судочинства, суд, -
Апеляційну скаргу Апеляційного суду Харківської області - задовольнити.
Постанову Харківського окружного адміністративного суду від 27 липня 2017 року по справі № 820/2617/17 - скасувати.
Прийняти нову постанову, якою відмовити в задоволенні позову ОСОБА_2 в повному обсязі.
Постанова суду апеляційної інстанції за наслідками перегляду набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена безпосередньо до Вищого адміністративного суду України протягом двадцяти днів, - з дня складення в повному обсязі.
У повному обсязі складена 13 жовтня 2017 року.
Головуючий суддя (підпис)ОСОБА_3
Судді(підпис) (підпис) ОСОБА_4 ОСОБА_5