03 жовтня 2017 р.Справа № 820/1607/17
Колегія суддів Харківського апеляційного адміністративного суду у складі
Головуючого судді: Сіренко О.І.
Суддів: Любчич Л.В. , Спаскіна О.А.
за участю секретаря судового засідання Медяник А.О.
представника третьої особи ОСОБА_1
розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Харківського апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Державної міграційної служби України на постанову Харківського окружного адміністративного суду від 24.05.2017р. по справі № 820/1607/17
за позовом ОСОБА_2 ОСОБА_3
до Державної міграційної служби України третя особа Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області
про скасування рішення,
24 травня 2017 року постановою Харківського окружного адміністративного суду задоволено адміністративний позов громадянина ОСОБА_4 Республіки ОСОБА_5 ОСОБА_2 ОСОБА_3 до Державної міграційної служби України, третя особа - Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області про скасування рішення.
Скасовано п. 26 (п.п. 26.1.-26.3.) Наказу Державної міграційної служби України №104 від 14.08.2015р. про скасування деяких рішень про видачу посвідок на постійне проживання щодо громадянина ОСОБА_4 Республіки Вєтнам ОСОБА_2 ОСОБА_3, 06.06.1967р. н.
Стягнуто на користь ОСОБА_2 ОСОБА_3 (РНОКПП НОМЕР_1) сплачену суму судового збору в розмірі 640 (шістсот сорок) грн. 00 коп. за рахунок бюджетних асигнувань Державної міграційної служби України (код ЄДРПОУ 37508470).
Відповідач, не погодившись із вказаною постановою, подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просив суд апеляційної інстанції скасувати оскаржувану постанову та прийняти нову постанову, якою відмовити у задоволенні адміністративного позову в повному обсязі.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги зазначає, що суд першої інстанції не дав належної оцінки доводам відповідача про те, що громадянин СРВ ОСОБА_2 ОСОБА_3 прибув у 1989 році до України відповідно до Угоди між Урядом СРВ та Урядом СРСР про направлення та прийняття в'єтнамських громадян на професійне навчання та роботу на підприємства і в організації СРСР від 2 квітня 1982 року з метою працевлаштування строком на 5 років. Після закінчення 5-річного строку йому необхідно було визначити свій статус для подальшого законного перебування на території України.
Проте позивач залишився незаконно проживати на території України до 2002 року.
Таким чином вважає, що з 1994 року до 2002 року позивач перебував у нелегальному статусі на території України.
З відповідною заявою позивачу необхідно було звернутись до 07 лютого 2002 року, оскільки з 08 лютого 2002 року абзац 4 пункту 4 Прикінцевих положень Закону України «Про імміграцію» втратив чинність.
Натомість позивач звернувся із заявою лише 10.10.2002 року, тобто після закінчення строку, вказаного у Законі.
Скаржник вважає, що судом першої інстанції при прийнятті оскаржуваного рішення також не було взято до уваги те, що на момент звернення позивача із заявою про видачу посвідки на постійне проживання положеннями законодавства не було передбачено оформлення посвідки на постійне проживання на підставі дозволу на імміграцію відповідно до абзацу 4 пункту 4 Прикінцевих положень Закону України «Про імміграцію».
Скаржник стверджує, що громадянин ОСОБА_5 ОСОБА_2 ОСОБА_3 не мав права на документування посвідкою з зазначених підстав, а отже, оформлені йому посвідки серій ХР №11420 від 13.09.2004 та ІН №082013 від 04.11.2014 підлягають визнанню недійсними та вилученню.
Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача та представника третьої особи, перевіривши рішення суду першої інстанції в межах апеляційної скарги відповідно до ст. 195 КАС України, дослідивши матеріали справи, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судом першої інстанції було встановлено, що позивач - ОСОБА_2 ОСОБА_3, народився 06.06.1967 р. є громадянином ОСОБА_4 Республіки ОСОБА_5.
Проживає м. Харкові з родиною: дружиною Дуонг ОСОБА_3 Нхунг, 15.09.1968р.н., яка має дозвіл на імміграцію в Україну як дружина іммігранта та дітьми ОСОБА_2 ОСОБА_3, 09.07.1996р.н. та ОСОБА_6 Чунг, ІНФОРМАЦІЯ_1, які є громадянами України.
01 квітня 2017р. позивач, ОСОБА_2 ОСОБА_3, звернувся до ГУ ДМС України в Харківській області з заявою про обмін посвідки на постійне місце проживання у зв'язку з непридатністю її для подальшого використання.
Листом ГУ ДМС України в Харківській області за № 04/1-8072 від 06 квітня 2017р., позивача повідомлено, що згідно обліків ГУ ДМС України в Харківській обл. гр. ОСОБА_4 Республіки ОСОБА_5 ОСОБА_2 ОСОБА_3 скасовано посвідку на постійне проживання в Україні згідно з рішенням ДМС України від 16.08.2015р. (а.с. 8).
Копію рішення про скасування дозволу на імміграцію в Україну позивачу надано не було.
Згідно п.п. 26.1-26.2 п. 26 Наказу Державної міграційної служби України №104 від 14.08.2015р., на підставі висновку ГУ ДМС у Харківській області від 25.03.2015р. стосовно ОСОБА_2 ОСОБА_3, скасовано повністю рішення відділу ГП та ІС УМВС України в Харківській області від 07.11.2002р. про документування посвідкою на постійне проживання громадянина ОСОБА_4 Республіки ОСОБА_5 ОСОБА_2 ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2; видані на підставі цього рішення посвідки на постійне проживання серії ХР №07893 від 15.11.2002р.,серії №11420 від 13.09.2004 та серії ІН №082013 від 04.11.2014р. визнано недійсними та такими, що підлягають скасуванню.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що п. 26 (п.п.26.1-26.3) Наказу Державної міграційної служби України №104 від 14.08.2015р. про скасування деяких рішень про видачу посвідок на постійне проживання щодо громадянина ОСОБА_4 Республіки ОСОБА_5 ОСОБА_2 ОСОБА_3, 06.06.1967р.н. підлягає скасуванню через те, що його прийнято всупереч вимогам законодавства.
Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції, виходячи з наступного.
Відповідно до ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до ст. 26 Конституції України, іноземці та особи без громадянства, які знаходяться в Україні на законних підставах користуються тими ж правами та свободами, а також несуть такі ж самі обов'язки, що і громадяни України.
Відповідно до ст.1 Закону України “Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства” від 22 вересня 2011 року № 3773-VI (далі - ОСОБА_7 № 3773) іноземець - це особа, яка не перебуває у громадянстві України і є громадянином (підданим) іншої держави або держав.
За змістом ч.15 ст.4 Закону № 3773, іноземці та особи без громадянства, які в'їхали в Україну на інших законних підставах, вважаються такими, які тимчасово перебувають на території України на законних підставах на період наданого візою дозволу на в'їзд або на період, встановлений законодавством чи міжнародним договором України.
При цьому, документами, що засвідчують законність перебування іноземця, особи без громадянства на території України, можуть бути посвідка на постійне проживання та посвідка на тимчасове проживання.
Відповідно до Порядку оформлення, виготовлення і видачі посвідки на постійне проживання та посвідки на тимчасове проживання, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28.03.2012р. № 251 (далі - Порядок № 251), цей Порядок визначає механізм оформлення, виготовлення і видачі посвідки на постійне проживання та посвідки на тимчасове проживання іноземцям та особам без громадянства, які іммігрували в Україну на постійне проживання або прибули в Україну на тимчасове проживання.
Пунктом 17 Порядку № 251 закріплено, що рішення про відмову у видачі посвідки іноземцеві та особі без громадянства приймається в разі: 1) необхідності забезпечення національної безпеки або охорони громадського порядку; 2) необхідності охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України та інших осіб, що проживають в Україні; 3) коли паспортний документ іноземця або документ, що посвідчує особу без громадянства, підроблений, зіпсований або не відповідає встановленому зразку чи належить іншій особі; 4) подання завідомо неправдивих відомостей або підроблених документів; 5) коли виявлено факти невиконання ними рішення суду або органів державної влади, уповноважених накладати адміністративні стягнення, або вони мають інші майнові зобов'язання перед державою, фізичними або юридичними особами, включаючи ті, що пов'язані з попереднім видворенням за межі України, у тому числі після закінчення строку заборони подальшого в'їзду в Україну (для осіб, що отримують посвідку на тимчасове проживання); 6) інших випадках, передбачених законами.
Відповідно до п.11 Порядку № 251, за результатами розгляду заяви протягом семи днів (для оформлення посвідки на постійне проживання) або не більш як 15 днів (для оформлення посвідки на тимчасове проживання) з дня подання всіх визначених цим Порядком документів приймається рішення про видачу або відмову у видачі посвідки, яке затверджується Головою ДМС, а у разі його відсутності - заступником Голови ДМС чи начальником територіального органу або підрозділу ДМС чи його заступником. У заяві робиться відмітка про прийняте рішення або зазначаються причини відмови у видачі посвідки.
Колегія суддів зазначає, що відповідачем в листі ГУ ДМС в Харківській області від 06.04.2017р. не вказано жодної з переліку зазначених п.17 Порядку № 251 підстав для прийняття рішення про відмову в оформленні посвідки на постійне проживання в Україні, а отже вірними є висновки суду першої інстанції щодо неправомірності дій відповідача.
В доводах апеляційної скарги відповідач зазначив, що при прийнятті рішення судом першої інстанції не враховано, що абз. 3 п. 4 розділу V Закону України “Про імміграцію” передбачав, що іноземці, які прибули в Україну до 06.03.1998 р. за Угодою між Урядом ОСОБА_4 Республіки ОСОБА_5 та Урядом СРСР про направлення і прийняття в'єтнамських громадян на професійне навчання та роботу на підприємства і організації СРСР від 02.04.1981 р., залишилися проживати в Україні і звернулися протягом шести місяців з дня набрання чинності цим Законом із заявою про видачу їм посвідки на постійне проживання в Україні вважаються такими, що мають дозвіл на імміграцію в Україну. ОСОБА_7 набрав чинності 07.08.2001 р., а тому строк звернення з відповідною заявою встановлено до 07.02.2002р., оскільки з 08.02.2002р. п. 4 розділу V Закону України “Про імміграцію” втратив чинність, а позивач з заявою звернувся 10.10.2002 р.
Судом першої інстанції вірно встановлено, що у 2004 році позивач отримав посвідку на постійне проживання в Україні на підставі п. 4 розд. V Закону України “Про імміграцію”, якою передбачено, що вважаються такими, що мають дозвіл на імміграцію в Україну іноземці та особи без громадянства, які прибули в Україну до 06.03.1998 р. за Угодою між Урядом ОСОБА_4 Республіки ОСОБА_5 та Урядом СРСР про направлення і прийняття в'єтнамських громадян на професійне навчання та роботу на підприємства і в організації СРСР від 02.04.1981 р., залишилися проживати в Україні і звернулися протягом шести місяців з дня набрання чинності цим Законом із заявою про видачу їм посвідки на постійне проживання в Україні.
За вказаною нормою посвідка на постійне проживання видається за заявами заінтересованих осіб без оформлення дозволу на імміграцію. На них поширюється чинність ст. 12-15 Закону України “Про імміграцію”.
При прийнятті 07.11.2002р. рішення про документування посвідкою на постійне проживання в Україні громадянина ОСОБА_4 Республіки ОСОБА_5 ОСОБА_2 ОСОБА_3, на підставі якого видані посвідки на постійне проживання серії ХР №07893 від 15.11.2002р.,серії №11420 від 13.09.2004 та серії ІН №082013 від 04.11.2014р. відділ ГП та ІС УМВС України в Харківській області проводив перевірку законності залишення позивача на постійне проживання на території України та керувався положеннями Закону України “Про імміграцію”, підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію не виявив та надав посвідку на постійне місце проживання в Україні.
Цією ж нормою Закону відповідач обґрунтовує прийняття протилежного наказу № 104 від 14.08.2015р. про скасування рішення про документування посвідкою на постійне проживання від 07.11.2002р.
Судом не встановлено, що за визначений проміжок часу з'явилися обставини, які б тягли за собою обґрунтування скасування дозволу на імміграцію та скасування посвідки на постійне місце проживання в Україні.
За твердженнями апелянта, на момент звернення позивача до ГУ ДМС України в Харківській області з клопотанням про надання посвідки не було передбачено оформлення посвідки на постійне проживання без надання дозволу на імміграцію відповідно до п. 4 розділу V Закону України “Про імміграцію”, оскільки позивач звернувся після передбаченого вказаною нормою шестимісячного терміну.
ОСОБА_7 твердження судова колегія вважає необґрунтованим з урахуванням наступного.
Судовим розглядом встановлено, що відповідно до вимог ст. 12 Закону України “Про імміграцію” підлягає скасуванню дозвіл на імміграцію, а ст.13 вказаного Закону встановлює вилучення посвідки на постійне місце проживання на підставі скасування дозволу на імміграцію.
В ході розгляду справи судом встановлено, що позивачу не надавався дозвіл на імміграцію в Україні, оскільки він прибув до України в 1989 році, а ОСОБА_7 України “Про імміграцію” прийнятий 07.06.2001р., передбачив набуття дозволу на імміграцію позивача в силу цього Закону без окремої дії чи рішення суб'єкта владних повноважень. І позивачу в силу дії цього Закону щодо набуття права на дозвіл на імміграцію надана посвідка на постійне місце проживання в Україні без надання дозволу на імміграцію.
Таким чином, судом встановлено, що посвідка позивача скасована без скасування дозволу на імміграцію. Оскільки дозвіл на імміграцію позивачу не надавався, відсутній об'єкт скасування, як то передбачає ст. 12 Закону України “Про імміграцію”.
Окрім того, відповідно до ст. 12 Закону України "Про імміграцію", дозвіл на імміграцію може бути скасовано, якщо: з'ясується, що його надано на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність; іммігранта засуджено в Україні до позбавлення волі на строк більше одного року і вирок суду набрав законної сили; дії іммігранта становлять загрозу національній безпеці України, громадському порядку в Україні; це є необхідним для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України; іммігрант порушив законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства; в інших випадках, передбачених законами України.
Відповідно до ч.1 ст.13 Закону України "Про імміграцію", центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері імміграції, не пізніш як у тижневий строк надсилає копію рішення про скасування дозволу на імміграцію особі, стосовно якої прийнято таке рішення, та вилучає у неї посвідку на постійне проживання.
Таким чином, підставою для вилучення у іноземця посвідки на постійне проживання в Україні є рішення компетентного органу про скасування раніше наданого дозволу на імміграцію.
Відповідно до п.п. 21-24 "Порядку провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і подання про його скасування та виконання прийнятих рішень", затвердженого Постановою КМ України від 26.12.2002р., дозвіл на імміграцію скасовується органом, який його видав. Для започаткування процедури розгляду питання про скасування дозволу на імміграцію відповідне подання надсилається до органу, який приймав рішення про надання такого дозволу. Департамент, територіальні органи і підрозділи всебічно вивчають у місячний термін подання щодо скасування дозволу на імміграцію, запитують у разі потреби додаткову інформацію в ініціатора подання, інших органів виконавчої влади, юридичних і фізичних осіб, а також запрошують для надання пояснень іммігрантів, стосовно яких розглядається це питання. На підставі результату аналізу інформації приймається відповідне рішення. Про прийняте рішення письмово повідомляються протягом тижня ініціатори процедури скасування дозволу на імміграцію та іммігранти. Рішення про скасування дозволу на імміграцію надсилається протягом тижня органам, що його прийняв, до територіального підрозділу за місцем проживання для вилучення посвідки на постійне проживання в іммігранта та вжиття заходів відповідно до статті 13 Закону України "Про імміграцію". Копія рішення надсилається Держприкордонслужбі.
Отже, наведені вище вимоги Закону України "Про імміграцію" і положення Порядку № 1983 покладають на органи, які розглядають питання про скасування дозволу на імміграцію обов'язок проведення всебічної перевірки на підставі відповідного подання.
З урахуванням обставин справи, колегія суддів вважає, що підстави для скасування рішення відділу ГІРФО ГУ МВС України в Київській області від 15.06.2004р. про документування посвідкою на постійне проживання в Україні відсутні.
Доводи апеляційної скарги про те, що позивач лише 26.06.2003р., а не до 08.02.2002р. як передбачено абз. 4 п. 4 розділу V Закону України “Про імміграцію”, звернувся із заявою про видачу посвідки на постійне проживання, а тому несвоєчасне звернення не створює для особи будь-яких правових наслідків , колегія суддів вважає помилковими з огляду на таке.
Відповідно до абз.4 п.4 Прикінцевих положень Закону України “Про імміграцію” від 7 червня 2001 року №2491-III, вважаються такими, що мають дозвіл на імміграцію в Україну іноземці та особи без громадянства, які прибули в Україну до 6 березня 1998 року за Угодою між Урядом ОСОБА_4 Республіки ОСОБА_5 та Урядом СРСР про направлення і прийняття в'єтнамських громадян на професійне навчання та роботу на підприємства і в організації СРСР від 2 квітня 1981 року, залишилися проживати в Україні і звернулися протягом шести місяців з дня набрання чинності цим Законом із заявою про видачу їм посвідки на постійне проживання в Україні.
Згідно з п. 3 ст. 5 та п. 2 Розділу 5 "Прикінцеві положення" Закону України "Про імміграцію" Кабінет Міністрів України у двомісячний термін з дня набрання чинності цим Законом зобов'язаний був прийняти нормативно-правові акти, необхідні для реалізації цього Закону.
07 серпня 2001 року з метою забезпечення виконання Закону України "Про імміграцію" Президентом України видано Указ № 596, яким покладено на Міністерство внутрішніх справ України виконання функцій спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань імміграції та зобов'язано Кабінет міністрів України затвердити у двомісячний строк зразок посвідки на постійне проживання в Україні, правила та порядок її оформлення і видачі, а також порядок видачі посвідки на постійне проживання в Україні особам, зазначеним у пункті 4 розділу V "Прикінцеві положення" Закону України "Про імміграцію".
Постанова Кабінету Міністрів України "Про затвердження Порядку формування квоти імміграції, Порядку провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і подання про його скасування та виконання прийнятих рішень, Порядку оформлення і видачі посвідки на постійне проживання" від 26.12.2002р. № 1983, яка була видана з прострочкою встановленого терміну понад 1 рік 2 місяці. З цих підстав строки, зазначені в Прикінцевих положеннях Закону України "Про імміграцію" для подання заяв про документування, були продовжені до 26.06.2003р.
За таких обставин, оскільки до моменту прийняття Кабінетом Міністрів України постанови від 26.12.2002р. №1983 був відсутній порядок оформлення і видачі посвідки на постійне проживання іноземцям та особам без громадянства, які іммігрували в Україну, шестимісячний строк, встановлений абз. 4 п. 4 розділу V Закону України "Про імміграцію", фактично почав спливати саме з 26.12.2002р.
Враховуючи вищевикладене, колегія суддів вважає, що посилання апелянта на те, що позивач звернувся із заявою про видачу посвідки на постійне проживання із пропуском строку встановленого в абз. 4 п. 4 розділу V Закону України “Про імміграцію” є помилковими, що спростовується вищезазначеними вимогами законодавства.
Доводи апеляційної скарги щодо не врахування судом першої інстанції п. 2.9 розділу II Тимчасового порядку розгляду заяв для оформлення посвідки на постійне проживання та посвідки на тимчасове проживання, колегія суддів вважає такими, що не спростовують висновків суду.
Згідно п. 2.9 . розділу II Тимчасового порядку розгляду заяв за результатами розгляду заяви протягом семи днів з дати подачі всіх визначених цим Тимчасовим порядком документів Головою ДМС (а в разі його відсутності - заступником Голови ДМС) чи начальником територіального органу або підрозділу ДМС чи його заступником приймається рішення про видачу або відмову у видачі посвідки.
Про прийняте рішення робиться відмітка в заяві або вказуються причини відмови в її видачі.
Рішення про видачу або відмову у видачі посвідки, прийняті з порушенням вимог закону, скасовуються наказом голови ДМС повністю або в окремій частині. Посвідки, що були видані на підставі рішень, які скасовані наказом Голови ДМС, визнаються недійсними та підлягають вилученню.
Наказ Голови ДМС про скасування рішення про видачу або відмову у видачі посвідки може бути оскаржений до суду.
Колегія суддів зазначає, що протиправність видачі посвідки позивачу жодними належними та допустимими доказами не підтверджена, а тому посилання відповідача на п. 2.9 розділу II Тимчасового порядку розгляду заяв для оформлення посвідки на постійне проживання та посвідки на тимчасове проживання, як на норму, яка підтверджує правомірність наказу від 14.08.2015р. № 104, яким скасовано посвідки ОСОБА_2 ОСОБА_3 є помилковим.
Враховуючи вищенаведене, колегія суддів вважає, що постанова суду першої інстанції ухвалена з дотриманням норм процесуального права, у відповідності до вимог норм матеріального права, тому колегія суддів вважає, що підстав для її скасування немає.
Відповідно до ст. 200 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а постанову суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст.ст. 160, 167, 195, 196, п.1 ч.1 ст. 198, ст.200, п.1 ч.1 ст.205, ст.ст.206, 209, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу Державної міграційної служби України залишити без задоволення.
Постанову Харківського окружного адміністративного суду від 24.05.2017р. по справі № 820/1607/17 залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом двадцяти днів з дня складання ухвали у повному обсязі шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Вищого адміністративного суду України.
Головуючий суддя ОСОБА_8
Судді ОСОБА_9 ОСОБА_10
Повний текст ухвали виготовлений 09.10.2017 р.