Провадження №2-а/760/1578/17
Справа №760/8862/17
25 вересня 2017 року Солом"янський районний суд м. Києва в складі:
головуючого- судді- Шереметьєвої Л. А.
за участю секретаря- Хілюк І. О.
позивача- ОСОБА_2
представника позивача- ОСОБА_3
розглянувши в відкритому судовому засіданні м. Києві справу за адміністративним позовом ОСОБА_2 до Центрального об»єднаного управління Пенсійного фонду України в м. Києві про зобов»язання призначити та виплатити пенсію, суд
Позивач звернувся до суду з позовом і просить зобов»язати відповідача з 22 грудня 2016 року призначити та виплатити йому пенсію за віком відповідно до Закону України «Про державну службу», зарахувавши до стажу державної служби весь період дипломатичної служби у Міністерстві закордонних справ України,починаючи з 01 серпня 1979 року.
Посилається в позові на те, що 22 грудня 2016 року він звернувся до відповідача з заявою про призначення йому пенсії відповідно до Закону України «Про державну службу».
Листом №14478/05 від 13 березня 2017 року йому було відмовлено в призначенні пенсії, оскільки, на думку відповідача, станом на 01 травня 2016 року він не має 10 років стажу роботи на посадах, віднесених до категорій посад державних службовців.
Не погодившись з відмовою, він звернувся з аналогічною заявою до Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві та Пенсійного фонду України.
Комісія Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві з питань розгляду скарг громадян на рішення об»єднаних управлінь Пенсійного фонду України в м. Києві прийняла рішення №4 від 14 квітня 2017 року, яким також з аналогічних підстав відмовила в задоволення його скарги.
Вважає такі дії органів державної влади протиправними, оскільки починаючи з 01 серпня 1979 року він проходив дипломатичну службу в Міністерстві закордонних справ України та займав посади, які дають право на отримання пенсії відповідно до вимог Закону України «Про державну службу».
Виходячи з цього, вважає відмову відповідача незаконною та такою, що порушує його права, а тому просить задовольнити позов.
Представник відповідача в судове засідання не з»явився. Про час розгляду справи повідомлений належним чином. Про причину неявки суд до відома не поставив.
Виходячи з цього, на підставі ч.4 ст.128 КАС України суд вважає за можливе розглядати справу в його відсутності.
Заслухавши пояснення позивача та його представника, дослідивши матеріали справи, суд приходить до висновку про часткове задоволення вимог позивача, виходячи з наступного.
Судом встановлено і це підтверджується відомостями, зазначеними в трудовій книжці, позивач з 01 серпня 1979 року по 15 лютого 1980 року перебував на посаді аташе відділу міжнародних організацій у Міністерстві закордонних справ УРСР, з 15 лютого 1980 року по 01 червня 1981 року - на посаді третього секретаря даного відділу, з 01 червня 1981 року по 03 січня 1985 року - на посаді другого секретаря того ж відділу; з 03 січня 1985 року по 29 квітня 1991 року - на посаді першого секретаря протокольного відділу; з 29 квітня 1991 року по 10 вересня 1991 року - на посаді першого секретаря консульського відділу; з 10 вересня 1991 року по 19 грудня 1994 року - на посаді консула Генерального консульства СРСР у Нью-Йорку; з 19 грудня 1994 року по 03 травня 1995 року - на посаді завідуючого відділом по резерву Управління міжнародних організацій; з 03 травня 1995 року по 04 серпня 1995 року - на посаді завідуючого відділом економічних питань ООН та її спец установ Управління міжнародних організацій; з 04 серпня 1995 року по 30 серпня 1997 року - на посаді першого заступника начальника Консульського управління; з 30 серпня 1997 року по 14 січня 2000 року - на посаді Генерального консула України в Торонто; з 14 січня 2000 року по 07 грудня 2001 року - на посаді радника завідуючого консульським відділом Посольства України в Канаді; з 07 грудня 2001 року по 12 квітня 2002 року - на посаді в.о. начальника Четвертого територіального управління Департаменту двосторонніх відносин МЗС України; з 12 квітня 2002 року по 02 грудня 2003 року - на посаді начальника Управління державного протоколу; з 02 грудня 2003 року по 05 лютого 2005 року - на посаді Генерального консула України в Стамбулі; з 05 лютого 2005 року по 01 серпня 2009 року - на посаді Генерального консула України у Нью-Йорку (США); з 01 серпня 2009 року по 19 серпня 2011 року - на посаді директора Департаменту персоналу; з 19 серпня 2011 року по 01 вересня 2016 року на посаді Надзвичайного і Повноважного Посла України в Республіці Словенія, з 01 вересня 2016 року на посаді посла з особливих доручень відділу правового забезпечення Управління юридичного забезпечення.
З довідки щодо пенсійного забезпечення Надзвичайного і Повноважного Посла ОСОБА_2 №721/10-911-302 від 03 квітня 2017 року, складеної державним секретарем Міністерства закордонних справ України А. Заяць, посади працівників дипломатичної служби, які займав позивач, належать до посад державних службовців.
Згідно з довідкою директора ВФР Міністерства закордонних справ №212/17-927-251 від 03 травня 2017 року, у період з 15 березня 2000 року по 31 грудня 2010 року з заробітної плати позивача утримувалися внески відповідно до Закону України «Про збір та обов»язкове державне пенсійне страхування» як для платників збору, які мають статус державного службовця або працюють на посадах, робота на яких зараховується до трудового стажу, що дає право на одержання пенсії відповідно до Закону України «Про державну службу».
/а.с. 13 - 19; 30 - 33 /
22 грудня 2016 року позивач звернувся до відповідача з заявою про призначення йому пенсії за віком відповідно до Закону України «Про державну службу».
Листом відповідача №14478/05 від 13 березня 2017 року в призначенні пенсії позивачу відповідно до даного Закону було відмовлено, оскільки станом на 01 травня 2016 року він не має 10 років стажу роботи на посадах, які віднесені до категорій посад державних службовців.
Рішенням Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві №4 від 14 квітня 2017 року позивачу було відмовлено в задоволенні скарг на дане рішення з підстав, зазначених у листі.
/ а.с. 24; 26 /
Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави і суспільства визначено Законом України «Про державну службу».
Статтею першою цього Закону визначено, що державна служба - це публічна, професійна, політично неупереджена діяльність із практичного виконання завдань і функцій держави.
Згідно з частиною другою статті 3 цього Закону сфера дії цього Закону поширюється на державних службовців закордонних дипломатичних установ України.
Спеціальним законом, що визначає статус дипломатичної служби, її функції та правові основи діяльності, є Закон України «Про дипломатичну службу».
Статтею 1 Закону визначено, що дипломатична служба України - це професійна діяльність громадян України, спрямована на практичну реалізацію зовнішньої політики України, захист національних інтересів України у сфері міжнародних відносин, а також прав та інтересів громадян і юридичних осіб України за кордоном.
Дипломатичний працівник - державний службовець, який виконує дипломатичні або консульські функції в Україні чи за кордоном та має відповідний дипломатичний ранг.
Відповідно до статті 7 Закону фінансування та матеріально-технічне забезпечення дипломатичної служби здійснюються за рахунок коштів Державного бюджету України.
Згідно з частиною першою статтею 35 цього Закону, умови оплати праці працівників дипломатичної служби встановлюються відповідно до Закону України «Про державну службу».
З матеріалів справи вбачається, що посади працівників дипломатичної служби, які займав позивач, належать до посад державних службовців, тобто, з точки зору закону, починаючи з 01 серпня 1979 року він виконував функції та завдання держави.
Крім того, на виконання вимог Закону України «Про збір та обов»язкове державне пенсійне страхування» з заробітної плати позивача здійснювалося утримання внесків, як платника збору, який працює на посадах, робота на яких зараховується до трудового стажу, що дає право на одержання пенсії відповідно до Закону України «Про державну службу».
Таким чином, з точки зору закону, позивач набув право на отримання пенсії відповідно до норм Закону України «Про державну службу».
Суд при цьому також враховує позицію Пенсійного фонду України від 10 липня 2017 року, адресовану Міністерству закордонних справ України за зверненням до Міністра соціальної політики України, згідно з якою до стажу на посадах, віднесених відповідних категорій посад державних службовців для визначення права на призначення пенсії відповідно до пунктів 10,12 розділу ХІ »Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 889 зараховуються періоди роботи на посадах працівників дипломатичної служби з 09.09.1997 року до 01.05.2016 року.
Згідно частини другої статті 3 Конституції України права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.
Статтею 8 Конституції України визначено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу, а закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Положення Конституції України є нормами прямої дії, а звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
Відповідно до ч. 2 ст. 8 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Законом України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» (пункт 1), Україна визнала обов'язковою юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення та застосування Конвенції. Європейський суд з прав людини розкриває принцип верховенства права через формулювання, вимог, які він виводить з цього принципу.
Зокрема, у справах «Девелопмент ЛТД та інші проти Ірландії» та «Федоренко проти України» Європейський суд з прав людини констатував, що відповідно до прецедентного права органів, що діють на підставі Конвенції, право власності може бути «існуючим майном» або коштами, включаючи позови, для задоволення яких позивач може обґрунтовувати їх принаймні «виправданими очікуваннями» щодо отримання можливості ефективного використання права власності (cf., Pressos Compania Naviera S.A. v. Belgium, рішення від 20 листопада 1995 року, серія А, N 332, с. 21, п. 31; пункт 21 рішення ЄСПЛ у справі «Федоренко проти України»).
Окрім того, Європейський суд з прав людини у рішенні по справі «Будченко проти України» (заява №38677/06) зазначив (п.п.38-40) про те, що відсутність механізму реалізації відповідного законодавчого положення становить втручання у право особи за ст.1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Отже, відсутність механізму реалізації права на отримання пенсії є втручанням у визначений майновий інтерес цього державного службовця за ст.1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
За правовою позицією Європейського Суду з прав людини, викладеної у рішенні по справі «Суханов та Ільченко проти України» (Sukhanov and Ilchenko v. Ukraine) від 26 вересня 2014 року, за певних обставин «законне сподівання» на отримання «активу» також може захищатися статтею 1 Першого протоколу. Так, якщо суть вимоги особи пов'язана з майновим правом, особа, якій воно надане, може вважатися такою, що має «законне сподівання», якщо для такого права у національному законодавстві існує достатнє підґрунтя - наприклад, коли є усталена практика національних Судів, якою підтверджується його існування.
Отже, статтю 1 зазначеного Першого протоколу слід застосовувати для захисту «правомірних (законних) очікувань» щодо певного стану речей (у майбутньому), оскільки їх можна вважати складовою частиною власності. Правомірні очікування виникають в особи, якщо нею було дотримано всіх вимог законодавства для отримання відповідного рішення уповноваженого органу, а тому вона мала всі підстави вважати таке рішення дійсним і розраховувати на певний стан речей.
Тобто, в зазначених рішеннях Європейський суд з прав людини встановив, що наявність «правомірних (законних) очікувань» є передумовою для відповідного захисту. У свою чергу умовою наявності «правомірних очікувань» у розумінні практики ЄСПЛ є достатні законні підстави. Інакше кажучи, «правомірні (законні) очікування» - очікування можливості здійснення певного права як прямо гарантованого, так і опосередкованого, у разі якщо особа прямо не виключена з кола осіб, хто є носіями відповідного права.
Оскільки із заробітної плати позивача роботодавцями за весь час його трудової діяльності утримувалися та сплачувалися до Пенсійного фонду України страхові внески на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування, тому дії відповідача (відмова у перерахунку пенсії) є прямим втручанням у право позивача на мирне володіння особистим майном (пенсією, у обґрунтованому розмірі).
Зі змісту ч. 1 ст. 7 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 09 липня 2003 року №1058-ІV вбачається рівноправність застрахованих осіб щодо отримання пенсійних виплат та виконання обов'язків стосовно сплати страхових внесків на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування.
Конституційний суд України у своєму рішенні від 09 липня 2007 року №6-рп/2007 зазначив, що «невиконання державою взятих на себе соціальних зобов'язань порушує принцип соціальної, правової держави», а встановлення певних соціальних пільг, компенсацій та гарантій є «складовою конституційного права на соціальний захист і юридичними засобами здійснення цього права».
В рішенні від 11 жовтня 2005 року №8-рп/2005 Конституційний Суд України чітко визначив критерії, за якими можливо встановити, чи відбулося таке звуження: «звуження обсягу прав та свобод - це зменшення кола суб'єктів, розміру території, часу, розміру або кількості благ чи будь-яких інших кількісно вимірюваних показників використання прав та свобод, тобто їх кількісні характеристики».
Звертаючись до суду, позивач просить поновити його порушене право та зобов»язати відповідача призначити йому пенсію відповідно до Закону України «Про державну службу» з моменту звернення до відповідача з відповідною заявою, а саме з 22 грудня 2016 року.
Статтею 87 Закону України «Про пенсійне забезпечення» визначено, що суми пенсії, не одержані своєчасно з вини органу, що призначає або виплачує пенсію, виплачуються за минулий час без обмеження будь-яким строком.
Враховуючи, що позивач звернувся до відповідача за призначенням та виплатою пенсії 22 грудня 2016 року, його права підлягаю поновленню саме з цього часу.
Відповідно до частини 1, 2 статті 71 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Відповідач не надав суду жодних достатніх беззаперечних доказів в обґрунтування правомірності підстав відмови в призначенні пенсії позивачу, а тому вимоги останнього підлягають задоволенню.
Що стосується позовних вимог в частині зобов»язання відповідача зарахувати до стажу державної служби весь період дипломатичної служби у Міністерстві закордонних справ, починаючи з 01 серпня 1979 року, підстави для задоволення вимог позивача в цій частині відсутні, оскільки адміністративні суди не наділені такими повноваженнями.
Згідно з приписами пункту 1 частини першої статті 17 КАС компетенція адміністративних судів поширюється лише на спори щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень.
Судові витрати в розмірі 640.00 гр., відповідно до ч. 1 ст. 94 КАС України, підлягають стягненню з відповідача за рахунок його бюджетних асигнувань на користь позивача.
Керуючись статтею 19 Конституції України, Законом України «Про пенсійне забезпечення», Законом України «Про дипломатичну службу», Законом України «Про державну службу», ст.ст. 2, 94, 99, 104-106, 158-163, 254 КАС України , суд
Позов задовольнити частково.
Зобов»язати Центральне об»єднане управління Пенсійного фонду України в м. Києві призначити ОСОБА_2 з 22 грудня 2016 року пенсію відповідно до Закону України « Про державну службу».
В решті позову відмовити.
Стягнути Центрального об»єднаного управління Пенсійного фонду України в м. Києві за рахунок бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_2 640, 00 гр. судового збору.
Постанова суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги постанова, якщо її не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.
Апеляційна скарга на постанову суду подається протягом десяти днів з дня її проголошення до Київського апеляційного адміністративного суду через суд першої інстанції.
Суддя Л.А.Шереметьєва