79010, м.Львів, вул.Личаківська,81
"04" жовтня 2017 р. Справа № 914/904/17
Львівський апеляційний господарський суд в складі колегії:
Головуючий суддя: Бойко С.М.
суддів: Бонк Т.Б.
ОСОБА_1
при секретарі судового засідання Процевич Р.Б.,
від позивача: ОСОБА_2 (довіреність №10-708/д від 22.11.2016);
від відповідача: не з'явився;
розглянув апеляційну скаргу публічного акціонерного товариства «Укрнафта» б/н від 12.07.2017
на рішення господарського суду Львівської області від 29.06.2017
у справі № 914/904/17, суддя - Крупник Р.В.,
за позовом публічного акціонерного товариства «Укрнафта»
до відповідача ОСОБА_3 міської ради
про визнання права власності на земельну ділянку,
рішенням господарського суду Львівської області від 29.06.2017 відмовлено в задоволенні позову публічного акціонерного товариства «Укрнафта» до ОСОБА_3 міської ради про визнання права власності на земельну ділянку площею 0,2829 га, яка розташована за адресою: Львівська обл., м. Борислав, вул. Тернавка, 13, кадастровий №4610300000:03:020:0163.
Вказане рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивач набув право власності на будівлю ресторану «Борислав» площею 505,2 кв. м. на підставі укладеної угоди з ТОВ «Славутич-Петрол» про прощення боргу від 26.04.2000.
Разом з тим до позивача автоматично не перейшло право приватної власності на земельну ділянку, на якій розміщений об'єкт нерухомості за адресою: Львівська обл., м. Борислав, вул. Тернавка, 13, кадастровий №4610300000:03:020:0163.
Оскільки позивач не оформив право приватної власності на землю, а тому відсутні правові підстави передбачені ст.392 ЦК України для визнання за ним права власності на спірну земельну ділянку.
Окрім того, як встановлено судом першої інстанції, відповідач як уповноважений орган, який здійснює оформлення права власності не перебуває з позивачем у правовідносинах щодо володіння, користування та розпорядження майном, щодо якого заявлені позовні вимоги про визнання права власності.
Відмова відповідача в оформленні права власності на об'єкти нерухомого майна з підстав відсутності усіх необхідних документів не є оспорювання чи невизнання права власності позивача.
В апеляційній скарзі публічне акціонерне товариство «Укрнафта» (позивач) просить скасувати рішення господарського суду Львівської області від 29.06.2017 та прийняти нове, яким задоволити позовні вимоги.
В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначає, що уклавши угоду про прощення боргу від 26.04.2000, яким ПАТ «Укрнафта» набуло право власності на будівлю ресторану «Борислав» площею 505,2 кв. м., а тому в силу закону і набуло право власності на земельну ділянку площею 0,2829 га, яка розташована за адресою: Львівська обл., м. Борислав, вул. Тернавка, 13, кадастровий №4610300000:03:020:0163, та яка до цього належала ТОВ «Славутич-Петрол» на підставі державного акту на право власності на земельну ділянку серія ЛВ №031108 від 29.05.2000.
Окрім того, апелянт зазначає, що постановою Бориславського міського суду Львівської області від №02.12.2014 у справі №438/1077/14-а встановлено право власності ПАТ «Укрнафта» на земельну ділянку площею 0,2829га, кадастровий №4610300000:03:020:0163.
Посилання суду першої інстанції на ст. 132 ЗК України, щодо відсутності нотаріального посвідчення угоди про погашення боргу від 26.04.2000, на підставі якої ПАТ «Укрнафта» одержало у власність спірну земельну ділянку є безпідставним, так як за своєю суттю угода про погашення боргу від 26.04.2000 не є договором купівлі-продажу або дарування, а тому діючим на час її укладення законодавством не передбачалось обов'язкового нотаріального посвідчення.
Факт невизнання та оспорювання відповідачем права власності ПАТ «Укрнафта» на земельну ділянку площею 0,2829 га, підтверджується листом ОСОБА_3 міської ради №3-18/1913 від 05.08.2016.
Також зазначає, що місцевим господарським судом помилково не взято до уваги факту визнання відповідачем позову, що є підставою для задоволення позову.
Апелянт посилається на порушення ст. 82 ГПК України, оскільки суд першої інстанції оголосив рішення без виходу до нарадчої кімнати.
У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_3 міська рада (відповідач) просить скасувати рішення господарського суду Львівської області від 29.06.2017 та прийняти нове, яким задоволити позовні вимоги.
В обґрунтування відзиву на апеляційну скаргу зазначає, що відповідачем визнано позов, оскільки права та охоронювані законом інтереси останнього не порушуються, а тому, на думку відповідача, місцевий господарський суд дійшов неправильного висновку про відмову в задоволенні позову.
В судове засідання 04.10.2017 з'явився представник позивача. Представник відповідача в судове засідання не з'явився, його явка в судове засідання не визнавалась обов'язковою, а тому апеляційний господарський суд його неявку в судове засідання розцінює як без поважних причин, а тому відсутні процесуальні перешкоди в розгляді справи, вважає за можливе розглянути спір за наявних у справі доказів.
Представник апелянта підтримав доводи апеляційної скарги та надав пояснення аналогічні, що в скарзі.
Розглянувши наявні в справі матеріали, давши оцінку доводам, які містяться в апеляційній скарзі та у відзиві на апеляційну скаргу, заслухавши пояснення представника позивача в судовому засіданні, апеляційний господарський суд дійшов висновку про залишення рішення господарського суду Львівської області від 29.06.2017 без змін, а апеляційної скарги без задоволення, з огляду на наступне.
Судами встановлено, що 26.04.2000р. між позивачем (Кредитор) та ТОВ «Славутич-Петрол» (Боржник) укладено Угоду про погашення боргу №1/04-284/374 згідно п.1.1 та п.1.2 якої боржник визнає і підтверджує свій борг на користь кредитора станом на день укладення угоди в сумі 411343,03 грн. Боржник відпускає кредитору належне йому майно на праві власності - майновий комплекс «Ресторан «Борислав» на суму 410063,18 грн.
Як встановлено судами, вказана угода укладена між позивачем та ТОВ «Славутич-Петрол» в простій письмові формі та нотаріально не посвідчена.
31.05.2000 р. між позивачем та ТОВ «Славутич-Петрол» складено Акт приймання-передачі майнового комплексу «Ресторан «Борислав» згідно якого ТОВ «Славутич-Петрол» передає, а відповідач приймає майновий комплекс «Ресторан «Борислав» в м. Борислав по вул. Тарнавка, 13 в сумі 410063,18 грн., в тому числі будівля: загальна площа приміщень - 651,9 кв.м., будівельний об'єм - 2199 куб.м. на суму 402056,17 грн.; обладнання та МШП на суму 8007,01 грн.; земельну ділянку площею 0,2829 га без оплати. До акту додається перелік та оцінка основних засобів та МШП; перелік документів, що посвідчують права ТОВ «Славутич-Петроль» на майно та земельну ділянку; акт зауважень комісії НГВУ «Бориславнафтогаз» до об'єкту, що приймається.
Також встановлено, що земельна ділянка площею 0,2829 га, на якій знаходиться майновий комплекс «Ресторан «Борислав» перебувала у власності ТОВ «Славутич-Петрол» згідно Державного акту на право власності на землю №031108 від 29.05.2000 р., виданого на підставі рішення ОСОБА_3 міської ради №511 від 21.10.1999 р. та договору купівлі-продажу №999 від 10.03.2000 р.
З наявних у справі матеріалів вбачається, що ухвалою господарського суду Львівської області №7/298-7/147 від 20.11.2003 р. (а.с.20) затверджено звіт ліквідатора та ліквідаційний баланс та ліквідовано юридичну особу - ТОВ «Славутич-Петрол». В ЄДРПО відсутні дані щодо реєстрації цієї юридичної особи.
27.12.2005 р. виконавчим комітетом ОСОБА_3 міської ради на підставі рішення №515 «Про оформлення права власності на об'єкт нерухомості за ВАТ «Укрнафта» у м. Бориславі» (а.с.21) оформлено право власності за ВАТ «Укрнафта» на будівлю ресторану «Борислав» площею 505,2 кв. м., що знаходиться за адресою: Львівська обл., м. Борислав, вул. Тарнавка, 13 та видано Свідоцтво про право власності від 24.01.2006 р. на вказане нерухоме майно і це право зареєстровано в єдиному державному реєстрі речових прав на нерухоме майно (а.с.22).
Як вбачається з Витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно №90152837 від 21.06.2017 року, позивач є власником будівлі ресторану площею 505,2 кв. м. в м. Борислав, по вул. Сеник Ірини, 13 (колишня вул. Тарнавка).
05.03.2014 р. ОСОБА_3 міською радою прийнято рішення №1338 (а.с.24), яким припинено ТОВ «Славутич-Петрол» право власності на земельну ділянку площею 0,2829 га. на вул.Тернавка, 13 у м. Борислав для виробничих потреб та дозволено НГВУ «Бориславнафтогаз» ПАТ «Укрнафта» виготовити технічну документацію із землеустрою щодо встановлення меж в натурі земельної ділянки площею 0,2829 га. на вул. Тернавка, 13 у м. Борислав.
Згідно витягу з Державного земельного кадастру спірна земельна ділянка кадастровий №4610300000:03:020:0163 (м. Борислав, вул. Тернавка, 13, за №НВ-4602986442015 від 24.12.2015р. (а.с.33) перебуває в приватній власності в ТОВ «Славутич-Петрол».
Судами встановлено, що після виготовлення позивачем технічної документації із землеустрою, останній звернувся до відповідача із заявою про її затвердження. Водночас, у відповідь на вказане звернення відповідач направив лист №3-18/1913 від 05.08.2016р. (а.с.32), в якому рекомендував позивачу звернутися до суду з позовом про визнання за ним права власності на спірну земельну ділянку з посиланням на ст. 12 ЗК України за змістом якої міська рада вправі розпоряджатися землями комунальної власності, а спірна земельна ділянка перебуває у власності ТОВ «Славутич-Петрол».
Розцінюючи лист відповідача №3-18/1913 від 05.08.2016р. як доказ оспорювання ним права власності, позивач звернувся з даним позовом до суду на підставі ст. 392 ЦК України, про визнання права власності на земельну ділянку.
Отже, предметом позову є вимога публічного акціонерного товариства «Укрнафта» до ОСОБА_3 міської ради про визнання права власності на земельну ділянку площею 0,2829 га, яка розташована за адресою: Львівська обл., м. Борислав, вул. Тернавка, 13, кадастровий №4610300000:03:020:0163. Як на підставу позову посилається на ч. 1 ст. 392 ЦК України, вважаючи, що в силу положень ст.120 ЗК України є власником спірної земельної ділянки, а право власності на вказану земельну ділянку водночас оспорюється відповідачем.
За змістом ст.11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки можуть виникати з рішення суду.
Відповідно до ст.ст. 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема, визнання права.
Частиною першою статті 392 ЦК України визначено, що власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.
У постанові Верховного Суду України від 23.12.2014 у справі №3-191гс14 викладено правовий висновок за яким, за змістом статті 392 Цивільного кодексу України, позов про визнання права власності на майно подається власником тоді, коли в інших осіб виникають сумніви щодо належності йому цього майна, коли створюється неможливість реалізації позивачем свого права власності через наявність таких сумнівів чи внаслідок втрати правовстановлюючих документів. Звернення з позовом про визнання права власності можливе лише за умови, що особи, які не визнають, заперечують та/або оспорюють право власності, не перебувають із власником у зобов'язальних відносинах, оскільки передумовою для застосування зазначеної статті 392 ЦК України є відсутність іншого, окрім зазначеного, шляху для відновлення порушеного права.
Згідно з ч. 1 ст. 111-28 ГПК України, висновок Верховного Суду України щодо застосування норми права, викладений у його постанові, прийнятій за результатами розгляду справи з підстав, передбачених пунктами 1 і 2 частини першої статті 111-16 цього Кодексу, є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права. Висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду України, має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права. Суд має право відступити від правової позиції, викладеної у висновках Верховного Суду України, з одночасним наведенням відповідних мотивів.
Отже, відповідний позов пред'являється на захист існуючого, наявного права, що виникло у позивача за передбачених законодавством підстав та підтверджується належними та допустимими доказами.
Позов про визнання права власності може подавати лише власник майна, а не особа, яка володіє майновим правом. При цьому, майнове право - це обмежене речове право, за яким власник цього права наділений певними, але не всіма правами власника майна, та яке засвідчує правомочність його власника отримати право власності на нерухоме майно чи інше речове право на відповідне майно в майбутньому.
Згідно з обов'язковою до застосування в силу ч. 1 ст. 111-28 ГПК України правовою позицією Верховного Суду України, яка викладена в постанові від 06.07.2016 р. у справі № 3-576гс16, відповідно до ч. 5 ст. 11 ЦК України цивільні права та обов'язки можуть виникати з рішення суду тільки у випадках, встановлених актами цивільного законодавства. Можливість виникнення права власності за рішенням суду передбачено лише у статтях 335 і 376 ЦК України. У решті випадків право власності набувається з інших не заборонених законом підстав, зокрема із правочинів (ч. 1 ст. 328 ЦК України). У ст. 392 цього Кодексу «Визнання права власності» йдеться не про виникнення, а саме про підтвердження наявного у позивача права власності, набутого раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне у позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності.
Обгрунтовуючи свої позовні вимоги, позивач зазначає, що з моменту укладення угоди про прощення боргу від 26.04.2000р. (а.с.14), позивач став власником нерухомого майна та у відповідності до ст. 30 ЗК України 1990 року, набув право власності на земельну ділянку площею 0,2829 га, яка розташована за адресою: Львівська обл., м. Борислав, вул.Тернавка, 13, кадастровий №4610300000:03:020:0163. Крім того, враховуючи те, що станом на момент розгляду справи, позивач має зареєстроване в державному реєстрі право власності на приміщення ресторану «Борислав», то згідно ст.120 ЗК України він є власником спірної земельної ділянки.
Відповідно до ст. 30 ЗК України (в редакції чинній станом на 26.04.2000р.) при переході права власності на будівлю і споруду разом з цими об'єктами переходить і право власності або право користування земельною ділянкою без зміни її цільового призначення і, якщо інше не передбачено у договорі відчуження - будівлі та споруди.
Разом з тим, у відповідності до частини четвертої вказаної статті, право власності або право користування земельною ділянкою у перелічених випадках посвідчується ОСОБА_2 народних депутатів відповідно до вимог статті 23 цього Кодексу.
Положеннями ст. 23 ЦК України 1990 року було передбачено, що право власності або право постійного користування землею посвідчується державними актами, які видаються і реєструються сільськими, селищними, міськими, районними ОСОБА_2 народних депутатів.
Право власності на землю виникає після одержання документа, що посвідчує це право (ч.1 ст.22 ЗК України 1990р.).
За змістом ст. 18 ЗК України 1990 року, станом на момент укладення угоди про прощення боргу, набуття у власність земельних ділянок, що перебували в приватній власності проводилося шляхом укладення договорів з дотриманням письмової(нотаріальної) форми. Водночас, судами встановлено, що угода про прощення боргу від 26.04.2000р. укладена між позивачем та ТОВ «Славутич-Петрол» в простій письмовій формі та нотаріально не посвідчена.
Відповідно до п.2.11 постанови Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики розгляду справ у спорах, що виникають із земельних відносин» №6 від 17.05.2011р., до відносин, пов'язаних з переходом права користування земельною ділянкою, на якій знаходиться житловий будинок, будівля, споруда, до особи, що набула права власності на відповідне нерухоме майно, в тому числі стосовно розміру такої земельної ділянки, застосовується законодавство, що діяло на час переходу права власності на житловий будинок, будівлю, споруду.
З матеріалів справи вбачається, що позивач зареєстрував право власності на будівлю ресторану «Борислав» площею 505,2 кв. м. 24.01.2006 р. на підставі Свідоцтва про право власності серія ЯЯЯ №647380 від 24.01.2006 р.
Статтею 120 ЗК України (в редакції станом на 24.01.2006р.) передбачалося, що при переході права власності на будівлю і споруду право власності на земельну ділянку або її частину може переходити на підставі цивільно-правових угод.
При цьому, за змістом ст.132 ЗК України угоди про перехід права власності на земельні ділянки укладаються в письмовій формі та нотаріально посвідчуються.
Відповідно до ст.125, 126 ЗК України (в редакції станом на 24.01.2006р.) право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою посвідчується державними актами. Право власності та право постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, та його державної реєстрації.
Водночас статтею 120 ЗК України (в редакції від 04.06.2017) передбачено, що у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об'єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення.
Право власності, право користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».
Таким чином правильним є висновок місцевого господарського суду, що земельне законодавство України (чинне як на момент набуття позивачем права власності на об'єкти нерухомості, так і на момент розгляду справи судом) не передбачає автоматичного набуття права власності на земельну ділянку в зв'язку із набуттям у власність нерухомого майна, яке на ній знаходиться, оскільки це право виникає з моменту оформлення права власності на земельну ділянку та реєстрації цього права в Державному земельному кадастрі.
У відповідності до положень ст.120 ЗК України набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду є тим юридичним фактом з яким земельне законодавство України пов'язує припинення права користування попереднім власником земельною ділянкою і перехід цього права до нового власника будівлі. Тобто, маючи у власності будівлю ресторану «Борислав», позивач володіє майновим правом на набуття у власність земельної ділянки площею 0,2829 га, яка розташована за адресою: Львівська обл., м.Борислав, вул. Тернавка, 13, кадастровий №4610300000:03:020:0163, а не право власності на таку. Право власності на спірну земельну ділянку у нього виникне з моменту оформлення цього права та його реєстрації відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».
Відтак враховуючи, що позивач являється лише володільцем майнових прав на спірну земельну ділянку, а не її власником, правильним є висновок місцевого господарського суду про необґрунтованість заявленого позову про визнання права власності на підставі ст. 392 ЦК України.
Як вже зазначалося, у ст. 392 ЦК України йдеться не про виникнення, а саме про підтвердження наявного у позивача права власності, набутого раніше на законних підставах та підтвердженого документом, який засвідчує це право.
Беручи до уваги те, що в позивача відсутні належні документи, які підтверджують право власності на спірну земельну ділянку (нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу земельної ділянки; державний акт на право власності на землю, виданий позивачу; витяг з Державного земельного реєстру про земельну ділянку з якого б вбачалося факт реєстрації його права власності на землю), судом першої інстанції правильно відмовлено в задоволенні позову, що узгоджується з правовим висновком викладеним в постанові Верховного Суду України від 06.07.2016 р. у справі № 3-576гс16.
При цьому, відповідно до правових позицій Верховного Суду України, викладених в постановах від 6 лютого 2012 р. у справі № 3-2гс12; від 6 лютого 2012 р. у справі № 3-4гс12; від 6 лютого 2012 р. у справі № 3-5гс12; від 13 лютого 2012 р. у справі № 3-3гс12; від 13 лютого 2012 р. у справі № 3-6гс12 , що згідно з ст. 392 ЦК власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.
Як встановлено судами, відповідач здійснює оформлення права користування чи право власності на землю за наявності необхідних документів. У зв'язку з цим відмова зазначеного органу в оформленні права власності на об'єкти нерухомого майна з підстав ненадання усіх необхідних документів не є оспорюванням чи невизнанням права власності позивача на спірну землю.
Окрім цього, як вже встановлено судами, заявляючи даний позов до ОСОБА_3 міської ради як відповідача, позивач стверджує, що нею оспорюється його право власності на спірну земельну ділянку. Як доказ такого оспорювання позивач покликається на лист.
В листі відповідача №3-18/1913 від 05.08.2016р., яким було відмовлено позивачу в затвердженні технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж в натурі для передачі у власність земельної ділянки на вул. Тернавка, 13 у м. Бориславі та порекомендовано звернутися до суду про визнання за ним права власності на земельну ділянку на вул.Тернавка, 13 в м. Бориславі, оскільки згідно ст.12 ЗК України міська рада вправі розпоряджатися землями комунальної власності, а спірна земельна ділянка перебуває у власності ТОВ «Славутич-Петрол».
Однак, судом першої інстанції правильно оцінено, що цей лист не є підтвердженням наявності спору про право цивільне між позивачем та відповідачем, що підлягає захисту в суді на підставі ст.392 ЦК України.
Таким чином, доводи апеляційної скарги не спростовують правильність висновків суду першої інстанції про відсутність спору між позивачем і відповідачем про право цивільне, що підлягає захисту в судовому порядку на підставі ст. 392 ЦК України.
Відповідно до ч. 5 ст. 78 ГПК України, у разі визнання відповідачем позову господарський суд приймає рішення про задоволення позову за умови, що дії відповідача не суперечать законодавству або не порушують прав і охоронюваних законом інтересів інших осіб, а тому спростовуються доводи апелянта про те, що визнання відповідачем позову, що є автоматичною підставою для задоволення позову.
Доводи апелянта про порушення ст. 82 ГПК України, оскільки суд першої інстанції оголосив рішення без виходу до нарадчої кімнати, спростовуються наявним в матеріалах справи протоколом судового засідання від 29.06.2017 (а.с. 81), на який апелянт зауважень не заявляв та в якому зазначено про вихід суду до нарадчої кімнати.
Відповідно до статті 33 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу.
Відповідно до статті 34 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Відповідно до статті 43 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.
Відповідно до ч. 1 ст. 49 ГПК України, у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Таким чином, з урахуванням вищенаведеного, апеляційний господарський суд вирішив залишити судовий збір за апелянтом.
Керуючись ст.ст. 99, 101, 103, 105 ГПК України, Львівський апеляційний господарський суд,
апеляційну скаргу публічного акціонерного товариства «Укрнафта» б/н від 12.07.2017 залишити без задоволення.
Рішення господарського суду Львівської області від 29.06.2017 у справі № 914/904/17 залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку.
Матеріали справи повернути в місцевий господарський суд.
Головуючий-суддя: Бойко С.М.
Судді: Бонк Т.Б.
ОСОБА_1
Повний текст постанови виготовлено 09.10.2017