03 жовтня 2017 року Справа № 925/2/17
Вищий господарський суд України у складі: суддя Селіваненко В.П. - головуючий (доповідач), судді Палій В.В. і Студенець В.І.
розглянув касаційну скаргу публічного акціонерного товариства "Азот", м. Київ (далі - ПАТ "Азот"),
на рішення господарського суду Черкаської області від 23.02.2017 та
постанову Київського апеляційного господарського суду від 20.06.2017
зі справи № 925/2/17
за позовом Національного антикорупційного бюро України, м. Київ (далі - НАБУ),
до: ПАТ "Азот";
публічного акціонерного товариства "Черкасиобленерго", м. Черкаси (далі - ПАТ "Черкасиобленерго"),
про визнання угоди недійсною,
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача - державне підприємство "Енергоринок", м. Київ (далі - ДП "Енергоринок").
Судове засідання проведено за участю представників:
НАБУ - Майстренка О.М.,
ПАТ "Азот" - Вєдєрнікової О.С.,
ПАТ "Черкасиобленерго" - не з'яв.,
ДП "Енергоринок" - Гаркуші В.В., Зарицького О.А.
За результатами розгляду касаційної скарги Вищий господарський суд України
Позов було подано про визнання недійсною угоди у формі заяви ПАТ "Азот" про зарахування зустрічних однорідних вимог від 03.08.2016 № 202-09/51 (далі - оспорювана угода, оспорюваний правочин).
Рішенням господарського суду Черкаської області від 23.02.2017 (суддя Грачов В.М.), залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 20.06.2017 (колегія суддів у складі: Буравльов С.І. - головуючий, Зеленін В.О. і Андрієнко В.В.): позов задоволено; оспорювану угоду визнано недійсною; з ПАТ "Азот" стягнуто на користь НАБУ 689 грн. витрат зі сплати судового збору; з ПАТ "Черкасиобленерго" стягнуто на користь НАБУ таку ж суму зазначених витрат.
У касаційній скарзі до Вищого господарського суду України ПАТ "Азот" просить скасувати оскаржувані рішення та постанову попередніх судових інстанцій з даної справи і прийняти нове рішення, яким у позові відмовити, а судові витрати покласти на НАБУ. Скаргу з посиланням на положення Конституції України, Кримінального процесуального кодексу України, Цивільного кодексу України, Господарського кодексу України, Законів України "Про Національне антикорупційне бюро України", "Про управління об'єктами державної власності", "Про електроенергетику", Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) мотивовано прийняттям згаданих судових рішень з порушенням норм матеріального і процесуального права.
У відзиві на касаційну скаргу ПАТ "Черкасиобленерго" заперечує проти доводів скаржника, зазначаючи про їх безпідставність та необґрунтованість і про свою згоду з оскаржуваними судовими рішеннями, та просить останні залишити без змін, а в задоволенні скарги відмовити.
Від інших учасників судового процесу відзиви на касаційну скаргу не надходили.
Учасників судового процесу відповідно до статті 1114 ГПК України належним чином повідомлено про час і місце розгляду касаційної скарги.
Перевіривши на підставі встановлених попередніми судовими інстанціями фактичних обставин справи правильність застосування ними норм матеріального і процесуального права, Вищий господарський суд України дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги з огляду на таке.
Судові інстанції у розгляді справи виходили з таких обставин та висновків.
24.05.2005 відкрите акціонерне товариство (далі - ВАТ) "Черкасиобленерго" як постачальник електричної енергії (далі - електроенергія) і ВАТ "Азот" як споживач уклали договір постачання електроенергії № 524-213/24 (далі - Договір № 524-213/24), за яким постачальник електроенергії постачає останню споживачу, а споживач оплачує постачальнику вартість електроенергії та здійснює інші платежі згідно з умовами цього договору та додатками до договору, що є його невід'ємними частинами.
У подальшому ВАТ "Черкасиобленерго" та ВАТ "Азот" були перейменовані на, відповідно, ПАТ "Черкасиобленерго" та ПАТ "Азот".
Згідно з умовами Договору № 524-213/24:
- постачальник зобов'язується постачати споживачу електроенергію як різновид товару в обсягах, визначених відповідно до розділу 5 та з урахуванням вимог розділу 6 цього договору (пункт 2.1.2);
- споживач зобов'язується сплачувати постачальнику вартість електроенергії згідно з умовами додатків "Порядок розрахунків" та "Графік зняття показів засобів обліку електричної енергії" (пункт 2.2.3);
- цей договір набирає чинності з дня його підписання і діє до 31.12.2005. Договір вважається продовженим на кожний наступний календарний рік, якщо за місяць до закінчення терміну дії договору жодною із сторін не буде заявлено про припинення його дії або перегляд його умов (пункт 9.4).
На підставі пункту 9.4 зазначеного договору строк дії останнього щорічно продовжувався протягом 2005 - 2016 років.
За поставлену ПАТ "Черкасиобленерго" на виконання Договору № 524-213/24 у січні-лютому 2016 року активну електроенергію, закуплену на оптовому ринку електроенергії, ПАТ "Азот" не сплатило ПАТ "Черкасиобленерго": за січень 2016 року - 31 617 329,14 грн. та за лютий того ж року - 18 382 670,86 грн., разом - 50 000 000 грн., що визнано й представниками названих підприємств у засіданні місцевого господарського суду.
30.06.2016 ПАТ "Азот" як позикодавець і ПАТ "Черкасиобленерго" як позичальник уклали договір про надання безвідсоткової поворотної фінансової допомоги № 224-304, відповідно до якого (пункти 2.1, 4.2 цього договору) розмір фінансової допомоги становить 50 000 000 грн., а строк її повернення - до 29.07.2016.
ПАТ "Черкасиобленерго" безвідсоткову поворотну фінансову допомогу (далі - БПФД) у зазначеній сумі отримало на свій поточний рахунок із загальним режимом використання коштів і в строк 29.07.2016 не повернуло її ПАТ "Азот".
ПАТ "Азот" своєю заявою від 03.08.2016 № 202-09/51, адресованою ПАТ "Черкасиобленерго", заявило про зарахування зустрічних однорідних вимог, а саме вимоги ПАТ "Азот" до ПАТ "Черкасиобленерго" про повернення БПФД у сумі 50 000 000 грн. і вимоги ПАТ "Черкасиобленерго" до ПАТ "Азот" про оплату боргу за поставлену у січні-лютому 2016 року активну електроенергію в сумі 50 000 000 грн. та про припинення зобов'язань між цими особами щодо сплати одна одній вказаної суми коштів.
ПАТ "Черкасиобленерго" отримало згадану заяву 03.08.2016, і після цієї дати отримані від ПАТ "Азот" кошти БПФД у сумі 50 000 000 грн. на свій рахунок із спеціальним режимом використання, передбачений для розрахунків споживачів за поставлену їм електроенергію, не перевело, ПАТ "Азот" їх не повернуло і не оскаржило вказане зарахування зустрічних однорідних вимог у судовому порядку.
Зазначені обставини визнали й підтвердили в засіданні місцевого господарського суду представники відповідачів у справі.
Предметом спору в останній є вимога НАБУ до ПАТ "Черкасиобленерго" і ПАТ "Азот" про визнання недійсною угоди у формі заяви ПАТ "Азот" про зарахування зустрічних однорідних вимог від 03.08.2016 № 202-09/51 з підстав суперечності її вимогам Закону України "Про електроенергетику", Правилам користування електричною енергією (далі - ПКЕЕ), а також інтересам держави і суспільства.
Зарахуванням між відповідачами у справі зустрічних однорідних вимог за згаданою заявою ПАТ "Азот" як дія цього товариства, внаслідок якої припиняються зобов'язання обох відповідачів, є одностороннім правочином у розумінні статті 202 Цивільного кодексу України, для вчинення якого достатньо такої заяви.
Внаслідок такого зарахування відповідачі зі справи обійшли (проігнорували, не виконали) вимоги Закону України "Про електроенергетику" і ПКЕЕ щодо оплати поставленої електроенергії виключно шляхом перерахування коштів споживачем на поточний рахунок із спеціальним режимом використання енергопостачальника і фактично провели розрахунки за поставлену електроенергію в іншому форматі, без використання поточного рахунку із спеціальним режимом використання енергопостачальника, й тим самим уникнули перерахування коштів з такого поточного рахунку за відповідним алгоритмом оптового ринку електроенергії, що в силу статті 26 названого Закону не вважається оплатою спожитої ПАТ "Азот" у січні - лютому 2016 року електроенергії.
Здійснене за заявою ПАТ "Азот" від 03.08.2016 № 202-09/51 зарахування зустрічних однорідних вимог як односторонній правочин суперечить вимогам статей 15, 151, 26 Закону України "Про електроенергетику" і пункту 6.3 ПКЕЕ, затверджених постановою Національної комісії з питань регулювання електроенергетики (НКРЕ) від 31.07.1996 № 28 (з подальшими змінами), зареєстрованих у Міністерстві юстиції України 02.08.1996 за № 417/1442.
Із змісту названого Закону випливає, що встановлений ним порядок розрахунків за закуплену на оптовому ринку електроенергію спрямований на забезпечення стабільного фінансового стану електроенергетики, відповідальності суб'єктів електроенергетики та споживачів за порушення цього порядку, забезпечення надійного (безперебійного) постачання споживачам електроенергії і енергетичної безпеки як складових економічних основ держави України, у чому безперечно є інтерес держави і суспільства. Отже, порушення відповідачами зі справи встановленого цим Законом і ПКЕЕ порядку розрахунків за поставлену електроенергію не відповідає інтересам держави і суспільства щодо забезпечення стабільного фінансового стану електроенергетики і відповідальності суб'єктів електроенергетики та споживачів за порушення цього порядку, забезпечення надійного (безперебійного) постачання споживачам електроенергії і енергетичної безпеки України.
Завідомо суперечна інтересам держави і суспільства мета вчинення одностороннього правочину щодо зарахування зустрічних однорідних вимог і його наслідки полягала в тому, щоб обійти встановлений Законом України "Про електроенергетику" і ПКЕЕ порядок оплати поставленої електроенергії, оплатити її без використання передбаченого цим порядком рахунку із спеціальним режимом використання енергопостачальника і тим самим уникнути перерахування коштів з такого поточного рахунку за відповідним алгоритмом оптового ринку електроенергії та залишити усю отриману ПАТ "Черкасиобленерго" суму коштів фінансової допомоги у своєму розпорядженні, що призвело до неотримання іншими учасниками оптового ринку електроенергії України своїх частин від цієї суми коштів згідно з алгоритмом.
При цьому відповідачі зі справи усвідомлювали або повинні були усвідомлювати протиправність зарахування зустрічних однорідних вимог у спірних правовідносинах і суперечність його мети інтересам держави та суспільства і прагнули настання таких наслідків.
НАБУ звернулося з позовом у даній справі не для захисту власних (як юридичної особи) прав та інтересів, а на захист інтересів держави і суспільства.
НАБУ обґрунтувало позов необхідністю попередження, виявлення, припинення та запобігання вчиненню корупційного правопорушення, ознаки якого воно вбачало у спірних правовідносинах при здійсненні досудового розслідування у кримінальному провадженні № 52016000000000236 з попередньою правовою кваліфікацією за частиною п'ятою статті 191 Кримінального кодексу України.
З даним висновком суд касаційної інстанції погоджується, а доводи касаційної скарги його не спростовують.
Причиною спору в даній справі стало питання про наявність або відсутність підстав для задоволення позовних вимог про визнання недійсною оспорюваної угоди.
Попередні судові інстанції, керуючись приписами статей 202, 203, 215, 228 Цивільного кодексу України, статті 207 Господарського кодексу України, статей 15, 151, 26 Закону України "Про електроенергетику" та пункту 6.3 ПКЕЕ, статті 17 Закону України "Про Національне антикорупційне бюро України", з'ясувавши обставини, пов'язані з суперечністю оспорюваної угоди згаданим нормам Закону України "Про електроенергетику" і ПКЕЕ та з наявністю у НАБУ права на звернення з позовом про визнання цієї угоди недійсною, дійшли кінцевого висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог.
З даним висновком суд касаційної інстанції погоджується, а доводи касаційної скарги його не спростовують.
Так, згідно з пунктом 13 частини першої статті 17 Закону України "Про Національне антикорупційне бюро України" НАБУ та його працівникам для виконання покладених на них обов'язків надається право за наявності підстав, передбачених законом, подавати до суду позови про визнання недійсними угод у порядку, встановленому законодавством України.
Отже, наведена норма пов'язує реалізацію передбаченого нею права з виконанням саме обов'язків НАБУ, визначених у статті 16 названого Закону, а не його завдань, про які йдеться у частині другій статті 1 того ж Закону (що на неї посилається скаржник), причому ця остання стаття, як випливає з її назви, регулює статус НАБУ, а не питання обов'язків НАБУ та/або його працівників.
Статтею ж 16 Закону України "Про Національне антикорупційне бюро України" до обов'язків НАБУ віднесено, зокрема, здійснення досудового розслідування кримінальних правопорушень, віднесених законом до його підслідності, та проведення досудового розслідування інших кримінальних правопорушень у визначених законом випадках.
При цьому попередніми судовими інстанціями з'ясовано та не заперечується скаржником наявність досудового розслідування, здійснюваного НАБУ, у згаданому кримінальному провадженні з попередньою правовою кваліфікацією за частиною п'ятою статті 191 Кримінального кодексу України.
Попередні судові інстанції також послалися на положення частини другої статті 1 ГПК України, згідно з яким у випадках, передбачених законодавчими актами України, до господарського суду мають право звертатися, зокрема, державні органи (до яких належать і НАБУ).
Системний аналіз наведених законодавчих положень у сукупності із з'ясованими судами обставинами справи свідчить про правильність висновку названих судових інстанцій щодо наявності у НАБУ права на звернення з позовом у даній справі.
Що ж до питань, пов'язаних із застосуванням частини п'ятої статті 216 Кримінального процесуального кодексу України (у зв'язку з посиланням скаржника на розмір державної частки у статутних капіталах названих ним підприємств), то їх вирішення не належало до повноважень (компетенції) господарських судів. Якщо у скаржника були підстави вважати, що досудове розслідування в даному випадку не мало здійснюватися працівниками НАБУ, він міг оскаржити їх дії у порядку, встановленому законом. А оскільки на час розгляду даної справи попередніми судовими інстанціями згадане кримінальне провадження тривало (протилежного скаржником у місцевому і апеляційному судах не доведено), то господарські суди правомірно врахували цей факт у прийнятті рішення та постанови зі справи.
Наведені в касаційній скарзі міркування скаржника щодо понять "припинення зобов'язання", "виконання зобов'язання" та їх співвідношення (нетотожності одне одному) не мають стосунку до розгляду даної справи, в якій ідеться тільки про визнання оспорюваного правочину недійсним. Справді, як зазначає скаржник, "нормами ст.ст. 151, 26 Закону України "Про електроенергетику" не передбачені положення щодо заборони припинення зобов'язань шляхом зарахування однорідних вимог". Проте, як з'ясовано попередніми судовими інстанціями і не спростовано скаржником, норми названого Закону і ПКЕЕ визначають певний, чітко встановлений порядок оплати поставленої електроенергії, дотримання якого - якби його було в даному разі дотримано відповідачами - виключало застосування того механізму (з використанням оспорюваного правочину), до якого вдалися відповідачі зі справи.
Всупереч доводам скаржника, стаття 228 Цивільного кодексу України, так само як і стаття 207 Господарського кодексу України, НЕ містять припису щодо обов'язкового встановлення умислу (наміру) сторін (сторони) правочину (господарського договору) "на незаконний результат" виключно під час розслідування кримінальної справи і розгляду її в суді або у момент винесення постанови про адміністративне правопорушення, так само як НЕ містять і положення про те, що доказом вини обов'язково має бути вирок суду у кримінальній справі, і що в іншій спосіб та іншими доказами наявність такого умислу (вини у формі умислу) чи наміру судом встановлюватися не може, у тому числі в розгляді господарської справи.
Як зазначає скаржник, "питання реституції судами попередніх інстанцій не вирішено", що, на його думку, "свідчить про поверхневий розгляд справи". Зі змісту оскаржуваних судових рішень та інших матеріалів справи, в тому числі позовної заяви, не вбачається, щоб у даній справі заявлялися відповідні позовні вимоги. Водночас закон не покладав на суди обов'язку (як вказується у касаційній скарзі) "з власної ініціативи, керуючись власними переконаннями і матеріалами справи визначити, які саме наслідки недійсності правочину (заяви про зарахування зустрічних однорідних вимог) мають бути застосованими до ПАТ "Азот" та ПАТ "Черкасиобленерго". Натомість, як зазначено в останньому абзаці підпункту 2.13 пункту 2 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 № 11 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними", у вирішенні питання про застосування передбачених законом наслідків недійсності правочину, який є оспорюваним (а не нікчемним), господарському суду слід виходити зі змісту позовних вимог. Якщо спір з приводу таких наслідків між сторонами відсутній, у господарського суду немає правових підстав зобов'язувати їх вчиняти дії, прямо передбачені законом, зокрема частиною першою статті 216 Цивільного кодексу України, частиною другою статті 208 Господарського кодексу України.
Водночас якщо скаржник вважав за необхідне застосувати наслідки визнання оспорюваного правочину недійсним, то він не позбавлений був права та можливості, за наявності підстав, самостійно звернутися до суду з відповідним позовом.
З приводу посилання скаржника на частину третю статті 35 ГПК України та, в зв'язку з цим, - на рішення господарського суду Черкаської області від 07.12.2016 у справі № 925/965/16 (за позовом ПАТ "Черкасиобленерго" до ПАТ "Азот" та приватного акціонерного товариства "Холдингова компанія "Енергомережа" про стягнення 1 276 177 255,52 грн.) слід зазначити таке.
Згідно із згаданою нормою ГПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, крім встановлених рішенням третейського суду, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.
При цьому наведені скаржником витяги (цитати) із зазначеного рішення господарського суду Черкаської області стосуються, за своїм правовим змістом, не встановлення обставин (фактів) як таких, а здійснення названим судом загальної правової оцінки обставин вказаної справи. Преюдиціальне ж значення процесуальним законом надається саме обставинам, встановленим судовим рішенням, а не правовій оцінці таких обставин, здійснених іншим судом. Аналогічну правову позицію викладено і в підпункті 2.6 пункту 2 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.2011 № 18 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції" (з подальшими змінами).
Таким чином, наведені у касаційній скарзі доводи не належать до тих підстав, з якими процесуальне законодавство пов'язує можливість прийняття рішення про скасування оскаржуваного судового акта.
Керуючись статтями 1119, 11111 ГПК України, Вищий господарський суд України
Рішення господарського суду Черкаської області від 23.02.2017 та постанову Київського апеляційного господарського суду від 20.06.2017 зі справи № 925/2/17 залишити без змін, а касаційну скаргу публічного акціонерного товариства "Азот" - без задоволення.
Суддя В. Селіваненко
Суддя В. Палій
Суддя В. Студенець