27 вересня 2017 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду м. Києва у складі:
головуючого - судді Гаращенка Д.Р.
суддів Невідомої Т.О., Пікуль А.А.
при секретарі Дука В.В.
розглянувши у судовому засіданні справу, за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Печерського районного суду м. Києва від 18 серпня 2016 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «Ваш авто» про стягнення авансового платежу,
У лютому 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ТОВ «Лізингова компанія «Ваш Авто» про стягнення авансового платежу, в якому просив стягнути з відповідача на його користь сплачений ним авансовий платіж у розмірі 40 000 грн.
Свої вимоги обґрунтовував тим, що 14.09.2015 року між ним та відповідачем було укладено Договір фінансового лізингу № 000967, предметом якого був транспортний засіб, а саме, автомобіль «КІА RIO», об'єм двигуна 1,4 л бензин, привід 2 WD, Тип КПП 4АТ, за ціною 198 450 грн. Того ж дня, на вимогу відповідача, ним було сплачено авансовий платіж у розмірі 40 000 грн. 18.09.2015 року позивач звернувся із заявою до відповідача про розірвання Договору та повернення авансового платежу, оскільки в силу певних об'єктивних обставин у Позивача відпала необхідність у придбанні вказаного транспортного засобу. Проте, жодної офіційної відповіді від відповідача на свою заяву позивач не отримав, а менеджер у телефонній розмові повідомив, що авансовий платіж залишається у відповідача і поверненню не підлягаю.
Позивач вважав наявними підстави для повернення сплачених коштів, посилаючись на те, що оскільки договору, який би за своєю формою та змістом відповідав вимогам закону, між сторонами укладено не було, а вони лише домовилися укласти такий договір у майбутньому, то передана однією зі сторін грошова сума є авансом, який підлягає поверненню.
В позові позивач посилався на правову позицію Верховного Суду України за результатами розгляду Судовою палатою у цивільних справах Верховного Суду України 13.02.2013 року аналогічної цивільної справи № 6-176цс12 та на положення ст. 570 ЦК України, як на підставу для задоволення позову.
Справа № 757/3976/16
№ апеляційного провадження: 22-ц/796/9809/2017
Головуючий у суді першої інстанції: Гладун Х.А.
Доповідач у суді апеляційної інстанції: Гаращенко Д.Р.
Заочним рішенням Печерського районного суду м. Києва від 18 серпня 2016 року позов задоволено частково.
Стягнуто з відповідача на користь позивача 24 000 грн. та судовий збір у розмірі 330,72 грн.
Не погоджуючись з заочним рішенням суду першої інстанції, представник позивача подала апеляційну скаргу, у якій, посилаючись на його незаконність і необґрунтованість, неповне з'ясування судом обставин справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення судом норм матеріального та процесуального законодавства, просила рішення скасувати та ухвалити нове про задоволення позову в повному обсязі.
В обґрунтування заявлених вимог апелянт посилалася на те, що суд першої інстанції не врахував, що положення договору за яким одна сторона утримує кошти та не має ризиків щодо невиконання договору нею, є несправедливою та суперечить положенням Закону України «Про захист прав споживачів».
Також апелянт посилається на те, що договір між сторонами не був нотаріально посвідчений, а тому є нікчемним.
Особи, які беруть участь у справі, у судове засідання не з'явилися, були належним чином повідомлені про день, час та місце апеляційного розгляду. Колегія суддів вважає за можливе розглянути справу, на підставі ч. 2 ст. 305 ЦПК України, у їх відсутності.
Вислухавши доповідь судді-доповідача, вивчивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів прийшла до наступного висновку.
Судом першої інстанції встановлено, що 14.09.2015 року між сторонами було укладено договір фінансового лізингу № 000967.
Згідно 4.2 ст. 1 Закону України «Про фінансовий лізинг» за договором фінансового лізингу лізингодавець зобов'язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі).
За умовами вищевказаного договору Відповідач взяв на себе зобов'язання придбати предмет лізингу (транспортний засіб автомобіль «КІА RIO», об'єм двигуна 1,4 л бензин, привід 2 WD, Тип КПП 4АТ), у власність та передати предмет лізингу у користування Лізингоодержувачу (Позивачеві) на строк та на умовах, передбачених договором. Предмет лізингу є власністю лізингодавця (пункти 1.1, 1.3, 1.6).
Судом також встановлено, що позивач укладення Договору та його підписання не заперечує, і розпочав виконання його умов, а також ініціював його розірвання, тим самим визнавши сам факт укладення договору.
Згідно п. 9.1. авансовий платіж - це обов'язковий платіж, що складає частину від вартості Предмета лізингу в розмірі 50%, який сплачується Лізингоодержувачем на користь Лізингодавця на умовах договору до моменту передачі предмета лізингу. Повернення авансового платежу відбувається на умовах та у порядку, Передбаченими Договором.
14.09.2015 року на виконання умов договору, позивачем на користь відповідача згідно квитанції сплачено 40000,00 грн. авансованого платежу.
Умовами п.п. 12.1, 12.3 вказаного договору між сторонами узгоджено, що Лізингоодержувач, який сплатив адміністративний платіж, частково або повністю сплатив авансовий внесок та не отримав транспортний засіб має право розірвати даний договір за власним бажанням, про що повідомити Лізингодавця у письмовій формі з чітким волевиявленням щодо розірвання договору, шляхом направлення відповідного листа рекомендованою кореспонденцією на адресу лізингодавця та надати реквізити особистого банківського рахунку для здійснення такого повернення. У строк, встановлений чинним законодавством, Лізингодавець розглядає заяву Лізингоодержувача та надає письмову відповідь, в якій повідомляє про розірвання договору та про наслідки його розірвання. В такому випадку поверненню підлягає 60% від сплаченого авансового платежу та/або частини авансових платежів, 40% Лізингодавець утримує в якості штрафу за дострокове розірвання договору. Адміністративний платіж в такому випадку поверненню не підлягає. Максимальний строк повернення грошових коштів згідно п. 12.1 становить 30 банківських днів з моменту отримання Лізингодавцем заяви Лізингоодержувача про розірвання даного Договору із зазначенням повних власних банківських реквізитів, згідно яких повинні бути перераховані грошові кошти.
18.09.2015 року Позивач звернувся до Відповідача із заявою про розірвання Договору та повернення грошових коштів на власні банківські реквізити.
Вказана заява Позивача отримана Відповідачем 21.09.2015 р. за вх. № 460.
Враховуючи те, що в судовому засіданні знайшла своє підтвердження та обставина, що Відповідачем порушено передбачений договором фінансового лізингу від 14.09.2015 року № 000967 порядок та строк повернення авансового платежу в разі його розірвання за ініціативою Лізингоодержувача, на умовах, визначених п.п. 12.1, 12.3 договору, позовні вимоги є частково обґрунтованими та підлягають задоволенню в цій частині.
Таким чином з Відповідача на користь Позивача підлягає стягненню авансовий платіж в розмірі 60% від 40000,00 грн., що дорівнює 24000,00 грн.
Задовольняючи частково позов, суд першої інстанції виходив з того, що відповідачем порушено передбачений договором фінансового лізингу від 14.09.2015 року № 000967 порядок та строк повернення авансового платежу в разі його розірвання за ініціативою Лізингоодержувача, на умовах, визначених п.п. 12.1, 12.3 договору, а тому позовні вимоги є частково обґрунтованими та з Відповідача на користь Позивача підлягає стягненню авансовий платіж в розмірі 60% від сплаченої суми.
Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, виходячи з наступного.
Згідно зі ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; як розподілити між сторонами судові витрати; чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову.
Зазначеним вимогам закону рішення суду першої інстанції відповідає, оскільки суд першої інстанції забезпечив повний та всебічний розгляд справи на основі наданих сторонами доказів та в межах заявлених вимог, правильно встановив обставини справи і ухвалив законне та обґрунтоване рішення.
Колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги з посиланням на невідповідність умов договору положенням Закону України «Про захист прав споживачів», виходячи з наступного.
Згідно ч.1 ст.11 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.
Відповідно до положень ч.3 ст.10 та ч.ч.1,4 ст. 60 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.
Згідно ч.4 ст.60 ЦПК України, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Відповідно до положень ст.10 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.
Згідно ч.1 ст.15 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
З викладених норм права вбачається, що кожна сторонами сама обирає стратегію захисту своїх прав, а суд розглядає справи виключно в межах заявлений сторонами вимог.
Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції правильно розглянув справу, з урахуванням тих вимог, які були заявлені позивачем.
Звернувшись до суду з позовом, ОСОБА_1 просив повернути йому авансовий платіж, виключно з підстав положень ст. 570 ЦК України, з посиланнями на правовий висновок Верховного Суду України в постанові від 13.02.2013 року у справі № 6-176цс12 та з посиланням на те, що сторони лише домовилися укласти договір лізингу у майбутньому.
Відповідно до ч.1 ст.303 ЦПК України, під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Позивачем не заявлялися в суді першої інстанції вимоги про визнання частини договору недійсною, на підставі положень Закону України «Про захист прав споживачів» про несправедливі умови договору, а тому колегія суддів не в праві надавати оцінку вказаним доводам під час апеляційного перегляду даної справи, що не позбавляє можливості позивача звернутися до суду першої інстанції з іншим позовом, за вказаних підстав.
Це стосується і доводів апелянта про нікчемність договору із застосування наслідків нікчемності правочину, оскільки дані обставини не заявлялися позивачем та не перевірялися судом першої інстанції.
Що стосується заявлених підстав для задоволення позову у суді першої інстанції, то суд правильно вказав, що помилковими та такими, що не заслуговують на увагу є доводи позивача, що до даних правовідносин слід застосовувати правову позицію, прийняту Верховним Судом України за результатами розгляду Судовою палатою у цивільних справах Верховного Суду України 13.2.2013 року у цивільній справі № 6-176цс12, оскільки умови договору фінансового лізингу від 14.09.2015 року № 000967, укладеного між сторонами, не свідчать що його укладено як передумову укласти основний договір у майбутньому.
Інших доводів щодо незаконності та необґрунтованості рішення суду першої інстанції апеляційна скарга не містить.
Враховуючи викладене, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог у суді першої інстанції, колегія суддів прийшла до висновку, що заочне рішення Печерського районного суду м. Києва від 18 серпня 2016 року є обґрунтованим та таким, що ухвалене з дотриманням норм законодавства. Доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, на законність рішення суду першої інстанції не впливають.
Керуючись ст.ст. 218, 303, 304, 317, 319 ЦПК України, колегія суддів,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилити.
Заочне рішення Печерського районного суду м. Києва від 18 серпня 2016 року залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення, однак може бути оскаржена протягом 20 днів з дня набрання нею законної сили безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.
Головуючий
Судді