26 вересня 2017 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду м. Києва у складі:
головуючого - судді Гаращенка Д.Р.
суддів Невідомої Т.О., Пікуль А.А.
при секретарі Дука В.В.
розглянувши у судовому засіданні справу, за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 28 липня 2017 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Київської міської ради, Відкритого акціонерного товариства «Дарницький комбінат будівельних матеріалів і конструкцій» про визнання договору оренди земельної ділянки недійсним,
У січні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до Київської міської ради, Відкритого акціонерного товариства «Дарницький комбінат будівельних матеріалів і конструкцій» про визнання договору оренди земельної ділянки недійсним в якому, з уточненням, просила визнати недійсним договір оренди земельної ділянки укладений між Київською міською радою та Відкритим акціонерним товариством «Дарницький комбінат будівельних матеріалів і конструкцій» від 21 березня 2006 року під № 66-6-00328.
Справа № 755/525/17-ц
№ апеляційного провадження: 22-ц/796/9865/2017
Головуючий у суді першої інстанції: Гончарук В.П.
Доповідач у суді апеляційної інстанції: Гаращенко Д.Р.
Свої вимоги обґрунтовувала тим, що договір оренди земельних ділянок укладений між Київською міською радою та Відкритим акціонерним товариством «Дарницький комбінат будівельних матеріалів і конструкцій» від 21 березня 2006 року під № 66-6-00328, було укладено з порушенням ст. 15 Закону України «Про оренду землі» в редакції, що діяла на момент укладення даного договору та постанови Кабінету Міністрів України від 03.03.2004 року за № 220, про затвердження типового договору оренди землі.
Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 28 липня 2017 року у задоволенні позову відмовлено.
Не погоджуючись із вказаним рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, у якій, посилаючись на його незаконність і необґрунтованість, невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення норм матеріального та процесуального законодавства, просила рішення скасувати та ухвалити нове про задоволення позову.
В обґрунтування заявлених вимог апелянт посилається на те, що суд першої інстанції не врахував, що положення Закону України «Про оренду землі», в редакції яка діяла на момент укладання договору оренди землі між відповідачами, не передбачали можливість укладання відповідного договору одраз на декілька земельних ділянок, а відповідні зміни відбулися пізніше.
Крім того, суд неправильно вказав, що спірний договір відповідає типовому договору оренди землі, оскільки зміни до нього були внесені тільки 23 листопада 2016 року.
На думку апелянта, вона мала право звернутися до суду з даним позовом, оскільки оскаржуваний правочин суперечить інтересам позивача у сфері земельних відносин та містобудування.
Представник позивача в судовому засіданні апеляційну скаргу підтримав та просив її задовольнити.
Представник відповідача ВАТ «Дарницький комбінат будівельних матеріалів і конструкцій» заперечував проти задоволення апеляційної скарги.
Представники Київської міської ради у судове засідання не з'явилися, були належним чином повідомлені про дату, час та місце розгляду справи, про причину неявки суду не повідомили.
Відповідно до ч. 2 ст. 305 ЦПК України колегія суддів вважає за можливе провести судове засідання за відсутності представника відповідача.
Вислухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників сторін, вивчивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів прийшла до наступного висновку.
Судом першої інстанції було встановлено, що 14 березня 2006 року на підставі п. 22 рішення Київської міської ради від 15.07.2004 року № 419-5/1829, між Київською міською радою та Відкритим акціонерним товариством «Дарницький комбінат будівельних матеріалів і конструкцій» був укладений договір оренди земельних ділянок, посвідчений Приватним нотаріусом київського міського нотаріального округу Рильського Л.С. та зареєстровано в реєстрі за № 499.
Даний договір було зареєстровано в Книзі записів державної реєстрації договорів оренди землі від 21.03.2006 року під № 66-6-00328.
Згідно п. 2.1 вище вказаного договору, об'єктами оренди є земельні ділянки загальною площею 21,5177 га, місце розташування: АДРЕСА_1 у Дніпровському районі м. Києва.
Відповідно до п. 3.1 Договір укладається строком на 15 років.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що оспорюваний правочин був спрямований на реальне настання правових наслідків, крім того рішення Київської міської ради від 15.07.2004 року № 419-5/1829 на підставі якого було укладено договір оренди земельних ділянок від 14 березня 2006 року між Київською міською радою та Відкритим акціонерним товариством «Дарницький комбінат будівельних матеріалів і конструкцій» скасовано не було та прийнято уповноваженим органом в межах повноважень та у спосіб, передбачений законом.
Крім того, суд вважав, що відсутність у ОСОБА_1 порушених цивільних прав чи обов'язків у зв'язку із укладенням спірного договору оренди земельних ділянок не породжує для неї права на захист, тобто права на звернення із цим цивільним позовом.
Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, виходячи з наступного.
Згідно зі ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; як розподілити між сторонами судові витрати; чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову.
Зазначеним вимогам закону рішення суду першої інстанції відповідає, оскільки суд першої інстанції забезпечив повний та всебічний розгляд справи на основі наданих сторонами доказів та в межах заявлених вимог і ухвалив законне та обґрунтоване рішення.
Колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції не взяв до уваги, що положення Закону України «Про оренду землі», в редакції яка діяла на момент укладання договору оренди землі між відповідачами, не передбачали можливість укладання відповідного договору одраз на декілька земельних ділянок, виходячи з наступного.
Так, відповідно до ст.13 Закону України «Про оренду землі» договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.
Згідно, ч.4 ст.15 Закону, договір оренди може передбачати надання в оренду декількох земельних ділянок, що перебувають у власності одного орендодавця (а щодо земель державної та комунальної власності - земельних ділянок, що перебувають у розпорядженні одного органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування).
Дійсно, вказаний закон, на час укладання спірного договору, не передбачав останнього положення, проте й положень про заборону на укладення договору про оренду декількох земельних ділянок Закон України «Про оренду землі» не містив.
Відповідно ч. 1 ст. 15 Закону України «Про оренду землі» істотними умовами договору оренди землі є: об'єкт оренди, місце розташування та розмір земельної ділянки, строк дії договору оренди, орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, форм платежу, строків і порядку її внесення і перегляду та відповідальність за її несплату, умови використання та цільове призначення земельної ділянки, яка передається в оренду, умови збереження стану об'єкта оренди, умови і строки передачі земельної ділянки орендарю, умови повернення земельної ділянки орендодавцю, існуючі обмеження, обтяження, щодо використання земельної ділянки, визначення сторони, яка несе ризик випадкового пошкодження або знищення об'єкта оренди, відповідальність сторін.
Суд першої інстанції правильно вказав, що зазначені істотні умови договору передбачені також Типовим договором оренди землі, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України № 220 від 03 березня 2004 року. Відсутність у договорі оренди земельної ділянки однієї з істотних умов цього правочину відповідно до ч. 2 ст. 15 Закону України «Про оренду землі» та ст. 8 Постанови Кабінету Міністрів України № 2073 від 25 грудня 1998 року «Про затвердження порядку реєстрації договорі оренди землі» є підставою для відмови в державній реєстрації договору оренди землі, а також для визнання договору недійсним. Орган державної реєстрації при проведенні державної реєстрації зобов'язаний перевіряти відповідність змісту договору вимогам чинного законодавства.
Таким чином суд першої інстанції прийшов до правильного висновку, що оспорюваний договір повністю відповідає вимогам ст.15 Закону України «Про оренду землі», а тому підстави для визнання його недійсними відсутні.
Згідно ч.1 ст.11 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.
Відповідно до положень ч.3 ст.10 та ч.1 ст. 60 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.
Відповідно до положень ст.10 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.
Згідно ч.1 ст.15 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
З викладених норм права вбачається, що кожна сторонами сама обирає стратегію захисту своїх прав, а суд розглядає справи тільки в межах заявлений сторонами вимог.
Колегія суддів враховує, що оспорюваний договір був укладений на виконання п. 22 рішення Київської міської ради від 15.07.2004 року № 419-5/1829.
Вказане рішення Київської міської ради на даний час є чинним. Даних про те, що воно скасовано чи оспорюється будь-якою особою, позивачем надано не було.
Також колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги та погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що спірний договір не порушує цивільних прав чи обов'язків ОСОБА_1, а тому не породжує для неї права на захист.
Суд правильно вказав, що оскільки правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів та осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси (частини перша та друга статті З ЦПК), то суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, а якщо були, то вказати, чи є залучений у справі відповідач відповідальним за це.
Згідно ст.ст. 1,3, 15 ЦПК України завданням цивільного судочинства є захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави, що виникають, зокрема, з цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин.
Обов'язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду порушення має бути пальним стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених права чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у звичайних законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб стверджувальне порушення було обґрунтованим. Наведені положення не дозволяють скаржитися щодо законодавства або певних обставин абстрактно, лише тому, що заявники вважають начебто певні положення норм законодавства впливають на їх правове становище.
Судова юрисдикція поширюється не загалом на всі суспільні відносини, а лише на такі, що зрегульовані нормами права, тобто на правовідносини. У свою чергу, неодмінним елементом правовідносин є їх зміст, тобто суб'єктивне право особи та її юридичний обов'язок. Відтак, судовому захисту підлягає суб'єктивне право особи, яке порушується у конкретних правовідносинах.
Порушенням суб'єктивного права особи є створення будь-яких перепон у реалізації нею свого суб'єктивного права, що унеможливлюють одержання особою того, на що вона вправі розраховувати в разі належної поведінки зобов'язаної особи. Так само протиправним є покладення на особу додаткового обов'язку, який не випливає зі змісту конкретних правовідносин за участі цієї особи.
Таким чином, неодмінною ознакою порушення права особи є зміна стану суб'єктивних прав та обов'язків особи, тобто припинення чи неможливість реалізації її права та/або виникнення додаткового обов'язку.
Таким чином, здійснюючи передбачене ст.55 Конституції України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб'єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту. Вирішуючи спір, суд зобов'язаний надати об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.
Тож, якщо особа вважає, що її суб'єктивне право у певних правовідносинах не може бути реалізованим належним чином, або на неї протиправно поклали певний обов'язок, така особа має право звернутися за судовим захистом.
В разі відповідного звернення особи суд повинен розглянути питання щодо наявності порушення суб'єктивного права заявника у конкретних правовідносинах і на підставі цього вирішити спір.
Позивачем не зазначено, які конкретно цивільні права та охоронювані законом інтереси позивача порушені спірним договором оренди земельної ділянки укладеним між Київською міською радою та Відкритим акціонерним товариством «Дарницький комбінат будівельних матеріалів і конструкцій» від 21 березня 2006 року під № 66-6-00328.
Верховний суд України в постанові від 11.05.2016 р. по справі за № 6-806цс16 зазначив, що при вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, передбачених законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене, в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається необхідний спосіб захисту порушеного права, якщо таке порушення відбулося.
Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод призначена для гарантування не теоретичних або примарних прав, а прав практичних та ефективних.
Колегія суддів вважає, що позивач не вказала жодних чітких даних щодо порушення саме її прав, а її доводи є абстрактними, проте відповідно до ч.4 ст.60 ЦПК України, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Враховуючи викладене, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог у суді першої інстанції, колегія суддів прийшла до висновку, що рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 28 липня 2017 року є обґрунтованим та таким, що ухвалене з дотриманням норм законодавства. Доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, на законність рішення суду першої інстанції не впливають.
Керуючись ст.ст. 218, 303, 304, 317, 319 ЦПК України, колегія суддів,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилити.
Рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 28 липня 2017 року залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення, однак може бути оскаржена протягом 20 днів з дня набрання нею законної сили безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.
Головуючий
Судді