Справа № 175/3242/17
(заочне)
18 вересня 2017 року смт. Слобожанське
Дніпропетровський районний суд Дніпропетровської області у складі:
головуючого судді Шабанова А.М.
за участю секретаря Ратушної Л.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_1 Азмін Хамеед про визнання нерухомого майна особистою приватною власністю, -
Позивач ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 Хамеед про визнання нерухомого майна особистою приватною власністю. В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 зазначає, що з 26 грудня 2012 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 Хамеед було укладено шлюб, 11 травня 2017 року заочним рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду міста Дніпропетровська шлюб між позивачем та відповідачем було розірвано, рішення суду набрало законної сили 09 червня 2017 року. Під час перебування у зареєстрованому шлюбі, позивачем, одноособово, 22 жовтня 2015 року було укладено договір купівлі-продажу майнових прав № 182 із Приватним будівельно-монтажним підприємством «Строїтель-П». Відповідно до акту прийому-передачі майнових прав від 22 жовтня 2015 року, позивач прийняла майнові права на квартиру за № 182 в житловому будинку за адресою: м. Дніпропетровськ, вул. Сімферопольська, 2Л. 26 жовтня 2015 року позивачу було видано Свідоцтво про право власності на нерухоме майно індексний номер: 46328698, відповідно до якого вона стала власником квартири №182, по вулиці Сімферопольській, 2Л. Право власності було зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, що підтверджується відповідним Витягом за № 46329522. Також за час перебування у зареєстрованому шлюбі позивачем особисто було придбано земельну ділянку, розташовану у Дніпропетровському районі Дніпропетровської області за адресою: смт.Слобожанське, вул.Висоцького, №34, кадастровий номер:1221455800:02:001:0669, що підтверджується договором купівлі-продажу Серія АЕ № 854785 від 15.07.2015 року. Звертаючись до суду із позовною вимогою про визнання права особистої приватної власності на спірні об'єкти нерухомості, позивач виходять з того, що вона із своєю матір'ю уклала договір позики, що підтверджується борговими розписками, складеними нею власноручно 15.01 2015 року. Відповідно до вказаної розписки позивач отримала квартири від своєї матері - ОСОБА_3 грошові кошти у розмірі 90 000,00 євро (дев'яносто тисяч) для придбання квартири АДРЕСА_1. Позивач використовувала власні кошти під час оплати своїх зобов'язань за договором купівлі-продажу майнових прав № 182 укладеним із Приватним будівельно-монтажним підприємством «Строїтель-П». Цей факт підтверджується відповідними банківськими квитанціями № б/н від. 24.02.2015, 25.02.2015 26.02.2015, 27.02.2015, 02.03.2015, 03.03.2015, 04.03.2015, 05.03.2015, 09.03.2015, 10.03.2015, 11.03.2015, 12.03.2015, 13.03.2015, 16.03.2015, 17.03.2015, 18.03.2015, 19.03.2015, 20.03.2015, 23.03.2015, 24.03.2015, 25.03.2015, 26.03.2015, 22.10.2015 р. На підставі зазначеного позивач вважає за необхідне звернутись до суду із захистом своїх порушених прав.
Позивач та її представник в судове засідання не з'явились, надавши суду заяву про розгляд справи у їх відсутність, позовні вимоги підтримавши у повному обсязі.
Відповідач в судове засідання не з'явився, про причини неявки суд не повідомивши.
Згідно ст. 224 ЦПК України у разі неявки в судове засідання відповідача, який належним чином повідомлений і від якого не надійшло заяви про розгляд справи за його відсутності або якщо повідомлені ним причини неявки визнані неповажними, суд може ухвалити заочне рішення на підставі наявних у справі доказів, якщо позивач не заперечує проти такого вирішення справи. За таких обставин суд вважає можливим розглянути дану цивільну справу у заочному порядку відповідно до вимог Глави 8 Розділу ІІІ ЦПК України.
Відповідно до ч. 2 ст. 197 ЦПК України у разі неявки в судове засідання всіх осіб, які беруть участь у справі, чи в разі якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється судом за відсутності осіб, які беруть участь у справі, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
Суд, дослідивши матеріали справи, оцінивши надані сторонами докази та наведені ними доводи, вважає, що позов підлягає задоволенню в повному обсязі.
З'ясувавши дійсні обставини справи, дослідивши зібрані у справі докази у їх сукупності, вирішуючи спір в межах заявлених позовних вимог, на підставі наданих доказів, судом встановлено такі обставини та відповідні їм правовідносини.
Статтею 3 ЦПК України встановлено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Згідно до ст. 11 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненнями фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
Відповідно до ст.10 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставі своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
Відповідно до ст. 57 ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
За змістом пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року N 475/97-ВР "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів N 2, 4, 7 та 11 до Конвенції", кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Відповідно до ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист цивільних прав та інтересів у разі їх порушення.
Частиною 2 ст. 16 ЦК України визначено, що способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; відшкодування моральної шкоди, тощо.
На підставі ч.ч.1 та 3 ст. 212 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів в їх сукупності.
Судом встановлено, що 26 грудня 2012 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 Хамеед було укладено шлюб, що підтверджується свідоцтвом про шлюб серія І-БК № 209488.
11 травня 2017 року заочним рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду міста Дніпропетровська шлюб між позивачем та відповідачем було розірвано, рішення суду набрало законної сили 09 червня 2017 року.
Під час перебування у зареєстрованому шлюбі, позивачем, одноособово, 22 жовтня 2015 року було укладено договір купівлі-продажу майнових прав № 182 із Приватним будівельно-монтажним підприємством «Строїтель-П». Відповідно до акту прийому-передачі майнових прав від 22 жовтня 2015 року, позивач прийняла майнові права на квартиру за № 182 в житловому будинку за адресою: м. Дніпропетровськ, вул. Сімферопольська, 2Л.
26 жовтня 2015 року позивачці було видано Свідоцтво про право власності на нерухоме майно індексний номер: 46328698, відповідно до якого вона стала власником квартири № 182, по вулиці Сімферопольській, 2Л. Право власності було зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, що підтверджується відповідним Витягом за № 46329522.
Також за час перебування у зареєстрованому шлюбі позивачем особисто було придбано земельну ділянку, розташовану у Дніпропетровському районі Дніпропетровської області за адресою: смт.Слобожанське, вул.Висоцького, № 34, кадастровий номер:1221455800:02:001:0669, що підтверджується договором купівлі-продажу Серія АЕ № 854785 від 15.07.2015 року.
За статтею 60 Сімейного кодексу України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).
Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Водночас, види майна, що є особистою приватною власністю дружини, чоловіка визначені статтею 57 СК України, та ними є: майно, набуте нею, ним до шлюбу; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто; житло, набуте нею, ним за час шлюбу внаслідок його приватизації відповідно до Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду"; земельна ділянка, набута нею, ним за час шлюбу внаслідок приватизації земельної ділянки, що перебувала у її, його користуванні, або одержана внаслідок приватизації земельних ділянок державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, або одержана із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених Земельним кодексом України.
Також, суд приймає до уваги роз'яснення, які містяться в постанові Пленуму Верховного Суду України в пп. 23, 24 постанови від 21 грудня 2007 року №11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановити обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясувати джерело і час його придбання.
Як вбачається з матеріалів справи, позивач із своєю матір'ю уклала договір позики, що підтверджується борговими розписками, складеними нею власноручно 15.01 2015 року. Відповідно до вказаної розписки позивач отримала квартири від своєї матері - ОСОБА_3 грошові кошти у розмірі 90 000,00 євро (дев'яносто тисяч) для придбання квартири АДРЕСА_1.
Позивач використовувала власні кошти під час оплати своїх зобов'язань за договором купівлі-продажу майнових прав № 182 укладеним із Приватним будівельно-монтажним підприємством «Строїтель-П». Цей факт підтверджується відповідними банківськими квитанціями № б/н від. 24.02.2015, 25.02.2015 26.02.2015, 27.02.2015, 02.03.2015, 03.03.2015, 04.03.2015, 05.03.2015, 09.03.2015, 10.03.2015 , 11.03.2015, 12.03.2015, 13.03.2015, 16.03.2015, 17.03.2015, 18.03.2015, 19.03.2015, 20.03.2015, 23.03.2015, 24.03.2015, 25.03.2015, 26.03.2015, 22.10.2015 р.
Вказані обставини беззаперечно підтверджують, що позивач придбавала спірну нерухомість перебуваючи у зареєстрованому шлюбі, але за кошти, що належали їй особисто, отриманих відповідно до договорів позики у своєї матері.
Суд приймає до уваги рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 11.05.2017 р., яким розірвано шлюб між сторонами, встановлено, що шлюбні відносини подружжя фактично припинились з листопада 2014 року, з цього моменту подружжя не вело спільного господарства. Вказана обставина встановлена рішенням суду, та не підлягає доказуванню в порядку ст. 61 ЦПК України, що додатково вказує на належність придбаного майна, яке є предметом спору, позивачу на праві особистої власності, хоч і було придане в шлюбі з відповідачем, так як було придбане після того, як подружжя припинило фактично шлюбні відносини.
Відповідно до статті 61 Цивільного процесуального кодексу України обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.
Суд також враховує правову позицію Верховного Суду України, яка викладена в Постановах, щодо неоднакового застосування норм матеріального права: №6-1568цс16 від 07 грудня 2016 року, №6-846цс16 від 12 жовтня 2016 року, №6-801цс16 від 07 вересня 2016 року, №6-2641цс15 від 16 грудня 2015 року, №6-2333цс15 від 25 листопада 2015 року, які відповідно до ст. 3607 ЦПК України є обов'язковими для судів загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права, а саме.
Статтею 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).
Відповідно до пункту 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй (йому) особисто.
Отже, належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи норму статті 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.
Тобто статус спільної сумісної власності визначається такими критеріями:
1) час набуття майна;
2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття).
Норма статті 60 СК України вважається застосованою правильно, якщо набуття майна відповідає цим чинникам.
У зв'язку з викладеним у разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об'єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане.
Тому, сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об'єктів права спільної сумісної власності подружжя.
Згідно зі ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 ЦПК України.
З урахуванням викладених норм права та правової позиції Верховного Суду України по розгляду аналогічних справ, суд дійшов висновку про обґрунтованість та задоволення позовних вимог ОСОБА_1 щодо визнання особистою приватною власністю на вказану квартиру та земельну ділянку.
Згідно з ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним та обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених такими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно з ч.1 ст. 88 ЦПК України стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати. Якщо позов задоволено частково, судові витрати присуджуються позивачеві пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, а відповідачеві - пропорційно до тієї частини позовних вимог, у задоволенні яких позивачеві відмовлено.
Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат, суд приходить до висновку, щодо стягнення з відповідача на користь позивача сплачений нею судовий збір.
На підставі вищевикладеного, керуючись ст.ст.10, 57-60, 197, 209, 212-215, 224-227 ЦПК України, суд, -
Позовну заяву ОСОБА_1 до ОСОБА_1 Азмін Хамеед про визнання нерухомого майна особистою приватною власністю - задовольнити.
Визнати земельну ділянку, розташовану за адресою: смт. Слобожанське, вул. Висоцького, № 34, кадастровий номер: 1221455800:02:001:0669, особистою приватною власністю ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1).
Визнати квартиру АДРЕСА_2, що у місті Дніпрі особистою приватною власністю ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1).
Стягнути з ОСОБА_2 Хамеед, ІНФОРМАЦІЯ_1 на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1) ІНФОРМАЦІЯ_2 судовий збір у розмірі 1280 грн. 00 коп.
Заочне рішення може бути переглянуто судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача, поданою протягом десяти днів з дня отримання його копії.
У разі залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення заочне рішення може бути оскаржене в загальному порядку, тобто до апеляційного суду Дніпропетровської області через Дніпропетровський районний суд шляхом подачі в десятиденний строк з дня проголошення рішення апеляційної скарги. У цьому разі строк на апеляційне оскарження рішення починає відраховуватися з дати постановлення ухвали про залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення.
Суддя А.М. Шабанов
Провадження № 2/175/1259/17