Справа № 466/7306/16-ц
22 вересня 2017 року Шевченківський районний суд м.Львова
у складі : головуючого-судді Білінської Г.Б.
при секретарі Пірко Д.А.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м.Львові цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ПАТ «ВТБ банк» про визнання кредитного договору, договорів іпотеки недійсними та зобов'язання до вчинення дій ,
ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом, у якому просила визнати недійсним кредитний договір №10.25/07-КД від 27.06.2007 року, укладений між ОСОБА_1 та ПАТ «ВТБ Банк». В ході розгляду справи збільшила свої вимоги та просить окрім вказаної вимоги застосувати правові наслідки недійсності правочину шляхом зарахування всіх сплачених ОСОБА_1 на користь ПАТ «ВТБ Банк» за кредитним договором № 10.25/07-КД від 27.06.2007 року платежів до сум повернення грошових коштів, отриманих за недійсним договором ;визнати недійсними договори іпотеки квартир за адресою: АДРЕСА_1, посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Антоновою В.І. 27.06.2007 року, за реєстровим №4518 та квартири за адресою АДРЕСА_2, посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Антоновою В.І. 27.06.2007 року, за реєстровим №4515; зобовязати приватного нотаріуса Львівського міського нотаріального округу Антонову В.І. зняти заборони відчуження та зареєструвати припинення обтяжень у Державному реєстрі речових прав на квартири у АДРЕСА_3 та АДРЕСА_4.;застосувати правові наслідки недійсності правочину шляхом зарахування всіх сплачених Позивачем на користь ПАТ «ВТБ Банк» за Кредитним договором № 10.25/07-КД від 27.06.2007 року платежів до сум повернення грошових коштів, отриманих за недійсним договором.
В обґрунтування вимог покликається на те, що 27.06.2007 року між ОСОБА_1,та ВАТ «ВТБ Банк» (на даний час ПАТ «ВТБ Банк»), було укладено кредитний договір № 10.25/07-КД, згідно якого банк надав позивачці кредит - грошові кошти у сумі 240 000 дол. США.
Згідно п. 2.5 Кредитного договору оспорюваний Кредитний договір є договором
споживчого кредиту, оскільки з його умов вбачається, що кошти були надані фізичній особі для споживчих цілей, а отже до нього застосовуються норми Закону України «Про захист прав споживачів»
Відповідно до ч.2 ст.11 Закону, перед укладенням договору про надання споживчого кредиту банк зобов'язаний був повідомити споживача у письмовій формі про кредитні умови, а саме: мету, для якої споживчий кредит може бути витрачений; форми його забезпечення; наявні форми кредитування з коротким описом відмінностей між ними, в тому числі між зобов'язаннями споживача; тип відсоткової ставки; суму, на яку кредит може бути виданий; орієнтовну сукупну вартість кредиту (в процентному значенні та грошовому виразі) з урахуванням відсоткової ставки за кредитом та вартості всіх послуг (реєстратора, нотаріуса, страховика, оцінювача тощо), пов'язаних з одержанням кредиту та укладенням договору про надання споживчого кредиту; строк, на який кредит може бути одержаний; варіанти повернення кредиту, включаючи кількість платежів, їх частоту та обсяги; можливості дострокового повернення кредиту та його умови; необхідність здійснення оцінки майна та, якщо така оцінка є необхідною, ким вона здійснюється; податковий режим сплати договору, а також про державні субсидії, на які споживач має право, або відомості про те, від кого споживач може одержати докладнішу інформацію; переваги та недоліки пропонованих схем кредитування. Позивач стверджує, що банком не було дотримано ці вимоги Закону, його не повідомляли про всі умови споживчого кредитування, вказані у Законі, а саме: мету, для якої споживчий кредит може бути витрачений; наявні форми кредитування з коротким описом відмінностей між ними, в тому числі між зобов'язаннями споживача; тип відсоткової ставки; орієнтовну сукупну вартість кредиту (в процентному значенні та грошовому виразі) з урахуванням відсоткової ставки за кредитом та вартості всіх послуг (реєстратора, нотаріуса, страховика, оцінювача тощо), пов'язаних з одержанням кредиту та укладенням договору про надання споживчого кредиту; варіанти повернення кредиту, включаючи кількість платежів, їх частоту та обсяги; необхідність здійснення оцінки майна та, якщо така оцінка є необхідною, ким вона здійснюється; податковий режим сплати відсотків та про державні субсидії, на які споживач має право, або відомості про те, від кого споживач може одержати докладнішу інформацію; переваги та недоліки пропонованих схем кредитування.
Оспорюваний кредитний договір не містить графіку платежів, який є обов'язковою складовою споживчого кредитування , тобто банком не надано споживачеві інформації щодо сплати коштів по погашенню кредиту, згідно зі строковістю у розрізі сум погашення основного боргу, сплати процентів за користування кредитом, вартості всіх супутніх послуг, а також інших фінансових зобов'язань споживача за кожним платіжним періодом, не розписана сукупна вартість кредиту за кожним платіжним періодом. У кредитному договорі взагалі невизначено розмір щомісячного платежу по сплаті відсотків.
Позивач самостійно змушена була щомісяця розраховувати приблизний розмір чергового платежу по кредиту, Тобто, сплачуючи щомісяця такі платежі позивач була позбавлена інформації, як банк розподіляє ці кошти між погашенням тіла кредиту та відсотками по ньому, не знала точної суми кредиту, що залишається до сплати в наступний період.
Така процедура погашення кредитної заборгованості свідчить про недоступність для споживача інформації про розподіл банком оплачених по кредиту сум, що безперечно порушує права споживача на отримання достовірної інформації при виконанні умов договору споживчого кредиту.
Окрім цього ,позивач посилається на те, що банк, надаючи споживчий кредит, включив до кредитного договору положення які відповідно до ст. 11, 18 Закону є несправедливими.
Позивач вважає, що умови кредитного ми, суперечать принципу добросовісності та вимогам закону, внаслідок чого існує істотний дисбаланс договірних прав і обов'язків, який зумовлює погіршення становища, вводить його в оману щодо реальних умов кредитування. При укладенні договору банком замовчено інформацію, яка відповідно закону, є обов'язковою до повідомлення споживачеві при наданні споживчого кредиту. Ніде не зазначено сукупної вартості кредиту, а відсутність у позивача такої інформації до підписання кредитного договору порушило її права на отримання достовірної інформації щодо реальних умов споживчого кредитування та позбавило її можливості оцінити собівартість та доцільність таких правовідносин, внаслідок чого ним було укладено небажаний для неї договір.
Позивач вважає, що банк в порушення п.2 ч.І Закону не надав позивачеві як споживачу фінансових послуг в галузі споживчого кредитування, в письмовій формі повної достовірної інформації про умови кредитування, сукупну вартість кредиту та реальну процентну ставку, що надається перед укладенням кредитного договору, чим порушено вимоги чинного законодавства.
У судовому засіданні представник позивачки підтримав вимоги та дав пояснення,аналогічні змісту позову .
Представник відповідача позов заперечив та пояснив, що жодних порушень прав позивачки при укладенні договору не допущено. Звернення позивачки до суду є лише способом зволікання у виконання своїх обов'язків відповідно до договору.
Заслухавши доводи сторін, вивчивши матеріали цивільної справи, матеріали кредитної справи,наданої у судовому засіданні на вимогу представника позивача представником відповідача, суд прийшов до переконання, що позов до задоволення не підлягає з наступних мотивів.
Судом встановлено, що 27.06.2007 року між ОСОБА_1,та ВАТ «ВТБ Банк» (на даний час ПАТ «ВТБ Банк»), було укладено кредитний договір № 10.25/07-КД, згідно якого банк надав позивачці кредит - грошові кошти у сумі 240 000 дол. США.
З метою забезпечення виконання позичальником зобов'язань перед відповідачем, між ОСОБА_3 і банком 27.06.2007 року було укладено договір поруки №10.25/07-ДП-1 .
Згідно п. 1 Договору поруки, поручитель поручається перед банком за виконання Позичальником зобов'язань щодо повернення кредиту, сплати процентів, комісій, пені тощо, у відповідності до умов Кредитного договору.
Згідно п. 5 Договору поруки, поручитель відповідає перед банком у тому ж обсязі, що і позичальник, включаючи сплату кредиту, процентів, комісій тощо, передбачених кредитним договором.
Між позивачкою та банком 27.06.2007 року було укладено два договори іпотеки: квартири за адресою: АДРЕСА_1, посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Антоновою В.І., за реєстровим №4518 та квартири за адресою АДРЕСА_2, посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Антоновою В.І., за реєстровим №4515.
27.06.2007 року на ці квартири приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Антоновою В.І. накладено арешт.
Відповідно до ч.І та ч.З ст.215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5, 6 ст.203 цього Кодексу, відповідно до яких, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняються батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Пунктом 14 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ № 5 від 30.03.2012р. передбачено, що при вирішенні спорів про визнання кредитного договору недійсним, суди мають враховувати вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема ЦК України (ст.ст. 215, 1048-1052, 1054- 1055), ст.ст. 18-19 ЗУ «Про захист прав споживачів».
Згідно ч. 1 ст. 230 ЦК України, якщо ж одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин визнається судом недійсним. При цьому, обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.
Згідно п.20 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009р. № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину.
При вчиненні правочину під впливом обману формування волі потерпілого відбувається не вільно, а вимушено, під впливом недобросовісних дій інших осіб, які полягають у навмисному створенні у потерпілого помилкового уявлення про обставини, які мають істотне значення: природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Внутрішня воля потерпілого на вчинення правочину відповідає його зовнішньому волевиявленню, однак її формування відбувається не вільно, а під впливом обману з боку інших осіб.
Відповідно до ст.216 ЦК України, правовими наслідками недійсності правочину є зобов'язання кожної із його сторін повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Якщо у зв'язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною.
З оглянутої у судовому засіданні кредитної справи вбачається ,що про всі умови договору позивачка знала в момент його підписання у 2007 році , жодних претензій до умов договору не мала, виконувала умови договору до 2011 року ,тим самим висловлюючи свою згоду .
Відповідно до ст.60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог.
Покликання на несправедливість умов оспорюваних договорів та укладення їх під впливом обману, тобто з підстав ,передбачених ст.230 ЦК України, позивачкою не доведені.
Окрім цього,з моменту укладення договору пройшло біля 10 років, а з моменту ,коли позивачка стала вважати умови договору несправедливими та припинила по ньому виплати пройшло біля шести років.
Суд вважає, що позивачкою пропущений строк позовної давності ,передбачений чинним законодавством,зокрема ч.3 ст.258 ЦК України.
Відтак ,вимоги позивачки суд вважає недоведеними та такими, що до задоволення не підлягають.
Керуючись ст.ст.10,62,213-215,218 ЦПК України, ст. 215,216,230 ЦК України, суд
у задоволенні позову ОСОБА_1 до ПАТ «ВТБ банк» про визнання кредитного договору, договорів іпотеки недійсними та зобов'язання до вчинення дій - відмовити.
Термін оскарження рішення 10 днів до апеляційного суду Львівської області через місцевий суд .
Суддя Г. Б. Білінська