Провадження№2/235/1405/17
Справа №235/2774/17
25 вересня 2017 року Красно армійський міськрайонний суд Донецької області
у складі: головуючого - судді Величко О.В.,
при секретарі Долгопольської А.В.
за участю позивача ОСОБА_1
представника позивача ОСОБА_2
за участю представника відповідача -
ПАТ «Шахтоуправління «Покровське» Тришкіна Д.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Покровськ цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Публічного Акціонерного Товариства « Шахтоуправління «Покровське» про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку, моральної шкоди,-
Позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Публічного Акціонерного Товариства « Шахтоуправління «Покровське» про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку, моральної шкоди. В обґрунтування своїх позовних вимог вказав, що з 01.06.2016року по 23.03.2017 року перебував у трудових відносинах з відповідачем по справі ПАТ «Шахтоуправління «Покровське» , де працював з 01.06.2016 року по 21.01.2017 року в якості гірничого майстра підземного, з 21.01.2017 року по 01.03.2017 року - виконуючим обов»язки начальника зміни підземного з повним робочим днем у шахті, з 02 березня 2017 року по 23 березня 2017 року -виконуючим обов»язки начальника зміни підземного. Згідно наказу № 413ок від 28.03.2017 року він був звільнений з роботи за власним бажанням з 23.03.2017 року. Вважає звільнення незаконним, оскільки заяву про звільнення не писав, підписав лише бланк заяви без дати. З 27.02.2017 року по 23.03.2017 року він перебував на лікарняному, який здав на шахту 28.03.2017 року, а з 24.03.2017 року також перебував на лікарняному. Вважає,що незаконним звільненням йому заподіяно моральну шкоду, яку він оцінює в 5000 грн. Просить визнати наказ № 413 від 28.03.2017 року незаконним, зобов»язати відповідача поновити його на роботі у посаді гірничого майстра підземного з повним робочим днем у шахті, стягнути на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу та моральну шкоду у розмірі 5000 грн.
В судовому засіданні позивач підтримав позовні вимоги, наполягав на їх задоволенні.
Представник позивача в судовому засіданні підтримав позовні вимоги, наполягав на їх задоволенні.
Представник відповідача в судовому засіданні позовні вимоги не визнав та пояснив, що позивач перебував у трудових відносинах з відповідачем з 14.01.2013 року. 21.01.2017 року позивача за його згодою переведено тимчасово виконуючим обов»язки начальника зміни підземного з повним робочим днем в шахті; а 02.03.2017 року позивача за його згодою переведено тимчасово по 31.03.2017 року виконуючим обов»язки начальника зміни підземного з повним робочим днем. 24.02.2017 року позивач на роботу не вийшов, а 10.03.2017 року подав на підприємство власноруч підписану заяву про звільнення за власним бажанням. Через два тижня після подання заяви, а саме 24.03.2017 року наказом № 264 позивача було звільнено з посади за власним бажанням з 24.02.2017 року, тобто з останнього дня його роботи. На адресу позивача 24.03.2017 року було направлено листа з повідомленням про його звільненням і можливістю забрати трудову книжку.
28.03.2017 року позивач прийшов на підприємство, ознайомився з наказом про звільнення та надав лікарняний лист, відповідно до якого він був непрацездатний з 27.02.2017 року по 23.03.2017 року. З урахуванням наданого листа непрацездатності підприємством видано наказ № 413 ок від 28.03.2017 року, відповідно до якого в наказ № 264ку від 24.03.2017 року змінено дату звільнення - на 23.03.2017 року, про що було внесено запис в трудову книжку. В цей же день, 28.03.2017 року позивач власноруч розписався в книзі руху трудових книжок про отримання трудової книжки із зміненою датою звільнення.
До позову ОСОБА_1 долучено листок непрацездатності з 24.03.2017 року
18.04.2017 року на адресу підприємства від позивача надійшов лист, в якому повідомлено про те, що листа про звільнення не писав, та його не було ознайомлено з наказом про звільнення. Відповідачем на адресу позивача направлено копію заяви про звільнення та наказу про звільнення, з яким він був раніше ознайомлений під особистий підпис. Оскільки позивач отримав всі належні йому суми при звільненні, звільнений був на підставі його заяви відповідно до норм чинного законодавства, просив відмовити в задоволенні позовних вимог.
Суд,вислухавши пояснення позивача, представника позивача, представника відповідача, дослідивши матеріали справи і перевіривши їх доказами, приходить до наступного.
Судом встановлено, з 01.06.2016року по 23.03.2017 року позивач перебував у трудових відносинах з відповідачем по справі ПАТ «Шахтоуправління «Покровське» , де працював з 01.06.2016 року по 21.01.2017 року в якості гірничого майстра підземного, з 21.01.2017 року по 01.03.2017 року - виконуючим обов»язки начальника зміни підземного з повним робочим днем у шахті, з 02 березня 2017 року по 23 березня 2017 року -виконуючим обов»язки начальника зміни підземного. ( а. с. 4-6).
В матеріалах справи міститься заява позивача про звільнення за власним бажанням, від 10.03.2017 року ( а. с. 8).
Згідно наказу № 264 ку від 24.03.2017 року позивача звільнено з посади гірничого майстра дільниці КТ-7 24.02.2017 року за ст.. 38 КЗпП України. З наказом позивача ознайомлено, про що було поставлено його підпис. ( а.с. 8).
Як вбачається з матеріалів справи позивач надав у відділ по табельному обліку лист непрацездатності ( АГУ № 329437 з 27.02.2017 року по 23.03.2017 року) з проханням прийняти його до оплати. ( а. с. 33, 34).
Згідно наказу № 413 ок від 28.03.2017 року запис за № 23 визнано недійсним та позивача звільнено з підприємства за ст.. 38 КЗпП України за власним бажанням з 23.03.2017 року.( а. с. 33).
З наказом про звільнення позивача ознайомлення в день отримання трудової книжки - 28.03.2017 року, про що підтверджено підписом в особовій картці працівника ( а. с. 35).
Згідно з ч. 3 ст. 10 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підстави своїх вимог або заперечень, надавши докази відповідно до вимог ст. ст. 57-60 ЦПК України.
Відповідно до ч. 1 ст. 38 КЗпП України працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник.
Відповідно до частини 2 статті 38 КЗпП України, якщо працівник після закінчення строку попередження про звільнення не залишив роботи і не вимагає розірвання трудового договору, власник або уповноважений ним орган не вправі звільнити його за поданою раніше заявою, крім випадків, коли на його місце запрошено іншого працівника, якому відповідно до законодавства не може бути відмовлено в укладенні трудового договору.
Пунктом 12 Постанови Пленуму Верховного Суду України №13 «Про практику розгляду судами трудових спорів» від 06 листопада 1992 року передбачено, що працівник, який попередив власника або уповноважений ним орган про розірвання трудового договору, укладеного на невизначений строк, вправі до закінчення строку попередження відкликати свою заяву і звільнення в цьому випадку не проводиться, якщо на його місце не запрошена особа в порядку переведення з іншого підприємства, установи, організації.
Згідно ч. 1 ст. 47 КЗпП України, власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу
Стаття 116 КЗпП України визначає, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
Згідно зі ст.117 КЗпП України у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки зазначені у ст.116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір, підприємство повинно виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Отже, попередження працівника про своє звільнення не залежить від того, чи працює він у момент попередження, чи перебуває на лікарняному або ж знаходиться у відпустці ? він може хворіти навіть протягом усіх двох наступних тижнів і не відпрацювати фактично жодного дня після подання заяви про звільнення й роботодавець, у такому випадку, не вправі відмовити йому у звільненні після спливу строку попередження.
Якщо в заяві працівника про звільнення за власним бажанням взагалі не зазначено бажаний строк звільнення, то ним автоматично вважається той день, який настає через два тижні після подання заяви про звільнення. Зазначений строк обчислюється не з дати, вказаної в заяві, а з дати фактичного попередження роботодавця - тобто з часу, коли ця заява опиниться в роботодавця чи уповноваженої ним посадової особи (керівника підприємства, його заступника, безпосереднього керівника працівника тощо).
Підтвердженням того, що попередження було здійснено, та дати, з якої обчислюється двотижневий строк попередження, як правило, є факт накладення на заяві працівника про звільнення резолюції відповідною посадовою особою із зазначенням дати. Якщо ж працівник подає заяву про звільнення за власним бажанням до відділу кадрів підприємства, то датою, з якої розпочинається відлік строку попередження, є дата прийняття такої заяви працівником відділу кадрів.
Також можливим варіантом попередження про звільнення є надсилання працівником відповідної заяви рекомендованим поштовим відправленням з повідомленням про вручення. За таких обставин датою, з якої буде вестися відлік строку попередження, буде дата вручення, що вказується в повідомленні про вручення.
Таким чином, позивач мав право до закінчення строку попередження, тобто, в даному випадку до 24.03.2017 року включно, відкликати свою заяву про звільнення.
Факт усного відкликання заяви може доводитися будь-якими доказами, які допускає цивільно-процесуальне законодавство.
28 березня 2017 року, ознайомившись із наказом про своє звільнення, позивач не повідомив роботодавця про намір продовжувати працювати, а навпаки погодився з наказом про звільнення (а.с. 35).
Крім того, позивач не відмовися від отримання трудової книжки.
Перебуваючи на лікарняному з 24 березня по 31 березня 2017 , позивачем не був зданий лікарняний на підприємство.
Таким чином, поведінка позивача 28.03.2017 року при ознайомленні його з наказом про звільнення, а саме: він погодився з цим наказом і отримав трудову книжку без будь-яких заперечень, спростовує його пояснення про небажання звільнятись з роботи.
Його тимчасова непрацездатність у даний час жодним чином не впливає на його право бути звільненим, оскільки у період непрацездатності працівник не може бути звільнений тільки з ініціативи роботодавця (ч.3 ст.40 КЗпП України).
Отже, працівник може бути звільнений за власним бажанням у період тимчасової непрацездатності. Саме таку ж думку висловило і Міністерство соціальної політики України у своєму листі від 27 квітня 2012 р. №70/06/186-12: «чинним законодавством не заборонене звільнення працівника в період тимчасової непрацездатності за власним бажанням (ст. 38 КЗпП)». До речі, немає у законодавстві й заборони на звільнення у період хвороби за угодою сторін, за переведенням тощо ? тобто з будь-яких підстав звільнення, ініціатором якого є не роботодавець
Правової позиції щодо правомірності звільнення працівника за власним бажання на підставі ст. 38 КЗпП України в період його тимчасової непрацездатності дотримується Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ (Ухвала від 03 квітня 2013 року у справі № 6-663св13; Ухвала від 26 вересня 2012 року у справі № 6-26841св12; Ухвала від 14 березня 2012 року у справі № 6-421 Ісв 12).
Судом встановлено, що письмової заяви про небажання бути звільненим позивач не подавав. Натомість, навпаки 28.03.2017 року підтвердив своє бажання звільнитися.
Разом з тим, суд звертає увагу на наступне.
Вказана вище норма ст. 38 КЗпП України передбачає конкретний перелік підстав для зменшення двотижневого строку, а саме : переїзд на нове місце проживання; переведення одного із подружжя в іншу місцевість; вступ до навчального закладу; неможливість проживання в даній місцевості; вгітність; догляд за дитиною до досягнення нею 14-річного віку або за дитиною-інвалідом; догляд за хворим членом сім»ї або інвалідом першої групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом.
, а тому доводи представника відповідача про те, що власник або уповноважений ним орган не позбавлений права розірвати трудовий договір раніше ніж двотижневого терміну, є помилковим.
Виходячи з аналізу вказаної норми, вбачається, що законодавець визначив певний порядок звільнення працівника за власним бажанням, обов'язковою умовою якого є подання працівником заяви роботодавцю у двотижневий строк, крім випадків зазначених вище.
Разом з тим, вищезазначений строк обчислюється саме з дати фактичного отримання роботодавцем поданої заяви, що підтверджується реєстрацією такої заяви у встановленому законом порядку.
Відповідач, звільняючи працівника не по закінченню двотижневого строку з дня подачі заяви про звільнення за власним бажанням,за виключенням вищеперелічених у ч. 2 ст. 38 КЗпП України обставин, порушує порядок т звільнення передбачений ст.38 КЗпП України, тобто до закінчення двотижневого строку.
Суд також вважає за необхідним зазначити, що відповідно до п.2.4 Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників, затвердженої наказом Мінпраці, Мінюсту, Мінсоцзахисту населення України від 29.07.1993 року № 58 усі записи в трудовій книжці про прийняття на роботу, переведення на іншу постійну роботу або звільнення, а також про нагороди та заохочення вносяться власником або уповноваженим ним органом після видання наказу (розпорядження), але не пізніше тижневого строку, а в разі звільнення - у день звільнення і повинні точно відповідати тексту наказу (розпорядження) .
Позивачем не заперечуються факти написання заяви про звільнення та отримання ним трудової книжки у 28.03.2017 року, проте оспорюється саме дата подання заяви про звільнення, оскільки її дату підписання « 10.03.2017» він не ставив, та не подавав до адміністрації підприємства
Отже, зміст заяви позивача про звільнення його з роботи за власним бажанням,незважаючи на недоведеність судовому засіданні її дати підписання саме ОСОБА_1,наявність на заяві резолюції керівників юридичної особи, якими вона погоджена , відповідний наказ про звільнення, неподання позивачем заяви про своє бажання працювати до спливу двотижневого строку після попередження, - свідчать про наявність у позивача волевиявлення на припинення трудового договору за ст. 38 КЗпП України .
Факт належної реєстрації такої заяви 10.03.2017 року не доведено ані позивачем, ані представником відповідача в судовому засіданні. Резолюції посадових осіб на заяві також не підтверджують такої дати ( а. с. 8).
Доводи позивача, представника позивача про недоведеність написання позивачем дати заяви, не впливають в даному випадку на висновки суду про наявність порушень трудового законодавства з боку відповідача, оскільки по-перше, факт складання заяви і її підписання без вказівки її дати, факт перебування позивача на лікарняному не оспорюється сторонами по справі; по-друге, факт реєстрації такої заяви у належному порядку не доведений в судовому засіданні.
Отже, враховуючи обставини справи, суд вбачає в діях відповідача порушення трудового законодавства в частині недотримання двотижневого строку при звільненні, як того вимагають норми ст. 38 КЗпП України, та вважає наказ № 413 від 28.03.2017 року про звільнення позивача за власним бажанням незаконним.
Разом з тим, суд звертає увагу на пропуск позивачем строку звернення до суду за захистом своїх порушених прав.
Так, відповідно до положень ст.ст. 256,267 ЦК України позовна давність - це строк у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Сплив позовної давності є підставою для відмови у позові.
Згідно приписів ст.ст. 214, 215 ЦПК України, суд в обов'язковому порядку спочатку має встановити чи були порушені, невизнані або оспорені права позивача, а вже потім вирішувати чи підлягає порушене право до захисту, чи слід застосувати строк позовної давності з відповідними наслідками. Недоведеність позову є самостійною підставою для відмови у його задоволенні.
Відповідно до ст. 233 КЗпП України працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.
Відповідно до ст. 234 КЗпП України у разі пропуску з поважних причин строків , установлених статтею 233 цього Кодексу, суд може поновити ці строки.
Аналогічні роз'яснення містить п.11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2009 року «Про судове рішення у цивільній справі», оскільки правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, то суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цієї особи, а якщо були, то вказати, чи є залучений у справі відповідач відповідальним за це. Встановивши, що строк для звернення з позовом пропущено без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього.
Як встановлено в судовому засіданні позивач отримав трудову книжку 28.03.2017 року ( а. с. 35), 31.03.2017 року з приводу незаконних дій працівників ПАТ «Шахтоуправління «Покровське» звернувся до органів прокуратури ( а. с. 9), з приводу незаконного звільнення 14.04.2017 року звернувся до відповідача по справі ( а. с. 11), і лише 09.06.2017 року звернувся до суду з даним позовом.
В судовому засіданні під технічний запис позивач пояснив, що пропустив строк звернення до суду за захистом своїх порушених прав, оскільки не знав про існування таких строків.
Враховуючи викладене, зокрема той факт, що предметом даного спору - поновлення працівника на посаді, визнання наказу про звільнення незаконним, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, позовні вимоги про визнання незаконним наказу про звільнення, поновлення на роботі, та стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу задоволенню не підлягають у зв'язку із пропуском позивачем строку звернення до суду.
На підставі викладеного, керуючись ст..ст. 38,233 КЗпП України, Постановою Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.1992 р. «Про практику розгляду судами трудових спорів», ст..ст. 10,11,88,209,212,214-215,218 ЦПК України, суд,-
В задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Публічного Акціонерного Товариства «Шахтоуправління «Покровське» про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку, моральної шкоди - відмовити.
Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Апеляційного суду Донецької області через Красноармійський міськрайонний суд шляхом подачі в 10-денний строк з дня проголошення рішення апеляційної скарги. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.
Суддя: