Запорізької області
20.08.10 Справа № 17/176д/10
Суддя Корсун В.Л.
за позовною заявою: фізичної особи-підприємця ОСОБА_1, 69000, АДРЕСА_1
до відповідача: публічного акціонерного товариства “МетаБанк”, 69006, м. Запоріжжя, пр. Металургів, буд. 30
про визнання недійсними окремих частин договору
суддя Корсун В.Л.
У засіданні приймали участь представники:
від позивача: ОСОБА_2, довіреність від 18.06.10 № 751173
від відповідача: ОСОБА_3, довіреність від 10.03.10 № 10/10-140
10.06.10 до господарського суду Запорізької області звернулась фізична особа-підприємець ОСОБА_1 (далі ФОП ОСОБА_1І.) з позовною заявою до публічного акціонерного товариства “Метабанк” (надалі ПАТ “МетаБанк”) про визнання недійсними пунктів 5.2, 5.3, 5.4, 5.5 кредитного договору від 12.03.08 № 32-31-080005-МК та визнання недійсним частково (в частині сплати Позичальником штрафу за порушена Банком вимог п. 4.5 Кредитного договору) пункту 5.6.
Ухвалою від 10.06.10 судом порушено провадження у справі № 17/176д/10, судове засідання призначено на 12.07.10. У сторін витребувані документи, які необхідні для всебічного та об'єктивного розгляду і вирішення справи.
Ухвалою від 12.07.10 за клопотанням сторін строк вирішення спору продовжено, розгляд справи відкладено на 29.07.10.
В судовому засіданні 29.07.10 оголошено перерву до 20.08.10.
За клопотанням представників сторін розгляд справи здійснювався без застосування технічних засобів фіксації судового процесу.
У засіданні суду 20.08.10, на підставі ст. ст. 82-1, 85 Господарського процесуального кодексу України, судом оголошено вступну та резолютивну частини рішення.
В судовому засіданні 20.08.10 позивачем надана заява про зменшення розміру позовних вимог, згідно якої позивач просить суд визнати недійсними пункти 5.4, 5.5 кредитного договору від 12.03.08 № 32-31-080005-МК та визнати недійсним частково пункт 5.6 кредитного договору в частині сплати Позичальником штрафу за порушена Банком вимог п. 4.5. Заява надана відповідно до положень ст. 22 Господарського процесуального кодексу України, не порушує нічиїх прав та охоронюваних законом інтересів, у зв'язку з чим прийнята судом та задоволена.
Позивач заявлені вимоги підтримав у повному обсязі з урахуванням заяви про зменшення позовних вимог та зазначив наступне. 12.03.08 між сторонами укладено кредитний договір № 32-31-080005-МК, відповідно до якого Банк надав позивачу кредитні кошти у сумі 100 000,00 грн. строком до 07.03.13 включно. Позовні вимоги позивач обґрунтовує тим, що ст. 3 Закону України “Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань” встановлено, що розмір пені, передбачений ст. 1 цього Закону, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня. Відтак, позивач вважає, що пункт 5.5. кредитного договору не відповідає приписам ст. 3 цього Закону. До того ж, що стосується п. 5.4. кредитного договору, позивач вказує, що оскільки обов'язок Позичальника надавати Банку звітність є немайновим зобов'язанням, порушення строку надання звітності не є порушенням грошового зобов'язання. Нарахування пені за таке порушення є незаконним. Також, щодо п. 5.6. кредитного договору позивач зазначає, що цим пунктом передбачено штраф за порушення вимог п. 4.5., в якому вказано, що погашення кредиту, сплата відсотків, комісій та інших платежів за цим договором здійснюється шляхом договірного списання Банком коштів з рахунку Позичальника. Оскільки списання коштів здійснюється Банком, Позичальник не може нести відповідальність за не вчинення Банком певних дій, до того ж, даним кредитним договором на Позичальника не покладено обов'язок мати на рахунках кошти у розмірі, необхідному для здійснення Банком списання коштів згідно з п. 4.5. Кредитного договору. Вважає, що умова кредитного договору, щодо сплати Позичальником штрафу за порушення Банком п. 4.5. вказаного договору суперечить вимогам закону. Враховуючи викладене, на підставі ч. 1 ст. 199 Господарського кодексу України, ч. 1 ст. 203, ч.1, ч. 3 ст. 215, ст. 549 Цивільного кодексу України, ст. ст. 1, 3 Закону України “Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань”, позивач просить суд позов задовольнити.
Відповідач проти позову заперечив зазначивши, що вважає вимоги позивача безпідставними та вказує на те, що оскільки ст. 549 Цивільного кодексу України не містить заборони відступати від її положень, позивач і відповідач при укладенні Кредитного договору цілком правомірно досягли згоди про застосування неустойки у вигляді пені за порушення негрошового зобов'язання - несвоєчасне надання передбаченої кредитним договором звітності. Частиною 2 ст. 551 ЦК України встановлено, якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства. Розмір неустойки, встановлений законом, може бути збільшений у договорі. Крім того, положення Закону України “Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань” не встановлює обмежень щодо визначення розміру пені, а передбачають обмеження розміру пені, що підлягає стягненню. За таких обставин, просить суд відмовити в задоволені позову.
Дослідивши матеріали справи, вислухавши пояснення представників сторін, суд
12.03.08 між акціонерний банк “Металург”, правонаступником (відповідно до п. 1.1 чинного Статуту) якого є публічне акціонерне товариство “МетаБанк”, або ПАТ “МетаБанк” (надалі - Банк) та приватний підприємець ОСОБА_1 (надалі - Позичальник) укладено кредитний договір № 32-31-08/0005-МК, за умовами якого (п.1.1.) Банк видає Позичальнику кредит у сумі 100 000,00 грн. на строк до 07.03.13 включно, у порядку та на умовах, передбачених цим договором.
Відповідно до п. п. 5.4. договору, в разі порушення Позичальником строку надання Банку звітності, визначеної у п. 3.1.3. цього договору, Позичальник сплачує Банку пеню в розмірі 0,04 % від суми заборгованості за кредитом на день порушення строку надання звітності за кожний день прострочення надання звітності.
Пунктом 5.5. договору визначено, що розмір пені за цим договором (п. п. 5.2.-5.4.) не обмежується подвійною обліковою ставкою Національного банку України.
У разі порушення вимог п. п. 3.1.6., 3.1.7., 4.5. цього договору Позичальник сплачує Банку штраф за кожен випадок такого порушення у розмірі 10 неоподаткованих мінімумів доходів громадян, розмір якого встановлено законодавством на момент порушення.
Згідно із п. 4.5. кредитного договору, погашення кредиту, сплата відсотків, комісій та інших платежів за цим договором здійснюється Позичальником шляхом договірного списання Банком коштів з рахунків позичальника. Відповідно до цього договору Позичальник доручає Банку здійснювати договірне списання на користь Банку грошових коштів, які становлять заборгованість Позичальника за кредитом, відсотками, комісіями та іншими платежами за кредитним договором, розмір яких зокрема, але не виключно, визначений у пунктах -3.1.1., 4.2., 5.1. - 5.6. цього договору. Договірне списання грошових коштів здійснюється Банком у розмірі та в строки, які передбачені у цьому договорі для виконання Позичальником своїх зобов'язань щодо погашення кредиту, сплати відсотків, комісій та інших платежів за цим договором. Договірне списання грошових коштів здійснюється Банком з рахунків Позичальника, відкритих в Банку.
Вимоги про визнання недійсними пунктів 5.4, 5.5 кредитного договору від 12.03.08 № 32-31-080005-МК та визнання недійсним частково пункту 5.6 є предметом судового розгляду у даній справі.
Проаналізувавши норми чинного законодавства, оцінивши надані та дослідженні докази, суд вважає, що позовні вимоги задоволенню не підлягають з наступних підстав.
Відповідно до ст. 1 Господарського процесуального кодексу України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи, а також фізичні особи у випадках передбачених чинним законодавством, мають право звернутись до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.
Стаття 16 Цивільного кодексу України (ЦК України) закріплює наступне: кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу, одним із способів захисту цивільного права та інтересу є визнання правочину недійсним.
Згідно із ст. 20 Господарського кодексу України, (ГК України), кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів шляхом, зокрема, визнання недійсними господарських угод з підстав, передбачених законом.
Відповідно до пунктів 1, 7 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.09 № 9 “Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання право чинів недійсними”, при розгляді справ про визнання право чинів недійсними суди повинні застосовувати норми матеріального права, якими регулюються відповідні відносини, та на цих підставах вирішувати справи (п. 1). Правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав визначених законом (п. 7).
Недійсними частини угод (правочинів) визнаються за загальними правилами визнання угод (правочинів) недійсними.
Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Згідно із ст. 203 ЦК України, правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.
Приписами ст. 208 ЦК України встановлено, що у письмовій формі належить вчиняти правочини між фізичною та юридичною особою, крім правочинів, передбачених ч. 1 ст. 206 цього Кодексу; інші правочини, щодо яких законом встановлена письмова форма.
Згідно із ст. 1055 ЦК України, кредитний договір укладається у письмовій формі.
Відповідно до ст. ст. 33, 34 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтвердженні певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Вирішуючи справу по суті спору судом прийнято до уваги наступне.
Відповідно до частини 1 статті 231 ГК України, законом щодо окремих видів зобов'язань може бути визначений розмір штрафних санкцій, зміна якого за погодженням сторін не допускається.
Крім цього, у разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов'язання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов'язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).
Згідно із ч. 2 ст. 343 ГК України, платник грошових коштів сплачує на користь одержувача цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін, але не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.
Відповідно до ч. 2 ст. 551 Цивільного кодексу України (ЦК України), якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства. Розмір неустойки, встановлений законом, може бути збільшений у договорі.
Таким чином, відповідно до вимог чинного законодавства сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд, тому встановлена сторонами у договорі відповідальність за прострочення виконання зобов'язання у більшому розмірі не суперечить матеріальному праву та відповідно не тягне за собою правових наслідків у вигляді визнання п. 5.5. кредитного договору недійсним.
Крім того, положення Закону України “Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань” не встановлюють обмежень щодо визначення розміру пені, а передбачають обмеження розміру пені, що підлягає стягненню.
Зазначена позиція повністю підтверджується практикою Вищого господарського суду України, зокрема, п. 49 інформаційного листа Вищого господарського суду України від 07.04.08 № 01-8/211 “Про деякі питання практики застосування норм Цивільного та Господарського кодексів України”.
Статтею 6 ЦК України встановлена свобода договору, яка може проявлятися у тому, що сторони у договорі можуть відступити від положень актів законодавства та врегулювати свої відносини на власний розсуд.
Відповідно до ч. 2 ст. 67, ч. 4 ст. 179 Господарського кодексу України, сторони вільні у виборі предмету договору, визначенні зобов'язань, інших умов господарських взаємовідносин, що не суперечать законодавству України. При укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору на основі, зокрема, вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству.
При укладенні кредитного договору сторони діяли виходячи з принципу свободи договору. Слід зазначити, що на час укладення кредитного договору позивач був повністю згоден із змістом спірного кредитного договору, а також із обсягом своїх прав та обов'язків, визначеним в ньому. Про вказане зокрема свідчить факт підписання договору, фактичне отримання грошових коштів та часткове його виконання.
Також, підписавши кредитний договір позивач тим самим виразив свою згоду, щодо викладених в ньому умов, зокрема, щодо відповідальності в разі порушення Позичальником строку надання Банку звітності та сплати штрафу за порушення п. 4.5 кредитного договору.
Суд відзначає, що позивач не посилається на існування обставин обмеження чи впливу на його волевиявлення під час укладання кредитного договору з боку третіх осіб, що свідчить про його розуміння та реальне сприйняття змісту вчиненого правочину.
Таким чином, п. п. 5.4., 5.5., 5.6. договору погоджені сторонами відповідно до вимог чинного законодавства та не суперечать йому, тому підстави для задоволення позову відсутні.
За таких обставин, у задоволені позову відмовляється.
Згідно з положеннями ст. 49 Господарського процесуального кодексу України, судові витрати відносяться на позивача.
На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 4-5, 22, 49, 69, 82, 82-1, 84, 85 Господарського процесуального кодексу України, суд
У задоволенні позову відмовити.
Суддя В.Л. Корсун
Рішення у повному обсязі складено і підписано 21.08.2010.