"19" вересня 2017 р. Справа № 926/2420/17
За позовом Фізичної особи - підприємця ОСОБА_1 м. Чернівці
до Фізичної особи - підприємця ОСОБА_2 м. Чернівці
про визнання договору суборенди нежитлового приміщення недійсним
Суддя С.М. Гушилик
За участю представників:
Від позивача: ОСОБА_3 - представник (дов.від 05.07.2017р.)
Від відповідача: ОСОБА_4 - представник (дов. від 14.11.2016р.)
СУТЬ СПОРУ: Фізична особа-підприємець ОСОБА_1 25.07.2017 року звернувся з позовом до фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 про визнання договору суборенди нежитлового приміщення від 12.11.2012 року недійсним.
В обґрунтування своїх позовних вимог позивач посилається на те, що 12.11.2012 року між сторонами був укладений договір суборенди частини нежитлового приміщення відділ продовольчих товарів в продовольчому магазині загальною площею 20 кв.м., за адресою: АДРЕСА_1, торговельне місце НОМЕР_1, проте при укладенні договору сторонами були порушені норми закону при визначенні істотних умов зазначеного договору, тому позивач просить визнати його недійсним з моменту укладення.
Ухвалою суду від 25.07.2017 року порушено провадження у справі та призначено судове засідання на 03.08.2017 року.
Ухвалою суду від 03.08.2017 року відмовлено позивачу у задоволенні клопотанні про витребування документів та відкладено розгляд справи на 06.09.2017 року.
Відповідач заперечує проти позовних вимог, посилаючись на те, що позивачем не вказано та не доведено факти порушення його права, недійсність окремих положень договору не тягне за собою недійсність всього правочину, договір виконувався сторонами, відсутність в договорі тієї чи іншої умови (умов) може свідчити про його не укладення, а не про недійсність. Всі умови договору не суперечать законодавству, є допустимим для сторін.
01.09.2017 року відповідачем була зроблена заява щодо застосування позовної давності, в обґрунтування якої останній посилається на те, що оспорюваний договір був укладений сторонами 12.11.2012 року, тоді як з позовом про визнання договору недійсним позивач звернувся у липні 2017 року, отже ним було пропущено трьох річний строк позовної давності для звернення до суду за захистом свого права, що є підставою для відмови у задоволенні позову.
У судовому засіданні, яке відбулося 06.09.2017 року оголошено перерву до 19.09.2017 року.
В своїх пояснення стосовно заяви відповідача про застосування строків позовної давності представник позивача зазначає, що його право порушено не самим фактом укладення договору, а певними обставинами, в даному випадку відкриттям провадження у цивільній та господарській справах 2017 року, тому строк позовної давності, на думку ОСОБА_1, не пропущений.
У судовому засіданні 19.09.2017 року представник позивача підтримав свої позовні вимоги в повному обсязі. В свою чергу відповідач проти задоволення позовних вимог заперечив з підстав викладених у письмовому відзиві на позов.
Заслухавши пояснення представників сторін, розглянувши подані документи і матеріали, з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позовна вимога, дослідивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд -
12.11.2012 року ОСОБА_2 (після зміни прізвища ОСОБА_2) яка діє на підставі Свідоцтва про державну реєстрацію фізичної особи - підприємця (Суборендодавець) з одного боку, та ОСОБА_1 що діє на підставі Свідоцтва про державну реєстрацію фізичної особи - підприємця (Суборендар) з іншого боку, уклали договір суборенди нежитлового приміщення (далі - договір).
Відповідно до п.п.1-2 договору відповідач передав, а позивач прийняв в тимчасове володіння частину споруди , яка являє собою відділ продовольчих товарів в продовольчому магазині за адресою: АДРЕСА_1 (торговельне місце НОМЕР_1), загальною площею: 20,0 кв.м., з метою використовування в торговельній діяльності продовольчою групою товарів (алкогольні напої та тютюнові вироби).
Суборендовуваний об'єкт вважається переданий в оренду з моменту підписання акта здавання - приймання (п. 3.5. договору).
Згідно з п. 4 договору сторони погодили його дію до 10.11.2015 року. При цьому сторони обумовили, що якщо жодна зі сторін у термін один місяць до закінчення цього договору не заявить про намір його розірвати, цей договір автоматично пролонгується на термін 360 днів. Враховуючи, що такі заяви відсутні, дія договору продовжена до 30.10.2017 року.
У відповідності до п.5 договору орендна плата встановлюється щомісячно в розмірі мінімальної вартості місячної оренди одного квадратного метра загальної площі нерухомості, що встановлена органом місцевого самоврядування. Розрахунки здійснюються шляхом внесення готівки в касу Суборендодавця. Розмір орендної плати може бути змінений суборендодавцем у випадку зміни методики розрахунків у відповідності з діючим законодавством, збільшення розміру балансової вартості приміщення у зв'язку з реконструкцією, проведеною за рахунок суборендодавця, збільшення розміру амортизаційних відрахувань у відповідності з діючим законодавством, істотної зміни середнього розміру плати за 1 (один) квадратний метр орендованої площі за даними Головного управління статистики та місцевого органу самоврядування та інших змін, що впливають на розрахунок орендної плати.
Відповідно до п.4.4. договору субрендар має право відмовитися від цього договору, попередивши суборендодавця у місячний термін, при цьому сплачена авансом орендна плата повертається суборендарю в 10-денний термін з дня припинення або розірвання договору.
Згідно до п.9.3 договору дострокове розірвання договору за вимогою суборендодавця можливо у випадку якщо суборендар: а) порушує свої зобов'язання по договору; б) за рішенням суду у випадках, передбачених чинним законодавством.
08.04.2017 року ОСОБА_2 направила ОСОБА_1 повідомлення про відмову від договору у зв'язку із несплатою позивачем орендної плати. Отже, зазначений договір розірвано 08.04.2017 року, але будь-які акти прийому-передачу у матеріалах справи відсутні.
Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_2 є власником 26/1000 ідеальних частин нежитлової будівлі в торговельному комплексі літ. «С»: 8-1 торговий зал площею 251,40 кв.м., 8-2 технічне приміщення площею 18,80 кв.м. Загальна площа придбаного приміщення складає 270,20 кв.м., яке розташоване за адресою: АДРЕСА_1, що підтверджується договором купівлі-продажу від 02.12.2010 року. Відповідно до витягу про державну реєстрацію прав №30050226 від 23.05.2011 року, за нею зареєстровано право власності на дане нежитлове приміщення.
Зі змісту оспорюваного договору вбачається, що по своїй суті це є договір оренди, так відповідач, як власник приміщення, передала в оренду позивачу приміщення для використання його у своїй підприємницькій діяльності.
Цивільний кодекс України у ст.ст. 3, 6, 203, 626, 627 визначає загальні засади цивільного законодавства, зокрема поняття договору і свободи договору та формулює загальні вимоги до договорів як різновиду правочинів (вільне волевиявлення учасника правочину).
Відповідно до ч. 1 ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору (ч. 1 ст. 638 ЦК України).
Частина 1 ст. 628 ЦК України передбачає, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Розкриваючи зміст засади свободи договору ст. ст. 6, 627 ЦК України визначають, що свобода договору полягає в праві сторін вільно вирішувати питання при укладенні договору, виборі контрагентів та погодженні умов договору.
Порядок укладання господарських договорів врегульовано ст.180-181 ГК України, згідно з якими господарський договір за загальним правилом викладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами та скріпленого печатками. Господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода.
Статтею 203 ЦК України встановлені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину: законність змісту правочину; наявність в особи, яка його вчиняє, необхідного обсягу цивільної дієздатності; вільне волевиявлення учасника правочину; відповідність форми вчинення правочину вимогам закону; певна спрямованість правочину.
Згідно зі ст.215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1 - 3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу.
Позивач вважає, що договір є недійсним з моменту його укладення без виникнення у сторін будь-яких прав та обов'язків, оскільки він не відповідає вимогам закону. А саме, порушено істотні умови договору, такі як предмет договору, ціна, порядок використання амортизаційних відрахувань, відновлення орендованого майна та умови його повернення, не зазначено вартість об'єкту оренди з урахуванням індексації, а також об'єкт оренди не виділений в окреме нежитлове приміщення.
Згідно із ст.284 ГК України істотними умовами договору оренди є: об'єкт оренди (склад і вартість майна з урахуванням її індексації); строк, на який укладається договір оренди; орендна плата з урахуванням її індексації; порядок використання амортизаційних відрахувань; відновлення орендованого майна та умови його повернення або викупу. Оцінка об'єкта оренди здійснюється за відновною вартістю, крім об'єктів оренди державної та комунальної власності, оцінка яких здійснюється за методикою, затвердженою Кабінетом Міністрів України. Умови договору оренди зберігають свою силу на весь строк дії договору, а також у разі якщо після його укладення законодавством встановлено правила, що погіршують становище орендаря. Реорганізація орендодавця не є підставою для зміни умов або розірвання договору оренди. Строк договору оренди визначається за погодженням сторін. У разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну умов договору оренди протягом одного місяця після закінчення строку дії договору він вважається продовженим на такий самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором.
За загальним правилом статті 217 ЦК України правочин не може бути визнаний недійсним, якщо законові не відповідають лише окремі його частини і обставини справи свідчать про те, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної його частини (п.2.11. постанови пленуму Вищого господарського суду України №11 «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними»).
Враховуючи вище викладене слідує, що для визнання недійсним у судовому порядку правочину (господарського зобов'язання) необхідно встановити, що правочин не відповідає вимогам закону, або ж його сторонами (стороною) при укладенні було порушено господарську компетенцію. Невідповідність тієї чи іншої частини правочину вимогам закону не є підставою для визнання недійсним усього правочину в цілому.
Відповідно до ч.1 ст. 759 ЦК України, за договором найму (оренди), наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк. Аналогічні за змістом правові норми містяться у ст. 283 ГК України.
Згідно із ч.1 ст.760 ЦК України предметом договору найму може бути річ, яка визначена індивідуальними ознаками і яка зберігає свій первісний вигляд при неодноразовому використанні (неспоживна річ).
Відповідно до 179 ГК України майново-господарські зобов'язання, які виникають між суб'єктами господарювання або між суб'єктами господарювання і негосподарюючими суб'єктами - юридичними особами на підставі господарських договорів, є господарсько-договірними зобов'язаннями. При укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору на основі вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству.
Відповідно до ст. 276 ГК України орендна плата - це фіксований платіж, який встановлюється у грошовій формі.
Згідно п.п. 1.3., 2 договору загальна площа орендованого приміщення складає 20 кв.м, об'єкт оренди використовується в торговельній діяльності, отже, має комерційне призначення.
Враховуючи п.5.1. договору орендна плата сплачується щомісячно, а її розмір встановлюється на рівні вартості місячної орендної плати одного квадратного метра загальної площі нерухомості, що встановлена органом місцевого самоврядування. Пунктом 5.3. договору передбачено право зміни розміру орендної плати.
Рішеннями виконавчого комітету Чернівецької міської ради від 24.12.2008 року №997/24 встановлена мінімальна вартість місячної орендної плати одного квадратного метра загальної площі нерухомого майна для комерційної діяльності в розмірі 13,50 грн., рішенням від 09.12.2014 року №656/21 в розмірі 16,08 грн., рішенням від 28.12.2016 року № 2836/25 в розмірі 30,00 грн.
Не включення до спірного договору умов про індексацію орендної плати, використання амортизаційних відрахувань, порядок повернення майна з оренди, - не перешкоджало вчиненню договору та фактичному його виконанню, оскільки дані відносини врегульовані законодавством, внаслідок чого у разі виникнення спору, сторони можуть керуватися відповідними приписами закону.
Статті 284 та 286 ГК України не містять норми, що вказують на залежність орендної плати від вартості майна переданого в оренду. Отже, оскільки вартість об'єкта оренди не впливає на розмір орендної плати, сплата якої є основним обов'язком орендаря, відсутність детального опису умови договору про вартість об'єкта оренди не порушує права та інтереси сторін, тому що спірний договір було фактично укладено, сторонами підписано та виконувався протягом п'яти років.
Дослідивши умови договору, суд прийшов до висновку, що в спірному договорі наявна достатня інформація щодо об'єкта оренди, яка дозволяє ідентифікувати предмет договору, яким позивач користується протягом 5-ти років., із змісту договору випливає, що орендна плата сплачується готівкою, виражена саме у грошовій одиниці - гривні, оскільки має відсилання до рішень Чернівецької міської ради, якими визначено орендну плату саме в гривні в залежності від призначення використання приміщення, разом з тим, цільове призначення об'єкту оренди чітко визначено в умовах п.2 договору, в п.1 договору чітко визначено детальний опис об'єкту, який передано в оренду.
Пленум Верховного Суду України у п.2 своєї постанови від 06.11.2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» роз'яснив, що відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину. Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин. При цьому відповідність чи невідповідність правочину вимогам закону має оцінюватися господарським судом стосовно законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину (п.п. 2.1, 2.9 постанови Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» від 29.05.2013р. № 11).
Позивач не надав суду належних та допустимих доказів стосовно того, що зазначені вище умови договору від 12.11.2012 року суперечать Цивільному та Господарському кодексам України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, а також загальним умовам укладання господарських договорів, передбачених статтею 179 Господарського кодексу України, особи, які вчиняли цей правочин, мали необхідний обсяг цивільної правоздатності, волевиявлення кожної із сторін було вільним, змін до договору в односторонньому порядку не було.
Відповідно до ст. 1 ГПК України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи, громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав та охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
Згідно із ст.2 ГПК України, господарський суд порушує провадження у справі за позовами, зокрема, підприємств та організацій, які звертаються до суду за захистом своїх прав та охоронюваних законом інтересів.
Стаття 20 ГК України, ст. 16 ЦК України закріплюють, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу, одним зі способів захисту цивільного права та інтересу є визнання недійсними угод з підстав, передбачених законом.
Отже, аналізуючи наведені вище норми права, слід відзначити, що позивачем у справі є особа, яка звертається до господарського суду з метою захисту порушеного або оспорюваного права та інтересу.
Необхідною умовою для звернення до суду з позовом про визнання оспорюваного договору оренди недійсним є порушення вказаним правочином прав та/або охоронюваних законом інтересів позивача. При цьому на сторони правочину вказані вимоги поширюються так само, як і на інших заінтересованих осіб, про що зазначено і у рішеннях Верховного Суду України.
Отже, у спорах про визнання договорів оренди недійсними позивач повинен довести, а суд - встановити наявність факту порушення суб'єктивного матеріального права або законного інтересу, на захист якого подано позов; у чому саме полягає порушення законних прав та охоронюваних інтересів позивача; яким чином задоволення позову усуне вказані порушення чи поновить права.
Позивач не обґрунтував, які його права або охоронювані законом інтереси порушені.
Згідно із ст.33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідно до абз. 2 ст.34 ГПК України обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Згідно із ст.43 ГПК України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили.
Враховуючи вище викладене, суд дійшов до висновку, що позивачем не надано достатніх доказів на підтвердження наявності обставин, з якими закон пов'язує недійсність правочинів відносно оспорюваного договору. Відтак, позовні вимоги про визнання недійсним договору від 12.11.2012 року є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню. Доводи позивача не можуть слугувати підставою для задоволення позову.
Що ж стосується заяви відповідача про застосування наслідків спливу позовної давності, слід зазначити наступне.
У відповідності до ст.ст. 256, 257 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Відповідно до частин першої та п'ятої ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. За зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання.
Як зазначено у рішенні Європейського суду з прав людини від 09.01.2013 року у справі «Олександр Волков проти України», Суд постановив, що строк давності переслідує декілька важливих цілей, зокрема забезпечує правову визначеність і завершеність, захищає потенційних відповідачів від застарілих вимог, які було б важко заперечувати, дозволяє уникнути несправедливості, яка може виникнути при прийнятті судами рішень відносно подій, які відбувались в далекому минулому на основі доказів, які з часом можуть стати ненадійними та недостатніми (див. Stubbings and Others v. the United Kingdom, 22 October 1996, § 51, eports 1996 IV). Суд постановив, що процесуальні норми направлені на забезпечення належного правосуддя і дотримання принципу правової визначеності, і заявники повинні розраховувати, що ці норми будуть застосовуватись.
Оспорюваний позивачем договір оренди був укладений 12.11.2012 року.
В той же час, позов було пред'явлено до господарського суду Чернівецької області 25.07.2017 року, тобто з порушенням визначеного ст.257 ЦК України загального строку позовної давності (три роки).
У своїх поясненнях позивач посилається на те, що його право було порушено відкриттям провадження у цивільній та господарській справах, а не самим фактом укладення договору.
Розглянувши матеріали справи, суд дійшов висновку, що позивач достеменно знав про наявність оспорюваного договору ще в 2012 році, використовував орендоване приміщення, тим самим погоджувався з усіма умовами договору і лише після звернення ФОП ОСОБА_2 з позовами до нього про стягнення заборгованості по орендній платі та виселення з орендованого приміщення стало підставою для звернення до суду про визнання такого договору недійсним.
За таких обставин, суд вважає, що позивачу було відомо про описані в позовній заяві порушення ще в 2012 році, проте ним не подано жодних доказів того, що строк позовної давності був пропущений з поважних (об'єктивних) причин, отже строк позовної давності для звернення з позовом позивачем пропущено.
Проте, у відповідності до п. 2.2. постанови Пленуму ВГСУ від 29.05.2013 року № 10 «Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів» за змістом ч.1 ст. 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.
Беручи до уваги вище наведене, суд дійшов висновку, що у позові слід відмовити за необґрунтованістю.
Судові витрати залишити за позивачем.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 49, 82, 84, 116 Господарського процесуального кодексу України, суд
У задоволенні позовних вимог відмовити.
Повне рішення складено 22.09.2017 року
Суддя С.М.Гушилик