Справа № 607/3694/17Головуючий у 1-й інстанції Братасюк В.М.
Провадження № 22-ц/789/917/17 Доповідач - Костів О.З.
Категорія - 30
14 вересня 2017 р. колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ апеляційного суду Тернопільської області в складі:
головуючого - Костіва О.З.
суддів - Сташків Б. І., Хома М. В.,
при секретарі - Романюк Х.Ю.
за участю представника апелянта - Бориса Т.Т. ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м.Тернополі цивільну справу за апеляційною скаргою Державного вищого навчального закладу «Тернопільський державний медичний університет імені І.Я.Горбачевського Міністерства охорони здоров'я України» на рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 15 червня 2017 року у справі за позовом Державного вищого навчального закладу «Тернопільський державний медичний університет імені І.Я.Горбачевського Міністерства охорони здоров'я України» до ОСОБА_3 про стягнення коштів за навчання,-
У березні 2017 року ДВНЗ «Тернопільський державний медичний університет імені І.Я.Горбачевського Міністерства охорони здоров'я України» звернувся до Тернопільського міськрайонного суду із вищевказаним позовом.
Заявлені вимоги позивач мотивував тим, що 01 вересня 2010 року між сторонами укладено угоду №50 про підготовку фахівця з вищою освітою. Даною угодою передбачено обов'язок відповідача після закінчення навчання відпрацювати три роки у закладі охорони здоров'я, куди випускник буде направлений за розподілом, а у разі відмови їхати за призначенням відшкодувати до бюджету вартість навчання. Після закінчення навчання відповідача в університеті, на підставі протоколу засідання комісії з персонального розподілу спеціалістів, які закінчують ТДМУ в червні 2016 року від 30/10/2015 р., відповідач направлена на роботу в Комунальну установу «Центр первинної медико-санітарної допомоги №7» Криворізької міської ради Департаменту охорони здоров'я Дніпропетровської обласної державної адміністрації на посаду лікаря загальної практики - сімейного лікаря. Проте, згідно інформації Департаменту охорони здоров'я Дніпропетровської обласної державної адміністрації після закінчення навчання в Університеті, в установлений строк - 01 серпня 2016 року відповідач не приступила до навчання в інтернатурі без поважних причин. Вищезазначене свідчить про те, що вона відмовляється пройти інтернатуру та в подальшому приступити до роботи за направленням і відпрацювати не менше трьох років як молодий фахівець в державній установі охорони здоров'я, а тому вона зобов'язана відшкодувати державі витрати, пов'язані з її навчанням в розмірі 141840.66 грн., які складаються із 83648.45 грн. затрат на одного студента медичного факультету і 58192.21 грн. виплаченої за час навчання стипендії.
Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 15 червня 2017 року у задоволенні позову відмовлено.
В червні 2017 року ДВНЗ «Тернопільський державний медичний університет імені І.Я.Горбачевського Міністерства охорони здоров'я України» подав на вказане рішення апеляційну скаргу, посилаючись на його незаконність та необґрунтованість, порушення судом норм матеріального та процесуального права. Вказує, що судом неповно встановлено фактичні обставини справи та дано невірну оцінку доказам. Зазначає, що судом неправомірно не застосовано норми ч.3 ст.5 ЦПК України, враховуючи які можна стверджувати, що Порядок працевлаштування випускників вищих навчальних закладів, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням, приймався на виконання ч.2 ст.52 ЗУ «Про освіту» (в редакції від 24 липня 2014 року), яка була чинною на час вступу відповідача до університету, тому цивільні відносини, які виникли між сторонами з моменту укладання угоди, регулюються цивільним законодавством, яке було чинне на момент їх виникнення. Просить рішення суду першої інстанції скасувати та прийняти нове, яким позов задовольнити в повному обсязі.
В судовому засіданні представник апелянта - Борис Т.Т. апеляційну скаргу підтримав, зіславшись на мотиви викладені в ній.
Відповідач в судове засідання не з'явилася, однак подала заяву, в якій просила розглядати справу без її участі та рішення суду залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.
Заслухавши доповідача, пояснення сторін, перевіривши матеріали справи, доводи, зазначені в апеляційній скарзі, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга до задоволення не підлягає виходячи із наступного.
Відмовляючи в задоволені позову суд першої інстанції виходив із того, що норми законів, на які посилається позивач, як на підставу своїх вимог під час звернення до суду, втратили чинність, в зв'язку з чим у силу вимог ст.58 Конституції України відсутні правові підстави для відповідальності у вигляді відшкодування вартості навчання за відмову їхати за призначенням після закінчення такого, а також відсутні в матеріалах справи докази відмови відповідача їхати на навчання за місцем призначення.
З таким висновком колегія суддів погоджується.
Судом встановлено наступні обставини.
Рішенням приймальної комісії від 12 серпня 2010 року наказом ректора Університету № 264 від 15 серпня 2010 року відповідача ОСОБА_3 зараховано студентом першого курсу медичного факультету Університету.
01 вересня 2010 року між університетом та відповідачем укладено Угоду №50 про підготовку фахівців з вищою освітою. Згідно умов укладеної Угоди відповідач зобов'язалася прибути після закінчення вищого закладу освіти на місце направлення і відпрацювати не менше трьох років, а у разі відмови їхати за призначенням - відшкодувати відповідно до державного або місцевого бюджетів вартість навчання в установленому порядку. На виконання умов укладеної Угоди згідно Протоколу засідання комісії з персонального розподілу спеціалістів, які закінчують Університет в червні 2016 року, від 30 жовтня 2015 року постановлено направити відповідача, як молодого спеціаліста, 2016 року на роботу в Комунальну установу «Центр первинної медико-санітарної допомоги №7» Криворізької міської ради Департаменту охорони здоров'я Дніпропетровської обласної державної адміністрації на посаду лікаря загальної практики - сімейного лікаря.
Із пропозицією щодо працевлаштування відповідач була ознайомлена та згідна, про що свідчать її підписи в Обліковій картці випускника університету та Картці працевлаштування випускника.
Окрім цього, направлення на роботу № 02010830/048 було вручено відповідачу особисто, про що свідчить її підпис в Журналі обліку направлень на роботу випускників освітньо-кваліфікаційного рівня «спеціаліст» за 2016 рік.
Наказом ректора Університету №144 від 23 червня 2016 року на підставі результатів державних екзаменів і відповідно з рішенням Державної екзаменаційної комісії відповідачу присвоєно кваліфікацію лікаря і видано диплом.
Згідно інформації Департаменту охорони здоров'я Дніпропетровської обласної державної адміністрації після закінчення навчання в університеті, в установлений строк - 01 серпня 2016 року відповідач не приступила до навчання в інтернатурі без поважних причин.
Відповідно до розрахунку фактичних затрат на навчання одного студента медичного факультету за державним замовленням випуску 2016 року вартість навчання відповідача становить 83648.45 грн.
Крім цього, згідно довідок про доходи № 07/5982 та №07/5983 від 09 листопада 2016 року, виданих на ім'я відповідача, за період навчання в університеті з вересня 2010 року по червень 2016 року їй було нараховано та виплачено стипендію в розмірі 58192.21 грн.
Загальна сума коштів, затрачених на навчання відповідача за розрахунками позивача становить 141840.66 грн. (83648,45 грн. + 58192.21 грн.).
Відповідно до положень ч.1 ст.8 ЦПК України суд вирішує справи відповідно до Конституції України, законів України та міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
У разі невідповідності закону України міжнародному договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, суд застосовує міжнародний договір (ч. 5ст. 8 ЦПК України).
Згідно ст. 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.
Стаття 43 Конституції України проголошує, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Використання примусової праці забороняється.
Положення ст. 43 Конституції України узгоджуються зі статтею 4 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
В пункті 2 статті 4 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що ніхто не може бути присилуваний виконувати примусову чи обов'язкову працю.
В пункті 3статті 4 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зазначено, що для цілей цієї статті значення терміна "примусова чи обов'язкова праця" не поширюється: a) на будь-яку роботу, виконання якої зазвичай вимагається під час призначеного згідно з положеннями статті 5 цієї Конвенції тримання в умовах позбавлення свободи або під час умовного звільнення; b) на будь-яку службу військового характеру або - у випадку, коли особа відмовляється від неї з мотивів особистих переконань у країнах, де така відмова визнається, - службу, яка вимагається замість обов'язкової військової служби; c) на будь-яку службу, що вимагається у випадку надзвичайної ситуації або стихійного лиха, яке загрожує життю чи благополуччю суспільства; d) на будь-яку роботу чи службу, яка є частиною звичайних громадянських обов'язків.
Відповідно до положень ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року № 3477-IV суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікована Україною в 1997 році, як і практика Європейського Суду по правам людини є джерелом права в Україні та не містить принципово відмінних тлумачень поняття примусової праці, користуючись при цьому універсальним визначенням з Конвенції МОП від 1930 року.
Конвенція Міжнародної організації праці № 29 «Про примусову чи обов'язкову працю», що набула чинності для України 10 серпня 1956 року, зобов'язує держави не допускати примусової праці. Згідно зі статтею 1 Міжнародної Конвенції «Про скасування примусової праці» № 105, що ратифікована Законом України від 05 жовтня 2000 року №2021-III, держава зобов'язується скасувати обов'язкову працю і не вдаватися до будь-якої її форми як методу мобілізації і використання робочої сили для потреб економічного розвитку.
У статті 53 Конституції України вказано те, що держава забезпечує доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах. Громадяни мають право безоплатно здобути вищу освіту в державних і комунальних навчальних закладах на конкурсній основі.
Рішенням Конституційного Суду України від 04 березня 2004 року у справі про доступність та безоплатність освіти визначено, що безоплатність вищої освіти у державних і комунальних навчальних закладах необхідно розуміти як можливість здобуття освіти у цих закладах без оплати, тобто без внесення плати у будь-якій формі за освітні послуги.
Безоплатність вищої освіти означає, що громадянин має право здобути її відповідно до стандартів вищої освіти без внесення плати в державних і комунальних навчальних закладах на конкурсній основі в межах обсягу підготовки фахівців для загальносуспільних потреб (державне замовлення).
Відповідно до ст.151-2 Конституції України, рішення та висновки, ухвалені Конституційним Судом України, є обов'язковими, остаточними і не можуть бути оскаржені.
Частиною 2 статті 52 Закону України «Про освіту» (чинною на час вступу відповідача до університету) було передбачено, що випускники вищих навчальних закладів, які здобули освіту за кошти державного або місцевого бюджетів, направляються на роботу і зобов'язані відпрацювати за направленням і в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Однак, ця частина статті 52 була виключена із Закону України «Про освіту», у зв'язку із прийняттям Закону №1556-VII від 01 липня 2014 року «Про вищу освіту».
Щодо працевлаштування випускників вищих навчальних закладів, то у статті 64 Закону України «Про вищу освіту» (чинного на день звернення із позовом і на даний час) зазначається, що держава у співпраці з роботодавцями забезпечує створення умов для реалізації випускниками вищих навчальних закладів права на працю, гарантує створення рівних можливостей для вибору місця роботи, виду трудової діяльності з урахуванням здобутої вищої освіти та суспільних потреб.
Зазначений закон не містить умов про обов'язковість трирічного відпрацювання або відшкодування в установленому порядку до державного бюджету вартості навчання.
Згідно статті 58 Конституції України, закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
Таким чином, суд першої інстанції вірно зазначив, що норма Закону, на яку посилається позивач у позовній заяві, на час звернення із позовом до суду, була не чинна.
Порядок працевлаштування випускників вищих навчальних закладів, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням, затверджений постановою КМУ №992 від 22 серпня 1996 року, на який посилається позивач, приймався на виконання ч.2 ст.52 Закону України «Про освіту», яка, як зазначено вище, на час звернення позивача із позовом до суду була нечинна.
31 травня 2017 року прийнято Постанову Кабінету Міністрів України «Про визнання такими, що втратили чинність, деяких постанов Кабінету Міністрів України» №376 від 31 травня 2017 року. Зокрема, втратила чинність і Постанова Кабінету Міністрів України від 22 серпня 1996 року №992 «Про Порядок працевлаштування випускників вищих навчальних закладів, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням».
З огляду на зазначене, даний Порядок також не може застосовуватись до спірних правовідносин.
Також це стосується і Порядку працевлаштування випускників державних вищих медичних (фармацевтичних) закладів освіти, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням, затвердженого наказом МОЗ України №367 від 25 грудня 1997 року.
Порядок працевлаштування випускників вищих навчальних закладів, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням, затверджений постановою КМУ №992 від 22 серпня 1996 року і Порядок працевлаштування випускників державних вищих медичних (фармацевтичних) закладів освіти, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням, затвердженого наказом МОЗ України №367 від 25 грудня 1997 року, в частині зобов'язання випускників відпрацювати за направленням три роки, або відшкодувати у встановленому порядку до державного бюджету вартість навчання у разі не прибуття за місцем розподілу, відмови приступити до роботи, не відпрацювання трьох років, суперечать статтям 43, 53 Конституції України та статті 64 Закону України «Про вищу освіту» і, відповідно, не можуть бути застосовані судом.
Також слід зазначити, що згаданий у п.14 Порядку працевлаштування випускників вищих навчальних закладів, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням, затвердженого постановою КМУ №992 від 22 серпня 1996 року встановлений порядок, згідно якого випускник має відшкодувати вартість навчання, не існує.
Пунктом 4 постанови Кабміну від 22 серпня 1996 року №992 Мінфіну разом з Міносвіти, Мінекономрозвитку, Мін'юстом і Нацбанком доручено розробити та затвердити Порядок визначення та відшкодування випускниками вартості навчання у разі порушення ними умов угоди про працевлаштування.
На цей час зазначений Порядок не затверджений, а тому для визначення конкретної суми, яку позивач просить стягнути з позивача, не існує нормативного підґрунтя. І, як наслідок, суд не може взяти до уваги наданий позивачем розрахунок фактичних затрат на навчання одного студента медичного факультету за державним замовленням випуску 2016року.
Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що безпідставним є й посилання позивача на невиконання відповідачем умов договору, і, як наслідок, відповідальність за невиконання договірних зобов'язань.
Так, згідно угоди №50 укладеної між сторонами 01 вересня 2010 року, відповідач зобов'язується прибути після закінчення університету на місце працевлаштування і відпрацювати не менше трьох років по закінченню навчання в інтернатурі; у разі відмови їхати за призначенням відшкодувати відповідно до державного бюджету вартість навчання в установленому порядку. Зміни та доповнення до цієї угоди вносяться шляхом підписання додаткових угод.
Тобто, умовами угоди передбачено відповідальність студента за відмову їхати за призначенням.
Судом не встановлено того, що відповідач відмовилась їхати за призначенням. Матеріали справи не містять жодного письмового підтвердження цьому.
Окрім того, угодою передбачено відшкодування вартості навчання в установленому порядку. Однак, як було зазначено вище, установленого порядку не затверджено.
Колегія суддів не бере до уваги доводи апелянта про те, що згідно укладеного між сторонами договору, якими чітко передбачено відповідальність студента у вигляді відшкодування відповідно до державного або місцевого бюджетів вартості навчання в установленому порядку за відмову їхати за призначенням після закінчення навчання, до якого не було внесено будь-яких змін шляхом підписання додаткових угод і який недійсним не визнавався, і як наслідок - вимог закону, що передбачають презумпцію правомірності правочину, оскільки умовами укладеної між сторонами угоди відповідальність у вигляді відшкодування вартості навчання передбачено лише за відмову їхати за призначенням, а не за відпрацювання менше трьох років.
Отже, положення угоди формувались відповідно до чинної на той час статті 52 Закону України «Про освіту», яка на даний час виключена із цього закону, і в силу статті 58 Конституції України втратила свою дію.
Тому положення Цивільного кодексу України щодо відповідальності відповідача, у формі відшкодування вартості навчання, за невиконання договірних зобов'язань не можуть бути застосовані до спірних правовідносин.
Згідно з вимогами ст.11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненнями фізичних чи юридичних осіб, поданими відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.
У відповідності до ст.ст.10, 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини на які посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
У відповідності до ст.ст.57, 58 ЦПК України суд встановлює наявність або відсутність обставин, якими обґрунтовують свої вимоги і заперечення сторони, на підставі доказів, які містять інформацію щодо предмета доказування. Доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно ч.2 ст.59 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування,
Згідно ч.3 ст.212 ЦПК України жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність та взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Відмовляючи в задоволенні позову, судом першої інстанції вірно встановлено фактичні обставини справи та дано правильну оцінку доказам.
Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду та не впливають на їх правильність.
Норми матеріального права відповідно до спірних правовідносин, застосовані правильно.
Порушень норм процесуального права, які б призвели до неправильного вирішення справи, колегією суддів не встановлено.
Відповідно до ч.1 ст.308 ЦПК України суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.
Беручи до уваги всі встановлені судом факти і відповідні їм правовідносини, належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у сукупності колегія суддів приходить до висновку про законність та обґрунтованість постановленого по даній справі рішення та відсутність підстав для його скасування з мотивів, викладених в апеляційній скарзі.
Керуючись ст.ст. 303, 304, 307, 308, 314, 315 ЦПК України, колегія суддів,-
Апеляційну скаргу Державного вищого навчального закладу «Тернопільський державний медичний університет імені І.Я.Горбачевського Міністерства охорони здоров'я України» - відхилити.
Рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 15 червня 2017 року - залишити без змін.
Ухвала вступає в законну силу з моменту проголошення, однак може бути оскаржена безпосередньо до Вищого спеціалізованого Суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ протягом 20 днів.
Головуючий - підпис
Судді - два підписи
З оригіналом згідно:
Суддя апеляційного суду Тернопільської області О.З. Костів