05 вересня 2017 р.м.ОдесаСправа № 814/169/17
Категорія: 3.5 Головуючий в 1 інстанції: Марич Є. В.
Одеський апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
Головуючого: судді Домусчі С.Д.
суддів: Коваля М.П., Кравця О.О.
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю «Ліс-Центр С» на постанову Миколаївського окружного адміністративного суду від 06 квітня 2017 року по справі за адміністративним позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Ліс-Центр С» до управління Держпраці у Миколаївській області про визнання протиправною та скасування постанови № 19КП від 23.12.2016 року про накладення штрафу за порушення вимог КЗпП України, -
Товариство з обмеженою відповідальністю «Ліс-Центр С» подало апеляційну скаргу на постанову Миколаївського окружного адміністративного суду від 06 квітня 2017 року в якій просить скасувати оскаржену постанову та ухвалити нову, якою задовольнити адміністративний позов в повному обсязі.
Постановою від 06 квітня 2017 року, ухваленою в порядку письмового провадження, Миколаївський окружний адміністративний суд відмовив у задоволенні адміністративного позову товариства з обмеженою відповідальністю «Ліс-Центр С» до управління Держпраці у Миколаївській області про визнання протиправною та скасування постанови № 19КП від 23.12.2016 року про накладення штрафу в розмірі 32 000 грн. за порушення вимог КЗпП України.
Вимоги апеляційної скарги апелянт обґрунтовує тим, що суд першої інстанції допустив порушення норм матеріального і процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи.
Так апелянт зазначає, що суд першої інстанції не застосував норми ст. 12 ЗУ «Про оплату праці», внаслідок чого неправильно застосував припис ст.265 КЗпП України.
При цьому апелянт зазначає, що підприємство притягнуто до відповідальності відповідно до абз. 3 ч. 2 ст. 265 КЗпП України - недотримання мінімальних державних гарантій в оплаті прані, що передбачає накладення штрафу у десятикратному розмірі мінімальної заробітної плати, встановленої законом на момент виявлення порушення за кожного працівника, щодо якого скоєно порушення.
Апелянт вважає помилковими висновки суду першої інстанції стосовно того, що ТОВ «Ліс-Центр С» не виплатило грошової компенсації за невикористані щорічні відпустки при звільненні працівників ОСОБА_1 та частково ОСОБА_2 (за 3 дні), чим порушив вимоги ч. 1 ст. 83 КЗпП України, внаслідок чого до підприємства застосований штраф в розмірі 32 000 грн.
Апелянт зазначає, що відповідно до ч. 2 ст. 12 ЗУ «Про оплату праці», норми і гарантії в оплаті праці, передбачені частиною першою цієї статті та Кодексом законів про працю України, є мінімальними державними гарантіями. У свою чергу, згідно з ч. 1 цієї статті, норми оплати праці (за роботу в надурочний час; у святкові, неробочі та вихідні дні; у нічний час; за час простою, який мав місце не з вини працівника; при виготовленні продукції, що виявилася браком не з вини працівника; працівників молодше вісімнадцяти років, при скороченій тривалості їх щоденної роботи тощо) і гарантії для працівників (оплата щорічних відпусток; за час виконання державних обов'язків; для тих, які направляються для підвищення кваліфікації, на обстеження в медичний заклад; для переведених за станом здоров'я на легшу нижче оплачувану роботу; переведених тимчасово на іншу роботу у зв'язку з виробничою необхідністю; для вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років, переведених на легшу роботу; при різних формах виробничого навчання, перекваліфікації або навчання інших спеціальностей; для донорів тощо), а також гарантії та компенсації працівникам в разі переїзду на роботу до іншої місцевості, службових відряджень, роботи у польових умовах тощо встановлюються Кодексом законів про працю України та іншими актами законодавства України.
За таких обставин апелянт вважає, що статтею 12 Закону України «Про оплату праці» фактично встановлений вичерпаний перелік мінімальних державних гарантій в оплаті праці в Україні.
При цьому апелянт зауважує, що відповідно до ч. 1 ст.83 КЗпП України (грошова компенсація за невикористані щорічні відпустки), у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину - інваліда з дитинства підгрупи А І групи.
На думку апелянта зазначена грошова компенсація є окремою виплатою передбаченою законодавством про працю., в той час як стаття 12 Закону України «Про оплату праці», в якій зазначений вичерпний перелік мінімальних державних гарантій в оплаті праці, не містить такої виплати як виплата грошової компенсації за всі невикористані дні щорічної відпустки.
Також апелянт зазначає, що, частина 1 статті 12 Закону України «Про оплату праці» встановлює гарантію оплати виключно лише щорічних відпусток працівників, що закріплено ч. 4 ст. 115 КЗпП України («заробітна плата працівникам за весь час щорічної відпустки виплачується не пізніше ніж за три дні до початку відпустки.»), а не виплати грошової компенсації за невикористані щорічні відпустки, що, на думку апелянта, є іншою виплатою.
Крім того, апелянт звертає увагу на те, що зазначені виплати грошової компенсації за невикористані щорічні відпустки (як мінімальні державні гарантії в оплаті праці) не передбачені і будь якими іншими положенням КЗпП України (у тому числі ст. 95. Мінімальна заробітна плата. Індексація заробітної плати, та Глави XIII. Гарантії і компенсації.), а також і положеннями Закону України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії».
За таких обставин, на думку апелянта, у випадку проведення відповідачем законної перевірки та доказування фактів невиплати підприємством своїм працівникам грошової компенсація за невикористані щорічні відпустки, відповідач не мав права притягнути позивача до відповідальності за абз. 3 ч. 2 ст. 265 КЗпП України (недотримання мінімальних державних гарантій в оплаті праці). Апелянт вважає, що у такому разі відповідач мав можливість застосувати до позивача виключно лише санкції передбачені абз. 2 ч. 2 ст.265 КЗпП України (порушення встановлених строків виплати заробітної плати працівникам, інших виплат, передбачених законодавством про працю, більш як за один місяць, виплата їх не в повному обсязі), що тягне за собою накладення штрафу у трикратному розмірі мінімальної заробітної плати, встановленої законом на момент виявлення порушення, тобто 1600,0 * 3 = 4800,0 грн., проте, зазначені обставини судом першої інстанції встановлені не були.
Також апелянт посилається на те, що оскаржена постанова відповідача ґрунтується на припущеннях, на що суд першої інстанції не звернув увагу, оскільки в мотивувальній частині оскарженої постанови відповідач обґрунтовує своє рішення тим, що компенсація за невикористану відпустку ОСОБА_1 складає приблизно 15 календарних днів, а ОСОБА_2 - приблизно 17 календарних днів, в той час як відповідно до вимог ст. 69 КАС України, доказами в адміністративному судочинстві є будь-які фактичні дані, а не припущення.
Зазначає апелянт і про те, що суд першої інстанції не прийняв до уваги посилання позивача на приписи Постанови КМУ від 13.08.2014 №408 «Питання запровадження обмежень на проведення перевірок державними інспекціями та іншими контролюючими органами», посилаючись помилково на те, що термін дії цієї Постанови закінчився 31.12.2014 та її положення не можуть бути застосовані у подальшому.
Також апелянт зазначає, що суд першої інстанції дійшов висновку, про те, що з 01.07.2015 обмеження на здійснення перевірок відповідачем не застосовується. При цьому суд першої інстанції посилався на судову практику, зокрема, на рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 11.12.2015 р. в адміністративній справі №808/8701/15 за позовом Державного навчального закладу «Запорізький професійний торгово-кулінарний ліцей» до Головного управління Державної служби України з питань праці у Запорізькій області про визнання протиправними дій та скасування рішень, яке ухвалою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 12.04.2016 р. залишено без змін.
Проте, на думку апелянта, суд першої інстанції не врахував, що ухвалою Вищого адміністративного суду України від 29.03.2017 у справі К/800/4429/17 відкрите касаційне провадження за касаційною скаргою Державного навчального закладу «Запорізький професійний торгово-кулінарний ліцей» на постанову Запорізького окружного адміністративного суду від 11 грудня 2015 року та ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 12 квітня 2016 року у справі за позовом Державного навчального закладу «Запорізький професійний торгово-кулінарний ліцей»до Головного управління Державної служби України з питань праці у Запорізькій області про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити дії та витребувано справу 808/8701/15 з Запорізького окружного адміністративного суду. Рішення у справі немає.
За таких обставин, апелянт вважає, що слід врахувати виключно правову позицію підтверджену ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 16.09.2015 у справі №826/13378/15, якою залишено без змін постанову окружного адміністративного суду міста Києва від 28.07.2015 р. в адміністративній справі за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Центр «Сонячне ремесло» до Державної служби геології та надр України про визнання протиправним та скасування наказу, скасування проведення перевірки. При цьому, ухвалою Вищого адміністративного суду України від 06.11.2015 відповідачу було відмовлено у відкритті касаційного провадження, а ухвалою Верховного Суду України від 18.05.2016 відповідачу було відмовлено у допуску до провадження справи.
Апелянт зазначає, що переліченими рішеннями було встановлено, що згадана Постанова КМУ від 13.08.2014 №408 є чинною і, що дія п. 3 Прикінцевих положень Закону України від 28.12.2014 №71-УІІІ стосовно обмеження перевірок у 2015 - 2016 роках стосується всіх без виключення контролюючих органів, у тому числі і відповідача, внаслідок чого перевірка позивача проведена незаконно.
Управління Держпраці у Миколаївській області письмових заперечень на апеляційну скаргу не надало.
Ухвалюючи постанову про відмову у задоволенні адміністративного позову суд першої інстанції встановив, що 28 грудня 2014 року Верховною Радою України прийнято два закони: Закону України № 76 «Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України» та Закон України № 71 «Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо податкової реформи», норми яких встановлюють обмеження щодо проведення перевірок суб'єктів господарювання контролюючими органами.
Суд першої інстанції зазначив, що відповідно до п. 8 розділу ІІІ Прикінцеві положення Закону України № 76 «Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України» встановлено, що перевірки підприємств, установ та організацій, фізичних осіб - підприємців контролюючими органами (крім Державної фіскальної служби України та Державної фінансової інспекції України) здійснюються протягом січня-червня 2015 року виключно з дозволу Кабінету Міністрів України або за заявкою суб'єкта господарювання щодо його перевірки.
Пунктом 3 розділу ІІ Прикінцеві положення Закону України № 71 «Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо податкової реформи», визначено, що у 2015 та 2016 роках перевірки підприємств, установ та організацій, фізичних осіб - підприємців з обсягом доходу до 20 мільйонів гривень за попередній календарний рік контролюючими органами здійснюються виключно з дозволу КМУ, за заявкою суб'єкта господарювання щодо його перевірки, згідно з рішенням суду або згідно з вимогами Кримінального процесуального кодексу України.
Зазначив, суд першої інстанції також і те, що відповідно до ч. 1. ст. 1 Закону України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності» від 05.04.2007 року № 877-V - державний нагляд (контроль) - діяльність уповноважених законом центральних органів виконавчої влади, їх територіальних органів, державних колегіальних органів, органів виконавчої влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування в межах повноважень, передбачених законом, щодо виявлення та запобігання порушенням вимог законодавства суб'єктами господарювання та забезпечення інтересів суспільства, зокрема належної якості продукції, робіт та послуг, допустимого рівня небезпеки для населення, навколишнього природного середовища.
Пунктом 41.1 ст. 41 Податкового кодексу України встановлено, що контролюючими органами є органи доходів і зборів - центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування єдиної державної податкової, державної митної політики в частині адміністрування податків і зборів, митних платежів та реалізує державну податкову, державну митну політику, забезпечує формування та реалізацію державної політики з адміністрування єдиного внеску, забезпечує формування та реалізацію державної політики у сфері боротьби з правопорушеннями при застосуванні податкового та митного законодавства, а також законодавства з питань сплати єдиного внеску (далі - центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику), його територіальні органи.
Суд першої інстанції також зазначив, що відповідно до п. 1 Положення про Державну фіскальну службу України, затвердженого Постановою КМУ від 21.05.2014 року № 236, державна фіскальна служба України (ДФС) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра фінансів і який реалізує державну податкову політику, державну політику у сфері державної митної справи, державну політику з адміністрування єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування (далі - єдиний внесок), державну політику у сфері боротьби з правопорушеннями під час застосування податкового, митного законодавства, а також законодавства з питань сплати єдиного внеску.
Враховуючи спрямованість Закону України № 71 «Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо податкової реформи» на врегулювання податкових правовідносин, суд першої інстанції дійшов висновку, що норми цього закону встановлюють обмеження для перевірок, які здійснюються саме органами Державної фіскальної служби України, в той час як обмеження, визначені Законом України № 76 «Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України» поширюються на інші контролюючі органи (окрім Державної фінансової інспекції України).
Суд першої інстанції зазначив, що Положенням про Державну службу України з питань праці, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України від 11.02.2015 р. №96, визначено, що Державна служба України з питань праці є Центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністерства соціальної політики, і який реалізує державну політику у сферах промислової безпеки, охорони праці, гігієни праці, здійснення державного гірничого нагляду, а також з питань нагляду та контролю за додержанням законодавства про працю, зайнятість населення, загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності, на випадок безробіття в частині призначення, нарахування та виплати допомоги, компенсацій, надання соціальних послуг та інших видів матеріального забезпечення з метою дотримання прав і гарантій застрахованих осіб.
За таких обставин, суд першої інстанції дійшов висновку, що на діяльність щодо проведення перевірок органами Держпраці України розповсюджувалась заборона, встановлена Законом України № 76 «Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України» протягом січня-червня 2015 року.
При цьому суд першої інстанції відхилив посилання позивача на приписи Постанови КМУ від 13.08.2014 року № 408 «Питання запровадження обмежень на проведення перевірок державними інспекціями та іншими контролюючими органами», зазначивши при цьому, що згідно преамбули цієї постанови, вона приймалась у зв'язку із запровадженням статтею 31 Закону України від 10.03.2014 р. 3 719 «Про Державний бюджет України на 2014 року, обмежень на проведення перевірок державними інспекціями та іншими контролюючими.
Суд першої інстанції зауважив, що особливістю закону про державний бюджет відповідного року є те, що строк його дії обмежується відповідним бюджетним періодом, який починається 1 січня та закінчується 31 грудня того року, на який даний закон прийнято, а тому його дія та дія будь-яких нормативно правових актів, прийнятих на його виконання, не може бути розповсюджена на правовідносини, що виникли за межами вказаного часового проміжку. Таким чином, суд першої інстанції дійшов висновку, що термін дії Постанови КМУ № 408 від 13.08.2014 року закінчився 31.12.2014 року, у зв'язку з чим її положення не можуть бути застосовані у подальшому.
Враховуючи встановлені обставини, суд першої інстанції дійшов висновку, що починаючи з 01.07.2015 року не застосовується обмеження на здійснення органами Держпраці України перевірок підприємств, установ та організацій, фізичних осіб-підприємців.
Перевіряючи доводи позивача щодо не відповідності висновків акту перевірки нормам чинного законодавства України, суд першої інстанції встановив, що в ході перевірки встановлено, що посадовими особами ТОВ «ОСОБА_3 С» порушені вимоги ст. 83 КЗпП України, оскільки при звільненні працівників грошова компенсація їм за всі невикористані ними дні щорічної відпустки не нараховується.
Суд першої інстанції встановив, що відповідно до акту перевірки ОСОБА_1 звільнилась 31.08.2016 згідно наказу № 515-к від 31.08.2016 року. ОСОБА_1 працювала на підприємстві з 08.01.2008 року відповідно до наказу № 2-к від 08.01.2008року. За 2016 рік щорічна відпустка ОСОБА_1 не надавалась. Компенсація за невикористану відпустку складає приблизно 15 календарних днів, проте згідно розрахунково-платіжної відомості за серпень 2016 року компенсація не нарахована.
Також відповідно до акту перевірки ОСОБА_2 звільнилась 20.07.2016 року згідно наказу № 512-к від 20.07.2016. ОСОБА_2 працювала на підприємстві з 26.10.2010 року відповідно до наказу № 189-к від 26.10.2010. За 2016 рік щорічна відпустка ОСОБА_2 не надавалась. Компенсація за невикористану відпустку складає приблизно 17 календарних днів, згідно розрахунково-платіжної відомості за липень 2016 року нарахована компенсація за 14 календарних днів, а за три дні за невикористану щорічну відпустку при звільненні працівнику недонараховано частину компенсації.
Оскільки частиною 1 ст. 83 КЗпП України визначено, що, у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину - інваліда з дитинства підгрупи А І групи., суд першої інстанції дійшов висновку про правомірність накладення штрафу на позивача у десятикратному розмірі мінімальної заробітної плати, встановленої законом на момент виявлення порушення, за кожного працівника, а саме 32000 грн., що відповідає приписам абз. 3 ч.2 ст. 265 КЗпП України.
Таким чином, суд першої інстанції дійшов висновку, що відповідач фактично реалізував свою компетенцію на проведення перевірки, в ході розгляду справи судом не виявлено невідповідності висновків, зазначених в акті перевірки чинному законодавству, відповідачем доведені встановлені порушення позивачем законодавства про працю, а відповідальність у вигляді штрафу за ці порушення передбачена КЗпП України. При цьому суд першої інстанції зазначив, що позивачем не спростовано вчинення ним порушень законодавства про працю та взагалі не зазначено у чому полягає невідповідність висновків акту діючому законодавству України.
Справа розглянута апеляційним судом в порядку письмового провадження відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 197 КАС України.
Заслухавши суддю доповідача, розглянувши та обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права в межах доводів апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга не може бути задоволена.
Апеляційний суд встановив, що суд першої інстанції повно та всебічно дослідив та оцінив обставини справи, надані сторонами докази, правильно визначив правову природу спірних правовідносин і закон, який їх регулює.
Апеляційний суд встановив, що в період з 01 по 02 грудня 2016 року управлінням Держпраці у Миколаївській області проведена позапланова перевірка товариства з обмеженою відповідальністю «Ліс-Центр С» додержання законодавства про працю та загальнообов'язкове державне соціальне страхування, яка проведена на підставі наказу № 344 від 21.11.2016 року, направлення на перевірку № 377 від 21.11.2016 року, та результати якої оформлені актом перевірки № 14-01-138/0075 (а.с. 17-22). В пункті 5.10.2 акту перевірки зафіксовано порушення позивачем вимог ст. 85 КЗпП України - не виплата працівнику при звільнені грошової компенсації за всі невикористані працівником дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей (а.с. 19-зворот). В пункті 4 розділу «Порушення законодавства, виявлені під час перевірки» акту перевірки детально зафіксовано виявлене порушення ст. 85 КЗпП України, а саме
- встановлено, що ОСОБА_1 працювала на підприємстві з 08.01.2008 року відповідно до наказу № 2-к від 08.01.2008 року та звільнилась 31.08.2016 згідно наказу № 515-к від 31.08.2016 року. За 2016 рік щорічна відпустка ОСОБА_1 не надавалась, компенсація за невикористану відпустку складає приблизно 15 календарних днів, та згідно розрахунково-платіжної відомості за серпень 2016 року компенсація не нарахована.
- встановлено, що ОСОБА_2 працювала на підприємстві з 26.10.2010 року відповідно до наказу № 189-к від 26.10.2010 року та звільнилась 20.07.2016 року згідно наказу № 512-к від 20.07.2016. ОСОБА_2 За 2016 рік щорічна відпустка ОСОБА_2 не надавалась, компенсація за невикористану відпустку складає приблизно 17 календарних днів, згідно розрахунково-платіжної відомості за липень 2016 року нарахована компенсація за 14 календарних днів, а за три дні за невикористану щорічну відпустку при звільненні працівнику недонараховано частину компенсації.
Апеляційний суд зазначає, що сам факт не нарахування та не виплата ОСОБА_1 у 2016 році при звільненні компенсації за невикористану щорічну відпустку, та не донарахування і невиплата в повному обсязі у зв'язку з цим ОСОБА_2 при звільненні компенсації за невикористану щорічну відпустку, ні в адміністративному позові, ні в апеляційній скарзі не оспорюється, та матеріалами справи не спростований.
Єдиною підставою, яка зазначена в апеляційній скарзі та якою апелянт обґрунтовує відсутність у нього обов'язку щодо виплати працівнику при звільненні компенсації за невикористану щорічну відпустку, є посилання на вичерпний перелік державних гарантій в оплаті праці в Україні, який встановлений статтею 12 Закону України «Про оплату праці», та яка не містить такої мінімальної державної гарантії в оплаті праці в Україні, як виплата при звільненні компенсації за час невикористаної відпустки, на що суд першої інстанції безпідставно, на думку апелянта, не звернув уваги.
Апеляційний суд зазначає, що такі доводи апелянта, ґрунтуються на неправильному розумінні норм матеріального права.
Відповідно до статті 12 Закону України «Про оплату праці» норми оплати праці (за роботу в надурочний час; у святкові, неробочі та вихідні дні; у нічний час; за час простою, який мав місце не з вини працівника; при виготовленні продукції, що виявилася браком не з вини працівника; працівників молодше вісімнадцяти років, при скороченій тривалості їх щоденної роботи тощо) і гарантії для працівників (оплата щорічних відпусток; за час виконання державних обов'язків; для тих, які направляються для підвищення кваліфікації, на обстеження в медичний заклад; для переведених за станом здоров'я на легшу нижчеоплачувану роботу; переведених тимчасово на іншу роботу у зв'язку з виробничою необхідністю; для вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років, переведених на легшу роботу; при різних формах виробничого навчання, перекваліфікації або навчання інших спеціальностей; для донорів тощо), а також гарантії та компенсації працівникам в разі переїзду на роботу до іншої місцевості, службових відряджень, роботи у польових умовах тощо встановлюються Кодексом законів про працю України та іншими актами законодавства України.
Норми і гарантії в оплаті праці, передбачені частиною першою цієї статті та Кодексом законів про працю України, є мінімальними державними гарантіями.
Таким чином, перелік норм оплати праці і гарантій для працівників, які зазначені в цій статті, не є вичерпним, як помилково вважає апелянт.
За змістом статті 1 та 2 Закону України «Про оплату праці» та ст. 83 КЗпП України грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної відпустки, яка виплачується працівнику при звільнені, є компенсаційною виплатою, яка входить до структури заробітної плати, та її виплата гарантована нормами ст. 83 КЗпП України, які зобов'язують роботодавця здійснити таку виплату, а не надають йому право на здійснення такої виплати.
Таким чином, грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної відпустки, яка виплачується працівнику при звільнені відноситься до мінімальних державних гарантій в розумінні статті 12 Закону України «Про оплату праці»
Також апеляційний суд вважає помилковими доводи апелянта про те, що відповідач мав можливість застосувати до позивача виключно санкції передбачені абз. 2 ч. 2 ст. 265 КЗпП України (порушення встановлених строків виплати заробітної плати працівникам, інших виплат, передбачених законодавством про працю, більш як за один місяць, виплата їх не в повному обсязі).
За змістом ст. ст. 116 та 117 КЗпП України порушення строків виплати заробітної плати працівникам, інших виплат, передбачених законодавством про працю, при звільненні має передумовою нарахування працівнику цих сум, або спір між працівником та роботодавцем щодо розміру сум, які мають бути виплачені працівнику при звільненні.
В справі яка переглядається апеляційним судом, апелянт в апеляційній скарзі зазначає про відсутність у нього взагалі обов'язку нарахувати та виплатити при звільненій ОСОБА_1 компенсацію за невикористану щорічну відпустку, та нарахувати та виплатити при звільнені ОСОБА_2 частину компенсації за невикористану щорічну відпустку, так само як і не надає доказів про існування спору між підприємством та колишніми працівниками з приводу повноти та своєчасності розрахунку при звільненні.
Частиною другою статті 265 КЗпП України встановлено, що юридичні та фізичні особи - підприємці, які використовують найману працю, несуть відповідальність у вигляді штрафу в разі, окрім іншого, недотримання мінімальних державних гарантій в оплаті праці - у десятикратному розмірі мінімальної заробітної плати, встановленої законом на момент виявлення порушення, за кожного працівника, щодо якого скоєно порушення.
Таким чином, відповідальність передбачена у разі встановлення самого факту недотримання мінімальних державних гарантій в оплаті праці, а сам розмір штрафу не пов'язаний із особливостями виявлених порушень, таких зокрема як кількість днів щорічної відпустки, компенсація за які не виплачена працівнику при звільненні.
Оскільки сплата штрафу, передбаченого ст. 265 КЗпП України, не звільняє від усунення порушень законодавства про працю, апелянт при усуненні встановлених відповідачем порушень, за відсутності спору щодо сум, які ТОВ «Ліс-Центр С» був зобов'язаний виплатити своїм працівникам при звільненні, апелянт буде зобов'язаний провести нарахування та виплату компенсації невикористаної частини щорічної відпустки.
За таких обставин апеляційний суд відхиляє доводи апелянта про те, що оскаржена постанова про накладення штрафу ґрунтується на припущеннях.
Доводи апелянта та про те, що суд першої інстанції не звернув на це увагу та не надав цьому належної оцінки, апеляційний суд також відхиляє, оскільки в адміністративному позові не зазначено, які саме висновки акту перевірки ґрунтується на припущеннях відповідача, та на які позивач звертає увагу суду першої інстанції. При цьому апеляційний суд зазначає, що окрім частини першої статті 71 КАС України, якою встановлено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову, норми Кодексу адміністративного судочинства України також визначають, що:
- усі учасники адміністративного процесу є рівними перед законом і судом (ч. 1 ст. 10 КАС України);
- розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості (ч. 1 ст. 11 КАС України);
- кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу (ч. 1 ст. 71 КАС України);
- якщо особа, яка бере участь у справі, без поважних причин не надасть докази на пропозицію суду для підтвердження обставин, на які вона посилається, суд вирішує справу на основі наявних доказів (ч. 6 ст. 71 КАС України).
Апеляційна скарга не містить ні посилань, ні доводів, ні зазначення доказів, які б спростовували висновки суду першої інстанції щодо наявності самого факту порушення зафіксованого в акту перевірки.
Надаючи оцінку доводам апеляційної скарги щодо помилковості висновків суду першої інстанції про наявність у відповідача можливості проведення перевірки у грудні 2016 року, апеляційний суд зазначає, що апологічні доводи були покладені в основу адміністративного позову. Цим доводам судом першої інстанції надана правова оцінка, з якою погоджується апеляційний суд. А посилання апелянта на застосування тієї чи іншої практики судів першої, апеляційної чи касаційної інстанцій, апеляційний суд відхиляє, оскільки за приписами ст. 244-2 КАС України лише висновки Верховного Суду України щодо застосування норм права, викладені у постановах цього суду, має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права.
Інші доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції. Підстави для скасування судового рішення та задоволення апеляційної скарги відсутні.
Апеляційний суд дійшов висновку, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з дотриманням норм матеріального і процесуального права, у зв'язку з чим, відповідно до ст. 200 КАС України, апеляційна скарга має бути залишена без задоволення, а оскаржене судове рішення - без змін.
Судові витрати понесені апелянтом відшкодуванню не підлягають.
Керуючись ст. 19 Конституції України, ст. ст. 2, 11, 69-71, 94, 195, п. 1ч. 1 ст. 197, п. 1 ч. 1 ст. 198, ст. ст. 200, 206, 211, 212, ч. 5 ст. 254 КАС України, -
Апеляційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю «Ліс-Центр С» залишити без задоволення.
Постанову Миколаївського окружного адміністративного суду від 06 квітня 2017 року залишити без змін.
Ухвала апеляційного суду набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копії особам, які беруть участь у справі, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Вищого адміністративного суду України протягом двадцяти днів після набрання законної сили судовим рішенням суду апеляційної інстанції.
Головуючий: суддя С.Д.Домусчі
суддя М.П.Коваль
суддя О.О.Кравець