19 вересня 2017 рокуЛьвів№ 876/7041/17
Львівський апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючого судді Заверухи О.Б.,
суддів Гінди О.М., Ніколіна В.В.,
за участю секретаря судового засідання Андрушківа І.Я.,
представника відповідача Невелич Ю.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові апеляційну скаргу Управління Міністерства внутрішніх справ України на Львівській залізниці на постанову Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 18 травня 2017 року по справі за позовом ОСОБА_2 до Управління Міністерства внутрішніх справ України на Львівській залізниці, третя особа на стороні відповідача, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору Міністерство внутрішніх справ України про скасування наказу та поновлення на роботі,-
30 березня 2017 року ОСОБА_2 звернулася в суд з адміністративним позовом до Управління Міністерства внутрішніх справ України на Львівській залізниці, в якому просила скасувати наказ № 72 о/с від 03 вересня 2015 року про звільнення капітана міліції ОСОБА_2 та поновити її на посаді старшого інспектора з інформаційно-аналітичного забезпечення лінійного відділу на станції Івано-Франківськ УМВС на Львівській залізниці з 04 вересня 2015 року.
На обґрунтування позовних вимог зазначає, що звернувшись 07 лютого 2017 року до Управління МВС України на Львівській залізниці із зверненням про надання інформації щодо подальшого виходу на роботу, отримала відповідь 03 березня 2017 року, що наказом № 72 від 03 вересня 2015 року вона була звільнена з органів внутрішніх справ. Вважає наказ та звільнення незаконними, оскільки, будучи соціально захищеною, так як виховує двох дітей віком 2 та 10 років, не працевлаштована, хоча її посаду у лінійному відділі на станції Івано-Франківськ УМВС на Львівській залізниці скорочено у зв'язку із ліквідацією підприємства. Вважає, що наказ про її звільнення є незаконним, оскільки прийнятий відповідачем з порушенням норм чинного трудового законодавства.
Постановою Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 18 травня 2017 року адміністративний позов задоволено повністю. Скасовано наказ № 72 о/с від 03 вересня 2015 року, виданий Управлінням Міністерства внутрішніх справ України на Львівській залізниці про звільнення капітана міліції ОСОБА_2. Поновлено ОСОБА_2 на посаді старшого інспектора з інформаційно-аналітичного забезпечення лінійного відділу на станції Івано-Франківськ УМВС на Львівській залізниці з 04 вересня 2015 року.
Постанова суду першої інстанції мотивована тим, що наказ № 72 о/с від 03 вересня 2015 року про звільнення капітана міліції ОСОБА_2 є протиправним, так як відповідач, приймаючи даний наказ, порушив норми ч. 3 ст. 184 КЗпП України, а саме звільнив позивача, яка має дітей віком 2 та 10 років, що з ініціативи власника або уповноваженого ним органу не допускається, крім випадків повної ліквідації підприємства, установи, організації, коли допускається звільнення з обов'язковим працевлаштуванням, що не було здійснено.
Не погодившись з прийнятою постановою, Управління Міністерства внутрішніх справ України на Львівській залізниці подало апеляційну скаргу, в якій просило скасувати оскаржувану постанову та прийняти нову, якою в задоволенні адміністративного позову відмовити.
Доводи апеляційної скарги обґрунтовує тим, що оскаржувана постанова є незаконною та необґрунтованою, прийнята з порушенням норм матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи. Зокрема, зазначає, що у зв'язку із ліквідацією Управління міністерства внутрішніх справ України на Львівській залізниці проводилися заходи щодо попередження працівників про майбутнє скорочення, шляхом особистого повідомлення під розпис. Тих працівників, хто перебував у відпустці по догляду за дитиною до досягнення трирічного віку повідомляли листами у липні 2015 року. Крім цього, зазначає, що позивачем пропущено строк звернення до адміністративного суду, передбачений ч. 3 ст. 99 КАС України.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника відповідача, дослідивши обставини справи та доводи апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції приходить до висновку про те, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення з наступних підстав.
Як встановлено судом першої інстанції, Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо реформування органів внутрішніх справ" від 12 лютого 2015 року № 193-VIII Верховною Радою України ліквідовано органи внутрішніх справ на транспорті, до складу яких віднесено також управління МВС України на залізницях. Вказаний закон набув чинності з 10 квітня 2015 року.
На виконання вимог вказаного закону наказом МВС від 14 квітня 2015 року № 431 "Про заходи щодо реформування органів внутрішніх справ" (п. 4) відповідальним особам Міністерства було доручено вжити заходів щодо ліквідації управлінь МВС на транспорті в установленому законодавством порядку.
Наказами МВС від 08 червня 2015 року № 660 "Про ліквідацію Управління МВС України на Львівській залізниці" та від 22 червня 2015 року № 741 "Про організаційно-штатні зміни в підрозділах транспортної міліції" розпочато процедуру ліквідації Управління МВС України на Львівській залізниці та скорочено усі штатні посади. З метою реалізації вказаного наказу № 741 від 22 червня 2015 року, Управлінням МВС України на Львівській залізниці видано наказ № 43 о/с від 03 липня 2015 року "Про організаційно-штатні зміни в УМВС України на Львівській залізниці", згідно якого скорочена посада позивача.
З матеріалів справи слідує, що на момент звільнення, а саме в період з 11 серпня 2014 року по ІНФОРМАЦІЯ_1 позивач перебувала у декретній відпустці по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, відповідно до копії витягу з наказу про надання відпустки від 10 вересня 2015 року за № 61 о/с(а.с.10).
Позивач 07 лютого 2017 року звернулась до Управління МВС України на Львівській залізниці із зверненням про надання інформації щодо подальшого виходу на роботу.
03 березня 2017 року позивачу надали відповідь, згідно якої її повідомили про те, що наказом № 72 від 03 вересня 2015 року позивач була звільнена з органів внутрішніх справ на підставі п. "г" ст. 64 Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, через скорочення штатів. Підставою у витягу з наказу № 72 від 03 вересня 2015 року значиться наказ МВС України від 22 червня 2015 року № 741 "Про організаційно-штатні зміни в підрозділах транспортної міліції", наказ УМВС України на Львівській залізниці від 03 липня 2015 року №43 о/с "Про організаційно-штатні зміни в УМВС України на Львівській залізниці"(а.с.8).
Приймаючи оскаржувану постанову суд першої інстанції прийшов до висновку про обгрунтованість позовних вимог.
Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції з наступних підстав.
Відповідно до ст. 18 Закону України «Про міліцію» порядок та умови проходження служби в міліції регламентується Положенням про проходженням служби особовим складом органів внутрішніх справ, затвердженим постановою Кабінету Міністрів УРСР від 29.07.91 року №114 (далі - Положення).
Підп. «г» п. 64 вказаного Положення передбачено, що особи середнього, старшого і начальницького складу звільняються зі служби в запас через скорочення штатів при відсутності можливості подальшого використання їх на службі.
07 листопада 2015 року набрав чинності Закон України від 02 липня 2015 року № 580-VIII «Про Національну поліцію» (крім пунктів 1, 2, 3, 7 - 13, 15, 17 - 18 розділу XI «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону, які набирають чинності з дня, наступного за днем його опублікування, тобто з 07 серпня 2015 року).
Виходячи зі змісту положень, викладених у пунктах 8 - 10 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 2 липня 2015 року № 580-VІІІ «Про національну поліцію», в органах внутрішніх справ мало місце скорочення штатів. Як зазначено у пункті 8, з дня опублікування цього Закону всі працівники міліції (особи рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ), а також інші працівники Міністерства внутрішніх справ України, його територіальних органів, закладів та установ вважаються такими, що попереджені у визначеному порядку про можливе майбутнє звільнення через скорочення штатів.
При цьому, в пунктах 9 та 10 визначено порядок вивільнення працівників міліції. Зокрема, працівники міліції, які виявили бажання проходити службу в поліції, за умови відповідності вимогам до поліцейських, визначеним цим Законом, упродовж трьох місяців з дня опублікування цього Закону можуть бути прийняті на службу до поліції шляхом видання наказів про призначення за їх згодою чи проходження конкурсу на посади, що заміщуються поліцейськими, у будь-якому органі (закладі, установі) поліції.
Посади, що пропонуються особам, зазначеним у цьому пункті, можуть бути рівнозначними, вищими або нижчими щодо посад, які ці особи обіймали під час проходження служби в міліції.
Працівники міліції, які відмовилися від проходження служби в поліції та/або не прийняті на службу до поліції в тримісячний термін з моменту попередження про наступне вивільнення, звільняються зі служби в органах внутрішніх справ через скорочення штатів. Указані в цьому пункті особи можуть бути звільнені зі служби в органах внутрішніх справ до настання зазначеного в цьому пункті терміну на підставах, визначених Положенням про проходження служби рядовим та начальницьким складом органів внутрішніх справ.
В той же час, питання вивільнення працівників, які мають певні пільги, зокрема вагітних жінок, жінок, які мають дітей віком до трьох років, одиноких матерів при наявності дитини віком до чотирнадцяти років або дитини-інваліда спеціальним законом не врегульовано, тому згідно із частиною сьомою статті 9 КАС України у разі відсутності закону, що регулює відповідні правовідносини, суд застосовує закон, що регулює подібні правовідносини (аналогія закону), а за відсутності такого закону суд виходить із конституційних принципів і загальних засад права (аналогія права).
Таким законом, в даному випадку, є Кодекс законів про працю України. За приписами частини третьої статті 184 цього Кодексу звільнення вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років (до шести років - частина шоста статті 179), одиноких матерів при наявності дитини до чотирнадцяти років або дитини-інваліда з ініціативи власника або уповноваженого ним органу не допускається, окрім випадків повної ліквідації підприємства, установи, організації, коли допускається звільнення з обов'язковим працевлаштуванням.
Зазначена норма надає гарантію щодо обмежень на звільнення для вагітних жінок та жінок, які мають дітей віком до шести років.
При цьому, звільнення жінок, зазначених у частині третій статті 184 Кодексу законів про працю України має певні особливості, зокрема, таке звільнення можливе, проте власник зобов'язаний працевлаштувати жінку на цьому самому або іншому підприємстві відповідно до її спеціальності.
Крім цього, за змістом зазначеної норми, звільнення, вказаних осіб, можливе лише у випадку повної ліквідації підприємства, установ, організації з обов'язковим працевлаштуванням.
Відповідно до п. 19 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.1992 року №9 «Про практику розгляду трудових спорів» (з подальшими змінами), при розгляді трудових спорів, пов'язаних із звільненням за п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України суди зобов'язані з'ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, скорочення чисельності штату працівників, чи додержані власником або уповноваженим ним органом норми законодавства, що регулюють звільнення працівника, які є докази зміни в організації виробництва і праці, того, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або власник чи уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника за його згодою на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи користувався вивільнений працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджався він за два місяці про наступне звільнення.
Згідно з ст. 49-2 КЗпП України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше, ніж за два місяці.
Згідно з ч. 1 ст. 71 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності, згідно з ч. 2 ст. 71 КАС України, покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
З матеріалів справи слідує, що відповідно до наказу від 10 вересня 2015 року ОСОБА_2 перебувала у відпустці для догляду за дитиною до досягнення нею 3 річного віку з 11 серпня 2014 року по ІНФОРМАЦІЯ_1.
Згідно наказу Управління МВС України на Львівській залізниці 72о/с ,,По особовому складу" від 03 вересня 2015 року ОСОБА_2 звільнена зі служби в органах внутрішніх справ за ст. 64 ,,г" (через скорочення штатів) Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом ОВС України.
Виходячи зі змісту фактичних обставин справи, колегія суддів зазначає, що звільнення позивача відбулось під час перебування у відпустці для догляду за дитиною до досягнення нею 3-річного віку.
Також ні в процесі розгляду справи в суді першої інстанції, ні в суді апеляційної інстанції судом не здобуто доказів про те, що позивача було повідомлено про скорочення займаної посади та відповідно не доведено дотримання встановленого законодавством порядку повідомлення позивача про наступне вивільнення.
Крім того, суд першої інстанції вірно вказав, що працевлаштування вказаних категорій працівників при повній ліквідації підприємства, установи чи організації є обов'язком власника або уповноваженого ним органу. Вказана позиція кореспондується з положеннями, викладеними в п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами трудових спорів» (звільнення вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років провадиться з обов'язковим працевлаштуванням).
Статтею 141 КЗпП України встановлено, що обов'язок неухильного додержання законодавства про працю лежить на власнику або уповноваженому ним органу.
Звільнення позивача без працевлаштування є порушенням встановленого порядку звільнення, що спричиняє відповідальність винної особи згідно з чинним законодавством про працю (ст. 265 КЗпП України).
Вказана норма вважається дотриманою, якщо жінка працевлаштована в перший день звільнення, тобто немає перерви між звільненням і днем, коли жінка може вийти на роботу на інше підприємство.
Судом встановлено, що наказом МВС України №660 від 08 червня 2015 року УМВС України на Львівській залізниці ліквідовано, створено ліквідаційну комісію. Відтак всі працівники УМВС України на Львівській залізниці, в тому числі і позивач, підлягали звільненню, в порядку, визначеному законодавством, у зв'язку з скороченням штатів. Крім того, позивач відноситься до категорії працівників, звільнення яких допускається з обов'язковим дотриманням визначених законодавством гарантій. Відтак, на Управління МВС України на Львівській залізниці покладався обов'язок щодо обов'язкового працевлаштування позивача.
З матеріалів справи також слідує, що 15 липня 2015 року та 21 липня 2015 року УМВС України на Львівській залізниці зверталося до МВС України з листами №4/1844 та №4/1877 відповідно, в яких надало перелік працівників, серед яких є позивач, до яких встановлено обмеження щодо звільнення за п.1 ч.1 ст.40 КЗпП України, для вирішення питання про їх звільнення/працевлаштування(а.с.121-124).
Згідно з відповіддю МВС України від липня 2015 року №6/1/1-6015 УМВС України на Львівській залізниці повідомлено, що вирішення вказаного питання належить до компетенції відповідного територіального управління. Рекомендовано вказаним працівникам самостійно звернутися до підрозділів кадрового забезпечення територіального органу внутрішніх справ, де вони в подальшому бажають проходити службу(125).
Колегія суддів зазначає, що УМВС України на Львівській залізниці не надано суду доказів повідомлення позивача про необхідність звернення до ГУ МВС України у Львівській області за отриманням переліку вакантних посад з метою подальшого працевлаштування.
Листами від 27 липня 2015 року №4/1909, від 31 липня 2015 року №4/1935 УМВС України на Львівській залізниці зверталося до ГУ МВС України у Львівській області та надало йому перелік працівників, до яких встановлено обмеження щодо звільнення за п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України, для вирішення питання щодо їх подальшого працевлаштування.
Наведене свідчить про те, що УМВС України на Львівській залізниці вчиняв заходи для забезпечення працевлаштування позивача, однак вони не дали результатів, а відтак обов'язок забезпечити працевлаштування позивача, передбачений ч. 3 ст. 184 КЗпП України, не виконало.
Посилання відповідача на те, що відбулася повна ліквідація юридичної особи, без правонаступництва та без додання скорочених посад до інших структурних підрозділів МВС, спростовується відомостями з ЄДРПОУ, у відповідності до яких управління МВС України на Львівській залізниці, перебуває у стані припинення з 13 липня 2015 року(а.с.100) та на момент розгляду судом першої інстанції ліквідовано не було, а відтак діє відповідно до вимог законодавства в України в особі ліквідаційної комісії Управління, затвердженої наказом МВС України від 08 червня 2015 року № 660(а.с.119).
Отже, виходячи зі змісту фактичних обставин справи та зумовленого ними оспореного правозастосування, колегія суддів дійшла висновку, що, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про відсутність в УМВС України на Львівській залізниці достатніх правових підстав для прийняття наказу №72о/с від 03 вересня 2015 року про звільнення позивача з посади, без дотримання встановленого порядку працевлаштування такої категорії працівників.
Щодо доводів апелянта про те, що позивач пропустила встановлений ч. 3 ст. 99 КАС України строк звернення до адміністративного суду, то колегія суддів зазначає наступне.
Відповідно до положень ч. ч. 1-3 ст. 99 Кодексу адміністративного судочинства України адміністративний позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
Для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Відповідно до ст. 100 цього Кодексу адміністративний позов, поданий після закінчення строків, установлених законом, залишається без розгляду, якщо суд на підставі позовної заяви та доданих до неї матеріалів не знайде підстав для визнання причин пропуску строку звернення до адміністративного суду поважними, про що постановляється ухвала.
Згідно з ч. 2 ст. 71 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
З матеріалів справи слідує, що відповідач як суб'єкт владних повноважень згідно з вимогами ч.2 ст.71 КАС України не надав жодних належних та допустимих доказів, які б підтверджували факт обізнаності ОСОБА_2 з наказом про її звільнення, а тому колегія суддів вважає, що строк звернення до адміністративного суду останньою слід рахувати з дня, коли вона дізналася про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Доводи відповідача про те, що позивач з дня опублікування Закону України «Про Національну поліцію» вважається такою, що попереджена у визначеному порядку про можливе майбутнє звільнення через скорочення штатів, а саме з 07 серпня 2015 року, колегія суддів оцінює критично, оскільки це не спростовує того, що наказ про звільнення ОСОБА_2 було прийнято з порушення норм трудового законодавства в частині дотримання двохмісячного строку попередження про наступне вивільнення.
З огляду на викладене, колегія суддів апеляційного суду погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що відповідач порушив права та охоронювані законом інтереси позивача, передбачені частиною третьою статті 184 Кодексу законів про працю України, у зв'язку із чим, наказ Управління Міністерства внутрішніх справ України на Львівській залізниці №72 о/с від 03 вересня 2015 року вірно визнано протиправним та скасовано.
За наведених обставин колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та прийняв постанову з додержанням норм матеріального і процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду, тому оскаржувану постанову слід залишити без змін.
Керуючись ст. 160, ст. 195, ст. 196, п. 1 ч. 1 ст. 198, ст. 200, п. 1 ч. 1 ст. 205, ст. 206, ст. 254 КАС України, суд -
Апеляційну скаргу Управління Міністерства внутрішніх справ України на Львівській залізниці залишити без задоволення, а постанову Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 18 травня 2017 року у справі № 809/464/17 - без змін.
Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути оскаржена протягом двадцяти днів з дня набрання нею законної сили шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Вищого адміністративного суду України.
Головуючий суддя О. Б. Заверуха
судді О. М. Гінда
В. В. Ніколін
Повний текст судового рішення виготовлено 21 вересня 2017 року.