"15" вересня 2017 р. Справа № 363/2227/17
Іменем України
15 вересня 2017 року Вишгородський районний суд Київської області в складі головуючого-судді ОСОБА_1 , при секретарі ОСОБА_2 , за участю прокурора ОСОБА_3 , обвинуваченого ОСОБА_4 адвоката ОСОБА_5 , розглянувши у відкритому підготовчому судовому засіданні в м. Вишгороді обвинувальний акт у кримінальному провадженні № 12016110150001131 щодо ОСОБА_4 за ч. 1 ст. 263 КК України,
встановив:
прокурор висловився щодо призначення судового розгляду за участю його сторін зазначених в обвинувальному акті. Підстав для повернення обвинувального акту не вбачав.
Обвинувачений та його захисник клопотали про повернення обвинувального акту, оскільки висунуте обвинувачення є неконкретним та незрозумілим, не містить мотивів та мети інкримінованого діяння, без зазначення його кваліфікації та закону, норми якого порушено обвинуваченим, коли ст. 263 КК України є бланкетною правовою нормою, а правовий порядок в Україні згідно ст. 19 Конституції України ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.
Заслухавши сторони, дослідивши обвинувальний акт, суд дійшов до такого.
Відповідно до вимог ч. 1 і ч. 2 ст. 9 КПК України під час кримінального провадження суд, слідчий суддя, прокурор, керівник органу досудового розслідування, слідчий, інші службові особи органів державної влади зобов'язані неухильно додержуватися вимог Конституції України, цього Кодексу, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, вимог інших актів законодавства.
Прокурор, керівник органу досудового розслідування, слідчий зобов'язані всебічно, повно і неупереджено дослідити обставини кримінального провадження, виявити як ті обставини, що викривають, так і ті, що виправдовують підозрюваного, обвинуваченого, а також обставини, що пом'якшують чи обтяжують його покарання, надати їм належну правову оцінку та забезпечити прийняття законних і неупереджених процесуальних рішень.
Так, згідно ч. 2 ст. 291 КПК України обвинувальний акт серед іншого повинен містити виклад фактичних обставин кримінального правопорушення, які прокурор вважає встановленими, правову кваліфікацію кримінального правопорушення з посиланням на положення закону і статті (частини статті) Закону про кримінальну відповідальність та формулювання обвинувачення.
Разом з тим згідно вимог ст. 91 КПК України у кримінальному провадженні обов'язковому доказуванню підлягають:
подія кримінального правопорушення (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення кримінального правопорушення);
винуватість обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, форма вини, мотив і мета вчинення кримінального правопорушення;
вид і розмір шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, а також розмір процесуальних витрат;
обставини, які впливають на ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, характеризують особу обвинуваченого, обтяжують чи пом'якшують покарання, які виключають кримінальну відповідальність або є підставою закриття кримінального провадження.
Статтею 62 Конституції України передбачено, що обвинувачення не може ґрунтуватися на припущеннях, з чого випливає, що формулювання обвинувачення повинно бути конкретним.
Формулюючи обвинувачення за ч. 1 ст. 263 КК України, орган досудового слідства не встановив і не зазначив мету й мотивів вчинення дій інкримінованих обвинуваченому.
У той же час ч. 1 ст. 263 КК України є бланкетною правовою нормою, тобто нормою яка лише називає або описує злочин, а для повного визначення його ознак відсилає до інших галузей права. Основна особливість бланкетної диспозиції полягає в тому, що така норма має загальний зміст.
В Україні встановлені і діють спеціальні правила поводження зі зброєю, боєприпасами, вибухівкою, визначено, з якими з цих предметів громадяни взагалі не вправі вчиняти будь-яких дій, а які дії можна виконувати на підставі спеціального дозволу.
Суд вважає, що зазначене певною мірою торкається та узгоджується з позитивним обов'язком держави згідно ст. 2 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, захищати право людини на життя через встановлення законодавчих положень, вжитті певних заходів для забезпечення ефективного здійснення права на життя особами, що перебувають під юрисдикцією держави.
Відповідно до роз'яснень даних у п. 2 ППВСУ від 26.04.2002 року № 3 «Про судову практику в справах про викрадення інше незаконне поводження зі зброєю, бойовими припасами, вибуховими речовинами, вибуховими пристроями чи радіоактивними матеріалами», при вирішенні питання, чи є незаконними носіння, зберігання, придбання, виготовлення, ремонт, передача чи збут вогнепальної зброї (крім гладкоствольної мисливської), а також носіння, виготовлення, ремонт або збут холодної зброї, бойових припасів, вибухових речовин або вибухових пристроїв, судам необхідно керуватися Положенням про дозвільну систему (затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 12 жовтня 1992 р. № 576 з наступними змінами), Iнструкцією про порядок виготовлення, придбання, зберігання, обліку, перевезення та використання вогнепальної, пневматичної і холодної зброї, пристроїв вітчизняного виробництва для відстрілу патронів, споряджених гумовими чи аналогічними за своїми властивостями метальними снарядами несмертельної дії, та зазначених патронів, а також боєприпасів до зброї та вибухових матеріалів (затверджена наказом Міністерства внутрішніх справ України від 21 серпня 1998 р. № 622; зі змінами, внесеними наказом від 13 квітня 1999 р. № 292) та іншими нормативними актами.
Питання про відповідальність за незаконні діяння зі зброєю, бойовими припасами, вибуховими речовинами, радіоактивними матеріалами осіб, які ними користуються у зв'язку зі службовою діяльністю, вирішуються з урахуванням нормативних актів (інструкцій, правил, наказів тощо), що регулюють порядок поводження з цими предметами.
Конкретизований зміст бланкетної норми передбачає певну деталізацію відповідних положень інших нормативно-правових актів, що регулюють суспільні правовідносини та наповнює норми більш конкретним змістом для встановлення саме тих ознак, які мають значення для правової кваліфікації за відповідною статтею чи частиною статті КК України.
Всупереч викладеному в обвинувальному акті міститься лише тільки посилання на порушення згаданої Інструкції № 622, без зазначення конкретної норми, глави, розділу, пункту, підпункту на порушення яких обвинуваченим вчинено інкриміноване діяння. При цьому не зазначено конкретну порушену норму права, яка є обов'язковою до виконання згідно ст.ст. 19, 98, 117 Конституції України.
Крім того в обвинуваченні стверджується, що ОСОБА_4 мав можливість здати бойові припаси і вогнепальну зброю до правоохоронних органів або військовим посадовим особам. Проте в цій частині в обвинуваченні не визначено фактичних обставин події, зокрема місця, часу, способу за яких ним вчинено вказану протиправну бездіяльність.
Не встановлено час протягом якого ОСОБА_4 зберігав бойові припаси і вогнепальну зброю, яку в нього співробітниками поліції виявлено близько 17 год. 27.09.2016 року, коли в цей же день він їх знайшов у лісі, до якого саме правоохоронного органу або якій військовій посадовій особі мав можливість здати ці речі обвинувачений, в який час та в якому місці, в чому полягала об'єктивна реальна можливість вчинити такі дії, та в чому має місце бездіяльність.
Викладені обставини складають об'єктивну й суб'єктивну сторону злочину, підлягають обов'язковому доказуванню в ході кримінального провадження та в разі визнання особи винуватою мають бути обов'язково зазначені в змісті вироку (ч. 3 ст. 374 КПК України).
Формулюючи обвинувачення у вказаній частині, орган досудового слідства вдався до припущень.
При цьому межі судового розгляду визначаються виключно межами висунутого звинувачення відповідно до обвинувального акту і вийти за ці межі з обвинувальним ухилом суд не вправі (ч. 3 ст. 26, ст. 337 КПК України).
Відсутність конкретного обвинувачення особи є передумовою порушення її гарантованого Законом права на захист та права на справедливий судовий розгляд, що є неприпустимим.
Підсумовуючи викладене, з названих підстав обвинувальний акт до судового розгляду призначений бути не може, який вимогам КПК України не відповідає і підлягає поверненню.
На підставі викладеного та керуючись статтями 314-317, 372 КПК України,
ухвалив:
обвинувальний акт в кримінальному провадженні № 12016110150001131 щодо ОСОБА_4 за ч. 1 ст. 263 КК України повернути прокурору.
Ухвала може бути оскаржена до Апеляційного суду Київської області протягом 7 днів з дня її оголошення шляхом подання апеляції через Вишгородський районний суд.
Суддя