14 вересня 2017 рокусправа № 201/6298/17
Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого судді: Семененка Я.В.
суддів: Бишевської Н.А. Добродняк І.Ю
за участю секретаря судового засідання: Кязимової Д.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Дніпрі апеляційну скаргу ОСОБА_1
на постанову Жовтневого районного суду м.Дніпропетровська від 03 серпня 2017 року по справі №201/6298/17 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області про визнання дій незаконними та стягнення шкоди,-
ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, в якому просив визнати незаконним лист відповідача від 21 квітня 2017 року, ураховуючи відсутність вирішення ним листа Урядового уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини, підміну предмету, що підлягає вирішенню, невизнання та невиконання рішення Європейського суду з прав людини від 26 лютого 2015 року у справі «Заїченко проти України № 2».
В обгрунтування заявлених вимог в цій частині, позивач посилався на те, що після досягнення пенсійного віку 31 жовтня 2016 року звернувся до Центрального об'єднаного управління Пенсійного фонду в м. Дніпрі за призначенням пенсії, маючи при цьому серед інших документів і копію рішення Європейського суду з прав людини від 26 лютого 2015 року у справі «Заїченко проти України № 2», яким було визнано, що при притягненні до адміністративної відповідальності у справі № 3-1954/10 він 25 днів був позбавлений свободи та утримувався під вартою в психіатричній лікарні, у зв'язку із чим були порушені його права, а позбавлення волі було незаконними, а також справа про адміністративне правопорушення була закрита. Співробітником указаного органу пенсійного фонду позивачу було відмовлено у прийнятті документів та листом повідомлено, що його трудовий стаж складає 14 років 11 місяців 11 днів, таким чином для призначення пенсії не вистачає 19 днів трудового стажу. В подальшому 09 березня 2017 року після працевлаштування позивачу була призначена пенсія у розмірі 949 грн. Після направлення позивачем відповідного запиту до Міністерства юстиції України та направлення в.о. Урядового уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини листа на адресу відповідача разом із копією перекладу вищевказаного рішення, керівник Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області направив на адресу позивача лист від 21 квітня 2017 року № 10183/02/30, який позивач вважає незаконним, у зв'язку із невиконанням вимог Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», а також у зв'язку із застосуванням відповідачем до спірних правовідносин ст. 60 Закону України «Про пенсійне забезпечення» замість ст. 58 зазначеного закону, якою визначено період часу, що враховується до стажу.
З огляду на неправомірність відповіді Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області, яка викладена у листі від 21 квітня 2017 року № 10183/02/30, позивач вказує на те, що йому завдано матеріальну шкоду у розмірі неотриманої пенсії за період з 19 серпня 2016 року по 09 березня 2017 року, що складає 6263,40грн, а також спричинено моральну шкоду, що полягає у душевних, у тому числі інтелектуальних стражданнях, яку позивач оцінює у розмірі 2000 євро. З цих підстав позивач також просить стягнути з відповідача завдану матеріальну та моральну шкоду.
Постановою Жовтневого районного суду м.Дніпропетровська від 03 серпня 2017 року позов задоволено частково, а саме визнано незаконними дії Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області, які виразилися у наданні ОСОБА_1 письмової відповіді від 21 квітня 2017 року за № 10183/02/30.
В частині заявлених вимог щодо відшкодування матеріальної та моральної шкоди - відмовлено.
Постанова суду, в частині відмови у задоволенні вимог щодо відшкодування матеріальної та моральної шкоди, мотивована тим, що по-перше: позивачем не доведено заподіяння йому моральної шкоди відповідачем; по-друге: відповідачем не було заподіяно матеріальної шкоди, яку визначено позивачем як розмір недоотриманої пенсії, оскільки відповідач не відмовляв позивачу у призначенні пенсії, з огляду на відсутність у ГУ ПФУ в Дніпропетровській області таких повноважень, а лише надав відповідь про неврахування до стажу позивача перебування у психіатричному закладі.
Не погодившись з постановою суду першої інстанції, ОСОБА_1 звернувся до суду з апеляційною скаргою, в якій, посилаючись на неповне з'ясування судом обставин справи, просить постанову суду скасувати та прийняти нову постанову про задоволення позову у повному обсязі. Апеляційна скарга фактично обґрунтована незгодою з висновками суду першої інстанції щодо недоведеності позивачем факту заподіяння відповідачем моральної шкоди. Заявник апеляційної скарги вказує на те, що суд першої інстанції безпідставно не прийняв до уваги пояснення позивача з цього приводу, а також рішення ЕСПЛ від 22.11.2007р «Заїченко проти України». З приводу підстав для відмови у задоволенні заявлених вимог щодо відшкодування моральної шкоди, заявник апеляційної скарги посилається на те, що ГУ ПФУ в Дніпропетровській області є представником держави, наділений відповідними повноваженнями щодо вирішення спорів, які виникають у сфері пенсійних правовідносин, у зв'язку з чим мав повноваження вирішити виниклі спірні правовідносини та не допустити невиправданого зволікання у призначенні позивачу пенсії.
Відповідач своїм процесуальним правом щодо оскарження рішення суду в частині задоволених позовних вимог, не скористався.
Дослідивши матеріали справи, перевіривши правильність застосування судом норм матеріального та процесуального права, в межах доводів апеляційної скарги, правову оцінку досліджених судом доказів по справі, суд апеляційної інстанції приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги з наступних підстав.
Встановлені судом першої інстанції обставини справи, які не заперечуються сторонами, свідчать про те, що ОСОБА_1, в електронній формі, звернувся до Урядового уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини із заявою з питання виконання рішення Європейського суду з прав людини у справі «Заїченко проти України (№2)», в контексті права на призначення пенсії, з включенням до стажу роботи періоду, в який він незаконно утримувався у психіатричній лікарні.
На вказане звернення позивач отримав відповідь від 31 березня 2017 року про направлення до ГУ УПФУ в Дніпропетровській області листа із копією автентичного перекладу вказаного рішення Європейського суду з прав людини.
Розглянувши вищевказане звернення, Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області листом від 21 квітня 2017 року повідомило позивача, що при призначенні йому пенсії з 09 березня 2017 року страховий стаж для обчислення пенсії становить 15 років 05 днів, а також що пільгове обчислення стажу в період перебування особи у психіатрично-лікувальному закладі чинним законодавством не передбачено, посилаючись при цьому на ст. 60 Закону України «Про пенсійне забезпечення», якою передбачено, що робота в лепрозорних і протичумних закладах охорони здоров'я, у закладах (відділеннях) з лікування осіб, заражених вірусом імунодефіциту людини або хворих на СНІД, в інших інфекційних закладах (відділеннях) охорони здоров'я, у патолого-анатомічних і реанімаційних відділеннях закладів охорони здоров'я, а також у психіатричних закладах охорони здоров'я зараховується до стажу роботи у подвійному розмірі.
Матеріали справи свідчать про те, що рішенням Європейського суду з прав людини у справі «Заїченко проти України (№ 2)» від 26 лютого 2015 року встановлено, що ОСОБА_1 у період з 23 по 24 липня та з 14 вересня по 08 жовтня 2009 року (загалом двадцять п'ять днів) всупереч його волі тримався у психіатричній лікарні з метою проведення психіатричної експертизи для встановлення його осудності у справі про адміністративне правопорушення. Сторонами не оспорюється той факт, що його перебування у психіатричній лікарні становило «позбавлення свободи» у розумінні пункту 1 ст. 5 Конвенції.
Згідно із статтею 58 Закону України «Про пенсійне забезпечення» громадянам, необґрунтовано притягнутим до кримінальної відповідальності, необґрунтовано репресованим і згодом реабілітованим, час тримання під вартою, час відбування покарання в місцях позбавлення волі та заслання, а також перебування на примусовому лікуванні зараховується до стажу у потрійному розмірі.
З огляду на обставини, які встановлені рішенням ЕСПЧ від 22.11.2007р., а також враховуючи положення національного законодавства (ст..58 Закону України «Про пенсійне забезпечення»), суд першої інстанції дійшов висновку про те, що відповідачем ОСОБА_1 надано неправильну відповідь, оскільки своє право позивач обґрунтовував посиланням на ст. 58 Закону України «Про пенсійне забезпечення», а відповідач у своєму листі послався на положення ст. 60 вказаного Закону, які регулюють інші правовідносини щодо роботи осіб у певних закладах, а не їх перебування на примусовому лікуванні.
Рішення суду першої інстанції, в частині задоволених позовних вимог, відповідачем не оскаржується.
В той же час, дійшовши висновку про неправильність відповіді ГУ ПФУ в Дніпропетровській області, яка викладена в листі від 21 квітня 2017 року, суд першої інстанції відмовив позивачу у задоволенні заявлених вимог щодо відшкодування матеріальної та моральної шкоди.
Вказане рішення суду першої інстанції, в цій частині заявлених вимог, суд апеляційної інстанції вважає законним та обґрунтованим з наступних підстав.
Щодо вимог про відшкодування матеріальної шкоди, колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.
Як вбачається з заявленого позову та підтверджено позивачем у судовому засіданні, матеріальна шкода, яку позивач визначає у розмірі 6263,40грн., полягає у не отриманні ним пенсії з 19 серпня 2016 року (за позицією позивача - дата виникнення права на отримання пенсії) по 09 березня 2017 року (дата призначення пенсії).
Суд першої інстанції, вирішуючи справу в цій частині заявлених вимог та враховуючи те, що вимоги про відшкодування матеріальної шкоди (у вигляді недоотриманої пенсії) заявлені саме до ГУ ПФУ в Дніпропетровській області, правильно виходив з повноважень відповідача щодо призначення пенсії.
Так, пунктом 5 ч.4 Положення про головні управління Пенсійного фонду України в АР Крим, областях, містах Києві та Севастополі, затвердженого постановою правління Пенсійного фонду України від 22 грудня 2014 року № 28-2, визначено, що головне управління відповідно до покладених на нього завдань здійснює призначення (перерахунок) пенсій військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу та іншим особам (крім військовослужбовців строкової служби та членів їх сімей), які мають право на пенсію згідно із Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб». Інші види пенсії призначаються районними управліннями Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області згідно з Положеннями про управління Пенсійного фонду України в районах, містах, районах у містах, а також у містах та районах, затвердженого постановою правління Пенсійного фонду України від 22 грудня 2014 року № 28-2.
Управління відповідно до покладених на нього завдань: призначає (здійснює перерахунок) і виплачує пенсії, щомісячне довічне грошове утримання суддям у відставці, допомогу на поховання на інші виплати відповідно до чинного законодавства.
Отже, судом першої інстанції зроблено правильний висновок про те, що ГУ ПФУ в Дніпропетровській області не наділений повноваженнями щодо призначення або відмови у призначенні пенсії позивачу. Такими повноваженнями наділені районні управління Пенсійного фонду України, у спірному випадку - Центральне об'єднане управління Пенсійного фонду України в м.Дніпрі до якого і звертався позивачем за призначенням пенсії.
Оскільки, у спірному випадку відповідачем не було відмовлено позивачу у призначенні пенсії, а лише надано роз'яснення щодо включення певного періоду до стажу, то суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав стверджувати про те, що відповідачем завдану матеріальну шкоду позивачу.
Посилання позивача в апеляційній скарзі на те, що ГУ ПФУ в Дніпропетровській області є представником держави та наділений відповідними повноваженнями щодо вирішення спорів, які виникають у сфері пенсійних правовідносин, не спростовують обґрунтованість висновків суду першої інстанції, оскільки хоча ГУ УПФУ в Дніпропетровській області і є державним органом, але у спірному випадку не наділений повноваженнями щодо вирішення питання про призначення чи відмови у призначенні позивачу пенсії, у зв'язку з чим відсутні підстави для висновку про те, що матеріальна шкода заподіяна позивачу саме ГУ УПФУ в Дніпропетровській області, яке є відповідачем у справі. При цьому, колегія суддів враховує, що позивач не звертався до відповідача із заявою про призначення пенсії, не звертався до відповідача із скаргами на дії (рішення) територіального відділу - Центрального об'єднаного управління Пенсійного фонду України в м.Дніпрі, яким вирішувалося заява позивача про призначення пенсії, що свідчить про відсутність підстав для висновку про невиконання відповідачем своїх обов'язків, визначених законом. У спірному випадку ГУ ПФУ в Дніпропетровській області позивачу надано відповідь з огляду на звернення Урядового уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини, при цьому, у листі Урядового уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини від 31.03.2017р. на адресу ГУ УПФУ в Дніпропетровській області не йшлося про вирішення питання щодо права позивача на призначення пенсії з урахуванням положень ст..58 Закону України «Про пенсійне забезпечення». Отже, твердження позивача про те, що він звертався до відповідача саме з вимогою про зарахування до стажу певного періоду на підставі ст.58 Закону України «Про пенсійне забезпечення», у зв'язку з чим відповідач підміняє предмет розгляду, а саме замість ст..58 Закону застосував ст..60 Закону, є необгрунтованим, оскільки таких звернень (з таким предметом) а ні від позивача, а ні від Урядового уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини до ГУ ПФУ в Дніпропетровській області не надходило.
Щодо заявлених вимог про відшкодування моральної шкоди, колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.
Відповідно до ст. 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.
Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала:
1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки;
2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт;
3) в інших випадках, встановлених законом.
Таким чином, орган державної влади зобов'язаний відшкодувати моральну шкоду, незалежно від його вини, лише у випадках прямо передбачених ст..1167 ЦК України. У межах цієї справи, законодавчо визначених випадків відшкодування державним органом моральної шкоди незалежно від його вини, не встановлено.
Відповідно ст.23 ЦК України, особа має право на відшкодування моральної шкоди, спричиненої їй внаслідок порушення її прав. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом в залежності від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначені розміру відшкодування враховуються вимоги розумності та справедливості.
Отже, як вбачається з вказаної норми права, особа має право на відшкодування моральної шкоди, у разі порушення її прав. При цьому, розмір відшкодування моральної шкоди визначається судом виходячи із сукупності обставин, які свідчать як про факт заподіяння такої шкоди так і глибини завдання такою шкодою моральних страждань.
Відповідно до ст..71 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.
Таким чином, позивач був зобов'язаний довести суду ті обставини, які свідчать як про факт заподіяння моральної шкоди ( у чому полягає така шкода) так довести і розмір заподіяної моральної шкоди, який заявлено до відшкодування.
Обгрунтовуючи заявлені вимоги, в частині відшкодування моральної шкоди, позивач фактично посилається на те, що така шкода полягає у душевних, у тому числі інтелектуальних, стражданнях. Вина відповідача полягає у намаганні заплутати позивача, у безрезультатних намаганнях позивача відновити порушенні пенсійні права, у зв'язку з незаконним позбавленням його свободи, що встановлено рішенням ЕСПЛ від 26.02.2015р.
В той же час, позивачем, з урахуванням повноважень відповідача у справі, який, як зазначено вище, не наділений повноваженнями щодо призначення позивачу пенсії, не довів того, що листом відповідача від 21 квітня 2017 року йому заподіяно моральну шкоду. Сам факт того, що відповідач у наданій відповіді помилково (за позицією позивача) застосував норму права, яка не відносилась до суті порушеного питання, на думку колегії суддів, не може бути беззаперечним доказом заподіяння позивачу моральної шкоди. Крім цього, колегія суддів враховує те, що, як зазначено вище, позивач а ні безпосередньо, а ні через Урядового уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини не звертався до ГУ ПФУ в Дніпропетровській області з вимогою про вирішення питання щодо призначення пенсії з урахуванням положень ст..58 Закону України «Про пенсійне забезпечення», що свідчить про безпідставність доводів позивача про намагання відповідача підмінити предмет розгляду та ввести в оману позивача, шляхом застосування до спірних правовідносин ст..60 Закану України «Про пенсійне забезпечення», а не ст..58 цього Закону.
Отже, на думку колегії суддів, позивачем не доведено у чому полягає моральна шкода, а відтак не доведено і самого факту завдання відповідачем такої шкоди.
Крім цього, не надано позивачем жодних доказів і на обґрунтування розміру моральної шкоди, який заявлено до відшкодування, хоча вказані обставини підлягають доказуванню, як і сам факт заподіяння моральної шкоди.
Посилання позивача в апеляційній скарзі на рішення ЕСПЧ від 22.11.2007р «Заїченко проти України», як на обґрунтування вимог щодо відшкодування моральної шкоди, колегія суддів вважає безпідставним, оскільки вказане рішення не стосується суті спірних правовідносинах, які розглядаються в межах цієї справи.
З огляду на викладене, суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції щодо відсутності правових підстав для задоволення позову в частині заявлених вимог щодо відшкодування моральної шкоди.
Таким чином, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що судом першої інстанції в достатньому обсязі з'ясовано обставини справи та ухвалено законне і обґрунтоване рішення, у зв'язку з чим підстав для його скасування не існує.
На підставі викладеного, керуючись п.1 ч.1 ст. 198, ст. 200, 206 КАС України, суд,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а постанову Жовтневого районного суду м.Дніпропетровська від 03 серпня 2017 року по справі №201/6298/17 - без змін.
Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення, але може бути оскаржена до Вищого адміністративного суду України в порядку, передбаченому статтею 212 Кодексу адміністративного судочинства України.
(Повний текст ухвали виготовлено 18.09.2017р.)
Головуючий: Я.В. Семененко
Суддя: Н.А. Бишевська
Суддя: І.Ю. Добродняк