Головуючий у 1 інстанції - Ковтуненко О.В.
Суддя-доповідач - ОСОБА_1
12 вересня 2017 року справа №265/4126/17
приміщення суду за адресою: 84301, м. Краматорськ вул. Марата, 15
Донецький апеляційний адміністративний суд колегією суддів у складі: головуючого судді: Ястребової Л.В, суддів Гаврищук Т.Г., Компанієць І.Д., розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Лівобережного об'єднаного управління Пенсійного фонду України м. Маріуполя Донецької області на постанову Орджонікідзевського районного суду м. Маріуполя від 27 липня 2017 року у справі № 265/4126/17 за позовом ОСОБА_2 до Лівобережного об'єднаного управління Пенсійного фонду України м. Маріуполя Донецької області, третя особа: Управління соціального захисту населення Лівобережного району Маріупольської міської ради про визнання протиправними та дискримінаційними дій, зобов'язання вчинити певні дії,-
15 червня 2017 року ОСОБА_2 (далі - позивач, ОСОБА_2М.) звернулась до Лівобережного об'єднаного управління Пенсійного фонду України м. Маріуполя Донецької області (далі - відповідач, Управління) про визнання протиправними та дискримінаційними дії відповідача щодо припинення з 01.04.2017 року виплати пенсії та зобов'язання відповідача поновити виплату пенсії та виплатити виниклу заборгованість за період, починаючи з 01.04.2017 року (а.с. 1-7).
Ухвалою Орджонікідзевського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 12 липня 2017 року до участі у розгляді справи залучено Управління соціального захисту населення Лівобережного району Маріупольської міської ради в якості третьої особи, що не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача (а.с. 37).
Постановою Орджонікідзевського районного суду м. Маріуполя від 27 липня 2017 року адміністративний позов задоволено частково.
Визнано протиправними дії Лівобережного об'єднаного Управління Пенсійного фонду України міста Маріуполя Донецької області щодо припинення з 01 квітня 2017 року виплати пенсії ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1 (ідентифікаційний код НОМЕР_1).
Зобов'язано Лівобережне об'єднане Управління Пенсійного фонду України міста Маріуполя Донецької області поновити виплату пенсії ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1 (ідентифікаційний код НОМЕР_1) з 01 квітня 2017 року та виплатити виниклу заборгованість.
Відповідно до п.1 ч.1 ст. 256 КАС України допущено негайне виконання постанови суду в частині виплати пенсії у межах суми за один місяць.
Відмовлено в задоволенні позовних вимог в частині визнання дій Лівобережного обєднаного Управління Пенсійного фонду України міста Маріуполя Донецької області дискримінаційними (а. с. 50-52).
Відповідач із таким судовим рішенням не погодився, звернувся до суду апеляційної інстанції з апеляційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення норм матеріального права, просив скасувати постанову суду першої інстанції та прийняти нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог позивачу відмовити у повному обсязі.
В обґрунтування доводів апеляційної скарги апелянт зазначає, що зупинення виплати пенсії позивачу у зв'язку із скасуванням УПСЗН Лівобережного району Маріупольської міської ради довідки про взяття на облік внутрішньо-переміщеної особи, яка видана ОСОБА_2 Апелянт звертає увагу суду апеляційної інстанції на п. 18 Порядку № 365 відповідно до якого, повторне призначення соціальних виплат внутрішньо переміщеній особі у разі їх припинення відповідно до підпункту 4 статті 12 цього Порядку можливе лише через шість місяців після такого припинення і виконання всіх процедур, необхідних для призначення, передбачених законодавством. Також, апелянт посилається на висновки судової палати у цивільних справах Верховного Суду України, які викладено в постанові від 12.04.2017 року по справі 243/746/16-ц, в якій зазначено, що у зв'язку із скасуванням УПСЗН Лівобережного району Маріупольської міської ради довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, управління ПФУ мало достатні правові підстави для зупинення позивачу виплати пенсії (а.с. 56-59).
Позивач у судове засідання апеляційного суду не з'явилась, про дату, час та місце розгляду справи повідомлений належним чином, засобами електронного зв'язку надіслала до суду заперечення на апеляційну скаргу, в яких просила, серед іншого, розглядати справу за її відсутності.
Відповідач у судове засідання також не з'явився, про дату, час та місце розгляду справи повідомлений належним чином.
Третя особа у судове засідання не з'явилась, про дату, час та місце розгляду справи повідомлена належним чином, засобами електронного зв'язку надіслала до суду лист з проханням розглядати справу без участі представника УПСЗН Лівобережного району ММР.
На підставі п. 2 ч. 1 ст. 197 КАС України суд прийшов до висновку про можливість розгляду справи у порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.
Відповідно до вимог частини 1 статті 195 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах апеляційної скарги.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши матеріали справи і обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права колегія суддів встановила наступне.
Позивач перебуває на обліку у відповідача з листопада 2014 року, як отримувач пенсії за віком, як особа, яка перемістилась з тимчасово непідконтрольної України території (м. Макіївка Донецької області), що не заперечується Управлінням та не у справі спірним.
З 01 квітня 2017 року Управлінням припинено позивачу виплату її пенсії.
Позивач зверталась до Управління із заявою, в якій просила повідомити її про причини невиплати пенсії з квітня 2017 року.
За результатами розгляду зазначеної заяви, відповідач, листом № 4047/02 від 18.05.2017 р. повідомив позивача, що на підставі списків, отриманих в порядку обміну інформацією з УПСЗН Лівобережного району Маріупольської міської ради виплату пенсії з 01.04.2017 року призупинено (а.с. 8).
Звернувшись до УПСЗН Лівобережного району Маріупольської міської ради за роз'ясненнями, позивачу стало відомо, що попередня її довідка внутрішньо переміщеної особи від 06.11.2014 року скасована начальником Управління 23.03.2017 року у зв'язку із надходженням від Департаменту соціального захисту населення Донецької обласної державної адміністрації (на виконання листа Головного управління контррозвідувального захисту інтересів держави у сфері економічної безпеки служби безпеки України та Міністерства соціальної політики України) списків осіб з числа ВПО, які до 30.11.2016 року виїхали за межі території, контрольованої українською владою та станом на 01.02.2017 року на цю територію не повернулись, що також не заперечується сторонами у справі.
28 квітня 2017 року ОСОБА_2 отримала нову довідку УПСЗН Лівобережного району Маріупольської міської ради № НОМЕР_2 внутрішньо переміщеної особи, в якій зазначено фактичне місце проживання останньої: вул. Азовстальська, б. 39/7 кв. 18, Орджонікідзевський район, м. Маріуполь, Донецька область 87541. У довідці також зазначено, що попередня довідка скасована згідно ст. 12 ЗУ «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» 23.03.2017 року (а.с. 9).
Після отримання нової довідки ВПО, позивач намагалась подати відповідачу заяву про відновлення пенсійній виплат, додаючи, серед іншого, вищезазначену довідку ВПО від 28.04.2017 року № НОМЕР_2, але останній зазначені документи не прийняв пославшись на те, що відновлення пенсії можливе лише через шість місяців після припинення.
Позивач, вважаючи таку бездіяльність відповідача неправомірною, звернулась до суду із вказаним позовом.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції дійшов до висновку, що відповідач, зупинивши позивачу з 01.04.2017 року виплату її пенсії, не приймаючи, при цьому рішення відповідно до ч. 1ст. 49 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» порушив права позивача на отримання пенсійних виплат як особі, що проживає на території, яка не контролюється органами державної влади.
Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та висновкам суду першої інстанції, колегія суддів виходить з такого.
Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та Законами України.
Статтею 46 Конституції України визначено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.
Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.
Відповідно до пункту 6 частини 1 статті 92 Конституції України, виключно законами України визначаються, зокрема, основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення.
Статтею 5 Закону України “Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування” № 1058-IV встановлено, що виключно цим Законом визначаються, зокрема, порядок здійснення пенсійних виплат за загальнообов'язковим державним пенсійним страхуванням.
Відповідно до Прикінцевих положень Закону № 1058-IV, до приведення законодавства України у відповідність із цим Законом, закони України та інші нормативно-правові акти застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону. Таким чином, положення цього Закону є пріоритетними в питаннях виплати пенсій.
Статтею 49 Закону України “Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування” виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється:
1) якщо пенсія призначена на підставі документів, що містять недостовірні відомості;
2) на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України;
3) у разі смерті пенсіонера;
4) у разі неотримання призначеної пенсії протягом 6 місяців підряд;
5) в інших випадках, передбачених законом.
Зміст цієї норми можна розуміти так, що припинення виплати пенсії можливе лише за умови прийняття пенсійним органом відповідного рішення і лише з підстав визначених ст. 49 Закону № 1058.
Колегія суддів зазначає, що відповідне рішення пенсійним органом прийнято не було, що також встановлено під час розгляду справи судом першої інстанції.
В якості підстави для припинення виплати пенсії позивачу відповідач посилається скасування 23.03.2017 року УПСЗН Лівобережного району Маріупольської міської ради довідки про взяття на облік внутрішньо-переміщеної особи, яка видана ОСОБА_2, яку, в свою чергу, скасовано у зв'язку із надходженням від Департаменту соціального захисту населення Донецької обласної державної адміністрації (на виконання листа Головного управління контррозвідувального захисту інтересів держави у сфері економічної безпеки служби безпеки України та Міністерства соціальної політики України) списків осі з числа ВПО, які до 30.11.2016 року виїхали за межі території, контрольованої українською владою та станом на 01.02.2017 року на цю територію не повернулись.
Колегія суддів зазначає, що рішення УПСЗН Лівобережного району Маріупольської міської ради про скасування довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи від 06.11.2014 року не є Законом, яким встановлений обов'язок органів Пенсійного фонду України припинити виплати пенсій через скасування довідки, виданої згідно з Порядком № 509, а отже, не є і належною підставою для припинення пенсійних виплат в розумінні статті 49 № 1058-ІV.
Слід також зазначити, що в рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень пункту 2 частини першої статті 49, другого речення статті 51 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 07.10.2009 року зазначено, що в Україні, як соціальній правовій державі людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави (статті 1, 3 Конституції України).
Конституційне право на соціальний захист включає і право громадян на забезпечення їх у старості. Пенсія за віком, за вислугу років та інші її види, що призначаються у зв'язку з трудовою діяльністю, заслужені попередньою працею і є однією з форм соціального захисту. Цим визначається зміст і характер обов'язку держави стосовно тих громадян, які набули право на одержання пенсії.
Закріплюючи на конституційному рівні право на соціальний захист кожного громадянина, без будь-яких винятків, держава реалізує положення статті 24 Конституції України, відповідно до яких громадяни мають рівні конституційні права і не може бути обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.
Держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати право громадянина на одержання призначеної йому пенсії незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія.
Таким чином, зміна пенсіонером місця проживання не може бути підставою для позбавлення його конституційного права на отримання соціального захисту, а саме, отримання пенсії.
Згідно ст. 33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.
Право на свободу пересування і вибору місця проживання в межах держави як невід'ємне право кожної людини закріплено також Загальною Декларацією прав людини 1948 року. Це право, як і інші права і свободи людини, є невідчужуваним, непорушним та не може зазнавати жодних обмежень, зокрема не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками місця мешкання. Отже, відсутність позивачки за місцем проживання не може позбавляти її права на виплату пенсії через впроваджений механізм реєстрації внутрішньо переміщених осіб.
Відповідно до ст.1 Конституції України, Україна є правовою державою. Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю (стаття 3 Конституції України).
За приписами ст. 8 КАС України, суд при вирішення справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини. Звернення до адміністративного суду для захисту прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Забороняється відмова в розгляді та вирішенні адміністративної справи з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні відносини.
Як зазначив Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у рішенні в справі «Пічкур проти України», яке набрало статусу остаточного 07 лютого 2014 року, право на отримання пенсії як таке стало залежним від місця проживання заявника. Це призвело до ситуації, в якій заявник, пропрацювавши багато років у своїй країні та сплативши внески до системи пенсійного забезпечення, був зовсім позбавлений права на пенсію лише на тій підставі, що він більше не проживає на території України (пункт 51 цього рішення).
У п.54 вказаного рішення ЄСПЛ зазначив, що наведених вище міркувань ЄСПЛ достатньо для висновку про те, що різниця в поводженні, на яку заявник скаржився, порушувала статтю 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод ( далі - Конвенція), згідно з якою користування правами та свободами, визнаними в Конвенції, має бути забезпечено без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження або за іншою ознакою, у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, якою передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном та закріплено, що ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
У рішенні від 08 липня 2004 року у справі «Ілашку та інші проти Молдови та Росії», ЄСПЛ, задовольняючи позов щодо Молдови, визнав, що Уряд Молдови, який є єдиним законним Урядом Республіки Молдова за міжнародним правом, не здійснював влади над частиною своєї території, яка перебуває під ефективним контролем «Молдавської Республіки Придністров'я». Однак, навіть за відсутності ефективного контролю над Придністровським регіоном, Молдова все ж таки має позитивне зобов'язання за статтею 1 Конвенції вжити заходів, у рамках своєї влади та відповідно до міжнародного права, для захисту гарантованих Конвенцією прав заявників.
Враховуючи, що рішення ЄСПЛ є джерелом права та обов'язковими для виконання Україною відповідно до статті 46 Конвенції, суди при розгляді справ зобов'язані враховувати практику ЄСПЛ, у тому числі і рішення в справах «Пічкур проти України», «Ілашку та інші проти Молдови та Росії» як джерело права відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-1У «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини».
Колегія суддів відхиляє довід апелянта про те, що оскільки УПСЗН Лівобережного району Маріупольської міської ради скасовано довідку про взяття на облік внутрішньо-переміщеної особи, яка видана ОСОБА_2, у Управління були наявні підстави для припинення пенсійних виплат позивачу, тому що такі дії відповідача суперечить принципам, які закріплені в Конституції України та підставам, наведеним в Законі № 1058-ІV.
Посилання апелянта на п. 18 Порядку № 365 відповідно до якого, повторне призначення соціальних виплат внутрішньо переміщеній особі у разі їх припинення відповідно до підпункту 4 статті 12 цього Порядку можливе лише через шість місяців після такого припинення і виконання всіх процедур, необхідних для призначення, передбачених законодавством колегія суддів також не приймає до уваги, оскільки, як вже зазначалось вище, у пункті 6 частини 1 статті 92 Конституції України (основний закон держави) закріплено, що виключно законами України визначаються, зокрема, основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення, а Порядок № 365 від 08.06.2016 року, який затверджено постановою Кабінету Міністрів таким не є.
Що стосується посилання апелянта на висновки судової палати у цивільних справах Верховного Суду України, які викладено в постанові від 12.04.2017 року по справі 243/746/16-ц колегія суддів не приймає до уваги, оскільки обставини у цій справі не є тотожними з обставинами у даній справі.
За таких обставин, колегія суддів дійшла до висновку, що позовні вимоги позивача про визнання протиправними дії відповідача щодо припинення з 01.04.2017 року виплати пенсії та зобов'язання відповідача поновити виплату пенсії та виплатити виниклу заборгованість за період, починаючи з 01.04.2017 року підлягають задоволенню.
Щодо позовних вимог звернення постанови до негайного виконання у межах суми платежу за один місяць, колегія суддів зазначає, що згідно з ч. 1 ст. 256 КАС України, негайно виконуються постанови суду про присудження виплати пенсій, інших періодичних платежів з Державного бюджету України або поза бюджетних державних фондів - у межах суми стягнення за один місяць, у зв'язку з чим, вказана вимога позивача також підлягає задоволенню.
Щодо позовних вимог в частині визнання дій Лівобережного об'єднаного Управління Пенсійного фонду України міста Маріуполя Донецької області дискримінаційними, то в цій частині рішення суду не оскаржувалося.
Статтею 200 КАС України визначено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а постанову або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Зважаючи на наведене, судова колегія дійшла висновку, що судом першої інстанції правильно встановлені обставини справи, та ухвалено судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. У звязку з викладеним доводи апеляційної скарги не приймаються до уваги, тому апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а постанову суду першої інстанції - без змін.
Керуючись статтями 195, 196, 198, 200, 205, 207, 211, 212, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Апеляційну скаргу Лівобережного об'єднаного управління Пенсійного фонду України м. Маріуполя Донецької області - залишити без задоволення.
Постанову Орджонікідзевського районного суду м. Маріуполя від 27 липня 2017 року у справі № 265/4126/17 - залишити без змін.
Ухвала суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копії особам, які беруть участь у справі та може бути оскаржена до Вищого адміністративного суду України протягом двадцяти днів після набрання законної сили.
Головуючий суддя Л.В. Ястребова
Судді Т.Г. Гаврищук
ОСОБА_3