Справа № 815/3320/17
07 вересня 2017 року м.Одеса
Одеський окружний адміністративний суд в складі:
головуючого судді: Самойлюк Г.П.,
при секретарі: Казарян С.Б.
сторін:
позивач: ОСОБА_1
ОСОБА_2 (представник за угодою та ордером)
відповідач: Юзбашян Х.А. (представник за довіреністю)
перекладач: ОСОБА_4
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Одесі справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області про визнання неправомірним та скасування наказу № 113 від 19.06.2017 р. про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов'язання вчинити певні дії, -
На підставі ч.3 ст.160 Кодексу адміністративного судочинства України в судовому засіданні 07 вересня 2017 року проголошено вступну та резолютивну частини постанови.
До суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області, в якому позивач просить:
визнати неправомірним та скасувати наказ Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області № 113 від 19.06.2017 р.;
зобов'язати Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області прийняти стосовно ОСОБА_1 рішення про прийняття заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
В обґрунтування позову зазначено, що рішенням Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області № 113 від 19.06.2017 р. ОСОБА_1 відмовлено у прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Позивач зазначає, що Головним управлінням Державної міграційної служби України в Одеській області не прийнято до уваги реальних побоювань ОСОБА_1 за власне життя у разі повернення до країни громадянської належності. Незважаючи на те, що Одеським окружним адміністративним судом було зобов'язано відповідача повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 13.06.2016р. про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з урахуванням оновленої інформації по країні походження на момент подання заяви, з прийняттям відповідного рішення, органом міграційної служби не було повно та всесторонньо досліджено та проаналізовано інформацію по країні походження позивача (Афганістан). Відтак, на думку позивача, оскаржуване рішення Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області є протиправним та підлягає скасуванню.
Відповідач надав до суду письмові заперечення проти адміністративного позову (т.2, а.с. 1-7), в яких просив суд відмовити в задоволенні адміністративного позову з огляду на те, що згідно ч. 6 ст. 5 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може прийняти рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в разі, якщо заявник видає себе за іншу особу або якщо заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися. Враховуючи, що позивачу раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 вказаного Закону, приймаючи до уваги, що зазначені умови не змінилися, а на підтвердження нових обставин жодних документів позивачем не надано, відповідач вважає, що оскаржуваний наказ прийнято з урахуванням та дослідженням всіх обставин, в тому числі інформації по країні походження позивача.
У судовому засіданні позивач та його представник, посилаючись на обставини, викладені у позовній заяві, підтримали позовні вимоги у повному обсязі та просили їх задовольнити.
Представник відповідача в судовому засіданні проти задоволення позову заперечував з підстав, викладених у письмових запереченнях.
Заслухавши пояснення позивача, представників позивача та відповідача, дослідивши матеріали справи, оцінивши надані учасниками судового процесу докази в їх сукупності, проаналізувавши положення чинного законодавства, суд,-
13.06.2016 р. ОСОБА_1 звернувся із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (т.1, а.с. 79-81). Основною причиною звернення за захистом зазначено, що позивач вимушено прибув на територію України через реальну загрозу його життю в зв'язку з побоюванням зазнати переслідувань з боку талібів у країні свого громадянського походження.
Наказом Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області № 111 від 13.06.2016 р. ОСОБА_1 відмовлено в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту з посиланням на п.6 ст.5 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" (т.1, а.с. 91).
13.06.2016 р. ОСОБА_1 отримано повідомленням про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту за №209 (т.1, а.с. 92-93). Позивач не погодившись з відмовою органу міграційної служби в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскаржив наказ Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області № 111 від 13.06.2016 р. до суду.
Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 29.11.2016 р. у справі № 815/2892/16 адміністративний позов ОСОБА_1 до Головного управління ДМС України в Одеській області про визнання неправомірним та скасування наказу, зобов'язання вчинити певні дії задоволено частково: визнано протиправним та скасовано наказ Головного управління державної міграційної служби України в Одеській області №111 від 13.06.2016 р.; зобов'язано Головне управління державної міграційної служби України в Одеській області повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 13.06.2016 р. про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з урахуванням оновленої інформації по країні походження заявника на момент подачі заяви, з прийняттям відповідного рішення. В іншій частині позовних вимог відмовлено.
Ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 17.04.2017р. у справі № 815/2892/16 постанову Одеського окружного адміністративного суду від 29 листопада 2016 року по справі за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання неправомірним та скасування наказу, зобов'язання вчинити певні дії залишено без змін.
Наказом заступника начальника Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області № 113 від 19.06.2017р. відповідно до п.6 ст.5 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" відмовлено в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянину Афганістану ОСОБА_1 (т.1, а.с. 48).
19.06.2017 р. позивач отримав повідомлення Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області № 177 від 19.06.2017 р. про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (т. 1, а.с. 49-51).
Не погоджуючись з правомірністю прийняття оскаржуваного рішення, позивач звернувся до суду з даним адміністративним позовом.
Відповідно до ч.2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту, і яким надано тимчасовий захист в Україні визначає Закон України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".
Відповідно до ст.8 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
Стаття 9 КАС України визначає необхідність використовування принципу законності, відповідно до якого суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Якщо міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, встановлені інші правила, ніж ті, що встановлені законом, то застосовуються правила міжнародного договору.
Законом України № 1185-XIV від 21.10.1999р. ратифіковано Угоду між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців та Протокол про доповнення пункту 2 статті 4 Угоди між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців. Управлінням Верховного комісара ООН у справах біженців ухвалено Керівництво щодо процедур та критеріїв встановлення статусу біженців, відповідно до Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року (Женева, 1992 рік). Зазначене Керівництво встановлює критерії оцінки при здійсненні процедур розгляду заяви особи щодо надання їй статусу біженця.
Відповідно до положень ст.1 Міжнародної конвенції про статус біженців від 28.07.1951р., п.1 ч.1 ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до п.4 ч.1 ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті.
Пунктом 13 цієї ж статті Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" передбачено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів. 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
Статтею 7 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" передбачено порядок оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, є громадянином Афганістану (м. Кабул), за національністю - афганець, за віросповіданням - мусульманин-суніт. Країну постійного проживання позивач покинув 14.12.2005 р.; з Афганістану до України прибув авіарейсом Кабул-Баку-Київ на підставі національного паспорта НОМЕР_1 та візи одноразової типу НОМЕР_2. Державний кордом позивач перетнув 14.12.2005 р. та прибув до м. Києва, з Києва до Одеси - 15.12.1005р. рейсовим автобусом (т.1, а.с. 123-127).
Відповідно до п. 2.1 Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи - біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту", затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України № 649 від 07.09.2011 р. (далі - Правила № 649), уповноважена посадова особа територіального органу ДМС, до якого особисто звернулась особа, яка має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, або її законний представник у випадках, передбачених Законом: а) встановлює особу заявника; б) реєструє заявника в журналі реєстрації осіб, які бажають подати заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (додаток 1) (далі - журнал реєстрації осіб); в) інформує заявника мовою, яку він/вона розуміє, про умови, за яких в Україні особа може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про її права та обов'язки, а також про наслідки невиконання обов'язків; г) забезпечує надання заявнику послуг перекладача, у тому числі через систему відеоконференц-зв'язку; ґ) перевіряє дотримання заявником передбаченого статтею 5 Закону порядку звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; д) з'ясовує місце тимчасового перебування (проживання) заявника (фактичну адресу проживання в Україні); е) протягом одного робочого дня здійснює перевірку наявності підстав, за яких заявнику може бути відмовлено в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Перевірка здійснюється в тому числі з урахуванням оновленої інформації по країні походження заявника на момент подачі заяви; є) проводить дактилоскопію заявника; ж) заносить отримані відомості до централізованої інформаційної системи; з) роз'яснює порядок звернення за безоплатною правовою допомогою мовою, яку розуміє заявник.
Пунктом 2.2 Правил № 649 передбачено, що рішення щодо прийняття заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається територіальним органом ДМС протягом робочого дня, в який до нього звернулась відповідна особа.
Згідно з пунктом 2.4 Правил № 649 у разі наявності передбачених Законом підстав територіальний орган ДМС ухвалює рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, яке оформлюється наказом (додаток 2). Після ухвалення рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, уповноважена посадова особа територіального органу ДМС: видає особі письмове повідомлення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, із зазначенням підстав для відмови у прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (додаток 3); під підпис ознайомлює заявника з порядком оскарження рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; вносить відповідні відомості до журналу реєстрації осіб.
Відповідно до ч. 6 ст. 5 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може прийняти рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в разі, якщо заявник видає себе за іншу особу або якщо заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
Суд зазначає, що позивач вперше за наданням міжнародного захисту звернувся 18.07.2006 р. до органу міграційної служби із заявою про визнання біженцем (т.1, а.с. 199).
Рішенням Державного комітету України у справах національностей та міграції № 951 від 06.03.2007р. підтримано висновок Управління міграційної служби в Одеській області та відмовлено позивачу у наданні статусу біженця (т.1, а.с. 196).
31.03.2014р. позивач вдруге звернувся за міжнародним захистом (т.1, а.с. 116-120).
Рішенням Державної міграційної служби України № 285-15 від 03.04.2015р. з посиланням на ст.10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» за результатами розгляду особової справи № 2014OD0080 громадянину Афганістану ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1 відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абзацу 4 ч.1 ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені п.п. 1 та 13 ч.1 ст.1 цього Закону відсутні (т.1, а.с. 108). Позивач оскаржив зазначене рішення в судовому порядку.
Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 24.06.2015р. у справі № 815/2747/15 у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання неправомірним та скасування рішення від 03.04.2015 року № 285-15 про відмову визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та зобов'язання прийняти рішення відмовлено.
При цьому суд зазначив про обґрунтованість висновку органу міграційної служби про те, що заява позивача є такою, що не відповідає вимогам п. 1 ч. 1 ст. 1 та п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 13.10.2015р. у справі № 815/2747/15 постанову Одеського окружного адміністративного суду від 24.06.2015р. залишено без змін.
Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 10.05.2016 р. № К/800/46968/15 касаційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а постанову Одеського окружного адміністративного суду від 24.06.2015 р. та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 13.10.2015 р. - без змін.
Таким чином, 13.06.2016 р. ОСОБА_1 втретє звернувся із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (т.1, а.с. 79-81).
Як було зазначено судом, наказом Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області № 111 від 13.06.2016 р. ОСОБА_1 відмовлено в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового (т.1, а.с. 91).
Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 29.11.2016 р. у справі № 815/2892/16, зокрема, зобов'язано Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 13.06.2016 р. про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з урахуванням оновленої інформації по країні походження заявника на момент подачі заяви, з прийняттям відповідного рішення.
Обґрунтовуючи неправомірність наказу Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області № 113 від 19.06.2017р. про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, позивач посилається на те, що відповідачем не було повно та всесторонньо досліджено інформацію по країні походження та зазначено, що у тексті постанови Одеського окружного адміністративного суду від 29.11.2016 р. у справі № 815/2892/16 міститься посилання на інформацію по країні громадянського походження позивача, що свідчить про значне погіршення ситуації щодо безпеки у всіх регіонах Афганістану, однак Головним управлінням Державної міграційної служби України в Одеській області інформацію по країні громадянського походження не прийнято до уваги та належним чином не проаналізовано.
Суд не бере до уваги зазначені твердження позивача до уваги, оскільки останні є необґрунтованими.
Як вбачається з матеріалів справи, зокрема зі змісту висновку органу міграційної служби про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 19.06.2017р. (справа № 2016OD0086) (т.1, а.с. 45-47), відповідачем на виконання постанови Одеського окружного адміністративного суду від 29.11.2016 р. у справі № 815/2892/16 проаналізовано оновлену інформацію по країні громадянської належності позивача та під час аналізу встановлено, що соціально-політична ситуація в регіоні постійного проживання позивача в Афганістані (м. Кабул) є задовільною, столиця країни приймає внутрішньо-переміщених осіб із неспокійних регіонів Афганістану.
Проаналізувавши надані учасниками процесу докази в їх сукупності, суд доходить висновку, що в матеріалах справи відсутні докази того, що під час чергового подання заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, позивачем надано нові докази та пояснення щодо підстав звернення з такою заявою.
При вирішенні цієї справи суд враховує, що ОСОБА_1 раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (зазначені обставини підтверджується, зокрема, постановою Одеського окружного адміністративного суду від 24.06.2015р. у справі № 815/2747/15, яка набрала законної сили), та зазначені умови не змінилися.
Так, втретє звертаючись до органу міграційної служби із заявою про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, позивач не зазначив жодних нових обставин та умов, які б слугували підставою для повторного розгляду його заяви з метою вирішення питання про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту.
Відповідно до ч.1 ст.72 КАС України обставини, встановлені судовим рішенням в адміністративній, цивільній або господарській справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.
Беручи до уваги, що обставини, якими позивач обґрунтовує своє звернення до органів міграційної служби, з моменту його попереднього звернення не змінилися, суд вважає, що чергова заява позивача носить характер зловживання правом на звернення до органів міграційної служби Україні з метою легалізації на території України.
З приводу фактичних обставин спірних правовідносин суд зазначає, що відповідно до ст.86 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні (ч.1 ст.86); ніякі докази не мають для суду наперед встановленої сили (ч.2 ст.86); суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності (ч.3 ст.86).
Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 8 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.
Аналізуючи зміст п.1 та п.13 ч.1 ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", суд вважає необхідним зауважити, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення статусу біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа змушена залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження, а тому з'ясування суб'єктивних обставин є першочерговим завданням судів під час вирішення такого спору. Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.
Згідно із статтею 4 Директиви Ради Європейського Союзу "Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту" (29 квітня 2004 року) в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Вказані вимоги не були дотримані позивачем, а саме не наведено переконливих доводів щодо відповідності повідомлених фактів дійсності. Навпаки, втретє звертаючись за захистом в Україні, позивач не надав інформації, відмінної від тієї, що надавалась під час попереднього звернення.
Під час судового розгляду позивачем не надано доказів, які б спростовували висновки відповідача щодо відмови позивачу в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Суд вважає безпідставним посилання позивача на ситуацію в країні походження, оскільки в даному випадку судом не вирішується питання про видворення іноземця, а надається оцінка рішенню органу міграційної служби, яким позивачу відмовлено в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, яке з урахуванням матеріалів справи та встановлених в судовому засіданні обставин, судом оцінюється як обґрунтоване.
При цьому суд зазначає, що в даній справі предметом оскарження є правомірність рішення, яким позивачу відмовлено в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а не про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, через відсутність умов, передбачених п.п.1 та 13 ч.1 ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".
Частиною 3 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до ч. 1 ст. 11 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюється на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Згідно з ч.1 ст. 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.
З урахуванням встановлених у судовому засіданні фактів, суд дійшов висновку, що відповідач діяв відповідно до Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", Правил № 649, прийнявши рішення відповідно до повноважень, визначених вказаним Законом та з дотриманням процедури прийняття рішень, встановленої Законом та Правилами № 649.
З урахуванням вищевикладених обставин, суд дійшов до висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 є необґрунтованими та не підлягають задоволенню.
На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 2, 7, 8, 9, 11, 71, 86, 159-164, 167 КАС України, суд -
У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області про визнання неправомірним та скасування наказу № 113 від 19.06.2017 р. про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов'язання вчинити певні дії, - відмовити повністю.
Постанова може бути оскаржена до Одеського апеляційного адміністративного суду через Одеський окружний адміністративний суд шляхом подачі апеляційної скарги в десятиденний строк з дня її проголошення, копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до суду апеляційної інстанції. У разі застосування судом частини третьої статті 160 цього Кодексу, а також прийняття постанови у письмовому провадженні апеляційна скарга подається протягом десяти днів з дня отримання копії постанови.
Постанова набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги. У разі подання апеляційної скарги постанова, якщо її не скасовано, набирає законної сили після закінчення апеляційного розгляду справи.
Повний текст постанови виготовлено та підписано 12.09.2017р.
Суддя Самойлюк Г.П.
У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області про визнання неправомірним та скасування наказу № 113 від 19.06.2017 р. про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов'язання вчинити певні дії, - відмовити повністю.
12 вересня 2017 року.