ЛЬВІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД 79018, м. Львів, вул. Чоловського, 2; e-mail: inbox@adm.lv.court.gov.ua; тел.: (032)-261-58-10
06 вересня 2017 року справа № 813/2338/17
Львівський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді Гулкевич І.З.
секретар судового засідання Іванес Х.О.
за участю: представника позивача ОСОБА_1, представника відповідача ОСОБА_2
розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Квінто-Плюс" до Головного управління ДФС у Львівській області про визнання протиправним та скасування податкових повідомлень-рішень,-
Товариство з обмеженою відповідальністю "Квінто-Плюс" (далі ТОВ "Квінто-Плюс") звернулося до Львівського окружного адміністративного суду з позовом до Головного управління ДФС у Львівській області (далі ГУ ДФС у Львівській області) про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень №0008891410, №0008901410 від 07.06.2017 року. В обґрунтування позовних вимог вказав, що висновки зазначені в акті перевірки є безпідставними, а прийняті оскаржувані податкові повідомлення - рішення протиправними, оскільки під час проведення вказаної перевірки працівниками податкового органу не були враховані всі первинні документи, висновки перевіряючих ґрунтуються на припущеннях та є хибними.
Представник позивача позовні вимоги підтримав та просив вказаний позов задовольнити в повному обсязі.
Представник відповідача заперечувала щодо позовних вимог з підстав, викладених у письмових запереченнях, вказавши, що в акті перевірки належним чином мотивовано встановлені факти порушень, допущені позивачем, а тому оскаржувані податкові повідомлення-рішення винесено правомірно.
Заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі факти, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для вирішення спору по суті, суд встановив наступні обставини та надав їм правову оцінку.
Встановлено, що Головним управлінням ДФС у Львівській області проведено документальну позапланову виїзну перевірку ТОВ "Квінто-Плюс" з питань проведення взаємовідносин із ТОВ "Амбра" за червень 2015 року , за результатами якої складено акт від 19.05.2017 року №600/13-01-14-10.
Згідно розділу 4 акту, перевіркою були встановлені такі порушення:
- п.198.1, п.198.3 ст.198 ПК України від 02.12.2010 р. №2755-VI (із змінами та доповненнями), встановлено завищення суми податкового кредиту за період червень 2015 в розмірі 96500,00 грн., що призвело до заниження податку на додану вартість на загальну суму 96500,00 грн за червень 2015 року;
- п.п.134.1.1 п.134.1 ст.134, п.135.1 ст.135, п.137.1 ст.137 ПК України від 02.12.2010 р №2755-VI (із змінами та доповненнями), встановлено заниження фінансового результату до оподаткування, визначеного у фінансовій звітності відповідно до національних положень (стандартів) бухгалтерського обліку або міжнародних стандартів сумі 482500,00 грн., що призвело до заниження об'єкта оподаткування на загальну суму 482500,00 грн., в результаті чого занижено податок на прибуток за 2015 рік в сумі 86 850,00 грн.
За результатами проведеної перевірки та на підставі вказаного акту Головним управлінням ДФС у Львівській області винесено податкові повідомлення - рішення від 07.06.2017:
- №0008891410, яким збільшено суму грошового зобов'язання з податку на прибуток у розмірі 108 562,50 грн.
- №0008901410, яким збільшено суму грошового зобов'язання з податку на додану вартість у розмірі 120 625,00 грн.
Позивач вважає протиправними винесення зазначених податкових повідомлень-рішень щодо встановлених порушень та не погоджується з оскаржуваними рішенням, в зв'язку з чим подано адміністративний позов.
При прийнятті рішення суд приходить до наступних висновків.
Щодо податкового повідомлення-рішення НОМЕР_1 від 07.06.2017 року, в якому зазначено порушення п.198.1, п.198.3 ст.198 ПК України, то суд зазначає наступне.
Відповідно до пункту 198.1 статті 198 Податкового кодексу України право на віднесення сум податку до податкового кредиту виникає у разі здійснення операцій з: а) придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг; б) придбання (будівництво, спорудження, створення) необоротних активів, у тому числі при їх ввезенні на митну територію України (у тому числі у зв'язку з придбанням та/або ввезенням таких активів як внесок до статутного фонду та/або при передачі таких активів на баланс платника податку, уповноваженого вести облік результатів спільної діяльності); в) отримання послуг, наданих нерезидентом на митній території України, та в разі отримання послуг, місцем постачання яких є митна територія України; г) ввезення необоротних активів на митну територію України за договорами оперативного або фінансового лізингу.
Пункт 198.3 статті 198 Податкового кодексу України встановлює, що податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг, але не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу, та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1 статті 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв'язку з: придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку; придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій у необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.
Право на нарахування податкового кредиту виникає незалежно від того, чи такі товари/послуги та основні фонди почали використовуватися в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку протягом звітного податкового періоду, а також від того, чи здійснював платник податку оподатковувані операції протягом такого звітного податкового періоду.
З аналізу вказаних правових норм та обставин справи суд приходить до висновку, що необхідними та достатніми підставами для включення позивачем до складу податкового кредиту відповідних сум податку на додану вартість є: придбання ним товару, робіт чи послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності; сплата чи нарахування сум податку на додану вартість у зв'язку з таким придбанням.
Відповідно до пункту 201.10 статті 201 Податкового кодексу України податкова накладна видається платником податку, який здійснює операції з постачання товарів/послуг, на вимогу покупця та є підставою для нарахування сум податку, що відносяться до податкового кредиту.
Згідно з пунктом 198.2 статті 198 Податкового кодексу України для виникнення права платника податку на віднесення сум податку до податкового кредиту вважається: дата тієї події, що відбулася раніше: дата списання коштів з банківського рахунка платника податку на оплату товарів/послуг; дата отримання платником податку товарів/послуг, що підтверджено податковою накладною.
Податковий кодекс України передбачає лише такі випадки для не включення до складу податкового кредиту суми сплаченого (нарахованого) податку у зв'язку з придбанням товарів (послуг), як не підтвердження податковими накладними та/або відсутність факту реєстрації платником податку - продавцем товарів/послуг податкових накладних в Єдиному реєстрі податкових накладних, та/або порушення порядку заповнення податкової накладної оформлення їх з порушенням вимог (пункт 198.6 статті 198, пункт 201.10 статті 201).
Згідно п.200.1. ст.200 ПК України сума податку, що підлягає сплаті (перерахуванню) до Державного бюджету України або бюджетному відшкодуванню, визначається як різниця між сумою податкового зобов'язання звітного (податкового) періоду та сумою податкового кредиту такого звітного (податкового) періоду.
Згідно з пунктом 201.1 статті 201 Податкового кодексу України платник податку зобов'язаний надати покупцю (отримувачу) на його вимогу підписану уповноваженою платником особою та скріплену печаткою (за наявності) податкову накладну, складену за вибором покупця (отримувача) в один з таких способів: а) у паперовому вигляді; б) в електронній формі з дотриманням умови щодо реєстрації у порядку, визначеному законодавством, електронного підпису уповноваженої платником особи та умови реєстрації податкової накладної у Єдиному реєстрі податкових накладних.
У податковій накладній зазначаються в окремих рядках такі обов'язкові реквізити: а) порядковий номер податкової накладної; б) дата виписування податкової накладної; в) повна або скорочена назва, зазначена у статутних документах юридичної особи або прізвище, ім'я та по батькові фізичної особи, зареєстрованої як платник податку на додану вартість, - продавця товарів/послуг; г) податковий номер платника податку (продавця та покупця); ґ) місцезнаходження юридичної особи - продавця або податкова адреса фізичної особи - продавця, зареєстрованої як платник податку; д) повна або скорочена назва, зазначена у статутних документах юридичної особи або прізвище, ім'я та по батькові фізичної особи, зареєстрованої як платник податку на додану вартість, - покупця (отримувача) товарів/послуг; е) опис (номенклатура) товарів/послуг та їх кількість, обсяг; є) ціна постачання без урахування податку; ж) ставка податку та відповідна сума податку в цифровому значенні; з) загальна сума коштів, що підлягають сплаті з урахуванням податку; и) вид цивільно-правового договору; і) код товару згідно з УКТ ЗЕД (для підакцизних товарів та товарів, ввезених на митну територію України).
Відповідно до п. 201.10. ст. 201 ПК України при здійсненні операцій з постачання товарів/послуг платник податку - продавець товарів/послуг зобов'язаний в установлені терміни скласти податкову накладну, зареєструвати її в Єдиному реєстрі податкових накладних та надати покупцю за його вимогою. Податкова накладна, складена та зареєстрована в Єдиному реєстрі податкових накладних платником податку, який здійснює операції з постачання товарів/послуг, є для покупця таких товарів/послуг підставою для нарахування сум податку, що відносяться до податкового кредиту.
На підтвердження правомірності формування сум витрат і податкового кредиту за вказаними договорами позивачем надані копії: акту здачі прийняття робіт №ОУ-0000023, звіту про надані послуги і понесені витрати, податкової накладної №3 від 30.06.2015р., квитанції про реєстрацію податкової накладної в єдиному реєстрі податкових накладних від 06.08.2015р. за №9165931349, платіжних доручень на підтвердження оплати.
Частинами 1-3 ст. 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» передбачено, що підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факт здійснення господарської операції. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо безпосередньо після її закінчення. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи.
Згідно п.2.4 Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 24.05.1995 р. № 88, первинні документи (на паперових і машинозчитуваних носіях інформації) для надання їм юридичної сили і доказовості повинні мати такі обов'язкові реквізити: назва підприємства, установи, від імені яких складений документ, назва документа (форми), код форми, дата і місце складання, зміст господарської операції та її вимірники (у натуральному і вартісному виразі), посади, прізвища і підписи осіб, відповідальних за дозвіл та здійснення господарської операції і складання первинного документа.
Пунктом 1 Порядку заповнення податкової накладної, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 22.09.2014 року N957 (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 13 жовтня 2014 р. за N 1235/26012), визначено, що Податкову накладну складає особа, яка зареєстрована як платник податку у контролюючому органі та якій присвоєно індивідуальний податковий номер платника податку на додану вартість. Податкова накладна вважається недійсною у разі її заповнення іншою особою, ніж зазначена в цьому пункті.
Відповідно до п.7 зазначеного Порядку, податкова накладна є підставою для віднесення сум податку на додану вартість до податкового кредиту отримувача (покупця), зареєстрованого як платник податку, за умови дотримання вимог щодо реєстрації в Єдиному реєстрі податкових накладних та інших вимог, передбачених законодавством.
Таким чином, враховуючи викладені законодавчі норми та обставини справи, суд дійшов висновку, що взаємовідносини позивача з контрагентом, який на момент здійснення господарських операцій був належним чином зареєстрований як платник податку на додану вартість, оформлені договорами, які не були визнані в судовому порядку недійсними, а також підтверджені виданими контрагентом первинними документами, зокрема, податковою накладною, актом здачі прийняття робіт, звіту про надані послуги а відтак позивачем були виконані передбачені законодавством вимоги для підтвердження права на податковий кредит та включення відповідних витрат до складу валових витрат підприємства.
Наведене свідчить, що податковий кредит ТОВ «Квінто-Плюс» у розмірі 96 500,00 грн. сформований від ТОВ ОСОБА_1» з дотриманням вимог статті 198 Податкового кодексу України, на підставі належним чином оформлених податкових накладних, які зареєстровані в Єдиному реєстрі податкових накладних та відповідають вимогам п.201.1 ст. 201 Податкового кодексу України.
В акті перевірки контролюючий орган вказує, що згідно даних АІС «Податковий блок» встановлено реєстрацію податкової накладної ТОВ «Амбра» за червень 2015р. на реалізацію послуг ТОВ «Квінто-Плюс» з порушенням вимог законодавства. Про те з наведеної у акті таблиці, її опису не вбачається в чому саме полягало порушення вимог законодавства та якими даними це встановлювалось чи підтверджується.
Встановлюючи порушення Податкового кодексу України в акті перевірки Відповідач мотивував такі висновки тим, що надані документи не підтверджують реальність господарської операції між позивачем та його контрагентом: містять перелік послуг, проте не надають інформації щодо отриманих послуг; не надано відповідних документів, листів, звітів, за наслідками розробки стратегій , доказів збору інформації пошуку партнерів; відсутня необхідність в отриманні юридичних послуг; операції не містять суті своїй розумних економічних або інших причин (ділової мети). Тобто вважає, що операція фактично не здійснювалась, а відтак у позивача відсутні підстави для врахування наслідків таких операцій у податковому обліку.
Суд не погоджується з такими висновками податкового органу, виходячи з наступного.
Під час проведення перевірки Позивачем було надано Звіт про надані послуги та понесені витрати від 30.06.2015р. до Договору А-1/06 від 01.06.2015р. який розкриває зміст отриманих послуг та розкриває суть господарської операції.
Окрім цього ТОВ «Квінто-Плюс» в порядку п.86.7. ст. 86 ПК України надав заперечення до ОСОБА_1 перевірки та додаткові документи. В цих запереченнях Позивач детально розкриває в чому полягали надані послуги та надає докази використання цих послуг у своїй господарській діяльності, а саме Меморандум про співробітництво від 11 червня 2015 року, Договір поставки № 38/10 від 26.10.2015 року з специфікаціями № 1-5, Договір поставки № 08/5 з специфікацією № 2 від 3.08.2015 року. Проте контролюючий орган в порушення вимог п.86.7., 86.8. ст. 86 ПК України не взяв до уваги ні пояснення, ні додатково подані документи і прийняв оскаржувані повідомлення-рішення без розгляду цих документів.
Також судом з матеріалів справи встановлено, що ОСОБА_1 перевірки вручено Позивачу 24.05.2017 року. Заперечення на акт перевірки Позивач надіслав 31.05.2017 року, що підтверджується описом вкладення та квитанцією поштового відправлення. Відповідач 07.06.2016 року отримав заперечення на акт перевірки, що підтверджується повідомленням про вручення поштового відправлення. Відповідач розглянув заперечення 12.06.2015р., а прийняв оскаржувані повідомлення-рішення 07.06.2015р., тобто без розгляду заперечень та додатково поданих документів. Отже при прийняті повідомлень-рішень було порушено порядок їх прийняття, що призвело до прийняття незаконного рішення.
При цьому суд зазначає наступне.
Вказуючи, що відсутні фактичні результати наданих послуг в електронній та/або паперовій формі (зокрема, тексти консультацій та рекомендацій, звітів, листів, тощо), Відповідач не навів положень чинного законодавства, які б передбачали необхідність відображення таких даних в актах та залишив без уваги ту обставину, що ступінь деталізації опису господарської операції у первинному документі законодавством не встановлена, а умовою документального підтвердження операції є можливість на підставі наявних документів зробити висновок про те, що витрати фактично понесені. Власне відсутність максимальної деталізації виду виконаних послуг не перешкоджає прийняттю цих документів до обліку та не є свідченням відсутності виконаних господарських операцій.
Також законодавство не містить й вимог щодо отримання від контрагентів разом із первинними документами інформації щодо кваліфікованих осіб, якими надавались послуги, їх прізвища, ім'я, по батькові, кваліфікацію (знання, досвід, освіта) та відповідно документальне підтвердження їх роботи на підприємстві.
Згідно вимог Порядку оформлення результатів документальних перевірок дотримання законодавства України з питань державної митної справи, податкового, валютного та іншого законодавства платниками податків - юридичними особами та їх відокремленими підрозділами, затвердженого Наказом Міністерства фінансів України 20.08.2015 № 727, факти виявлених порушень податкового, валютного та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на органи державної податкової служби, викладаються в акті документальної перевірки чітко, об'єктивно та в повній мірі, із посиланням на первинні або інші документи, які зафіксовані в бухгалтерському та податковому обліку, що підтверджують наявність зазначених фактів. Тобто в акті перевірки не допускається відображення необґрунтованих даних, а також суб'єктивних припущень перевіряючими, які не мають підтверджених доказів, та різного роду висновків щодо дій посадових осіб суб'єкта господарювання.
Стаття 17 Закону України № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (з подальшими змінами) передбачає застосування судами Конвенції та практики ЄСПЛ як джерела права, а стаття 18 цього Закону визначає порядок посилання на Конвенцію та практику Суду.
Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (далі - ЄКПЛ або Конвенція) та Протоколи до неї є частиною національного законодавства України відповідно до статті 9 Конституції України як чинний міжнародний договір, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.
Відповідно до ст.1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод:
«Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.»
Показовим є рішення ЄСПЛ у справі «Серков проти України» (Serkov v. Ukraine), заява № 39766/05, рішення від 7 липня 2011 року.
Пункти 33 та 34 вказаного рішення.
« 33. Перша та найважливіша вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає в тому, що будь-яке втручання державного органу в мирне володіння майном повинно бути законним. Так, друге речення пункту 1 передбачає, що позбавлення власності можливе тільки «на умовах, передбачених законом», а пункт 2 визнає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом введення в дію «законів». Більше того, верховенство права, один з основоположних принципів демократичного суспільства, притаманне всім статтям Конвенції. Таким чином, питання, чи було дотримано справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та вимогами захисту основоположних прав окремої особи, виникає лише тоді, коли встановлено, що оскаржуване втручання відповідало вимозі законності та не було свавільним (див. рішення у справі «Ятрідіс проти Греції» (Iatridis v. Greece) [ВП], заява № 31107/96, п. 58, ECHR 1999-II).
34. Ведучи мову про «закон», стаття 1 Першого протоколу до Конвенції посилається на ту саму концепцію, що міститься в інших положеннях Конвенції (див. рішення у справі «Шпачек s.r.o.» проти Чеської Республіки» (Љpaиek s.r.o. v. the Czech Republic), заява № 26449/95, п. 54, від 9 листопада 1999 року). Ця концепція вимагає, перш за все, щоб такі заходи мали підстави в національному законодавстві. Вона також відсилає до якості такого законодавства, вимагаючи, щоб воно було доступним для зацікавлених осіб, чітким і передбачуваним у застосуванні (див. рішення у справі «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy), [ВП], заява № 33202/96, п. 109, ECHR 2000-I).»
Приймаючи дане рішення суд виходив з того, що приймаючи рішення щодо донарахування податкових зобов'язань контролюючий орган керувався не визначеними законом критеріями, а суб'єктивними оцінками при тому, що законом не тільки не встановлено критеріїв за якими можна надавати такі оцінки, ай не передбачено взагалі надання таких оцінок. Здійснюючи господарські операції та оформляючи їх Позивач був вправі розраховувати на діюче законодавство, яке встановлювало вимоги щодо такого оформлення, як вбачається із встановленої практики ЄСПЛ принцип правової визначеності - не тільки не оспорюваність кінцевого рішення суду, а і в тому, щоб правові норми були зрозумілими й точними і мали на меті гарантування, що ситуації і правовідносини будуть передбачуваними.
Щодо посилання відповідача на наведену у запереченнях судову практику ВАСУ. То окрім того, що частина судових рішень приймалась за інших обставин справи, при визнанні одного із суб'єктів правовідносин фіктивним, необхідно зазначити наступне.
У вже відомому рішенні ЄСПЛ, п.35, п.36 справа «Серков проти України», суд погоджується, що тлумачення та застосування національного законодавства є прерогативою національних органів, а завдання здійснення правосуддя, що є повноваженням судів, полягає саме у розсіюванні тих сумнівів щодо тлумачення, які залишаються враховуючи зміни у повсякденній практиці (див. рішення у справі «Горжелік та інші проти Польщі» (Gorzelik and Others v. Poland) [ВП], заява №44158/98, п. 65, від 17 лютого 2004 року). У зв'язку з цим не можна недооцінювати завдання вищих судів щодо забезпечення уніфікованого та єдиного застосування права (див, mutatis mutandis, рішення у справах «Тудор Тудор проти Румунії» (Tudor Tudor v. Romania), заява № 21911/03, пункти 29- 30, від 24 березня 2009 року та «Стефаніка та інші проти Румунії» (Єtefгnicг and Others v. Romania), заява № 38155/02, пункти 36- 37, від 2 листопада 2010 року).
Але у даному випадку необхідно враховувати зміни, які відбулись у законодавстві. Дальше у п.39 згаданого рішення, ЄСПЛ вказує:
«Суд визнає, що, дійсно, можуть існувати переконливі причини для перегляду тлумачення законодавства, яким слід керуватися. Сам Суд, застосовуючи динамічний та еволюційний підходи в тлумаченні Конвенції, у разі необхідності може відходити від своїх попередніх тлумачень, тим самим забезпечуючи ефективність та актуальність Конвенції (див. рішення у справах «Вілхо Ескелайнен та інші проти Фінляндії» (Vilho Eskelinen and Others v. Finland), [ВП], заява № 63235/00, п. 56, ECHR 2007-IV та «Скоппола проти Італії» (Scoppola v. Italy № 2) [ВП], заява № 10249/03, п. 104, ECHR 2009-...).»
Такими причинами є реформа податкового законодавства, зокрема Закон України «Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо податкової реформи» та доповнення ПК України ст. 200-1 про електронне адміністрування податку на додану вартість.
Відповідні зміни спрямовані на унеможливлення ухилення від сплати податку на додану вартість та ліквідування можливостей щодо ухилення від сплати даного податку. До запровадження цих змін для розв'язання хитросплетінь схем, які були спрямовані на ухилення від сплати податків контролюючі органи та суди були змушені користуючись своїми дискреційними повноваженнями діяти на власний розсуд. При цьому суд не говорить, що змінились правові вимоги, щодо документального підтвердження господарських операцій з яких має вбачатись реальність господарської операції. А про необхідність дотримання принципу верховенства права і дотримання справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та вимогами захисту основоположних прав окремої особи.
У постанові Верховного Суду України від 20.06.2017р. у справі №826/3844/15 суд погодився із висновками судів нижчих інстанцій за аналогічних обставин про правомірність дій суб'єкта господарювання при формуванні податкових зобов'язань із ПДВ та податку на прибуток за наслідками господарських операцій.
У п. 38 рішення у справі «"Україна-Тюмень" проти України» (Ukraine-Tyumen v. Ukraine) від 22 листопада 2007 року, заява 22603/02 ЄСПЛ вказав:
« 38. Суд нагадує, що держави мають широкі межі самостійної оцінки у визначенні того, у чому полягає публічний інтерес, оскільки національний законодавчий орган, реалізуючи соціальну та економічну політику, має широке коло повноважень. Однак такі межі оцінювання не є абсолютними, і їх застосування підлягає перегляду органами Конвенції (див. рішення у справі «Літгоу та інші проти Сполученого Королівства» (Lithgow and Others v. the United Kingdom) від 8 липня 1986 року, серія А, № 102, стор. 50- 51, пп. 121- 122). На думку Суду, коли державні органи володіють будь-якою інформацією про зловживання у системі відшкодування ПДВ, що здійснюються конкретною кампанією, вони можуть вжити відповідних заходів з метою запобігання або усунення таких зловживань. Суд, однак, не може прийняти зауваження Уряду щодо загальної практики з відшкодування ПДВ за відсутності будь-яких ознак, які б вказували на те, що заявник був безпосередньо залучений до таких зловживань.»
Щодо повідомлення-рішення №008891410 від 07.06.2017р. в якому зазначено порушення пп.134.1.1.п.134.1.ст.134, п.135.1 ст.135, п.137.1 ст.137 ПК України, то суд зазначає наступне.
Згідно з п. 44.1 та п. 44.2 ст. 44 Податкового кодексу для цілей оподаткування платники податків зобов'язані вести облік доходів, витрат та інших показників, пов'язаних з визначенням об'єктів оподаткування та/або податкових зобов'язань, на підставі первинних документів, регістрів бухгалтерського обліку, фінансової звітності, інших документів, пов'язаних з обчисленням і сплатою податків і зборів, ведення яких передбачено законодавством.
Платникам податків забороняється формування показників податкової звітності, митних декларацій на підставі даних, не підтверджених документами, що визначені абзацом першим цього пункту.
Для обрахунку об'єкта оподаткування платник податку на прибуток використовує дані бухгалтерського обліку та фінансової звітності щодо доходів, витрат та фінансового результату до оподаткування.
Відповідно до п. 44.3. ст. 44 Податкового кодексу платники податків зобов'язані забезпечити зберігання документів, визначених у пункті 44.1 цієї статті, а також документів, пов'язаних із виконанням вимог законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, не менш як 1095 днів з дня подання податкової звітності, для складення якої використовуються зазначені документи, а у разі її неподання - з передбаченого цим Кодексом граничного терміну подання такої звітності.
Згідно з п.п. 134.1.1 п. 134.1 статті 134 Податкового кодексу об'єктом оподаткування є прибуток із джерелом походження з України та за її межами, який визначається шляхом коригування (збільшення або зменшення) фінансового результату до оподаткування (прибутку або збитку), визначеного у фінансовій звітності підприємства відповідно до національних положень (стандартів) бухгалтерського обліку або міжнародних стандартів фінансової звітності, на різниці, які виникають відповідно до положень розділу III «Податок на прибуток підприємств» Кодексу.
Відповідно до п. 135.1 ст. 135 Податкового кодексу, базою оподаткування є грошове вираження об'єкту оподаткування, визначеного згідно із статтею 134 цього Кодексу з урахуванням положень цього Кодексу.
Порядок обчислення податку на прибуток підприємств та сплати визначено статтею 137 Податкового кодексу, відповідно до п. 137.1 якої податок нараховується платником самостійно за ставкою, визначеною статтею 136 цього Кодексу, від бази оподаткування, визначеної згідно зі статтею 135 цього Кодексу.
Порядок відображення витрат в бухгалтерському обліку регламентовано наказом Міністерства фінансів України «Про затвердження Положення (стандарту) бухгалтерського обліку 16 «Витрати» від 31.12.99 № 318, в якому зазначено, що витрати відображаються в одночасно зі зменшенням активів або збільшенням зобов'язань. Витратами звітного періоду визнаються або зменшення активів, або збільшення зобов'язань, що призводить до зменшення власного капіталу підприємства (за винятком зменшення капіталу внаслідок його вилучення або розподілу власниками), за умови, що ці витрати можуть бути достовірно оцінені.
Підстави з яких контролюючий орган зробив висновок про порушення вказаних норм податкового законодавства та не надав належної оцінки документам спростовувались вище, повторного спростування не потребують.
Щодо посилання Відповідача на підписання договору про надання юридичних послуг №А-1/06 від 01.06.2015р. та інших документів ОСОБА_3, який на думку Відповідача не був у трудових відносинах із ТОВ «Квінто-Плюс», тому не мав повноважень підписувати договори, а останні внаслідок цього є недійсними, то такі спростовуються наступним.
Як вбачається із матеріалів справи підчас проведення перевірки контролюючому органу було надано довідку із Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань згідно якої ОСОБА_4 зазначений, як особа яка може вчиняти дії від імені юридичної особи, в тому числі підписувати договори, без довіреності.
Відповідно до ч.1 ст.7 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань" Єдиний державний реєстр створюється з метою забезпечення державних органів та органів місцевого самоврядування, а також учасників цивільного обороту достовірною інформацією про юридичних осіб, громадські формування, що не мають статусу юридичної особи, та фізичних осіб - підприємців з Єдиного державного реєстру.
Згідно п.13 ч.2 ст. 9 згаданого Закону в Єдиному державному реєстрі містяться відомості про керівника юридичної особи, а за бажанням юридичної особи - також про інших осіб, які можуть вчиняти дії від імені юридичної особи, у тому числі підписувати договори, подавати документи для державної реєстрації тощо.
Відповідно до ч.1, ч. 4 ст.10 Закону, якщо документи та відомості, що підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру, внесені до нього, такі документи та відомості вважаються достовірними і можуть бути використані у спорі з третьою особою.
Відомості, що містяться в Єдиному державному реєстрі, використовуються для ідентифікації юридичної особи або її відокремленого підрозділу, громадського формування, що не має статусу юридичної особи, фізичної особи - підприємця, у тому числі під час провадження ними господарської діяльності та відкриття рахунків у банках та інших фінансових установах.
Отже з викладених норм вбачається, що для ідентифікації ОСОБА_4, як повноважного представника ТОВ «Квінто-Плюс» було достатньо відомостей, що містилися в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань.
Окрім того Позивачем було надано довіреність видану на ОСОБА_4
В світлі висновку, викладеному у пункті 25 Рішення Європейського суду з прав людини у справі "Проніна проти України", суд зобов'язаний надавати відповідь на кожен із специфічних, доречних та важливих доводів заявника, а виходячи з позиції цього суду, що висловлена в пункті 42 рішення "Бендерський проти України", відповідно до практики, яка відображає принцип належного здійснення правосуддя, судові рішення мають в достатній мірі висвітлювати мотиви, на яких вони базуються.
Вказані вимоги зобов'язують суди при вирішенні справи у кожному конкретному випадку вживати передбачені законом заходи з метою з'ясування всіх обставин у справі, що мають значення для вирішення спору, встановити та надати вичерпну оцінку фактичним обставинам у межах спірних правовідносин з метою з'ясування об'єктивних причин та факторів, що зумовили настання для платника податків негативних наслідків у вигляді порушеного права, що підлягає захисту, та в достатній мірі висвітлити мотиви прийняття конкретних рішень.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачений Конституцією та законами України.
Частиною третьою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Згідно з частиною першою статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.
Відповідно до частини другої статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
На думку Львівського окружного адміністративного суду, Податковим органом не доведено правомірність та обґрунтованість прийняття спірних податкових повідомлень-рішень з урахуванням вимог встановлених частиною другою статті 19 Конституції України та частиною третьою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, а тому, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень законодавства України та доказів, наявних у матеріалах справи, адміністративний позов Позивача підлягає задоволенню.
Відповідно до частини третьої статті 94 КАС України підлягають відшкодуванню за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління ДФС у Львівській області судові витрати у вигляді судового збору в сумі 3 437,81 грн, сплаченого згідно платіжного доручення № 1692 від 26 червня 2017 року.
Керуючись ст.ст. 7-14, 69-71, 86, 94, 159-163, 167 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Адміністративний позов задовольнити повністю
Визнати протиправним та скасувати податкові повідомлення-рішення Головного управління ДФС у Львівській області №0008891410, №0008901410 від 07.06.2017 року.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління ДФС у Львівській області на користь Товариства з обмеженою відповідальністю “Квінто-Плюс” (код ЄДРПОУ 31897102), 3 437, 81 (три тисячі чотириста тридцять сім гривень 81 коп) сплаченого судового збору.
Постанова набирає законної сили в строк та в порядку, передбаченому ст.254 Кодексу адміністративного судочинства України.
Постанова може бути оскаржена в строк та в порядку, визначеному ст.186 Кодексу адміністративного судочинства України.
Повний текст постанови виготовлено 08 вересня 2017 року.
Суддя Гулкевич І.З.