06 вересня 2017 року м.Одеса Справа № 815/1000/17
Одеський окружний адміністративний суд у складі колегії:
головуючого судді Іванова Е.А., суддів Аракелян М.М., Харченко Ю.В.
розглянувши в порядку письмового провадження в приміщенні суду в м. Одесі адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 ОСОБА_2 до Державної міграційної служби України про визнання неправомірним та скасування рішення та зобов'язання вчинити певні дії, -
ОСОБА_1 ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до Державної міграційної служби України (далі - ДМСУ, відповідач) в якому просить суд скасувати рішення ДМС України №586-16 від 25.11.2016 року про відмову у визнанні громадянина ОСОБА_3 ОСОБА_2 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та визнати неправомірним; зобов'язати ДМСУ прийняти рішення відносно громадянина ОСОБА_3 ОСОБА_2 про визнання біженцем, або особою яка потребує додаткового захисту.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що він є громадяном Сирійської Арабської Республіки. На сьогоднішній день конфлікт в ОСОБА_3 загострився, країна опинилась у стані гуманітарної кризи. Жертвами військового конфлікту, як правило, стає цивільне населення країни. В разі повернення в країну походження позивач можє стати жертвою свавільного насилля через вкрай нестабільну ситуацію в ОСОБА_3. Як на підтвердження цих обставин позивач послається на Рекомендації УВКБ ООН з питання міжнародного захисту осіб, що залишають Сирійську Арабську Республіку від 22.10.2013 р., резолюції Генеральної Асамблеї ООН № 67/262 від 15.05.2013 р., № 68/182 від 18.12.2013 р., № 67/183 від 20.12.2012 р., № 66/253/В від 03.08.2012 р. У 2015 році позивач звернувся до ГУ ДМС України в Одеській області із заявою про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту в Україні. Однак 25.11.2016 року рішенням ДМСУ №586-16 позивачу було відмовлено у наданні статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту. Зважаючи на те, що його заява відповідає критеріям для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та на протиправність оскаржуваного рішення, позивач звернувся до суду.
Представник позивача в судове засідання не з'явився, проте надав до суду заяву в якій просив справу слухати без його участі.
Представник відповідача в судове засідання з'явився та надав до суду заперечення у письмовому вигляді, які мотивовані тим, що відповідно вимогам п.13 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», встановлено, що незважаючи на військовий конфлікт в ОСОБА_3, позивачем не надано жодних відомостей та доказів стосовно погроз або інших обставин, які б явно свідчили про наявність реальної загрози застосування смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання. Ситуація в ОСОБА_3 є загальновідомим фактом, але військові дії охопили не всі міста ОСОБА_3, залишились і ті, які живуть та функціонують у звичайному ритмі. Враховуючи надані заявником відомості ДМСУ визнало клопотання громадянина ОСОБА_3 ОСОБА_2 вочевидь необґрунтованим. Наданий матеріальний елемент клопотання підтверджує те, що особа не потребує в Україні визнання його біженцем або надання йому додаткового захисту в розумінні Конвенції 1951 року та Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Заслухавши учасників процесу, вивчивши матеріали справи, дослідивши докази по справі, суд прийшов до наступних висновків.
Судом встановлено, що громадянин ОСОБА_1 ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженець ІНФОРМАЦІЯ_2 (ОСОБА_3), район Альмакія, с. Ромейлан, за національністю курд, за віросповіданням мульманін-суніт, за сімейним станом - проживав з громадянкою України ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_3, яка 22.12.2015 року померла. Залишився спільний син ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_4. Має вищу освіту, яку здобув на Батьківщині у м. Дамаск.
Зі змісту особової справи позивача №2014OD0136 вбачається, що він вибув з ОСОБА_3 у 1998 році, авіарейсом Дамаск (ОСОБА_3) - Київ (Україна), легально на підставі національного паспорту та візи.
26.05.2014 р. ОСОБА_1 ОСОБА_2 звернувся до Управління у справах іноземців та осіб без громадянства ГУ ДМС України в Одеській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
В обґрунтування заяви позивач зазначив, що повернутись на Батьківщину не має можливості через нестабільну соціально політичну ситуацію в ОСОБА_3 та крім того в Україні у нього є неповнолітня дитина, яку він не може забрати до ОСОБА_3.
18.04.2016 року ГУ ДМС України в Одеській області складено висновок по справі №2014OD0136, яким враховуючи невідповідність заяви вимогам п.п. 1, 13 ч. 1 ст. 1 ЗУ «Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту», та через наявність умов, передбачених абз. 5 п.1 ст.6 зазначеного Закону відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту гр. ОСОБА_3 ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1.
25 листопада 2016 р. ДМС України своїм рішенням №586-16 підтримала висновок ГУ ДМС України в Одеській області та відмовила громадянину ОСОБА_3 ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. 30 січня 2017 року позивачем отримано повідомлення №462 від 20.12.2016 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Перевіряючи юридичну та фактичну обґрунтованість мотивів, покладених суб'єктом владних повноважень в основу спірного рішення, на відповідність вимогам ч.3 ст.2 Кодексу адміністративного судочинства України, суд встановив наступне.
Вирішуючи спір, суд враховує, що у липні 2012 року Міжнародний Комітет Червоного Хресту визнав конфлікт у ОСОБА_3 збройним конфліктом не міжнародного характеру. Кількість осіб, які постраждали під час конфлікту на даний момент дуже висока та продовжує зростати. ООН постійно інформує про акти насилля та вбивствах у ОСОБА_3. З початку березня 2011 року постійно надходять відомості щодо порушення права людини та основних свобод, у тому числі страти без суду, тортури, арешти, застосування тяжкої зброї проти мирного населення.
Станом на час прийняття відповідачем оскаржуваного рішення щодо відмови позивачу у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, офіційною позицією УВКБ ООН державам-членам ООН рекомендовано у зв'язку з проведенням постійних бойових дій у ОСОБА_3 з березня 2011 року, які продовжуються і до тепер, ввести тимчасовий мораторій на всі повернення до ОСОБА_3 до моменту, коли ситуація в країні дозволятиме безпечне та гідне повернення (http://unhcr.org.ua/).
Враховуючи висновки УВКБ ООН щодо ситуації в ОСОБА_3, які викладені у Рекомендаціях з питань міжнародного захисту стосовно осіб, які залишають Сирійську Арабську Республіку, а також те, що позивач, як і чоловіки-громадяни ОСОБА_3, повинен проходити військову службу в військах ОСОБА_3, які приймають участь у громадянській війні в цій країні, твердження позивачів про наявність в ОСОБА_3 небезпеки його життю не можна вважати очевидно необґрунтованими.
Відповідно до статті 3 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, жодна людина не може бути піддана катуванням, нелюдському або такому, що принижує її гідність, поводженню чи покаранню.
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати чи позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, визначається Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", який набув чинності 04.08.2011 року.
Відповідно до пункту 1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до пункту 13 статті 1 Закону особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців, для того, щоб вважитися біженцем, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування, надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Згідно з частиною 2 статті 13 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" особа, яка звернулася за наданням статусу біженця чи додаткового захисту і стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов'язана подати відповідному органу міграційної служби відомості, необхідні для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року визначено, що поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність ґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження наслідок таких побоювань.
Також суд зазначає, що залежно від певних обставин отримання і надання документів, які можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особою, котра звертається за встановленням статусу біженця, може бути взагалі неможливим, тому така обставина не є підставою для визнання відсутності умов, за наявності яких надається статус біженця або визнання особи такою, що потребує додаткового захисту.
За таких обставин, підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 7 вересня 2011 року №649, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації, а також з інформаційних носіїв, які розповсюджуються Регіональним представництвом Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців у Білорусі, Молдові, Україні. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження.
Тобто, ненадання документального доказу усних тверджень не повинно бути перешкодою в прийнятті заяви чи прийнятті об'єктивного рішення щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, з урахуванням принципу офіційності, якщо такі твердження збігаються з відомими фактами та загальна правдоподібність яких є достатньою.
Так, міграційною службою не прийнято до уваги Рекомендації Управління Верховного комісара ООН у справах біженців з питання міжнародного захисту щодо осіб, які покидають Сирійську Арабську Республіку (редакція ІІ) від 27 жовтня 2014 року, в яких зазначено, що ситуація щодо захисту прав людини в ОСОБА_3 погіршується, і в країні вчиняються порушення, рівносильні злочинам проти людяності, що підкріплюються повною відсутністю відповідальності. До групи ризику належать, зокрема, противники сирійського уряду та особи, які такими вважаються, учасники протестів, активісти та інші особи та їх родичі, яких вважають прихильниками опозиції; цивільні особи та їх родичі, які проживають в міських районах, селах та селищах, які вважаються противниками уряду.
У доповіді незалежної міжнародної комісії Ради з прав людини з розслідування подій в Сирійській Арабській Республіці від 12 лютого 2014 року зазначено, що урядові війська і проурядові ополченці продовжують здійснювати масштабні напади на цивільних осіб, та систематично скоюють злочини проти людяності у формі вбивств, тортур, зґвалтувань і насильницьких зникнень.
Окрім того, у доповідях Генерального секретаря від 18.02.2015 року, 21.01.2016 року, 11.12.2015 року, 11.11.2015 року про виконання резолюцій 2139(2014), 2165(2014), 2191(2014), 2258(2015) Ради Безпеки ООН вказується, що на всій території Сирійської Арабської Республіки триває конфлікт і відзначається високий рівень насилля. Зокрема, відзначаються військові дії у муфахазі Алеппо та у муфахазах Дамаск, Латакія.
Згідно офіційної позиції УВКБ ООН державам - членам ООН рекомендовано ввести тимчасовий мораторій на всі повернення до ОСОБА_3 до моменту, коли ситуація в країні дозволятиме безпечне та гідне повернення.
Отже, існують загальновизнані офіційні документи, які підтверджують обґрунтованість загрози життю позивача, його безпеці чи свободі в країні походження, в якій існує військовий конфлікт.
Європейський суд з прав людини у справі "Суфі і Елмі проти Сполученого Королівства" (8319/07 та 11449/07) зазначив, що повернення особи у ситуацію громадянської війни може складати загрозу тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання (п.п. 217-241). Суд зазначив, що критеріями для оцінки інтенсивності/напруженості загального насилля в країні з військовим конфліктом є: чи сторони конфлікту використовують методи або тактики війни, які збільшують ризик втрат серед цивільного населення або які були безпосередньо спрямовані проти цивільного населення; чи використання таких методів та/або тактик застосовувались усіма сторонами конфлікту; чи конфлікт був локалізованим чи всеохоплюючим; кількість осіб, яких було вбито, поранено або які буди переміщені в результаті боротьби.
Отже, ситуація в ОСОБА_3 за інтенсивністю та напруженістю становить ризик для людини, яку висилають в цю країну.
Суд зазначає, що ситуація виникнення цілком обґрунтованих побоювань переслідування може скластися як під час знаходження людини у країні свого походження (у цьому випадку особа залишає країну у пошуках притулку), так і під час знаходження людини в Україні, через деякий час після від'їзду з країни походження (тобто, ситуація в країні походження змінилася після від'їзду, породжуючи серйозну небезпеку для заявника), або може ґрунтуватися на діях самого заявника після його від'їзду, коли повернення до країни походження стає небезпечним. Таке цілком обґрунтоване побоювання повинно бути на цей час.
Аналогічна позиція викладена у постанові Пленуму Вищого адміністративного суду України від 25 червня 2009 року № 1 "Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця, видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні", зі змінами і доповненнями, внесеними постановою Пленуму Вищого адміністративного суду України від 20 червня 2011 року № 3.
Відповідно до пункту 10 вказаної Постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України, суди можуть використовувати інформацію про країни походження, розміщену на офіційних сайтах Державної міграційної служби України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, а також на інформаційних носіях, які розповсюджуються Регіональним представництвом Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців у Білорусі, Молдові, Україні, та інших носіях.
При розгляді справ щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового захисту, примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні, необхідно враховувати, що інформація про країну походження належить до загальновідомої інформації.
Відповідно до частини другої статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України обставини, визнані судом загальновідомими, не потрібно доказувати.
Відповідно до Керівництва УВКБ ООН із процедур та критеріїв визначення статусу біженців згідно Конвенції 1951 року і протоколу 1976 року, що стосуються статусу біженця (п.43) побоювання стати жертвою переслідувань не повинні обов'язково ґрунтуватися на особистому досвіді заявника. Те, що, наприклад, сталося з його друзями, родичами та іншими членами тієї ж расової або соціальної групи, може бути свідченням того, що його побоювання стати рано чи пізно жертвою переслідувань цілком обґрунтовані.
Державна міграційна служба України, приймаючи спірне рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту не прийняла за належне той факт, що за час відсутності позивача у країні його походження змінилися соціально-економічна, гуманітарна та військова ситуації.
Відповідно до частини 5 статті 5 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.
У позовній заяві позивач зазначив, що повернутися до ОСОБА_3 не може через громадянську війну, а також, що побоюється за свою неповнолітню дитину, яка проживає з ним в Україні.
На даний час позивач не може повертатися до ОСОБА_3 оскільки там іде громадянська війна, у тому числі за участі терористичної організації "ІГІЛ". У великій кількості гине мирне населення. У ОСОБА_3 відбуваються невибіркові напади на цивільних осіб та цивільні населені пункти (у тому числі з використанням балістичних ракет), незаконно використовуються касетні боєприпаси, також відбуваються страти без суду, насильницькі зникнення і застосовуються тортури, хімічна зброя.
З огляду на викладене, суд вважає, що в даному випадку відносно позивача відповідачем не встановлено об'єктивно та в повному обсязі наявність або відсутність конвенційних ознак, які дають право останньому на отримання статусу біженця або особи, що потребує додаткового захисту.
Отже, при прийнятті оскаржуваного рішення відповідачем не досліджено в повному обсязі підстави та обставини, з яким Закон України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" пов'язує надання статусу особи, яка потребує додаткового захисту.
Крім того, колегія суддів зазначає, що обов'язок доказування в адміністративному судочинстві визначений статтею 71 Кодексу адміністративного судочинства України і розподіляється таким чином, що позивач повинен довести обставини, якими він обґрунтовує позовні вимоги, тобто підставу позову, а відповідач повинен довести обставини, якими він обґрунтовує заперечення проти позову.
Виходячи з положень частини другої зазначеної статті, обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на суб'єкта владних повноважень, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Тобто, неприпустимим є висновок щодо недоведеності іноземцем чи особою без громадянства неправомірності рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень.
З огляду на покладений в основу оскаржуваного рішенння висновок, відповідач надав перевагу відсутності фактів того, що позивач не переслідувався; звернення до органів міграційної служби було пов'язано лише з бажанням тимчасової легалізації на території України, а не з військовими діями, які мають місце в країні громадянської належності. Будь-якої інформації щодо переслідування заявник не надав.
Однак відповідачем не взято до уваги поточну та актуальну інформацію по країні походження позивача. Так, відповідач надав перевагу відомостям про те, що останнім часом військові дії направлені на знищення терористичних угрупувань з боку сирійських військових, що свідчить про відсутність цілеспрямованого переслідування цивільного населення в ОСОБА_3.
За таких обставин, суд вважає рішення Державної міграційної служби України від 25.11.2016 №586-16 прийнятим без повного та всебічного дослідження фактичних обставин особової справи позивача та таким, що підлягає скасуванню.
Суд зазначає, що прийняття рішення має здійснюватися з використанням повноважень та з метою, з якою це повноваження надано, а саме рішення зазначених органів мають бути спрямовані на захист життя та свобод шукачів додаткового захисту.
Перевіряючи обґрунтованість та законність дій та рішень суб'єкта владних повноважень, суд враховує наведене нормативне регулювання та вимоги частини 3 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України.
Оцінюючи правомірність дій та рішень органів владних повноважень, суд керується критеріями, закріпленими у ст.2 КАС України, які певною мірою відображають принципи адміністративної процедури, встановлюючи при цьому чи прийняті (вчинені) ним рішення (дії): на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Одним із головних принципів адміністративного судочинства, відповідно до ст. 7 КАС України є принцип верховенства права. Відповідно до ст. 3 Конституції України та ст.8 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права.
В адміністративному судочинстві принцип верховенства права зобов'язує суд надавати законам та іншим нормативно-правовим актам тлумачення у спосіб, який забезпечує пріоритет прав людини при вирішенні справи. Тлумачення законів та нормативно-правових актів не може спричиняти несправедливих обмежень прав людини.
Системний аналіз наведених правових норм при застосуванні до правовідносин, що є предметом судового дослідження, вказує на те, що відповідач, який є суб'єктом владних повноважень, при прийнятті оскаржуваного рішення діяв без урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії), без дотримання необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія), та без дотримання принципу верховенства права.
Таким чином, за результатами з'ясування обставини у справі та їх правової оцінки суд дійшов висновку про часткову обґрунтованість позовних вимог.
Так, відповідно до п.25 Постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 16.03.2012 року №3 суд під час вирішення справи щодо оскарження відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, не повноважний визнавати особу біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а може лише визнати рішення відповідного органу протиправним, скасувати його та за наявності достатніх підстав зобов'язати відповідача визнати особу біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а у разі їх відсутності - зобов'язати повторно розглянути заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Таким чином, встановивши протиправність оскаржуваного рішення, що полягає у невідповідності висновків декларативним підходам до захисту прав осіб, які звертаються за захистом, невідповідності формам солідарності у теперішній кризовій ситуації країни походження позивача, при відсутності у позивача конвенційних ознак біженця, суд вважає за необхідне зобов'язати відповідача повторно розглянути заяву ОСОБА_1 ОСОБА_2, про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а тому позов підлягає частковому задоволенню.
Керуючись ст.ст. 122, 158-163 КАС України, суд,-
ОСОБА_6 ОСОБА_2 до Державної міграційної служби України задовольнити частково.
Визнати неправомірним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 25 листопада 2016 року №586-16.
Зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 ОСОБА_2 про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
В решті позовних вимог відмовити.
Постанова набирає законної сили відповідно до ст. 254КАС України.
Апеляційна скарга на постанову суду може бути подана протягом десяти днів після отримання копії постанови. Апеляційна скарга подається до Одеського апеляційного адміністративного суду через Одеський окружний адміністративний суд. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до Одеського апеляційного адміністративного суду.
Суддя Е.А.Іванов
Суддя Ю.В.Харченко
Суддя М.М.Аракелян