ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
30.08.2017Справа №910/9823/17
За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю Будівельно-торгівельна компанія "Таврія"
до Публічного акціонерного товариства "СБЕРБАНК"
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача Товариство з обмеженою відповідальністю "ФУДТОРГ"
про визнання договору поруки недійсним
Суддя Якименко М.М.
Представники сторін:
від позивача: Колесников О.А. - представник, договір про надання правових послуг адвоката від 12.01.2015 року;
від відповідача: Власюк Н.В. - представник, за довіреністю № 179 від 05.04.2017 року;
від третьої особи: Лапіна О.С. - представник, за довіреністю від 23.01.2017 року.
Товариство з обмеженою відповідальністю Будівельно-торгівельна компанія "Таврія" звернулось до Господарського суду міста Києва із позовом до Публічного акціонерного товариства "СБЕРБАНК" про визнання договору поруки недійсним.
В обґрунтування позовних вимог позивач у позовній заяві посилається на те, що Договір поруки від 12.10.2012 року між Товариством з обмеженою відповідальністю Будівельно-торгівельна компанія "Таврія" та Публічним акціонерним товариством "СБЕРБАНК" укладений з порушенням чинного законодавства, зокрема, Закону України «Про ліцензування видів господарської діяльності» та Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» , оскільки ТОВ «БТК «Таврія» не мало необхідного обсягу цивільної дієздатності, а саме статусу фінансової установи та відповідної ліцензії на провадження господарської діяльності з надання фінансових послуг (поручительства) в розумінні зазначених правових актів. В зв'язку з викладеним, на думку позивача, згідно з приписами ст. ст. 203, 215, 227 Цивільного кодексу України вказаний Договір підлягає визнанню недійсним.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 16.06.2017 року позовну заяву прийнято до розгляду, порушено провадження у справі № 910/9823/17, залучено до участі у справі як третю особу яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача Товариство з обмеженою відповідальністю "ФУДТОРГ" та розгляд справи призначено на 25.07.2017 року.
У судовому засіданні 25.07.2016 року на підставі ч. 3 ст. 77 ГПК України судом оголошено перерву до 08.08.2017 року.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 08.08.2017 року за клопотанням представника позивача строк розгляду справи продовжено на 15 днів та судом оголошено перерву в судовому засіданні до 30.08.2017 року.
В судові засідання 25.07.2017 року, 08.08.2017 року та 30.08.2017 року з'явились уповноважені представники позивача, відповідача та третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача.
25.07.2017 року через відділ діловодства суду від третьої особи надійшли пояснення № 2 від 24.07.2017 року,в яких ТОВ «Фудторг» вважає позовні вимоги безпідставними з огляду на відсутність відповідних правових підстав для визнання Договору поруки від 12.10.2012 року недійсним. Відзив разом з доданими до нього документами судом долучено до матеріалів справи.
У судовому засіданні 25.07.2017 року представником відповідача поданий відзив на позовну заяву № 7337/4/28-2 від 24.07.2017 року, в якому ПАТ «Сбербанк» заперечує проти позовних вимог, посилаючись на додержання норм ст. 203 ЦК України, зокрема, відсутність доказів укладення оспорюваного Договору поруки від 12.10.2012 року з метою отримання прибутку позивачем та укладення останнього у відповідності до пункту 1 Розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 31.03.2006 року № 5555 «Про можливість надання юридичними особами - суб'єктами господарювання, які за своїм правовим статусом не є фінансовими установами, фінансових послуг з надання коштів у позику та надання поручительств». Відзив разом з доданими до нього документами судом долучено до матеріалів справи.
У судовому засіданні 08.08.2017 року представником позивача подано заяву про продовження строку розгляду справи, яка судом долучена до матеріалів справи.
30.08.2017 року через відділ діловодства суду від позивача надійшли пояснення б/н від 30.08.2017 року, які судом долучено до матеріалів справи.
Інших доказів на підтвердження своїх вимог та заперечень, окрім наявних у матеріалах справи, на час проведення судового засідання 30.08.2017 року сторонами суду не надано.
В судовому засіданні 30.08.2017 року представник позивача підтримав позовні вимоги в повному обсязі.
Представник відповідача в судовому засіданні 30.08.2017 року проти позову заперечував з підстав, викладених у відзиві на позовну заяву, та просив відмовити в задоволенні позовних вимог.
Представник третьої особи в судовому засіданні надав пояснення щодо суті спору та зазначив про відсутність підстав для задоволення позову.
Відповідно до статті 85 ГПК України в судовому засіданні 30.08.2017 року оголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Розглянувши подані матеріали справи в їх сукупності та заслухавши пояснення представників позивача, відповідача та третьої особи, Господарський суд міста Києва, -
Згідно з ч. 1, п. 1 ч. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Частинами 1, 4 статті 202 Цивільного кодексу України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін.
Відповідно до ч. 1 ст. 174 Господарського кодексу України господарські зобов'язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.
Частина 1 статті 626 Цивільного кодексу України передбачає, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Як встановлено судом за матеріалами справи, 12 жовтня 2012р. між Публічним акціонерним товариством «Дочірній банк Сбербанку Росії», правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство «СБЕРБАНК» (відповідач у справі, банк за договором) та Товариством з обмеженою відповідальністю «ФУДТОРГ» (третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача у справі, позичальник за договором) укладено Договір про відкриття кредитної лінії №18-В/12/27/ЮО (далі - Основний договір), згідно п.1.1 якого банк відкриває позичальнику відновлювальну Кредитну лінію в іноземній валюті - доларах США (далі - кредитна лінія), надає позичальнику на умовах цього Договору кредитні кошти (далі - кредит) в межах ліміту кредитної лінії (SLkr1), а позичальник зобов'язується використовувати кредит за цільовим призначенням, своєчасно та у повному обсязі виплачувати банку проценти за користування Кредитом, а також повернути наданий йому кредит у розмірах та у терміни, зазначені в ст.8 цього Договору, і виконувати інші умови цього Договору.
У цьому Договорі терміном "відновлювальна кредитна лінія" позначається кредитна лінія, за умовами якої після повного або часткового повернення наданого позичальнику кредиту банк здійснює на умовах цього Договору подальше кредитування позичальника в межах ліміту, зазначеного в пункті 1.2 цього Договору, та до настання останнього дня дії кредитної лінії, зазначеного в п.1.4. цього Договору.
Згідно п.1.2 Основного договору ліміт кредитної лінії складає 1 000 000,00 (один мільйон доларів США 00 центів).
Останній день дії кредитної лінії - 12 жовтня 2014 року. Кредит надається на поповнення обігових коштів позичальника (п.п. 1.4, 1.5 Основного Договору).
Відповідно до п.11.3 Основного договору цей договір набуває чинності з моменту підписання його банком та позичальником, скріплення печатками сторін, і діє до повного виконання зобов'язань позичальника по цьому Договору.
В подальшому між сторонами було укладено Договір про внесення змін та доповнень № 1 від 23.11.2012 р. до Договору про відкриття кредитної лінії №18-В/12/27/Ю щодо розміру, порядку нарахування та сплати процентної ставки за Основним договором.
Вказані Договори підписані уповноваженими представниками сторін та скріплені печатками юридичних осіб.
За приписами ст. 199 Господарського кодексу України виконання господарських зобов'язань забезпечується заходами захисту прав та відповідальності учасників господарських відносин, передбаченими цим Кодексом та іншими законами. За погодженням сторін можуть застосовуватися передбачені законом або такі, що йому не суперечать, види забезпечення виконання зобов'язань, які звичайно застосовуються у господарському (діловому) обігу. До відносин щодо забезпечення виконання зобов'язань учасників господарських відносин застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України.
Згідно частини 1 ст. 546 та ст. 547 Цивільного кодексу України виконання зобов'язання може забезпечуватися, зокрема, порукою. Виконання зобов'язання забезпечується, якщо це встановлено договором (ст. 548 Цивільного кодексу України).
Як визначено сторонами в п.2.1 Основного договору, належне виконання позичальником зобов'язань про цьому Договору забезпечується, зокрема, порукою Товариства з обмеженою відповідальністю Будівельно - торгівельна компанія «Таврія» на повний розмір зобов'язань позичальника за цим Договором.
При цьому забезпечення належного виконання позичальником своїх зобов'язань, передбачене пунктом 2.1 цього Договору, оформляється окремими договорами, що укладаються одночасно з цим Договором або після його укладення та іменуються для розуміння цього Договору надалі як «Договори забезпечення».
Так, як встановлено судом за матеріалами справи, з метою забезпечення виконання у повному обсязі зобов'язань позичальника перед банком за Основним договором, 12 жовтня 2012 року між Публічним акціонерним товариством «Дочірній банк Сбербанку Росії», правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство «СБЕРБАНК» (відповідач у справі, кредитор за договором) та Товариством з обмеженою відповідальністю Будівельно - торгівельна компанія "ТАВРІЯ" (позивач у справі, поручитель за договором) укладено Договір поруки (далі - Договір поруки), згідно умов якого, з урахуванням Договору про внесення змін і доповнень до нього від 23.11.2012 р. № 1, ТОВ БТК "ТАВРІЯ" відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник.
Обсяг відповідальності поручителя визначений умовами статті 2 Договору поруки.
Відповідальність поручителя наступає у випадку, якщо боржник допустить прострочення виконання зобов'язань щодо повернення кредиту та сплати процентів. В такому випадку кредитор звертається з письмовим повідомленням до поручителя про невиконання боржником зобов'язань. Поручитель протягом 10 календарних днів з моменту поштового відправлення йому кредитором письмового повідомлення або в інший термін, зазначений у такому повідомленні, зобов'язаний погасити заборгованість боржника за реквізитами, зазначеними в повідомленні (п.п. 4.2, 4.3 Договору поруки).
Як зазначено в п.3 Договору поруки, поручитель надає кредитору гарантії щодо наявності необхідної дієздатності на укладання та виконання договору і відсутності будь - яких обставин, що обмежують його право укласти і виконати цей Договір.
Згідно п.6.4 Договору поруки цей договір набуває чинності з моменту його укладення в письмовій формі і припиняється у випадку належного виконання позичальником або боржни5ком усіх зобов'язань, передбачених в ст. 2 цього Договору, а також з інших підстав, передбачених законодавством України. Не допускається припинення поруки без припинення забезпеченого нею зобов'язання.
Вказаний Договір поруки та Договір № 1 про внесення змін та доповнень до нього від 23.11.2012 року підписані уповноваженими представниками кредитора та поручителя та скріплені печатками сторін.
Окрім того судом встановлено, що 12 жовтня 2012 року між Товариством з обмеженою відповідальністю Будівельно-торгівельна компанія «ТАВРІЯ» (позивач у справі, поручитель за договором) і Товариством з обмеженою відповідальністю «ФУДТОРГ» (третя особа у справі, боржник за договором) було укладено Договір про оплату послуг поручителя (далі - Договір про оплату послуг поручителя), згідно умов п. 1.1 якого боржник зобов'язується оплатити надані поручителем послуги (далі - послуги) щодо забезпечення виконання зобов'язань боржника перед ПАТ «Дочірній банк Сбербанку Росії» (далі - кредитор) за Договором про відкриття кредитної лінії Ш 8-В/12/27 ЮО від 12 жовтня 2012 року, укладеним між кредитором і боржником, з усіма можливими змінами та доповненнями.
Згідно п.1.2 Договору про оплату послуг поручителя, послуги надані поручителем шляхом укладення з кредитором Договору поруки б/н від 12 жовтня 2012 року з усіма можливими змінами і доповненнями і включають відповідальність поручителя перед кредитором в обсязі, передбаченому Договором поруки.
Надання поручителем послуг підтверджується Договором поруки (п.1.3 Договору про оплату послуг поручителя).
Сторонами визначено в п.п. 3.1, 3.2 Договору про оплату послуг поручителя, що вартість послуг за цим Договором становить 50 000,00 грн. Боржник зобов'язаний здійснити оплату послуг у термін до 12 жовтня 2013 року включно у безготівковій формі або шляхом видачі векселя.
Відповідно до п.7.1 Договору про оплату послуг поручителя цей Договір набирає чинності з моменту його підписання уповноваженими особами та кріплення відбитками печаток сторін діє до повного виконання сторонами своїх зобов'язань за ним.
Зазначений Договір про оплату послуг поручителя підписаний представниками поручителя та боржника і скріплений печатками сторін.
Як зазначено позивачем в позовній заяві, в обґрунтування позовних вимог щодо визнання недійсним укладеного між сторонами Договору поруки позивач посилається на ту обставину, що ТОВ БТК «Таврія» як поручителем надано ТОВ «Фудторг» як боржнику за основним договором поруку за оплату в розмірі 50 000,00 грн. на підставі окремо укладеного від Договору поруки Договору про оплату послуг поручителя від 12.10.2012 року, за відсутності при цьому у поручителя відповідної ліцензії на провадження господарської діяльності з надання фінансових послуг - поручительства, яка визначена позивачем як така в розумінні п.5 ст. 1 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», чим порушено норми чинного законодавства, зокрема, щодо регулювання ринку фінансових послуг.
Таким чином, як зазначає позивач, Договір поруки від 12.10.2012 року є оплатним та суперечить ст.ст. 203, 215, 227 ЦК України, в зв'язку з чим просить суд визнати вищевказаний Договір недійсним з моменту укладення.
Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд вважає, що вимоги позивача не підлягають задоволенню з наступних підстав.
Суд встановлено, що укладений між відповідачем - Публічним акціонерним товариством "СБЕРБАНК" як банком/кредитором та Товариством з обмеженою відповідальністю "Фудторг" як позичальником правочин за своїм змістом та правовою природою є договором кредиту, який підпадає під правове регулювання норм § 1 і 2 глави 71 Цивільного кодексу України та глави 35 Господарського кодексу України.
Згідно вимог ст. 345 Господарського кодексу України кредитні відносини здійснюються на підставі кредитного договору, що укладається між кредитором і позичальником у письмовій формі. У кредитному договорі передбачається мета, сума і строк кредиту, умови і порядок його видачі і погашення, види забезпечення зобов'язань позичальника, відсоткові ставки, порядок плати за кредит, обов'язки, права і відповідальність сторін щодо видачі та погашення кредиту.
У відповідності до ч. 1 ст. 1054 Цивільного кодексу України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
Згідно ч. 2 ст. 1054 Цивільного кодексу України до відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.
Відповідно до ст. 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.
За приписами до ч.ч. 1, 3 ст. 1049 ЦК України позика вважається повернутою в момент передання позикодавцеві речей, визначених родовими ознаками, або зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок. Позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
Також судом встановлено, що укладений між кредитором та позивачем (поручителем) правочин за своїм змістом та правовою природою є договором поруки, який підпадає під правове регулювання норм § 3 глави 49 Цивільного кодексу України.
Суд зазначає, що за приписами ст. 199 Господарського кодексу України виконання господарських зобов'язань забезпечується заходами захисту прав та відповідальності учасників господарських відносин, передбаченими цим Кодексом та іншими законами. За погодженням сторін можуть застосовуватися передбачені законом або такі, що йому не суперечать, види забезпечення виконання зобов'язань, які звичайно застосовуються у господарському (діловому) обігу. До відносин щодо забезпечення виконання зобов'язань учасників господарських відносин застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України.
Згідно ст. 546 Цивільного кодексу України виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.
За договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником. Порукою може забезпечуватися виконання зобов'язання частково або у повному обсязі (ст. 553 Цивільного кодексу України).
Окрім того, виходячи зі змісту положень вказаної статті Цивільного кодексу України суд зазначає, що метою укладення договору поруки є отримання кредитором додаткових гарантій виконання зобов'язання за основним договором, оскільки у випадку невиконання основного зобов'язання боржником вказане зобов'язання підлягає виконанню поручителем.
Отже, порука є спеціальним заходом майнового характеру спрямованим на забезпечення виконання основного зобов'язання чим обумовлюється додатковий характер поруки стосовно основного зобов'язання.
Підставою для поруки є договір, що встановлює зобов'язальні правовідносини між особою, яка забезпечує виконання зобов'язання боржника та кредитором боржника.
Згідно п. 6.1 Договору поруки поручитель підтверджує, що він до моменту укладення цього Договору повністю ознайомлений з умовами Основного договору та погоджується з ними.
Окрім того, в пункті 2.4 Договору поруки зазначено, що поручитель відповідно до цього Договору приймає на себе зобов'язання відповідати за виконання Основного договору за боржника, а також за будь - якого нового боржника, в разі переведення боргу боржника на іншу особу чи припинення боржника.
Таким чином, обсяг зобов'язань поручителя визначається як умовами Договору поруки, так і умовами Основного договору, яким визначено обсяг зобов'язань боржника, забезпечення виконання яких здійснює поручитель.
Відповідно до ст. 554 Цивільного кодексу України у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки.
Аналогічне положення міститься в статті 4 Договору поруки, згідно умов якої (з урахуванням Договору про внесення змін і доповнень до нього від 23.11.2012 р. № 1), ТОВ БТК "ТАВРІЯ" як поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник. Відповідальність поручителя наступає у випадку, якщо боржник допустить прострочення виконання зобов'язань щодо повернення кредиту та сплати процентів.
При цьому за умовами п.п. 4.2, 4.3 Договору поруки у випадку порушення позичальником зобов'язань (будь - якого із зобов'язань) за Основним договором кредитор має право звернутись з письмовим повідомленням до поручителя про невиконання боржником зобов'язань. Поручитель протягом 10 календарних днів з моменту поштового відправлення йому кредитором письмового повідомлення або в інший термін, зазначений у такому повідомленні, зобов'язаний погасити заборгованість боржника за реквізитами, зазначеними в повідомленні.
Згідно зі ст. 1052 Цивільного кодексу України у разі невиконання позичальником обов'язків, встановлених договором позики, щодо забезпечення повернення позики, а також у разі втрати забезпечення виконання зобов'язання або погіршення його умов за обставин, за які позикодавець не несе відповідальності, позикодавець має право вимагати від позичальника дострокового повернення позики та сплати процентів, належних йому відповідно до ст. 1048 цього Кодексу, якщо інше не встановлено договором.
Як встановлено судом за матеріалами справи, оскільки позичальником - ТОВ «Фудторг» не виконувались умови Основного договору, з метою поновлення порушених прав банку як кредитора Товариством з обмеженою відповідальністю «Фудторг», Публічне акціонерне товариство "ДОЧІРНІЙ БАНК СБЕРБАНКУ РОСІЇ" звернувся з позовною заявою до Товариства з обмеженою відповідальністю будівельно-торгівельна компанія "ТАВРІЯ" як поручителя.
Рішенням Господарського суду Миколаївської області від 26.05.2015 р. (суддя Коваль Ю.М.) у справі № 915/623/15 позов задоволено частково та з відповідача на користь позивача стягнуто: 1 000 000 дол. США, що еквівалентно 21 130 000 грн. - боргу, 108388, 87 дол. США, що еквівалентних 2 290 256 грн. 82 коп. - відсотків за користування кредитними коштами, 2 959 393 грн. 87 коп. - пені за несвоєчасне повернення кредитних коштів, 204 529 грн. 86 коп. - пені за несвоєчасну оплату відсотків за користування кредитними коштами та 73 080 грн. - понесених судових витрат по справі на сплату судового збору за подання позову, а в решті частині позову - відмовлено.
Постановою Одеського апеляційного господарського суду від 28.07.2015 р. рішення Господарського суду Миколаївської області від 26.05.2015 року у справі № 915/623/15 частково змінено та викладено п. 2 його резолютивної частини в наступній редакції: « 2. Стягнути з ТОВ "БТК "Таврія" на користь ПАТ "Дочірній банк Сбербанку Росії" : 1000000 дол. США, що еквівалентно 21 130 000 грн. боргу, 108 388, 87 дол. США, що еквівалентно 2 290 256 грн. 82 коп. відсотків за користування кредитними коштами, 2 154300 грн. 88 коп. пені за несвоєчасне повернення кредитних коштів, 204 529 грн. 86 коп. пені за несвоєчасну оплату відсотків за користування кредитними коштами та 70 703 грн. 88 коп. понесених судових витрат по справі на оплату судового збору за подання позову. В решті частині рішення господарського суду Миколаївської області від 26.05.2015 року у справі № 915/623/15 залишити без змін.»
В подальшому у зв'язку із набранням вказаним судом рішенням законної сили, на виконання останнього видано накази від 11.08.2015 р.
Таким чином, за висновками суду, факт звернення ПАТ «Сбербанк» з позовом до Господарського суду Миколаївської області про стягнення з поручителя - ТОВ БТК "Таврія" боргу за Договором про відкриття кредитної лінії від 12.10.2012 р. № 18-В/12/27/ЮО з Договором № 1 про внесення змін та доповнень до нього від 23.11.2012 року свідчить про реалізацію права відповідача, передбаченого спірним Договором поруки від 12.10.2012 року.
Як зазначено в рішенні Господарського суду Миколаївської області від 26.05.2015 року у справі № 915/623/15, заборгованість позичальника з повернення кредитних коштів становить у сумі 1000000 дол. США, еквівалентних сумі 21130000 грн., і зі сплати за користування ними відсотків у загальній сумі 108388,87 дол. США, еквівалентних сумі 2290256 грн.82 коп.
При цьому факт отримання та розмір наданих відповідачем кредитних коштів сторонами не заперечувався.
Як вбачається із матеріалів справи, будь-які заперечення щодо повного та належного надання ПАТ «Сбербанк» банківських послуг відсутні.
У відповідності до частини 3 ст. 35 ГПК України обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, крім встановлених рішенням третейського суду, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.
Преюдиціальність - обов'язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набуло законної сили, в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, адже їх істину вже встановлено у рішенні чи вироку, і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами.
Аналогічна положення знайшли своє відображення в пункті 2.6 постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 18 від 26.12.2011 «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції», згідно якої не потребують доказування преюдиціальні обставини, тобто встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, - при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. При цьому не має значення, в якому саме процесуальному статусі виступали відповідні особи у таких інших справах - позивачів, відповідачів, третіх осіб тощо. Преюдиціальне значення процесуальним законом надається саме обставинам, встановленим судовими рішеннями (в тому числі в їх мотивувальних частинах), а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом.
За таких обставин суд вважає встановленими вищезазначеними рішенням Господарського суду Миколаївської області від 26.05.2015 року у справі № 915/623/15, яке набрало законної сили, факт невиконання позичальником своїх зобов'язань за основним договором, підставність позовних вимог кредитора - ПАТ «Сбербанк», наявність обов'язку ТОВ БТК «Таврія» зі сплати заборгованості за Основним договором та Договором поруки саме на користь відповідача. При цьому вказані факти відповідно до норм ГПК та роз'яснень Пленуму Вищого господарського суду України є преюдиційними і доказування не потребують.
Відповідно до п. 2.1 постанови пленуму Вищого господарського суду України № 11 від 29.05.2013р. «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» (далі - Постанова № 11) загальні підстави і наслідки недійсності правочинів (господарських договорів) встановлені статтями 215, 216 ЦК України, статтями 207, 208 ГК України. Правила, встановлені цими нормами, повинні застосовуватися господарськими судами в усіх випадках, коли правочин вчинений з порушенням загальних вимог частин першої - третьої, п'ятої статті 203 ЦК України і не підпадає під дію інших норм, які встановлюють підстави та наслідки недійсності правочинів. Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин. За загальним правилом невиконання чи неналежне виконання правочину не тягне за собою правових наслідків у вигляді визнання правочину недійсним. У такому разі заінтересована сторона має право вимагати розірвання договору або застосування інших передбачених законом наслідків, а не визнання правочину недійсним.
Суд зазначає, що згідно ч.1 ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Приписами статті 203 Цивільного кодексу України передбачені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
З урахуванням викладеного, недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб'єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.
Отже, чинним законодавством визначено, що договір може бути визнаний недійсним лише з підстав, передбачених законом.
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (ч.3 ст. 215 Цивільного кодексу України).
Таким чином, для визнання недійсним у судовому порядку правочину (господарського зобов'язання) необхідно встановити, що правочин не відповідає вимогам закону, або ж його сторонами (стороною) при укладенні було порушено господарську компетенцію.
При цьому, зміст правочину відповідно до ч.1 ст. 203 Цивільного кодексу України не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.
Тобто, виходячи з наведених приписів позивач, звертаючись із даним позовом до суду з вимогою про визнання недійсним договору зобов'язаний довести наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними на момент їх вчинення і настання відповідних наслідків.
За змістом постанови пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» № 9 від 06.11.2009 р. (далі - Постанова № 9) відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.
Відповідно до Постанови № 9 під час розгляду справ про визнання угоди (правочину) недійсною господарський суд встановлює наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними та настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угоди вимогам закону, додержання встановленої форми угоди, правоздатність сторін за угодою, у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. При цьому обставини, що мають істотне значення для вирішення спору повинні підтверджуватись сторонами належними та допустимими доказами відповідно до вимог статей 33, 34 Господарського процесуального кодексу України.
Позивач в обґрунтування позовних вимог про недійсність Договору поруки від 12.10.2012 року зазначає про порушення шляхом укладення останнього приписів чинного законодавства, а саме недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частиною першою статті 203 цього Кодексу, шляхом укладення оплатного Договору поруки (враховуючи укладення між боржником та поручителем Договору про оплату послуг поручителя від 12.10.2012 року), що, на думку позивача, свідчить про укладення оспорюваного Договору поруки з метою отримання прибутку та надання фінансової послуги (поручительства) за відсутності у позивача відповідної ліцензії на провадження господарської діяльності з надання фінансових послуг.
Суд зазначає, що за змістом ст. 509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу, зокрема у зв'язку з укладенням договорів та інших правочинів (п. 1 ч. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України).
В силу ст. 510 Цивільного кодексу України сторонами у зобов'язанні є боржник і кредитор.
У відповідності до ст. 202 Цивільного кодексу України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Відповідно до ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Суд звертає увагу, що відповідно до ст. 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Згідно п. 2.10. постанови № 11 в силу припису ст. 204 Цивільного кодексу України правомірність правочину презюмується. Отже, обов'язок доведення наявності обставин, з якими закон пов'язує визнання господарським судом оспорюваного правочину недійсним, покладається на позивача (прокурора - в разі подання ним відповідного позову).
Відповідно до ч. 2 ст. 207 Цивільного кодексу України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою.
При цьому, приписи вказаної статті кореспондуються з ч. 1 ст. 181 Господарського кодексу України відповідно до якої господарський договір за загальним правилом викладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами.
Суд зазначає, що п. 6 ч. 1 статті 3 Цивільного кодексу України визначено, що загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність.
Відповідно до вимог ст. 6 Цивільного кодексу України сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства. Сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами. Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.
Так, за приписами ст.ст. 627, 628 Цивільного України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Згідно з частинами 4, 7 статті 179 Господарського кодексу України, якою закріплено принцип свободи договору, при укладенні господарських договорів сторони можуть визначити зміст договору на основі, зокрема, вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству. Господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України, з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.
Відповідно до ч. 1 ст. 180 Господарського кодексу України зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов'язань, як погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов'язкові умови договору відповідно до законодавства.
Конституційний Суд України в п.3.2 Рішення від 10.11.2011р. № 15-рп/2011 у справі № 1-26/2011 зазначив, що регулювання договірних цивільних відносин здійснюється як самостійно їх сторонами, так і за участю держави відповідно до положень Цивільного кодексу України.
Статтею 627 Цивільного кодексу України передбачено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Отже, особи при укладенні угоди повинні враховувати межі дозволеності угод і призначення їх у суспільстві, дотримуватись вимог цивільного законодавства.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного суду України у справі №8/5025/1402/12 від 24.12.2013р..
Згідно ст. 638 ЦК України та ст. 180 ГК України договір вважається укладеним, якщо між сторонами досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов (предмету, визначених законом необхідних умов для договорів даного виду та визначених за заявою сторін умов). Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
При цьому, за змістом ч. 3 ст. 180 Господарського кодексу України при укладенні господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.
Проаналізувавши умови Договору поруки суд приходить до висновку про погодження його сторонами усіх істотних для даного Договору умов, у зв'язку з чим суд приходить до висновку про його укладеність.
Як вбачається із матеріалів справи, зокрема, розділу 3 Статуту ТОВ БТК «Таврія» (в редакції, зареєстрованій 22.08.2012 року), яким визначено предмет діяльності товариства, останній включає надання послуг, виконання робіт, виготовлення продукції виробничо-технічного призначення та товарів народного споживання, здійснення торгової, комерційної, посередницької, та іншої діяльності, що не заборонена законодавством; здійснення заходів щодо науково - технічного та соціально - економічного розвитку господарсько - виробничого та кадрового потенціалу Товариства. При цьому визначені вказаним розділом Статуту види діяльності позивача не містять такого виду діяльності як надання поручительства.
Відповідно до ст. 5 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» фінансові послуги надаються фінансовими установами, а також, якщо це прямо передбачено законом, фізичними особами - підприємцями. Відповідно до ст. 1 зазначеного Закону фінансова установа - це юридична особа, яка відповідно до закону надає одну чи декілька фінансових послуг, а також інші послуги (операції), пов'язані з наданням фінансових послуг, у випадках, прямо визначених законом, та внесена до відповідного реєстру в установленому законом порядку. До фінансових установ належать банки, кредитні спілки, банки, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди і компанії та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг, а у випадках, прямо визначених законом, - інші послуги (операції), пов'язані з наданням фінансових послуг.
В свою чергу для поручителів як суб'єктів правовідносин поруки чинним цивільним законодавством спеціальні вимоги не передбачені. За загальним правилом ними можуть бути юридичні особи всіх форм власності і організаційно-правових форм та фізичні особи - громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства.
Відповідні нормативні акти можуть передбачати у певних випадках додаткові вимоги до суб'єктів, котрі виступають як поручителі, що стосується, зокрема, тих учасників цивільних правовідносин, що надають фінансову поруку (фінансові послуги).
При цьому, згідно ч. 2 ст. 7 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» у разі якщо відповідно до закону надання певних фінансових послуг потребує ліцензування, фінансова установа має право на здійснення таких послуг лише після отримання відповідних ліцензій.
Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 7 Закону України «Про ліцензування видів господарської діяльності» ліцензуванню підлягає надання фінансових послуг (крім професійної діяльності на ринку цінних паперів).
Зокрема, згідно п. 4 Ліцензійних умов провадження господарської діяльності з надання фінансових послуг (крім професійної діяльності на ринку цінних паперів), затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 7 грудня 2016 р. № 913, орган ліцензування видає ліцензії на провадження господарської діяльності з надання фінансових послуг (крім професійної діяльності на ринку цінних паперів), а саме, серед інших, на надання гарантій та поручительств.
Частиною 3 ст. 91 Цивільного кодексу України передбачено, що юридична особа може здійснювати окремі види діяльності, перелік яких встановлюється законом, після одержання нею спеціального дозволу (ліцензії).
Фінансовою послугою, відповідно до п.5 ст.1 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» є операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів. Надання поручительства за змістом ст. 4 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» визнається різновидом фінансових послуг та передбачає спеціальний суб'єктний склад надавача таких послуг. Визначальною ознакою надання поручительства, як фінансової послуги, є здійснення її з метою отримання прибутку.
При цьому виходячи із аналізу положень розділу 3 Статуту позивача та Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», ТОВ БТК «Таврія» не є фінансовою установою та учасником ринків фінансових послуг.
Одночасно суд звертає увагу на те, що положення Статуту позивача не обмежують органи управління товариства укладати договори поруки, до яких відноситься спірний Договір поруки від 12.10.2012 року.
В свою чергу, як зазначалось судом вище, позивач стверджує про оплатність поручительства за Договором поруки від 12.10.2012 року виходячи зі змісту укладеного між поручителем та боржником Договору про оплату послуг поручителя від 10.12.2012 року, яким передбачене вчинення майнових дій з боку ТОВ «Фудторг» як боржника на користь ТОВ БТК «Таврія» як поручителя за спірним Договором поруки від 12.10.2012 року, а саме оплату послуг поручителя в сумі 50 000,00 грн.
Частиною 1 ст. 553, ч. 1 ст. 547 Цивільного кодексу України встановлено, що за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Правочин щодо забезпечення виконання зобов'язання вчиняється у письмовій формі.
Отже, договір поруки укладається саме між кредитором і поручителем, оскільки безпосередньо цим договором регулюються їх права та обов'язки у разі невиконання боржником свого зобов'язання перед кредитором.
Водночас він є одностороннім договором, оскільки встановлює одностороннє зобов'язання, відповідно до якого кредитор має право вимагати від поручителя, щоб той виконав свій основний договірний обов'язок у відповідності до умов договору поруки, а поручитель зобов'язаний провести таке виконання.
Крім того, договір поруки є консенсуальним та безоплатним.
Згідно зі ст. 558 Цивільного кодексу України поручитель має право на оплату послуг, наданих ним боржникові.
Проте чинним законодавством імперативно не зобов'язано поручителя укладати договір поруки на відплатній основі. Тобто вказана правова норма не забороняє суб'єктам виступати поручителями безоплатно, оскільки така можливість для осіб визнається в силу ч. 3 ст. 6 ЦК України, відповідно до якої, сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Ця позиція не суперечить загальним засадам цивільного законодавства, однією з яких є свобода договору, та вимогам цивільного законодавства щодо здійснення цивільних прав, у тому числі права особи відмовитися від свого майнового права (п. 3 ч. 1 ст. 3, ст. 12 ЦК України).
Наразі з тексту оспорюваного Договору поруки вбачається, що останній не містить умов про його укладення поручителем з метою отримання прибутку.
Сторони уклали вказаний Договір поруки з метою забезпечення належного виконання зобов'язань за Основним договором поручителем на випадок їх невиконання/порушення зобов'язаною за договором стороною - ТОВ «Фудторг». При цьому спірний правочин не спрямований на одержання товариством та відповідно його учасниками прибутку, а лише спрямований на виконання фінансових зобов'язань за третю особу у значному розмірі.
Окрім того, як встановлено судом, позивачем не надано належних та допустимих доказів того, що при укладанні договору поруки, волевиявлення позивача не було вільним і не відповідало його внутрішній волі.
Суд зазначає, що згідно із ст. 553 Цивільного кодексу України учасниками вказаного Договору поруки є кредитор та поручитель. Обов'язок останнього надати те, до чого зобов'язався боржник, жодним чином не зв'язаний і не обумовлений ніякими зустрічними діями кредитора. Водночас, це не позбавляє поручителя права на оплату згідно із ст. 558 Цивільного кодексу України, яку він одержує від боржника на підставі Договору про оплату поручительських послуг, який, виходячи із презумпції оплатності цивільно-правових договорів, передбаченої ч. 5 ст. 626 ЦК України, є оплатним. Таким чином слід дійти висновку про безвідплатність договору поруки і водночас про відплатність послуг поручителя, в зв'язку з чим твердження позивача про оплатність Договору поруки та судом оцінюються критично та до уваги не приймаються.
Таким чином, враховуючи встановлені обставини, суд приходить до висновку, що спірний Договір поруки укладено у відповідності до приписів чинного законодавства, на момент укладання Договору сторонами досягнуто згоди щодо всіх істотних умов договору та сторони бажали настання цивільних прав та обов'язків, про що свідчать підписи сторін на спірному договорі.
Укладаючи договір сторони були вільними в його укладенні та визначенні (погодженні) його умов, а відтак дія учасників правочину, які реалізували свої права на набуття цивільних прав та обов'язків шляхом укладання (підписання) правочину відповідала внутрішній волі сторін.
Враховуючи викладене, судом встановлено, що правові підстави для визнання Договору поруки від 12.10.2012 року недійсним відсутні.
Також, позивачем належними засобами доказування не доведено порушення його прав та в чому ці порушення полягають з боку відповідача щодо укладення спірного договору.
Відповідно до статті 33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
Згідно статті 32 ГПК України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.
За приписами ст. 43 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному та об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.
Рішення суду про задоволення позову може бути прийнято виключно у тому випадку, коли подані позивачем докази дозволять суду зробити чіткий, конкретний та безумовний висновок про обґрунтованість та законність вимог позивача.
Відповідно до п. 1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України №6 від 23.03.12 р. «Про судове рішення» рішення з господарського спору повинно прийматись у цілковитій відповідності з нормами матеріального і процесуального права та фактичними обставинами справи, з достовірністю встановленими господарським судом, тобто з'ясованими шляхом дослідження та оцінки судом належних і допустимих доказів у конкретній справі.
З огляду на вищевикладене, враховуючи те, що позивач не довів в розумінні ст. 33 Господарського процесуального кодексу України ті обставини, на які він посилається як на підставу своїх позовних вимог, а також у зв'язку з відсутністю фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання оскаржуваного правочину недійсним і настання відповідних юридичних наслідків, зважаючи на відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог у даній справі, суд вважає за необхідне відмовити позивачу у задоволенні позову з огляду на його необґрунтованість та недоведеність.
Відповідно до ст. 49 Господарського процесуального кодексу судові витрати покладаються на позивача.
Враховуючи вищевикладене та керуючись ст. 32, 33, 49, 82 - 85 ГПК України, Господарський суд міста Києва, -
1. В задоволенні позовних вимог відмовити повністю.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.
Суддя М.М.Якименко
Дата складання (підписання) повного тексту рішення: 05.09.2017 року.