Справа: № 825/1039/17 Головуючий у 1-й інстанції: Скалозуб Ю.О. Суддя-доповідач: Ключкович В.Ю.
Іменем України
06 вересня 2017 року м. Київ
Київський апеляційний адміністративний суд у складі:
головуючого - судді Ключковича В.Ю.,
суддів Грибан І.О.,
Губської О.А.,
за участю секретаря Маменко А.С.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві апеляційні скарги ОСОБА_3 та ОСОБА_4, поданих в інтересах ОСОБА_14 на постанову Чернігівського окружного адміністративного суду від 18 липня 2017 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_14 до управління Державної міграційної служби України у Чернігівській області про визнання неправомірним, скасування наказу та зобов'язання вчинити певні дії
Громадянин Ісламської республіки Пакистан ОСОБА_14 звернувся до Чернігівського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області, в якому просить суд:
- визнати неправомірним та зобов'язати Управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області скасувати наказ № 41 від 25 квітня 2017 року про відмову в вирішенні питання про визнання громадянина Ісламської Республіки Пакистан - ОСОБА_14, ІНФОРМАЦІЯ_1, місце перебування - АДРЕСА_1, Чернігівський пункт тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні при ДМС України, біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
- зобов'язати Управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області прийняти рішення про повторне прийняття, та оформлення документів для ретельного дослідження обставин справи стосовно громадянина Ісламської Республіки Пакистан - ОСОБА_14 - ІНФОРМАЦІЯ_1, місце перебування - АДРЕСА_1, Чернігівський пункт тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні при ДМС України, та вирішення питання про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.
В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, що 25 квітня 2017 року наказом Управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області № 41 йому було відмовлено в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання громадянина Ісламської республіки Пакистан біженцем або, особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту". Зазначене рішення відповідача вважає необ'єктивним та незаконним, прийнятим без оцінки ситуації з правами людини країни походження позивача. Також зазначає, що був змушений залишити Пакистан через загрозу його життю з боку провладних військ Пакистану через його належність до опозиційної партії.
Постановою Чернігівського окружного адміністративного суду від 18 липня 2017 року у задоволенні позовних вимог відмовлено.
Не погоджуючись із вказаною постановою, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 подано в інтересах позивача ОСОБА_14 апеляційні скарги з підстав порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, в яких уповноважені представники просять скасувати постанову Чернігівського окружного адміністративного суду від 18 липня 2017 року та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги.
Заслухавши суддю - доповідача, думку представника позивача - ОСОБА_4, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційних скарг, колегія суддів вважає, що апеляційні скарги необхідно залишити без задоволення, постанову суду першої інстанції - без змін, з огляду на наступне.
Аналізуючи інформацію по країні походження позивача, судом першої інстанції правильно встановлено, що Ісламська Республіка Пакистан - це держава Південної Азії, яка виникла в 1947 році в результаті розділу території Британської Індії, межує з Індією, КНР, Афганістаном та Іраном. Є учасником міжнародних організацій: ООН, Співдружність Націй, ВТО, Шанхайська організація співробітництва та членом країн, що розвиваються «Групи 77». Пакистан - федеративна республіка змішаного типу, що складається із 4 провінцій (Пенджаб, Сінд, Хайбер-Пахтунхва та Белуджистан). Конституція Пакистану 1973 року передбачає парламентську систему правління, з Президентом в якості глави держави і всенародно обраного прем'єр-міністра в якості глави уряду. Парламент Пакистану - двопалатний законодавчий орган, що складається із Сенату (верхня палата) та Національної асамблеї (нижня палата). Юридична гілка державної влади представлена Верховним судом та федеральним ісламським шаріатським судом.
Етнічний склад населення: пенджабці, пуштуни, сіндхи, сар'яки, мухаджири, белуджи та інші. Відповідно до конституції Пакистану, національною мовою республіки є урду. Допускається застосування англійської мови як офіційної. Також розповсюдженими є мови: панджабі, сіндхі, белуджистська та пушту. Пакистан - шоста по кількості населення країна світу і друга по чисельності мусульманського населення після Індонезії. 96% населення є мусульманами, в тому числі 91% - суніти, и 5% - шиїти. Державною релігією є іслам сунітського толку. До конфесійного складу відносяться: мусульмани, індуїсти, християни, ахмаді, сікхи, парси, буддисти, іудеї, бахаї та аміністи.
В Пакистані не відбувається жодних військових, політичних конфліктів, а також конфліктів на релігійному, національному чи мовному підґрунті, політична і економічна ситуації є стабільними.
Аналізуючи вищевикладену інформацію по країні походження позивача , суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що переслідувань за релігійними, національними чи расовими ознаками, а також через належність до певних соціальних груп чи політичних переконань в даній країні не відбувається.
Судом встановлено, що в 2015 році позивач нелегально перетнув державний кордон. 16.03.2017 постановою Ріпкинського районного суду м. Чернігова у справі № 743/349/17 позивача примусово видворено за межі території України та затримано з поміщенням до ПТПІ. За захистом до органу міграційної служби позивач звернувся 05.04.2017 лише після його затримання та розміщення в Чернігівському ПТПІ.
Особу позивача було встановлено за допомогою наданої ним копії паспортного документа серії НОМЕР_1, виданого у м. Москва 30.11.2015 на ім'я громадянина Пакистану ОСОБА_14, ІНФОРМАЦІЯ_2, позивач виїхав з країни громадянської належності 28.12.2012.
Так, до прибуття в Україну позивач близько двох з половиною років проживав у третій безпечній країні - Російській Федерації, де не переслідувався, нелюдському або такому, що принижує гідність поводженню чи покаранню не піддавався. Позивач ніколи не перебував в жодних політичних, релігійних, військових, етнічних, громадських організаціях, їх доручення не виконував, в акціях участі не брав.
В заяві-анкеті про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту позивач не вказав чіткої причини та не описав обставини, через які йому довелося виїхати з Пакистану, зазначивши, що нелегально перебуває на території України, згадав про цивільну дружину. В анкеті особи, яка звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту позивач не вказав причину виїзду з останньої країни постійного проживання, вказавши у відповідній графі документа «ні».
Однак, під час проведеної із позивачем співбесіди, що зафіксовано у протоколі від 24.04.2017, він вказав, що зазнав переслідувань в Пакистані з боку власної родини через зміну релігії з ісламу сунітського напрямку на шиїтський.
Матеріали особової справи позивача носять сумнівний і недостовірний характер, оскільки суперечать один одному в цілому і окремо, та свідчать, що позивач не тікав від небезпеки, рятуючи своє життя, а залишив територію Пакистану добровільно, а його побоювання стати жертвою переслідувань достовірними доводами не підтверджуються.
У зв'язку з цим, 25 квітня 2017 року Управлінням Державної міграційної служби України в Чернігівській області прийнято наказ № 41 про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання громадянина Ісламської республіки Пакистан ОСОБА_14, ІНФОРМАЦІЯ_1, біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, на підставі частини 6 статті 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", як особі, у якої відсутні умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону (а.с. 75-76).
Як вбачається з повідомлення № 10, яке було перекладено, роз'яснено та вручено особисто позивачу 03.05.2017, останнього повідомлено про відмову особі в оформлені документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с. 8).
Даючи правову оцінку обставинам справи у взаємозв'язку з нормами з чинними нормами законодавства, що регулюють спірні правовідносини, колегія суддів апеляційного суду виходить з такого.
Згідно з ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Нормативно-правовим актом, який визначає порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, є Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (у редакції на момент виникнення спірних правовідносин).
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 1 Закону України " Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту " біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Пунктом 13 частини першої статті 1 Закону встановлено, що особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Оскаржуваний рішення від 25 квітня 2017 року № 41 Управління державної міграційної служби в Чернігівській області було винесено на підставі на підставі частини 6 статті 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", як особам, у яких відсутні умови, передбачені пунктами 1,13 частини першої статті 1 цього Закону.
Згідно з приписами частини п'ятої статті 5 Закону, особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.
Частиною 2 статті 5 Закону України № 3671-IV визначено, що особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в'їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Проте, з матеріалів особової справи позивача вбачається, що з заявою про визнання; біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту він звернувся до УДМС України Чернігівській області лише 05.04.2017 (а.с. 34). При цьому, з матеріалів справи вбачається, що у 2015 році позивач нелегально перетнув кордон України, 16.03.2017 позивача поміщено в пункт тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають на території України та видворено за межі України (а.с. 47-48).
Відповідно до частини 4 статті 8 Закону України № 3671-IV рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом керівника органу міграційної служби.
Рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами. які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 нього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися (частина 6 статті 8 Закону № 3671-IV).
Отже, при розгляді заяви позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відповідачем вивчено матеріали особової справи шукача притулку та досліджено інформацію про країну походження, у зв'язку з чим з урахуванням імперативних приписів частини 6 статті 8 Закону України № 3671-IV суб'єкт владних повноважень правомірно відмовив в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Частиною 7 статті 8 Закону України № 3671-IV визначено, що у разі прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом трьох робочих днів з дня його прийняття надсилає заявнику або його законному представнику письмове повідомлення з викладенням причини відмови і роз'ясненням порядку оскарження такого рішення.
Як вбачається з матеріалів справи, 03.05.2017 позивач в присутності перекладача ОСОБА_13 отримав повідомлення № 12 форма якого затверджена Правилами розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затвердженого наказом Міністерства внутрішніх справ України 07.09.2011 № 649 про те, що стосовно нього прийнято рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, із зазначенням підстави відмови та надано роз'яснення про порядок оскарження вказаного рішення.
Щодо посилань ОСОБА_4 в апеляційній скарзі, поданій в інтересах ОСОБА_14, на те, що на території України проживає малолітня дитина, батьком якої є позивач, із жінкою -громадянкою України, колегія суддів вважає безпідставним, оскільки. По-перше, доказів на підтвердження укладання шлюбу суду не надано. По-друге, при умові якщо у позивача є малолітня дитина від громадянки України, з якою укладений шлюб, у нього є законні підстави легалізуватись в Україні та отримати посвідки на постійне проживання в Україні.
При розв'язанні спірних правовідносин судовою колегією також враховується й правова позиція Європейського суду з прав людини, викладена в рішенні «Абухмаїд проти України» від 12 січня 2017 року (заява №31183/13), в якому, за аналогічних обставин, Суд визнав відсутність порушення положень ст. 8 у її зв'язку зі ст. 13 Конвенції про захист .прав людини і основоположних свобод.
Враховуючи викладене, суд дійшов до висновку, що позивач не навів фактів та обставин, які можна розцінювати як переконливі докази обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань та які впливають на наслідки прийнятого відповідачем рішення при розгляді його заяв про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту.
З огляду на вищенаведене, у спірних правовідносинах відповідач здійснював свої повноваження в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією України та законами України, а тому постанова суду першої інстанції підлягає залишенню без змін.
Згідно частини 1 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.
Частиною 2 статті 71 цього Кодексу передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову, який відповідачем в даному випадку виконаний.
Згідно зі ст.159 КАС України судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права, що на думку колегії апеляційного адміністративного суду, дотримано судом першої інстанції.
За таких обставин, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що постанова суду першої інстанції постановлена з дотриманням норм процесуального та матеріального права, доводи апеляційних скарг не спростовують висновки суду першої інстанції, у зв'язку з чим підстав для скасування постанови суду першої інстанції не вбачається.
Керуючись ст.ст. 196, 198, 200, 205, 206, 212, 254 КАС України, суд
Апеляційні скарги ОСОБА_3 та ОСОБА_4, поданих в інтересах ОСОБА_14 - залишити без задоволення.
Постанову Чернігівського окружного адміністративного суду від 18 липня 2017 року - залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена протягом двадцяти днів з дня її складення в повному обсязі шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Вищого адміністративного суду України.
Повний текст ухвали складено та підписано 06.09.2017.
Головуючий суддя: В.Ю.Ключкович
Судді: І. О. Грибан
О.А. Губська
Головуючий суддя Ключкович В.Ю.
Судді: Губська О.А.