Головуючий у 1 інстанції - Кірієнко В.О.
Суддя-доповідач - Шишов О.О.
05 вересня 2017 року справа №805/2089/17-а
приміщення суду за адресою: 84301, м. Краматорськ вул. Марата, 15
Донецький апеляційний адміністративний суд колегією суддів у складі: судді-доповідача Шишова О.О., суддів Сіваченка І.В., Чебанова О.О., розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Донецького окружного адміністративного суду від 18 липня 2017 р. у справі № 805/2089/17-а (головуючий І інстанції Кірієнко В.О.) за позовом ОСОБА_2 до Територіального управління Державної судової адміністрації України в Донецькій області про визнання неправомірною бездіяльності та зобов'язання провести нарахування та перерахунок суддівської винагороди, виходячи з розрахунку посадового окладу 32 000грн., починаючи з 01.01.2017року,-
ОСОБА_2 (на далі - позивач, апелянт) звернувся до Донецького окружного адміністративного суду із адміністративним позовом до територіального управління Державної судової адміністрації України в Донецькій області (далі за текстом - відповідач) в якому просив визнати неправомірною бездіяльність щодо нездійснення нарахування позивачу суддівської винагороди, як судді Приморського районного суду м. Маріуполя Донецької області, виходячи із розміру мінімальної заробітної плати, визначеної Законом України "Про державний бюджет України на 2017 рік" та зобов'язати Територіальне управління Державної судової адміністрації України у Донецькій області провести нарахування та перерахунок суддівської винагороди, виходячи з розрахунку посадового окладу 32 000грн., починаючи з 01.01.2017року, а також сплатити суму різниці виплаченого та підлягаючого сплаті розміру суддівської винагороди.
Постановою Донецького окружного адміністративного суду від 18 липня 2017 року у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_2 до Територіального управління Державної судової адміністрації України у Донецькій області про визнання неправомірною бездіяльності та зобов'язання провести нарахування та перерахунок суддівської винагороди, виходячи з розрахунку посадового окладу 32 000грн., починаючи з 01.01.2017року, - було відмовлено.
Суд першої інстанції виходив з того, що пунктом 3 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1774 установлено, що мінімальна заробітна плата після набрання чинності цим Законом не застосовується як розрахункова величина для визначення посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат. До внесення змін до законів України щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини вона застосовується у розмірі 1600 гривень.
Згідно зі статтею 147 Конституції України Конституційний Суд України вирішує питання про відповідність Конституції України законів України та у передбачених цією Конституцією випадках інших актів, здійснює офіційне тлумачення Конституції України, а також інші повноваження відповідно до цієї Конституції.
На теперішній час положення пункту 3 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1774 не визнані неконституційними, також відносно них відсутнє офіційне тлумачення Конституційного Суду України.
Не погодившись з таким рішенням, ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу, в якій зазначив, що постанова суду першої інстанції є необґрунтованою, винесеною з порушенням норм матеріального та процесуального права, у зв'язку з чим підлягає скасуванню та просив прийняти нове рішення, яким скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким необхідно задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.
В доводах апеляційної скарги апелянт посилається на те, що оскільки законодавцем не вносилися зміни до Закону № 2453 та/або Закону № 1402 в частині розміру суддівської винагороди, у тому числі й розрахункової величини, з огляду на яку здійснюється її нарахування, зважаючи на гарантію передбачену частиною другою статті 130 Конституції України стосовно встановлення розміру винагороди судді законом про судоустрій, процедура прийняття якого (чи внесення змін до нього) визначає особливий порядок, позивач наполягає, що застосування відповідачем при виплаті їй суддівської винагороди пункту 3 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1774 та не виконання пункту 23 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402 порушує гарантоване державою право на належне матеріальне забезпечення судді як одну із складових його незалежності.
Особи, які беруть участь у справі, у судове засідання не з'явились, про дату, час і місце апеляційного розгляду були повідомленні належним чином, а тому згідно до вимог п.п. 1, 2 ч. 1 ст. 197 КАС України справу було розглянуто в порядку письмового провадження.
Відповідно до вимог частини 1 статті 195 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах апеляційної скарги.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши матеріали справи і обговоривши доводи апеляційних скарг, колегія суддів встановила наступне.
Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що указом Президента України № 410/2016 від 25.09.2016 року позивача було призначено на посаду судді Приморського районного суду м. Маріуполя Донецької області.
Наказом голови Приморського районного суду Донецької області від 12.10.2016 р. № 2/02-15 ОСОБА_2 зараховано до штату Приморського районного суду Донецької області.
З розрахункових листів позивача вбачається, що нарахування посадового окладу ОСОБА_2 з 01.01.2017 року здійснювалось із застосуванням розрахункової величини прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого у розмірі 1 600,00 грн., що також не заперечувалось представником відповідача в судових засіданнях, який зазначив про те, що розрахункові листи, надані позивачем відповідають дійсності та можуть бути прийняті судом в якості доказів нарахування йому розміру суддівської винагороди.
Позивач не погодився з зазначеними вище рішенням, у зв'язку з чим звернувся до суду з даним позовом.
Колегія суддів вважає апеляційну скаргу такою, що не підлягає задоволенню, з наступних підстав.
Статтею 19 Конституції України встановлено, що правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно з ч.1 ст.2 КАС України завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
Відповідно до частини першої статті 135 Закону України від 02.06.2016 № 1402-VІІІ «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон № 1402-VІІІ), суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.
Згідно частини третьої статті 135 цього ж Закону базовий розмір посадового окладу судді визначається виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
В той же час, пунктом 23 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VІІІ встановлено, що до проходження кваліфікаційного оцінювання суддя отримує суддівську винагороду, визначену відповідно до положень Закону України «Про судоустрій та статус суддів» (Відомості Верховної Ради України, 2010 р., NN 41-45, ст.529; 2015 р., NN 18-20, ст. 132 із наступними змінами»).
Як вбачається з матеріалів справи та було встановлено, що ОСОБА_3 призначено на посаду судді Приморського районного суду м. Маріуполя Донецької області до набрання чинності Законом № 1402 та не проходила кваліфікаційного оцінювання на підтвердження відповідності займаній посаді (здатності здійснювати правосуддя у відповідному суді), що у своїй сукупності є підставою обрахунку її посадового окладу з огляду на розмір, визначений частиною третьою статті 133 Закону № 2453.
Таким чином, для суддів, які не пройшли кваліфікаційне оцінювання, розмір суддівської винагороди слід визначати за положеннями Закону України від 07.07.2010 № 2453-VІ «Про судоустрій та статус суддів» (далі - Закон № 2453-VІ).
Згідно з частиною третьою статті 133 Закону № 2453-VІ посадовий оклад судді встановлюється виходячи з розміру мінімальної заробітної плати.
Однак, пунктом 3 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 06.12.2016 № 1774-VІІ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України», який набрав чинності з 1 січня 2017 року (далі - Закон № 1774-VІІ), встановлено, що мінімальна заробітна плата після набрання чинності цим Законом не застосовується як розрахункова величина для визначення посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат. До внесення змін до законів України щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини вона застосовується у розмірі 1600 гривень.
Колегія суддів зазначає, що саме Законом № 1774-VІІ законодавець змінив підхід до визначення розміру суддівської винагороди, здійснивши перехід від обрахування його у відповідності до мінімальної заробітної плати як розрахункової величини - на прожитковий мінімум для працездатних осіб, зокрема, вніс відповідні зміни до Закону № 1402-VІІІ.
При цьому зміни з цього приводу до Закону № 2453-VІ дійсно внесені не були.
Відтак, має місце колізія норм права, що стала підставою для виникнення цього спору.
Колегія суддів підкреслює, що відповідно до статті 75 Конституції України єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - Верховна Рада України, і саме до виключних повноважень останньої належить прийняття законів (пункт 3 частини першої статті 85 Конституції України).
Згідно зі статтею 147 Конституції України Конституційний Суд України вирішує питання про відповідність Конституції України законів України та у передбачених цією Конституцією випадках інших актів, здійснює офіційне тлумачення Конституції України, а також інші повноваження відповідно до цієї Конституції.
Апеляційний суд також звертає увагу на те, що Закон № 1774-VІІ не визнаний неконституційним, тому підлягає застосуванню. Крім того, саме цей закон прийнятий пізніше у часі за норми статті 133 Закону № 2453-VІ, тому при подоланні колізій положень нормативно-правового(их) акту(ів) рівної юридичної сили слід надавати перевагу тому, що прийнятий пізніше, тобто, Закону № 1774-VІІ.
Про необхідність пріоритетного застосування положень Закону № 1774-VІІ додатково свідчить також і пряма вказівка законодавця, висловлена ним у пункті 9 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону: до приведення законодавчих актів у відповідність із цим Законом вони застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону.
Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції правильно послався на рішення Конституційного суду, оскільки в них вирішувалися питання гарантій незалежності суддів, їх правового захисту, матеріального та соціального забезпечення.
Так, у пункті 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 14 грудня 2011 року № 18-рп/2011 щодо офіційного тлумачення поняття «щомісячне довічне грошове утримання», що міститься у підпункті «е» підпункту 165.1.1 пункту 165.1 статті 165 Податкового кодексу України, Конституційний Суд України вказав, що при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу визначених Конституцією України гарантій незалежності судді (частини п'ята, шоста статті 47 Закону № 2453-VІ).
В даному випадку слід зауважити, що у зв'язку з прийняттям Закону № 1774-VІІ не відбулось зменшення розміру суддівської винагороди, яку фактично отримували судді до його ухвалення: з 1 грудня 2016 року розмір мінімальної заробітної плати становив 1600 гривень (абзац 2 статті 8 Закону України від 25.12.2015 № 928-VІІІ «Про Державний бюджет України на 2016 рік»), так само як і з 01.01.2017 розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб становить 1600 гривень (абзац 4 статті 7 Закону України від 21.12.2016 № 1801-VІІІ «Про Державний бюджет України на 2017 рік»).
В пункті 1 резолютивної частини Рішення Конституційного Суду України від 25 січня 2012 року № 3-рп/2012 зазначено, що однією з ознак України як соціальної держави є забезпечення загальносуспільних потреб у сфері соціального захисту за рахунок коштів Державного бюджету України виходячи з фінансових можливостей держави, яка зобов'язана справедливо і неупереджено розподіляти суспільне багатство між громадянами і територіальними громадами та прагнути до збалансованості бюджету України. При цьому рівень державних гарантій права на соціальний захист має відповідати Конституції України, а мета і засоби зміни механізму нарахування соціальних виплат та допомоги - принципам пропорційності і справедливості.
Передбачені законами соціально-економічні права не є абсолютними. Механізм реалізації цих прав може бути змінений державою, зокрема, через неможливість їх фінансового забезпечення шляхом пропорційного перерозподілу коштів з метою збереження балансу інтересів усього суспільства. Крім того, такі заходи можуть бути обумовлені необхідністю запобігання чи усунення реальних загроз економічній безпеці України, що згідно з частиною першою статті 17 Конституції України є найважливішою функцією держави (пункт 2.1 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 26 грудня 2011 року № 20-рп/2011).
Зміна механізму нарахування соціальних виплат та допомоги повинна відбуватися відповідно до критеріїв пропорційності та справедливості і є конституційно допустимою до тих меж, за якими ставиться під сумнів власне сутність змісту права на соціальний захист (пункт 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 25 січня 2012 року № 3-рп/2012).
Тобто в перелічених рішеннях йдеться про те, що передбачені законами соціально-економічні права не є абсолютними та механізм реалізації цих прав може бути змінений державою.
Така позиція узгоджується з практикою Європейського суду з прав людини.
Так ЄСПЛ у справі «Кечко проти України», рішення від 8 листопада 2005 року (Заява N 63134/00) в § 23 суд зауважив, що держава може вводити, призупиняти чи закінчити виплату надбавок з державного бюджету, однак свідома відмова в цих виплатах не допускається, доки відповідні положення є чинними.
Така ж позиція висловлена у справі ЄСПЛ «Сук проти України», рішення від 10.03.2011 (заява № 10972/05).
Крім того, колегія суддів зазначає, що згідно зі статтею 22 Загальної декларації прав людини розміри соціальних виплат і допомоги встановлюються з урахуванням фінансових можливостей держави. Європейський суд з прав людини у рішенні від 9 жовтня 1979 року у справі "Ейрі проти Ірландії" констатував, що здійснення соціально-економічних прав людини значною мірою залежить від становища в державах, особливо фінансового. Такі положення поширюються й на питання допустимості зменшення соціальних виплат, про що зазначено в рішенні цього суду у справі "Кйартан Асмундсон проти Ісландії" від 12 жовтня 2004 року.
Тобто, практика ЄСПЛ полягає в тому, що, передбачені законами соціально-економічні права не є абсолютними. Механізм реалізації цих прав може бути змінений державою, зокрема, через неможливість їх фінансового забезпечення шляхом пропорційного перерозподілу коштів з метою збереження балансу інтересів усього суспільства.
Слід зазначити, що відповідно пояснювальної записки до проекту Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" основною метою прийняття проекту акта є вдосконалення законодавства у сфері підвищення мінімальної заробітної плати та страхових виплат, легалізація відносин у сфері зайнятості та оплати праці, шляхом делегування органам місцевого самоврядування повноважень у сфері контролю за додержанням законодавства про працю та зайнятість населення, а також накладання штрафів за його порушення.
Тобто, підтверджена легітимна мета прийняття Закону № 1774.
Крім, того як було зазначено вище, грошове утримання судді розраховується відповідно до вимог Закону № 1774, тобто неправомірного втручання у володіння майном не відбулося, грошове забезпечення судді в абсолютному значенні не зменшилося, тобто принцип пропорційності між суспільним та приватним інтересом не порушений, тому колегія суддів вважає що даному випадку мотиви та висновки судового рішення не суперечать з практикою ЄСПЛ.
Колегія суддів вважає недоречним посилання апелянта на рішення ЄСПЛ по справі «Броньовський проти Польщі», рішення від 22 червня 2004 року, оскільки в ньому йдеться про нездатність державних органів забезпечити заявнику право на компенсацію вартості втраченого нерухомого майна (будинку і земельної ділянки), яке знаходилось у місті Львів і належало ще до початку Другої світової війни його бабці та впровадження державними органами, через законодавство, нових обмежень щодо можливостей заявника реалізувати право на кредит звуження цих можливостей через особливу практику застосування відповідних норм. Також мова йшла про «пілотність» рішення.
Колегія суддів ще раз звертає увагу, що в даному випадку обмежень існуючого розміру суддівської винагороди не відбулося.
Враховуючи, що суд апеляційної інстанції прийшов до висновку про відсутність порушеного права на отримання збільшеної суддівської винагороди, відсутня і дискримінація у розумінні ст.14 Конвенції, на яку посилається апелянт, оскільки зазначена стаття застосовується у поєднанні з наявністю іншого порушеного права.
При таких обставинах колегія суддів погоджується з судом першої інстанції, який дійшов до висновку, що територіальне управління Державної судової адміністрації України в Донецькій області при виплаті ОСОБА_3 суддівської винагороди, виходячи з посадового окладу у розмірі 16000,00 грн, діяло на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією України та законами України що в свою чергу відповідає критеріям правомірності, які ставляться до рішення суб'єктів владних повноважень ч.3 ст.2 КАС України.
Статтею 200 КАС України визначено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а постанову або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Зважаючи на наведене, судова колегія дійшла висновку, що судом першої інстанції правильно встановлені обставини справи, та ухвалено судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. У зв'язку з викладеним доводи апеляційної скарги не приймаються до уваги, тому апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення а постанову суду першої інстанції без змін.
Керуючись статтями 24, 160, 167, 184, 195, 196, 197, 198, 200, 205, 206, 211, 212, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Донецького окружного адміністративного суду від 18 липня 2017 р. у справі № 805/2089/17-а - залишити без задоволення.
Постанову Донецького окружного адміністративного суду від 18 липня 2017 р. у справі № 805/2089/17-а - залишити без змін.
Ухвала суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду набирає законної сили через п'ять днів після направлення їх копій особам, які беруть участь у справі та може бути оскаржена до Вищого адміністративного суду України протягом 20 днів після набрання законної сили.
Суддя-доповідач: О.О.Шишов
Судді: І.В.Сіваченко
О.О.Чебанов