29 серпня 2017 рокуЛьвів№ 876/7553/17
Львівський апеляційний адміністративний суд в складі:
головуючого судді - Качмара В.Я.,
суддів - Гінди О.М., Ніколіна В.В.,
при секретарі судового засідання - Куціль С.І.,
за участі представника апелянта - ОСОБА_1
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Львові апеляційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Львівського окружного адміністративного суду від 12 червня 2017 року у справі за позовом фізичної особи-підприємця ОСОБА_3 до служби державних реєстраторів Турківської районної державної адміністрації Львівської області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача, - голова комісії з припинення Виробничо-комерційної фірми «Мрія» ОСОБА_4, про скасування державної реєстрації та запису про державну реєстрацію, зобов'язання вчинити дії, -
У березні 2017 року фізична особа-підприємець ОСОБА_3 (далі - ФОП) звернулася до суду із позовом до державного реєстратора Турківської районної державної адміністрації Львівської області (далі - Реєстратор, РДА відповідно, якого ухвалою Львівського окружного адміністративного суду від 24 травня 2017 року замінено належним відповідачем - службою державних реєстраторів РДА) в якому просить: скасувати державну реєстрацію припинення юридичної особи Виробничо-комерційної фірми «Мрія» (далі - ВКФ); визнати нечинним запис про державну реєстрацію припинення ВКФ в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців (далі - Реєстр) від 19.01.2012 №14111110007000102, вчиненого Реєстратором; зобов'язати Реєстратора внести до Реєстру запис про відміну державної реєстрації припинення ВКФ.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що при вчиненні оспорюваних дій не дотримано встановленої процедури припинення юридичної особи: головою ліквідаційної комісії не повідомлено явних (відомих) кредиторів, зокрема, позивача; не дотримано нотаріально посвідченої форми рішення засновників про припинення юридичної особи; повідомлення про припинення не опубліковане у спеціалізованому друкованому засобі масової інформації. У наслідок укладення 29.03.2002 між ФОП та ВКФ договору про сумісну діяльність (далі - Договір), відповідно до умов якого сторони зобов'язувались спільно діяти з метою будівництва магазину по АДРЕСА_1, який збудований (фактично збудовано магазин з офісними приміщення за вказаною адресою - далі Нерухоме майно) і прийнятий до експлуатації, позивачка стала співвласником вказаного майна. На таке майно ВКФ видано свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 23.03.2009 (далі - Свідоцтво).
Постановою Львівського окружного адміністративного суду від 12 червня 2017 року у справі №813/1211/17 позов задоволено повністю.
Постанову оскаржила ОСОБА_2, яка в апеляційній скарзі просить її скасувати, а позовну заяву залишити без розгляду. В апеляційній скарзі покликається на те, що Нерухоме майно є предметом незавершеного цивільного спору за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_4, за участі третьої особи ВКФ, про визнання права власності на нього. ОСОБА_5 померла, як померла і її правонаступник ОСОБА_6. ОСОБА_2 є спадкоємцем за заповітом останньої. Ухвалою Львівського окружного адміністративного суду від 24 травня 2017 року протиправно відмовлено у залучені ОСОБА_2 до справи в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача (а.с.69). Вказує, що по суті спору суд помилково застосував норми Цивільного кодексу України (далі - ЦК) і ч.1 ст.34 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців». Лист Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва від 10.11.2004 №7866 «Про публікацію повідомлення у спеціалізованому друкованому засобі масової інформації» не є нормативно-правовим актом за формою та суттю. Позивачка повинна була дізнатися про ліквідацію (припинення) ВКФ швидше, аніж березень 2017 року, оскільки в 2015 році вчиняла дії по оскарженню рішення Турківського районного суду Львівської області від 23 березня 2011 року у згадуваній цивільній справі №2-109/2011, є двоюрідною сестрою ОСОБА_4 та постійно з ним спілкується.
Позивачка у письмовому запереченні вважає постанову суду першої інстанції обґрунтованою, прийняту з врахуванням всіх обставини справи та такою, що відповідає нормам матеріального та процесуального права. Просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувану постанову - без змін.
Представник позивача та третьої особи в судове засідання не з'явились про дату, час та місце розгляду справи були повідомлені належним чином, однак подали до суду клопотання про відкладення розгляду справи у зв'язку з неможливістю бути присутніми на такому через сімейні обставини та у зв'язку з терміновим відряджнням. На думку апеляційного суду, подане клопотання є необґрунтованим, оскільки жодних доказів на підтвердження свого клопотання представником позивача та третьої особи суду надано не було, а справу може бути вирішено на основі наявних в ній доказів.
Відповідач в судове засідання не з'явився про дату, час та місце розгляду справи був повідомлений належним чином.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника апелянта, перевіривши матеріали справи, апеляційну скаргу, суд апеляційної інстанції приходить до переконання, що апеляційну скаргу належить задовольнити частково з таких міркувань.
Постанова суду першої інстанції мотивована тим, що реєстраційна дія щодо державної реєстрації припинення ВКФ вчинена з порушенням вимог законодавства, що діяло на момент виникнення спірних правовідносин, а тому підлягає скасуванню, відтак відповідач зобов'язаний внести до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань запис про відміну державної реєстрації припинення ВКФ. Про порушення своїх прав позивач дізналась лише у березні 2017 року з листа ОСОБА_4, в якому повідомлялось про припинення ВКФ, а відповідач не надав доказів, які б спростовували вказану обставину.
Повністю погодитися з такими висновками суду першої інстанції не можна, оскільки вони не відповідають фактичним обставинам справи і зроблені з порушенням норм матеріального та процесуального права.
У п.4 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 20.05.2012 №7 «Про судове рішення в адміністративній справі» цей суд роз'яснив, що за змістом ст.159 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС) судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права з урахуванням юридичної сили правового акта в ієрархії національного законодавства, що регулює спірні правовідносини, подібні правовідносини (аналогія закону), або за відсутності такого закону - на підставі конституційних принципів і загальних засад права (аналогія права), принципів верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини (далі - Європейський суд) при дотриманні норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені під час судового розгляду справи (у судовому засіданні, у порядку скороченого чи письмового провадження) з урахуванням вимог ст.70 КАС щодо належності та допустимості доказів або обставин, які не підлягають доказуванню, та висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними.
Цим вимогам оскаржене судове рішення не відповідає.
Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абзац 10 п.9 Рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року №3-рп/2003).
Апеляційним судом, з врахуванням встановленого судом першої інстанції, встановлено та підтверджується матеріалами справи, що ОСОБА_5 з 1987 року перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_4
Розпорядженням РДА від 20.02.1996 №70 «Про перереєстрацію діяльності спілки селянсько-фермерського господарства «Мрія» у виробничо комерційну фірму «Мрія» перереєстровано діяльність спілки селянсько-фермерських господарств «Мрія» у ВКФ, єдиним засновником якої був ОСОБА_4 (організаційно-правова форма юридичної особи - приватне підприємство; а.с.91-107).
29.03.2002 між ФОП та ВКФ укладено Договір, відповідно до умов якого сторони зобов'язувались спільно діяти з метою будівництва магазину по вул.Міцкевича,4 у м.Турка Львівської області (а.с.9).
25.09.2003 ОСОБА_4 прийняв рішення про припинення діяльності ВКФ шляхом її ліквідації, доручивши ліквідацію собі. Все майно, яке залишиться після ліквідації передати у власність засновнику, про що внесено запис у Реєстрі 05.04.2005 №14111100001000102 (а.с.111-113).
ОСОБА_5 була власником земельної ділянки площею 0,0386 га за вказаною адресою із цільовим призначенням для будівництва та обслуговування магазину з офісними приміщеннями на підставі договору дарування від 10.06.2005 про що отримала державний акт на право власності на земельну ділянку від 08.04.2009 НОМЕР_1 (а.с.38 зворот).
Нерухоме майно зареєстровано за ВКФ згідно Свідоцтва (а.с.14).
У березні 2011 року ОСОБА_5 звернулася до Турківського районного суду Львівської області з позовом до ОСОБА_4, третя особа ВКФ, про визнання права власності на Нерухоме майно. Покликалася на будівництво такого виключно за кошти її сім'ї та самовільну його реєстрацію відповідачем на ВКФ.
Рішенням Турківського районного суду Львівської області від 23 березня 2011 року позов задоволено. Визнано за ОСОБА_5 право власності на Нерухоме майно. Таке зареєстровано у Реєстрі прав власності на нерухоме майно 19.05.2011 (а.с.13).
19.01.2012 Реєстратором Моружко С.О. внесено до Реєстру запис №14111110007000102 про проведення державної реєстрації припинення юридичної особи ВКФ на підставі рішення засновників про ліквідацію юридичної особи (а.с.130-139).
ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_5 померла (а.с.40).
За апеляційною скаргою ФОП, рішенням Апеляційного суду Львівської області від 6 жовтня 2015 року, рішення Турківського районного суду Львівської області від 23 березня 2011 року скасовано та ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні позову (а.с.10-12, 33).
За касаційною скаргою ОСОБА_6 (матері ОСОБА_5), ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 квітня 2016 року, вказані вище судові рішення скасовано, справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції (а.с.38-39).
Ухвалою Турківського районного суду Львівської області від 2 серпня 2016 року ОСОБА_6 залучено до участі у цій справі як правонаступника позивачки (а.с.43-44).
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_6 померла (а.с.47).
15.08.2016 ОСОБА_2 (дочка ОСОБА_6.) на підставі заповіту від 19.11.2013 подала заяву про прийняття спадщини за заповітом (а.с.48, 50-51,185).
Ухвалою Турківського районного суду Львівської області від 18 серпня 2016 року провадження у справі №2-109/2011 зупинено у зв'язку із смертю позивачки до залучення до участі у справі спадкоємців (а.с.45-47).
Відповідно до ч.1 ст.430 Цивільного кодексу Української РСР (в редакції, чинній на час укладення Договору; далі - ЦК УРСР) за договором про сумісну діяльність сторони зобов'язуються сумісно діяти для досягнення спільної господарської мети, як-то: будівництво і експлуатація міжколгоспного або державно-колгоспного підприємства або установи (що не передаються в оперативне управління організації, яка є юридичною особою), будування водогосподарських споруд і пристроїв, будівництво шляхів, спортивних споруд, шкіл, родильних будинків, жилих будинків і т.ін.
За ст.432 ЦК УРСР, на яку позивачка покликається в адміністративному позові, для досягнення мети, зазначеної у ст.430 цього Кодексу, учасники договору про сумісну діяльність роблять внески грошима чи іншим майном або трудовою участю. Грошові та інші майнові внески учасників договору, а також майно, створене або придбане в результаті їх спільної діяльності, є їх спільною власністю. Учасник договору про сумісну діяльність не вправі розпоряджатися своєю часткою у спільному майні без згоди інших учасників договору.
Відповідно до ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Європейський суд у справі «Zand v. Austria» від 12 жовтня 1978 року вказав, що словосполучення «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Поняття «суд, встановлений законом» у ч.1 ст.6 Конвенції передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з (…) питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів (…)». З огляду на це не вважається «судом, встановленим законом» орган, котрий, не маючи юрисдикції, судить осіб на підставі практики, яка не передбачена законом.
Відповідно до ч.2 ст.2 КАС до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.
Розглядаючи справу, суд першої інстанції виходив з того, що цей спір є публічно-правовим та належить до юрисдикції адміністративних судів.
На думку апеляційного суду, такий висновок не ґрунтується на правильному застосуванні норм матеріального та процесуального права з огляду на нижченаведене.
Відповідно до п.1 ч.2 ст.17 КАС юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.
Вжитий у цій процесуальній нормі термін «суб'єкт владних повноважень» позначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (п.7 ч.1 ст.3 КАС).
Визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі і обов'язок суб'єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій чи рішень, тоді як визначальним принципом цивільного судочинства є змагальність сторін.
За правилами п.1 ч.1 ст.15 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо: захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин.
Пред'явивши адміністративний позов позивачка вказує, що в наслідок виконання Договору, створення відповідного майна та прийняття його до експлуатації, вона фактично набула право спільної власності на Нерухоме майно, яке протиправно було зареєстровано на праві власності за ВКФ.
Статтею 328 ЦК (в редакції, чинній на час видачі Свідоцтва) передбачено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Тобто, відповідно до цієї статті набуття права власності - це певний юридичний склад, з яким закон пов'язує виникнення в особи суб'єктивного права власності на певні об'єкти.
У ч.2 ст.331 ЦК визначено виникнення права власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.
Право спільної власності виникає з підстав, не заборонених законом (ч.3 ст.355 ЦК).
Згідно із ст.392 ЦК власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.
Враховуючи те, що у справі, яка розглядається, спірні правовідносини пов'язані не стільки із державною реєстрацією припинення ВКФ, як із невиконанням, на думку позивача, умов цивільно-правової угоди - Договору, апеляційний суд дійшла висновку, що спір не є публічно-правовим, а випливає з договірних відносин і має вирішуватися судами за правилами ЦПК.
Подібна правова позиція викладена Верховним Судом України у постанові від 14 червня 2016 року №21-41а16.
Відтак, згідно з ч.2 ст.4 КАС юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом встановлений інший порядок судового вирішення.
Апелянт в апеляційній скарзі на вказані обставини не посилаються, однак відповідно до ч.1 ст.195 КАС, суд апеляційної інстанції може вийти за межі доводів апеляційної скарги в разі встановлення під час апеляційного провадження порушень, допущених судом першої інстанції, які призвели до неправильного вирішення справи.
У відповідності до п.1 ч.1 ст.157 цього ж Кодексу суд закриває провадження у справі якщо справу не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства.
При цьому ч.1 ст.203 КАС визначає, що постанова або ухвала суду першої інстанції скасовується в апеляційному порядку і позовна заява залишається без розгляду або провадження у справі закривається з підстав, встановлених відповідно статтями 155 і 157 цього Кодексу.
Такі обставини є безсумнівною підставою для скасування постанови суду першої інстанції та постановлення ухвали про закриття провадження у цій справі.
Рішення про закриття провадження у справи не обмежує позивачку у реалізації захисту свого права на Нерухоме майно у порядку цивільного судочинства, зокрема шляхом пред'явлення окремого позову до ОСОБА_4 (перейшло майно ліквідованої ВКФ) і ОСОБА_2 (як правонаступника ОСОБА_5, яка заявила в судовому порядку претензії на Нерухоме майно) про визнання свого права власності на таке майно, або шляхом пред'явлення такого позову як третя особа, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору в межах розгляду цивільної справи №2-109/2011.
Керуючись статтями 195, 196, 198, 203, 205, 206, 254 КАС, суд,
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.
Постанову Львівського окружного адміністративного суду від 12 червня 2017 року скасувати та закрити провадження у цій справі.
Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом двадцяти днів з дня набрання нею законної сили, а у разі складення в повному обсязі відповідно до ч.3 ст.160 КАС - з дня складення в повному обсязі.
Головуючий суддя В. Я. Качмар
судді О. М. Гінда
В. В. Ніколін
Повний текст виготовлений 4 вересня 2017 року.