Копія
Справа № 686/22924/16-ц
Провадження № 22-ц/792/1496/17
30 серпня 2017 року м. Хмельницький
Колегія суддів судової палати у цивільних справах
Апеляційного суду Хмельницької області
в складі: головуючого судді Ярмолюка О.І.,
суддів Пастощука М.М., Янчук Т.О.,
секретар Шевчук Ю.Г.,
з участю прокурора Параскевича О.Г.,
представника позивача Крамар А.В.,
представника відповідачів ОСОБА_2,
ОСОБА_3,
ОСОБА_4,
розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом Заступника керівника Хмельницької місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Хмельницької міської ради до ОСОБА_5, Державної архітектурно-будівельної інспекції України, Приватного малого підприємства «Лідер» про визнання сертифікату відповідності закінченого будівництвом об'єкта незаконним і його скасування, знесення самочинного будівництва та приведення земельної ділянки до попереднього стану, скасування рішення про державну реєстрацію права власності на нежитлове приміщення і визнання договору купівлі-продажу недійсним за апеляційною скаргою Заступника прокурора Хмельницької області на рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 23 червня 2017 року,
встановила:
У листопаді 2016 року Заступник керівника Хмельницької місцевої прокуратури (далі - Прокурор) звернувся до суду з позовом в інтересах держави в особі Хмельницької міської ради (далі - Рада) до ОСОБА_5, Державної архітектурно-будівельної інспекції України (далі - Держархбудінспекція), Приватного малого підприємства «Лідер» (далі - ПМП «Лідер») про визнання сертифікату відповідності закінченого будівництвом об'єкта незаконним і його скасування, знесення самочинного будівництва та приведення земельної ділянки до попереднього стану, скасування рішення про державну реєстрацію права власності на нежитлове приміщення і визнання договору купівлі-продажу недійсним.
Прокурор зазначив, що рішенням Ради від 3 лютого 2006 року № 12 фізичній особі - підприємцю ОСОБА_5 передано в оренду земельну ділянку площею 3400 кв.м., розташовану по АДРЕСА_1, в м. Хмельницькому, для влаштування стоянки на 100 легкових автомобілів. 25 квітня 2006 року між Радою та ОСОБА_5 укладено договір оренди землі № 040674200080 на строк до 3 лютого 2008 року, а в подальшому сторони продовжили строк оренди землі до 28 травня 2014 року. Протягом 2009 року ОСОБА_5 без належного дозволу побудував на орендованій земельній ділянці нежитлове приміщення прохідної площею 36,1 кв.м., після чого 23 грудня 2010 року Інспекція державного архітектурно-будівельного контролю у Хмельницькій області видала останньому сертифікат № НОМЕР_1 відповідності закінченого будівництвом об'єкта та готовності його до експлуатації. 16 жовтня 2013 року ОСОБА_5 зареєстрував у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно своє право власності на вказане приміщення, а 8 листопада 2013 року - продав його ПМП «Лідер». ОСОБА_5 здійснив самочинне будівництво приміщення прохідної, неправомірно одержав сертифікат відповідності закінченого будівництвом об'єкта та незаконно набув право власності на нього, а оспорюваний правочин не відповідає вимогам закону, оскільки останній не вправі був розпоряджатися цим приміщенням.
За таких обставин Прокурор просив суд: визнати сертифікат № НОМЕР_1 від 23 грудня 2010 року відповідності закінченого будівництвом об'єкта, виданий Інспекцією державного архітектурно-будівельного контролю у Хмельницькій області ОСОБА_5, незаконним і скасувати цей сертифікат; зобов'язати ОСОБА_5 знести за власний кошт самочинно збудований об'єкт - приміщення прохідної площею 36,1 кв.м., що розташований по АДРЕСА_1, в м. Хмельницькому, та привести земельну ділянку у межах здійсненої забудови до попереднього стану; скасувати рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності ОСОБА_5 на вказане приміщення; визнати договір купівлі-продажу приміщення прохідної, укладений 8 листопада 2013 року між ОСОБА_5 і ПМП «Лідер», недійсним.
Рішенням Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 23 червня 2017 року в позові відмовлено.
Суд виходив з того, що приміщення прохідної не є самочинним будівництвом і не підлягає знесенню, а ОСОБА_5 правомірно набув право власності на це нерухоме майно та відчужив його ПМП «Лідер», унаслідок чого відсутні підстави для визнання оспорюваного правочину недійсним.
В апеляційній скарзі Заступник прокурора Хмельницької області просить скасувати рішення суду та ухвалити нове рішення про задоволення позову посилаючись на неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення судом норм матеріального та процесуального права.
Представник Ради Крамар А.В. вважає апеляційну скаргу обґрунтованою.
Заперечуючи проти апеляційної скарги, представники ОСОБА_5 і ПМП «Лідер» - ОСОБА_2, ОСОБА_3, представник Держархбудінспекції ОСОБА_4 зазначили, що рішення суду є законним, а тому відсутні підстави для його скасування.
Заслухавши учасників процесу та перевіривши матеріали справи, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню.
Відповідно до ч. 1 ст. 308 ЦПК України апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Судом вірно з'ясовані фактичні обставини справи та дана їм належна оцінка, а його висновки підтверджуються матеріалами справи і ґрунтуються на нормах діючого законодавства.
Встановлено, що з 10 грудня 2002 року до 28 грудня 2015 року ОСОБА_5 був зареєстрований як фізична особа - підприємець.
Рішенням Ради від 7 квітня 2005 року № 29 погоджено місце розташування об'єкту містобудування та надано згоду приватному підприємцю ОСОБА_5 на розроблення проекту відведення земельної ділянки площею 0,34 га під влаштування стоянки на 100 легкових автомобілів по АДРЕСА_1 згідно з архітектурно-планувальним завданням, технічними умовами відповідних організацій, укладенням угоди з управлінням житлово-комунального господарства, благоустроєм прилеглої території з мощенням сертифікованою тротуарною плиткою.
28 квітня 2005 року Виконавчий комітет Ради прийняв рішення № 273 про надання приватному підприємцю ОСОБА_5 дозволу на будівництво об'єкта містобудування - стоянки на 100 легкових автомобілів по АДРЕСА_1.
На підставі цього рішення Комунальне архітектурно-планувальне підприємство Управління архітектури та містобудування Виконавчого комітету Ради видало приватному підприємцю ОСОБА_5 архітектурно-планувальне завдання № 156.
Рішенням Ради від 3 лютого 2006 року № 12 надано приватному підприємцю ОСОБА_5 земельну ділянку площею 3400 кв.м., розташовану по АДРЕСА_1, в м. Хмельницькому, в оренду строком на 2 роки для влаштування стоянки на 100 легкових автомобілів.
25 квітня 2006 року між Радою та приватним підприємцем ОСОБА_5 укладено договір оренди земельної ділянки № 040674200080, за умовами якого Рада передала останньому в оренду вказану земельну ділянку на строк до 3 лютого 2008 року. 21 серпня 2008 року сторони уклали новий договір оренди землі № 040874200133 на строк до 28 травня 2011 року, а 8 жовтня 2013 року - продовжили строк його дії до 28 травня 2014 року. Додатковою угодою від 10 червня 2014 року Рада і ОСОБА_5 розірвали цей договір.
9 лютого 2007 року Головне управління містобудування та архітектури Ради погодило проектну документацію щодо влаштування стоянки на 100 легкових автомобілів по АДРЕСА_1, в м. Хмельницькому, на підставі якої 25 березня 2009 року Інспекція державного архітектурно-будівельного контролю у Хмельницькій області надала приватному підприємцю ОСОБА_5 дозвіл на виконання будівельних робіт № 0231.
Протягом березня-грудня 2009 року фізична особа - підприємець ОСОБА_5 побудував автомобільну стоянку, що складалася з приміщення прохідної (контрольно-пропускного пункту), асфальтно-бетонного покриття та металевої огорожі.
25 травня 2010 року фізична особа - підприємець ОСОБА_5 і ПМП «Лідер» уклади договір купівлі-продажу, посвідчений приватним нотаріусом ОСОБА_8, за умовами якого ОСОБА_5 продав, а ПМП «Лідер» купив асфальтно-бетонне покриття площею 680 кв.м., огорожу металеву сітчасту довжиною 220 м. і приміщення контрольно-пропускного пункту загальною площею 36,1 кв.м. по АДРЕСА_1, в м. Хмельницькому.
У грудні 2010 року фізична особа - підприємець ОСОБА_5 (замовник), приватне підприємство «Меганом» (генпроектувальник) і ПМП «Лідер» (генпідрядник) склали та погодили акт готовності об'єкта до експлуатації, на підставі якого 23 грудня 2010 року Інспекція державного архітектурно-будівельного контролю у Хмельницькій області видала ОСОБА_5 сертифікат № НОМЕР_1 відповідності закінченого будівництвом об'єкта - стоянки на 100 легкових автомобілів по АДРЕСА_1, в м. Хмельницькому, проектній документації, вимогам державних стандартів, будівельних норм і правилам, що підтверджує його готовність до експлуатації. За цим сертифікатом до складу нового будівництва включено приміщення прохідної площею 36,1 кв.м.
16 жовтня 2013 року державний реєстратор прав на нерухоме майно ОСОБА_9 прийняла рішення № 6860554 про державну реєстрацію права власності ОСОБА_5 на приміщення прохідної загальною площею 36,1 кв.м. по АДРЕСА_1, в м. Хмельницькому, як на самостійний об'єкт нерухомого майна. У той же день Реєстраційна служба Хмельницького міськрайонного управління юстиції Хмельницької області видала ОСОБА_5 свідоцтво про право власності на нерухоме майно (індексний номер 10997877).
За договором купівлі-продажу від 8 листопада 2013 року, посвідченого приватним нотаріусом Хмельницького міського нотаріального округу ОСОБА_8, ОСОБА_5 продав ПМП «Лідер» це нежитлове приміщення.
Зазначені обставини визнані сторонами та підтверджуються наявними у справі письмовими доказами.
Частинами 1 і 4 статті 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Відповідно до ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
В силу ч. 2 ст. 331 ЦК України право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.
Згідно з ч.ч. 1, 2, 4, 7 ст. 376 ЦК України (в редакції на час виникнення спірних правовідносин), житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без належного дозволу чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.
Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.
Якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок.
У разі істотного відхилення від проекту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, істотного порушення будівельних норм і правил суд за позовом відповідного органу державної влади або органу місцевого самоврядування може постановити рішення, яким зобов'язати особу, яка здійснила (здійснює) будівництво, провести відповідну перебудову.
Якщо проведення такої перебудови є неможливим або особа, яка здійснила (здійснює) будівництво, відмовляється від її проведення, таке нерухоме майно за рішенням суду підлягає знесенню за рахунок особи, яка здійснила (здійснює) будівництво. Особа, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, зобов'язана відшкодувати витрати, пов'язані з приведенням земельної ділянки до попереднього стану.
Як роз'яснив пленум Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у пункті 4 постанови від 30 березня 2012 року № 6 «Про практику застосування судами статті 376 Цивільного кодексу України (про правовий режим самочинного будівництва)», будівництвом об'єкта нерухомості на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, вважається спорудження таких об'єктів на земельній ділянці, що не віднесена до земель житлової й громадської забудови, зокрема, наданій для ведення городництва, сінокосіння, випасання худоби тощо, цільове призначення або вид використання якої не змінено в установленому законом порядку.
Під наданням земельної ділянки слід розуміти рішення компетентного органу влади чи органу місцевого самоврядування про передачу земельної ділянки у власність або надання у користування, або передачу права користування земельною ділянкою на підставі цивільно-правових договорів із фізичною чи юридичною особою.
Під метою надання земельної ділянки слід розуміти вид використання земельної ділянки (стаття 19 ЗК, Класифікація видів цільового призначення земель, затверджена наказом Державного комітету України із земельних ресурсів від 23 липня 2010 року № 548), зазначений у рішенні відповідного компетентного органу державної влади чи місцевого самоврядування про надання земельної ділянки у користування або передачу у власність з урахуванням цільового призначення земельної ділянки.
Під належним дозволом слід розуміти передбачений Законом України № 3038-VI дозвільний документ (статті 35-37), що дає право виконувати підготовчі та будівельні роботи саме того об'єкту і на тій земельній ділянці, яка передана з цією метою певній особі.
Під проектом слід розуміти залежно від категорії об'єкта будівництва відповідний склад документації, визначеної статтями 1, 7 та 8 Закону України № 687-ХІV, отриманої відповідно до статей 29, 31 Закону № 3038-VI, а також будівельний паспорт та технічні умови, отримані відповідно до статей 27, 30 зазначеного Закону.
Будівництвом, яке здійснюється з істотним порушенням будівельних норм і правил, вважається у тому числі будівництво, яке хоча і здійснюється за наявності проекту, але з порушенням державно-будівельних норм та санітарних правил, що загрожують життю та здоров'ю людини у разі невиконання приписів інспекції державного архітектурно-будівельного контролю про усунення порушень вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил тощо.
Аналіз частини першої статті 376 ЦК України дає підстави для висновку, що самочинним є будівництво об'єкта нерухомого майна за наявності будь-якої із зазначених у цій нормі умов.
Відповідно до ч. 1 ст. 12 ЗК України до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить, зокрема, розпорядження землями територіальних громад та надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу.
Із ч. 1 ст. 18 ЗК України слідує, що до земель України належать усі землі в межах її території, в тому числі острови та землі, зайняті водними об'єктами, які за основним цільовим призначенням поділяються на категорії.
Землі житлової та громадської забудови відносяться до однієї з таких категорій (п. «б» ч. 1 ст. 19 ЗК України).
Статтями 38, 39 ЗК України (в редакції на час виникнення спірних правовідносин) визначено, що до земель житлової та громадської забудови належать земельні ділянки в межах населених пунктів, які використовуються для розміщення житлової забудови, громадських будівель і споруд, інших об'єктів загального користування.
Використання земель житлової та громадської забудови здійснюється відповідно до генерального плану населеного пункту, іншої містобудівної документації, плану земельно-господарського устрою з дотриманням будівельних норм, державних стандартів і норм, регіональних та місцевих правил забудови.
Наказом Державного комітету України із земельних ресурсів від 23 липня 2010 року № 548 (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 1 листопада 2010 року за № 1011/18306) затверджено Класифікацію видів цільового призначення земель (далі - Класифікація), у тому числі земель житлової та громадської забудови. - підрозділи 02.01-02.08, 03.01-03.16 (в редакції на час спірних правовідносин).
Згідно з ч. 1 ст. 124 ЗК України передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування шляхом укладення договору оренди земельної ділянки.
З матеріалів справи вбачається, що земельна ділянка площею 0,34 га, яка розташована по АДРЕСА_1, в м. Хмельницькому (кадастровий номер НОМЕР_2), відноситься до земель комунальної власності, її категорія - землі житлової та громадської забудови (т. 1 а.с. 212). Відповідно до Класифікації це є землі громадської забудови, цільове призначення земель - для будівництва та обслуговування інших будівель громадської забудови (підрозділ 3.15).
За рішенням Ради вказана земельна ділянка була надана ОСОБА_5 в оренду для влаштування на ній стоянки на 100 легкових автомобілів. Між сторонами був укладений договір оренди земельної ділянки, за умовами якого орендар мав право за згодою орендодавця зводити у встановленому законодавством порядку житлові, виробничі, культурно-побутові та інші будівлі і споруди та закладати багаторічні насадження (т. 1 а.с. 14-21, 24-25, 68-76, 78; т. 2 а.с. 16-21, 25-33).
Отже Рада в установленому законом порядку відвела ОСОБА_5 земельну ділянку для спорудження ним об'єкта громадської забудови, тобто для здійснення ОСОБА_5 містобудівної діяльності.
В силу ст. 1 Закону України від 16 листопада 1992 року № 2780-ХІІ «Про основи містобудування» (далі - Закон № 2780-ХІІ) містобудування (містобудівна діяльність) - це цілеспрямована діяльність державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, громадян, об'єднань громадян по створенню та підтриманню повноцінного життєвого середовища, яка включає прогнозування розвитку населених пунктів і територій, планування, забудову та інше використання територій, проектування, будівництво об'єктів містобудування, спорудження інших об'єктів, реконструкцію історичних населених пунктів при збереженні традиційного характеру середовища, реставрацію та реабілітацію об'єктів культурної спадщини, створення інженерної та транспортної інфраструктури.
Із положень ст. 5 Закону № 2780-ХІІ (в редакції на час виникнення спірних правовідносин) слідує, що при здійсненні містобудівної діяльності повинні бути забезпечені, зокрема: розробка містобудівної документації, проектів конкретних об'єктів згідно з вихідними даними на проектування, з дотриманням державних стандартів, норм і правил, регіональних і місцевих правил забудови; розміщення і будівництво об'єктів відповідно до затверджених у встановленому порядку містобудівної документації та проектів цих об'єктів.
Статтею 1 Закону України від 20 травня 1999 року № 687-ХІV «Про архітектурну діяльність» (далі - Закон № 687-ХІV) встановлено, що проект - документація для будівництва об'єктів архітектури, що складається з креслень, графічних і текстових матеріалів, інженерних і кошторисних розрахунків, які визначають містобудівні, об'ємно-планувальні, архітектурні, конструктивні, технічні та технологічні рішення, вартісні показники конкретного об'єкта архітектури, та відповідає вимогам державних стандартів, будівельних норм і правил.
Як передбачено ч. 1 ст. 9 Закону № 687-ХІV (в редакції на час виникнення спірних правовідносин), будівництво (нове будівництво, реконструкція, реставрація, капітальний ремонт) об'єкта архітектури здійснюється відповідно до затвердженої проектної документації, державних стандартів, норм і правил, місцевих правил забудови населених пунктів у порядку, визначеному статтею 24 Закону України «Про планування і забудову територій».
В силу ч.ч. 1, 2, 3 ст. 24 Закону України від 20 квітня 2000 року № 1699-ІІІ «Про планування і забудову територій», що був чинним на час виникнення спірних правовідносин (далі - Закон № 1699-ІІІ), право на забудову земельної ділянки реалізується її власником або користувачем за умови використання земельної ділянки за її цільовим призначенням та відповідно до містобудівних умов і обмежень забудови земельної ділянки, встановлених згідно з вимогами цього Закону.
Замовник, що має намір забудови належної йому на праві власності або користування земельної ділянки, або уповноважена ним особа звертається до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування із заявою (клопотанням) щодо намірів забудови земельної ділянки, в якій зазначаються призначення будівлі, споруди та орієнтовні характеристики забудови. До заяви (клопотання) можуть бути додані передпроектні роботи.
Орган місцевого самоврядування визначає відповідність намірів забудови земельної ділянки місцевим правилам забудови населеного пункту, містобудівній документації.
Відповідно до ч.ч. 1, 2, 3, 17 ст. 29 Закону № 1699-ІІІ дозвіл на виконання будівельних робіт - документ, що засвідчує право замовника та підрядника на виконання підготовчих (якщо підготовчі роботи не були виконані раніше відповідно до дозволу на виконання підготовчих робіт) і будівельних робіт, підключення об'єкта будівництва до інженерних мереж та споруд.
Дозвіл на виконання будівельних робіт надається інспекціями державного архітектурно-будівельного контролю.
Одним із документів, які замовник подає до відповідної інспекції державного архітектурно-будівельного контролю для одержання дозволу на виконання будівельних робіт, є проектна документація на будівництво, погоджена та затверджена в порядку, визначеному законодавством.
Здійснення будівельних робіт на об'єктах містобудування без дозволу на виконання будівельних робіт або його перереєстрації, а також здійснення не зазначених у дозволі будівельних робіт вважається самовільним будівництвом і тягне за собою відповідальність згідно із законом.
Із норм ч.ч. 1, 2, 3, 10 ст. 30-1 Закону № 1699-ІІІ вбачається, що прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів здійснюється на підставі сертифіката відповідності, який видається інспекціями державного архітектурно-будівельного контролю з урахуванням частини четвертої цієї статті.
Сертифікат відповідності - документ, що засвідчує відповідність закінченого будівництвом об'єкта проектній документації, державним будівельним нормам, стандартам і правилам.
Для одержання сертифіката відповідності замовник або уповноважена ним особа подає до інспекції державного архітектурно-будівельного контролю, яка надала дозвіл на виконання будівельних робіт, письмову заяву, до якої додаються: проектна документація на будівництво об'єкта, погоджена та затверджена в установленому законодавством порядку; акт готовності об'єкта до експлуатації, підписаний генпроектувальною та генпідрядною організаціями, субпідрядними організаціями, що здійснювали будівництво, генпроектувальною організацією, замовником, страховою компанією (якщо об'єкт застрахований).
Сертифікат відповідності є підставою для укладання договорів про постачання на ці об'єкти необхідних для їх функціонування ресурсів - води, газу, тепла, електроенергії тощо, включення даних про цей об'єкт до державної статистичної звітності та оформлення права власності на цей об'єкт.
Механізм та умови прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів були установлені Порядком прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 8 жовтня 2008 року № 923, що був чинним на час виникнення спірних правовідносин.
З рішення Виконавчого комітету Ради від 28 квітня 2005 року № 273 (т. 1 а.с. 45, 49, 92) слідує, що Рада надала ОСОБА_5 дозвіл на спорудження об'єкта містобудування - автомобільної стоянки.
У подальшому ОСОБА_5 замовив і виготовив робочий проект автостоянки (т. 2 а.с. 6-15; 52-66), який передбачав будівництво приміщення контрольно-пропускного пункту. Цей проект був погоджений Головним управлінням містобудування та архітектури Ради, на підставі чого Інспекція державного архітектурно-будівельного контролю у Хмельницькій області надала ОСОБА_5 дозвіл на виконання будівельних робіт від 25 березня 2009 року № 0231 (т. 1 а.с. 46, 91).
Після завершення будівництва, яке здійснювалося ОСОБА_5 згідно з архітектурно-планувальним завданням (т. 1 а.с. 27-32, 80-83) автомобільна стоянка була прийнята в експлуатацію як об'єкт будівництва. При цьому акт готовності об'єкта до експлуатації, який включав приміщення прохідної площею 36,1 кв.м.(т. 1 а.с. 34-35), був погоджений Управлінням капітального будівництва Ради та Управлінням житлово-комунального господарства Ради.
На підставі указаних документів ОСОБА_5 одержав сертифікат відповідності, який засвідчив відповідність закінченого будівництвом об'єкта проектній документації, державним будівельним нормам, стандартам і правилам.
Отже докази у справі вказують на те, що ОСОБА_5 здійснив будівництво автомобільної стоянки відповідно до належного дозволу та належно затвердженого проекту, з дотриманням будівельних норм, державних стандартів і правил.
За таких обставин суд першої інстанції правомірно керувався тим, що приміщення прохідної не є самочинним будівництвом і не підлягає знесенню, а сертифікат № НОМЕР_1 від 23 грудня 2010 року відповідності закінченого будівництвом об'єкта не суперечить вимогам чинного законодавства.
Цей висновок суду не спростовує і той факт, що площа прийнятого в експлуатацію приміщення прохідної перевищує площу контрольно-пропускного пункту, зазначену у проекті, оскільки ОСОБА_5 фактично погодив такі зміни до містобудівної документації при прийнятті об'єкта будівництва до експлуатації.
Також місцевий суд правильно звернув увагу на те, що відповідно до Правил зберігання транспортних засобів на автостоянках, затверджених постановою Кабінету міністрів України від 22 січня 1996 року № 115 і ДБН В.2.3-15-2007 «Автостоянки і гаражі для легкових автомобілів», затверджених наказом Міністерства будівництва, архітектури та житлово-комунального господарства України від 7 лютого 2007 року № 44, автостоянки мають бути обладнані приміщенням контрольно-пропускного пункту, приміщеннями для обслуговуючого персоналу та чергових.
Ця обставина обумовила будівництво ОСОБА_5 приміщення прохідної та прийняття його в експлуатацію в складі автостоянки як єдиного об'єкту містобудування.
Згідно з ч. 1 ст. 2 Закону України від 1 липня 2004 року № 1952-ІV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (далі - Закон № 1952-ІV; в редакції на час виникнення спірних правовідносин) державна реєстрація речових прав на нерухоме майно (далі - державна реєстрація прав) - офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Як передбачено ч. 1 ст. 15 Закону № 1952-ІV (в редакції на час виникнення спірних правовідносин), державна реєстрація прав та їх обтяжень проводиться в такому порядку: 1) прийняття і перевірка документів, що подаються для державної реєстрації прав та їх обтяжень, реєстрація заяви; 2) встановлення факту відсутності підстав для відмови в державній реєстрації прав та їх обтяжень, зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав та/або їх обтяжень; 3) прийняття рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, відмову в ній або зупинення державної реєстрації; 4) внесення записів до Державного реєстру прав; 5) видача свідоцтва про право власності на нерухоме майно у випадках, встановлених статтею 18 цього Закону; 6) надання витягів з Державного реєстру прав про зареєстровані права та/або їх обтяження.
В силу ч. 3 ст. 16, ч. 3 ст. 17 Закону № 1952-ІV (в редакції на час виникнення спірних правовідносин) разом із заявою про державну реєстрацію прав та їх обтяжень у паперовій формі подаються оригінали документів, необхідних для державної реєстрації прав та їх обтяжень, їх копії, засвідчені в установленому порядку.
Документи, що встановлюють виникнення, перехід, припинення прав на нерухоме майно та їх обтяжень і подаються для державної реєстрації прав, повинні відповідати вимогам, встановленим цим Законом та іншими нормативно-правовими актами.
Частиною 1 статті 655 ЦК України встановлено, що за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Предметом договору купівлі-продажу може бути товар, який є у продавця на момент укладення договору або буде створений (придбаний, набутий) продавцем у майбутньому (ч. 1 ст. 656 ЦК України).
Згідно з ч. 1 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
Відповідно до ч.ч. 1, 3 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
З огляду на те, що спірне приміщення прохідної не є самочинним будівництвом і набуте ОСОБА_5 у встановленому законом порядку, суд першої інстанції правомірно дійшов висновку про відсутність підстав для скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності ОСОБА_5 на нерухоме майно та визнання оспорюваного договору купівлі-продажу недійсним.
До того ж, Прокурор не оспорює свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 16 жовтня 2013 року (індексний номер 10997877), яке Реєстраційна служба Хмельницького міськрайонного управління юстиції Хмельницької області видала ОСОБА_5 на приміщення прохідної по АДРЕСА_1, в м. Хмельницькому.
Доводи апеляційної скарги не спростовують вищевказаних висновків суду.
Також рішення суду першої інстанції відповідає положенням статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), ратифікованого Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР, і практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) щодо застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції згідно зі ст. 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-ІV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини».
Так, предметом регулювання статті 1 Першого протоколу до Конвенції є втручання держави у право на мирне володіння майном. У практиці ЄСПЛ (серед багатьох інших, наприклад, рішення ЄСПЛ у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 7 липня 2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Трегубенко проти України» від 2 листопада 2004 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання у право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а саме: чи є втручання законним; чи має воно на меті «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання у право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.
Втручання держави у право на мирне володіння майном є законним, якщо здійснюється на підставі закону - нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким і передбачуваним з питань застосування та наслідків дії його норм.
Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу - втручання держави у право на мирне володіння майном може бути виправдано за наявності об'єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Саме національні органи влади мають здійснювати первісну оцінку наявності проблеми, що становить суспільний інтерес, вирішення якої б вимагало таких заходів. Поняття «суспільний інтерес» має широке значення (рішення від 23 листопада 2000 року в справі «Колишній король Греції та інші проти Греції»). Крім того, ЄСПЛ також визнає, що й саме по собі правильне застосування законодавства, безперечно, становить «суспільний інтерес» (рішення ЄСПЛ від 2 листопада 2004 року в справі «Трегубенко проти України»).
Критерій «пропорційності» передбачає, що втручання у право власності розглядатиметься як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов'язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, визначеною для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». При цьому з питань оцінки «пропорційності» ЄСПЛ, як і з питань наявності «суспільного», «публічного» інтересу, визнає за державою досить широку «сферу розсуду», за винятком випадків, коли такий «розсуд» не ґрунтується на розумних підставах.
Прокурор звернувся до суду з позовом, у якому фактично висунуто вимогу про припинення права власності ПМП «Лідер» на нерухоме майно.
Матеріали справи не містять достатніх даних про те, що таке втручання держави у право особи на мирне володіння майном є законним і виправданим. Крім того, задоволення позову Прокурора призведе до безповоротної та некомпенсованої втрати ПМП «Лідер» майна, що, у свою чергу, порушить справедливу рівновагу (баланс) між інтересами держави, пов'язаними з втручанням, та інтересами особи, яка страждає від цього втручання.
Отже рішення суду першої інстанції ґрунтується на повно і всебічно досліджених обставинах справи та ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому підстав для його скасування в межах доводів апеляційної скарги не вбачається.
Керуючись ст.ст. 307, 308, 314, 315, 319, 324 ЦПК України, колегія суддів
ухвалила:
Апеляційну скаргу Заступника прокурора Хмельницької області відхилити.
Рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 23 червня 2017 року залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення, проте може бути оскаржена в касаційному порядку протягом двадцяти днів з дня набрання нею законної сили.
Головуючий /підпис/ О.І. Ярмолюк
Судді: /підпис/ М.М. Пастощук
/підпис/ Т.О. Янчук
Згідно з оригіналом: суддя апеляційного суду О.І. Ярмолюк
Головуючий у першій інстанції - Мороз В.О.
Доповідач - Ярмолюк О.І. Категорія 6