Справа № 761/29309/16-ц
Провадження № 2/761/1409/2017
23 серпня 2017 року Шевченківський районний суд м. Києва у складі:
головуючого судді: Осаулова А.А.
при секретарі: Вольда М.А.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві в приміщенні суду цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання договору дарування недійсним, -
В серпні 2016 року представник в інтересах ОСОБА_1 (далі по тексту - позивач) звернулась до Шевченківського районного суду м. Києва із позовом до ОСОБА_2 (далі по тексту - відповідач), відповідно до якого просила визнати недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1 від 24.12.2014 року, що був укладений між сторонами та повернути її у власність.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що між сторонами 24.12.2014 укладено Договір дарування, за умовами якого позивачка подарувала відповідачці вищевказану квартиру. Разом з тим, укладаючи вказаний договір позивачка насправді вважала, що вона укладає договір довічного утримання, оскільки за домовленістю із відповідачкою остання повинна була доглядати за нею і надавати допомогу. Відтак, позивачка помилялась щодо правової природи укладеного договору дарування, прав та обов»язків, що із нього виникають. Відтак, відповідач переселила позивачку у Київський пансіонат ветеранів праці та зробила ремонт у квартирі позивачки, заселивши туди інших осіб. Між тим, предмет договору був єдиним місцем проживання позивачки і відповідача сплачувала їй щомісячне грошове утримання. Сама відповідач є головою Фонду допомоги ОСОБА_2, спеціалізація якого підписання договорів довічного утримання, що також зазначено на інтернет-сайті вказаної юридичної особи. Між тим, дійсно 24.12.2014 року позивач у нотаріуса підписала оспорюваний договір, але за домовленістю мав бути підписаний договір довічного утримання із виплатою з боку відповідачки одноразової допомоги та щомісячних коштів позивачу, чого зроблено не було. Зважаючи на помилковість сприйняття позивачем умов договору дарування, насправді відчужувати вказану квартиру вона наміру не мала, а розраховувала на отримання від відповідача утримання, тому оспорюваний договір підлягає визнанню недійсним у відповідності до вимог ст..ст.203, 216, 229, 717 ЦК України. У зв'язку з вище викладеним, позивач звернувся до суду із вказаним позовом за захистом своїх порушених прав.
В судовому засіданні позивач та її представник позовні вимоги підтримали в повному обсязі та просили їх задовольнити з викладених у позові підстав.
Представник відповідача в судовому засіданні заперечував проти позову, просив відмовити в його задоволенні, з тих підстав, що він є безпідставним та необґрунтованим, оскільки позивачем не надано жодного доказу, який би свідчив про те, що спірний Договір вчинений внаслідок помилки. Оспорюваний договір був вчинений за згодою сторін та бажанням позивачки, оскільки вона жалілась на відсутність родичів та знайомих в м.Києві, відсутність догляду та медичного обслуговування. Належну позивачці квартиру вона подарувала ОСОБА_2 як єдиній близькій людині та за власним бажанням переїхала жити до Пасіонату для ветеранів праці. Намір відчужити квартиру саме позивачці також підтверджується врученим в квітні 2014 року заповіту на ім»я ОСОБА_2 Жодних домовленостей на укладення між ними договору довічного утримання, сплати щомісячних платежів та допомоги між сторонами не було. Відтак, вимоги позивачки є не доведеними.
Допитана в судовому засіданні в якості свідка ОСОБА_2 суду пояснила, що позивачка самостійно звернулась до неї як одинока пенсіонерка та просила влаштувати її в Пансіонат, а за наслідками спілкування вони стали близькими, прив»язались одна до одної та позивач виявила намір віддячити їй, подарувавши квартиру. Вони збирали документи на приватизацію квартири разом та позивачка з цього приводу консультувалась у інших осіб. ОСОБА_4 робила ремонт у тій квартирі та жодних обіцянок про подальше утримання позивачки з її боку не було.
Допитана в судовому засіданні в якості свідка ОСОБА_5 суду пояснила, що вона працює в Фонді допомоги «Пансіон», де позивач просила кошти на ремонт своєї квартири. Восени 2014 року позивач приватизувала свою квартиру та разом із відповідачкою прийшли до нотаріуса для підписання договору довічного утримання, рекламою щодо укладення яких здійснювала очолюване відповідачкою товариство. Саме про вказаний договір вона чула при розмові між сторонами.
Вислухавши пояснення сторін, допитавши свідків та дослідивши матеріали вказаної цивільної справи, суд вважає, що позовні вимоги не підлягають задоволенню, виходячи з наступного.
Згідно з ч. 1 ст. 16 ЦК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Частиною другою вказаної статті визначено, що одним із способів захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, визнання правочину недійсним.
Згідно положень ч. 1 ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Статтею 203 ЦК України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав і з наслідками, передбаченими законом.
Статтею 204 ЦК України закріплено презумпцію правомірності правочину та зазначено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема на підставі судового рішення (п. 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України, від 06.11.2009, № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними»).
Як встановлено судом та не заперечується сторонами, 24.12.2014 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено договір дарування, що посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Бакай А.І. та зареєстрований в реєстрі за №769.
Право власності на вказане нерухоме майно 24.12.2014 року було зареєстровано за ОСОБА_2 на підставі вказаного договору дарування, що також підтверджується інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (а.с.24).
Позивач зазначає, що спірний Договір повинен бути визнаний недійсним з тих підстав, що він був вчинений під впливом помилки, оскільки позивачка насправді вважала, що вона укладає не договір дарування, а договір довічного утримання, оскільки за домовленістю із відповідачкою остання повинна була доглядати за нею і надавати допомогу. Відтак, позивачка помилялась щодо правової природи укладеного договору дарування, прав та обов»язків, що із нього виникають.
Між тим, аналізуючи оспорюваний договір у межах доводів сторони позивача та на підставі поданих доказів суд не знаходить підстав для задоволення позову з викладених позивачем підстав з огляду на наступне.
Так, за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування (ч.1 ст.717 ЦК України ).
Так, за змістом п.1.1 вказаного договору дарування зазначено, що дарувальник (позивач по справі) подарувала та передала у власність обдарованій (відповідач по справі) квартиру АДРЕСА_1, що належить позивачу на підставі Свідоцтва про право власності на житло, що видане відділом приватизації державного житлового фонду Управління житлово-комунального господарства Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації 09.07.2014 року (а.с.6-7).
За умовами п.1.11 вказаного договору нотаріусом сторонам роз»яснено зміст права та обов»язків за цим договором, про правові наслідки укладеного правочину (в тому числі, але не обмежуючись ст..215-236 ЦК України, щодо здійснення права власності за договором, права та обов»язки з цим договором, тощо.
Також, за умовами п.1.12 сторони за цим договором стверджують, що цей договір не носить характеру фіктивного або удаваного, укладається на вигідних для них умовах, не під впливом помилки, обману або насильства і не є результатом впливу тяжких обставин для Дарувальника обставин на моменту укладення цього договору відсутні будь-які обмеження щодо обсягу їх цивільної дієздатності, вони не страждають на психічний розлад, який може вплинути на їх здатність усвідомлювати свої дії та керувати ними.
Сторони за цим договором підтверджують, що ним особисто прочитано увесь текст цього Договору на українській мові, укладення цього договору відповідає їх дійсним намірам, у тексті договору зафіксовані усі істотні умови, ними однаково розуміються значення, зміст, умови договору, права та обов»язки сторін за договором та його правові наслідки для кожної із сторін, про що свідчать їх особисті підписи на цьому Договорі (п.1.15 договору дарування).
Відповідно до ч. ч.1,2 ст. 229 ЦК України, якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.
Згідно п. 19 постанови Пленуму Верховного Суду України, від 06.11.2009, № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», відповідно до статей 229 - 233 ЦК правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (стаття 229 ЦК), мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення.
Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.
Аналізуючи зміст оспорюваного договору дарування у розумінні позовних вимог та ст..229 ЦК України вбачається про фіксування дійсних намірів сторін на укладення та укладення саме договору дарування, який був оформлений у письмовому вигляді та підписаний сторонами, а нотаріус роз»яснив сторонами їх права та обов»язків.
Між тим, жодних заяв та зауважень з боку позивача щодо його укладення як в самому договорі, так і після його укладення з часу поселення її до Пансіону для престарілих матеріали справи не містять. В той же час, помилка у усвідомленні справжнього правової природи підписаного позивачкою договору, що виразилась у незнання закону чи неправильного його тлумачення не може бути підставою для визнання вказаного договору недійсним.
Більше того, про свій намір укласти в інтересах відповідача саме договір дарування 24.12.2014 року позивачка послідовно зазначила в цей же день у договорі про наміри, що був укладений між нею та ТОВ «Рента-Капітал» (т.1 а.с.137); у власноручно написаній заяві нею на ім»я відповідачки, де вказала про передачу квартири (т.1 а.с.138).
Більше того, позивач в присутності нотаріуса склала на ім.»я відповідачки заповіт ще 15.04.2014 року із наміром передати все майно на випадок своєї смерті (т.1 а.с.103).
Відповідно до ч. 1 ст. 3 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав свобод чи інтересів.
Статтею 60 ЦПК України передбачено, що кожна сторона зобов'язана довести ті обставини на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими особами які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Таким чином, вирішуючи позовні вимоги у відповідності до ч. 1 ст. 11 ЦПК України, суд вважає недоведеними позивачем обставин того, що вона помилялась щодо правової природи укладеного договору, прав та обов»язків, що із нього виникають, наслідком чого є відмова у задоволенні позову в повному обсязі.
Відповідно до ст. 88 ЦПК України, суд не вирішує питання про розподіл судових витрат, оскільки судом ухвалено рішення про відмову у задоволенні позову у повному обсязі.
Керуючись ст.11, 15, 16, 203, 215, 229 ЦК України, ст.ст. 10, 58-60, 88, 212, 213, 215, 218, 294, 296 ЦПК України, суд, -
Позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання договору дарування від 24.12.2014 року, що укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, недійсним, - залишити без задоволення.
Рішення може бути оскаржено до Апеляційного суду м. Києва через Шевченківський районний суд м. Києва шляхом подання апеляційної скарги протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасували, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.