15 серпня 2017 р.м.ОдесаСправа № 815/7117/15
Категорія: 3.4 Головуючий в 1 інстанції: Танцюра К.О.
15 серпня 2017 року Колегія суддів Одеського апеляційного адміністративного суду в складі:
головуючого судді -Шеметенко Л.П.
судді -Крусяна А.В.
судді -Танасогло Т.М.
при секретарі - Алексєєвої Т.М.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Одесі адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1, ОСОБА_2 на постанову Одеського окружного адміністративного суду від 26 липня 2016 року по справі за адміністративним позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2 до Державної міграційної служби України про визнання неправомірним та скасування рішень, зобов'язання прийняти рішення, -
ОСОБА_1, ОСОБА_2 звернулись до суду з адміністративними позовами до Державної міграційної служби України про визнання неправомірними та скасування рішень від 25.11.2015р. №818-15, від 25.02.2016р. №113-16, та зобов'язання прийняти рішення про визнання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 біженцями або особами, які потребують додаткового захисту.
Ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 26.07.2016р. по справі №815/7117/15 об'єднано в одне провадження адміністративну справу №815/7117/15 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання неправомірним та скасування рішення від 25.11.2015р. №818-15 та зобов'язання вчинити певні дії зі справою №815/1608/16 за адміністративним позовом ОСОБА_2 до Державної міграційної служби України про визнання неправомірним та скасування рішення від 25.02.2016 року № 113-16 та зобов'язання вчинити певні дії та присвоєно номер об'єднаній адміністративній справі №815/7117/15.
В обґрунтування позовних вимог позивачі посилались на те, що рішення Державної міграційної служби України про відмову їм у наданні статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту є необґрунтованими, незаконними та такими, що підлягають скасуванню.
Позивачі зазначили, що вони є громадянами Афганістану та разом з родиною змушені були покинути країну походження, оскільки їм загрожувала небезпека. З огляду на викладене, позивачі вважають, що вони відповідають критеріям для визнання їх біженцями або особами, які потребує додаткового захисту.
Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 26 липня 2016 року у задоволенні позову ОСОБА_1, ОСОБА_2 відмовлено.
Не погоджуючись з вказаним рішенням суду першої інстанції, позивачі подали апеляційну скаргу, в якій ставиться питання про скасування судового рішення в зв'язку з тим, що воно постановлено з порушенням норм матеріального та процесуального права та прийняття нової постанови про задоволення позову.
Заслухавши суддю-доповідача, доводи апеляційної скарги, вивчивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення в межах позовних вимог і доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з таких підстав.
Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, є громадянином Афганістану (м.Кабул, район Даште Барчі), одружений, за віросповіданням-іслам, шиїт.
ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_2, є громадянкою Афганістану(м.Кабул), одружена, за віросповіданням-іслам, шиїт.
15.06.2008р. позивачі виїхали з країни постійного проживання до Росії на підставі документів про реєстрацію.
Протягом п'яти років позивачі разом з родиною проживали на території Російської Федерації та 24.11.2013 року виїхали з Росії до України.
26.11.2013 року позивачі разом з дітьми прибули до України, після чого автомобілем приїхали до м.Одеса.
Після приїзду в Україну позивачі звертались з заявами до Управління у справах іноземців та осіб без громадянства Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання їх біженцями або особами, які потребують додаткового захисту.
Рішенням Державної міграційної служби України від 19.12.2014р. №788-14 відмовлено ОСОБА_1 у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Рішенням Державної міграційної служби України від 19.12.2014р. № 691-14 відмовлено ОСОБА_2 у визнанні її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Зазначені рішення Державної міграційної служби України були оскаржені позивачами до Одеського окружного адміністративного суду.
Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 25.02.2015р. по справі №815/521/15, залишеною без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 19.05.2015р., адміністративний позов ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було задоволено частково. Визнано неправомірними та скасовано рішення Державної Міграційної Служби України від 19 грудня 2014 року: № 691-14, № 788-14 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та зобов'язано Державну міграційну Службу України повторно розглянути заяви ОСОБА_2 та ОСОБА_1 про визнання їх біженцями або особами, які потребують додаткового захисту в Україні.
За результатами повторного розгляду документів щодо надання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 статусу біженців або осіб, які потребують додаткового захисту в Україні, ГУ ДМС України в Одеській області було складено два висновки від 11.09.2015 року по справі №2013OD0418 та від 10.09.2015р. по справі №2013OD0419 про відмову у визнанні вказаних осіб біженцями або особами, які потребують додаткового захисту (т. 2 а.с.54-66).
У висновках про відмову у визнанні позивачів біженцями або особами, які потребують додаткового захисту від 10.09.2015р. та від 11.09.2015р. міграційною службою зазначено, що аналізом матеріалів особових справ та інформації по країні громадянського походження заявників можливо підтвердити відсутність умов, які можуть розглянуті в контексті підстав для надання додаткового захисту в Україні, згідно визначення п.13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», через відсутність доведених фактів серйозної і не вибіркової загрози життю, фізичній цілісності чи свободі в країні громадянського походження.
Також зазначено про те, що міграційною службою не встановлено жодних фактів щодо можливості застосування до заявника нелюдського поводження або катування у разі повернення на Батьківщину. Заявники мали усі можливості звернутись за захистом на території РФ, приймаючи до уваги довгострокове перебування (5 років) у вказаній країні. Під час проживання в Афганістані заявники не зазнавали переслідувань через етнічну належність та віросповідання. Викрадення батька було обумовлене бажанням отримати грошовий викуп у зв'язку з трудовою діяльністю батька, а саме продажем земельних ділянок.
Рішенням Державної міграційної служби України від 25.11.2015р. №818-15 підтримано висновок Головного управління ДМС в Одеській області та відмовлено ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (т. 1 а.с. 34)
В свою чергу, рішенням Державної міграційної служби України від 25.02.2016р. №113-16 підтримано висновок Головного управління ДМС в Одеській області та відмовлено ОСОБА_2 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (т. 2 а.с.19).
Не погоджуючись з вказаними рішеннями Державної міграційної служби України, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 оскаржили їх до суду першої інстанції.
Колегія суддів суду апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції стосовно відмови у задоволенні позовних вимог, з огляду на наступне.
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, визначається Законом України № 3671-VІ Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту (далі - Закон № 3671- VІ), міжнародними актами, в тому числі Конвенцією про статус біженців 1951 року, Протоколом щодо статусу біженців 1967 року.
Відповідно до пунктів 1, 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" біженцем визнається особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Слід зазначити, що підставами для отримання відповідного статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту для особи, яка звернулась за отриманням такого статусу, є існування реальної погрози стати жертвою переслідування за ознаками раси, віросповідання, національності, існування відповідних передумов для того, щоб особа покинула країну своєї громадянської належності, або не могла чи не бажала повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Згідно ст. 7 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.
Частиною 7 зазначеної статті визначено, що до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Відповідно до ч.5 ст. 10 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття біженець включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів. 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
Управлінням Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців видано Керівництво по процедурам та критеріям визначення статусу біженців (відповідно до Конвенції про статус біженця 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року) (Женева, 1992), згідно якого процес визначення статусу біженця проходить в два етапи: 1) визначення фактів, які відносяться до справи та 2) встановлення чи відповідають такі факти положенням Конвенції про статус біженця 1951 року (далі - Конвенція 1951 року) та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року (далі - Протокол 1967 року).
Відповідно до Директиви Європейського Союзу Директива Ради ЄС 2004/83 від 29 квітня 2004 року Про мінімальні стандарти кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців чи осіб, що потребують іншої форми міжнародного захисту, та суть захисту, що надається, яка використовується у практиці Європейського Суду з прав людини, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними не суперечать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутності поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
У відповідності до п.п. 45, 66 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців, особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками. Тобто, особа, яка звертається із заявою про надання статусу біженця повинна надати конкретні документи, які б давали підстави вважати реальною наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.
Відмовляючи ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у визнанні біженцями або особами, що потребують додаткового захисту, відповідач посилався на відсутність фактів та обставин, які можна розцінювати як переконливі докази побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Як вбачається з матеріалів справи, посадовою особою відділу по роботі з біженцями УСІОБГ ГУ ДМС України в Одеській області було проведено анкетування та співбесіди із заявниками у грудні 2013 року та в подальшому у липні 2015 року, про що складено протоколи співбесід від 13.07.2015 року та 14.07.2015 року.
В результаті проведених співбесід було встановлено, що причиною виїзду з країни громадянської належності ОСОБА_1 та ОСОБА_2 зазначили те, що батька ОСОБА_1 викрали таліби по дорозі Кабул-Майдан Вардак з метою викупу. Після викрадення батька позивач отримав листа від талібів з вимогою сплатити 50000 доларів та з погрозою вбити батька та усю його родину, у разі відмови виплатити зазначену суму викупу.
Разом з тим, причиною неможливості повернення до країни свого походження, позивачі зазначають ворожнечу талібів з хазарітами та шиїтами та що у разі повернення до Афганістану у заявників будуть проблеми з талібами.
Слід зазначити, що побоювання стати жертвою переслідувань складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалась навколо неї. Саме під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем.
Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.
В свою чергу, судом першої інстанції вірно встановлено, що під час співбесіди проведеної 13.07.2015р. з ОСОБА_1, останнім не зазначено конкретних випадків переслідувань через віднесення останнього до хазарійців, шиїтів, а лише припущення такого переслідування. ОСОБА_1 на запитання стосовно отримання ним особисто погроз зазначив: «Ні, мені говорили, що я не мусульманин, через те, що я шиїт та хазарієць, коли я був на базарі невідома мені людина сказала, що таких випадків було багато. Частіше мені говорили про те, що я шиїт та не мусульманин».
Під час співбесіди, проведеної 14.07.2015р. на питання чи зазнавали ОСОБА_2 чи члени її родини переслідувань через те, що ви хазаріти та шиїти, остання відповіла, що ні.
Крім того, в ході розгляду поданих позивачами заяв щодо надання статусу біженців або осіб, що потребують додаткового захисту було встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 не входили до жодної політичної, релігійної чи громадської організації, утисків з боку влади не зазнавали.
Жодних обставин чи доказів переслідувань через етнічну належність та віросповідання позивачами зазначено не було та не встановлено в ході розгляду справи.
При цьому, з пояснень позивачів було встановлено, що викрадення батька позивача мало суто фінансове підґрунтя, а саме отримання викрадачами грошової винагороди, оскільки він займався комерційним продажем земельних ділянок.
Також слід зазначити, що згідно особових справ громадяни Афганістану ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з 15.06.2008 р. по 26.11.2013р. проживали на території Росії, але до федеральної міграційної служби Росії за 5 років проживання за захистом не звертались.
При цьому, в анкетах та протоколах співбесід, проведених у грудні 2013 року позивачі посилались на те, що вони переїхали до України для того, щоб їх діти отримали освіту, оскільки в Росії вони такої змоги не мали.
Всі вищевикладені обставини свідчать про те, що причини неможливості повернення до Афганістану, зазначені позивачами є надуманими, а їх метою є легалізація перебування на Україні у пошуках кращих умов життя.
З огляду на викладене, колегія суддів вважає, що відповідач дійшов вірного висновку про відсутність умов для визнання позивачів біженцями.
В свою чергу, аналізом наданих матеріалів разом із наявною інформацією по країні походження позивачів можливо підтвердити відсутність умов, які можуть бути розглянуті в контексті надання заявникам додаткового захисту в Україні через відсутність фактів серйозної і не вибіркової загрози життю, фізичній цілісності чи свободі в країні громадянського походження. Також, не встановлено жодних фактів щодо можливості застосування до заявника нелюдського поводження або катування у разі повернення на Батьківщину, додатково враховуючи відсутність будь-яких наявних збройних конфліктів.
В даному випадку, при повторному розгляді заяв позивачів про надання статусу біженців або осіб, що потребують додаткового захисту, ГУ ДМС України в Одеській області були враховані висновки, викладені у постанові Одеського окружного адміністративного суду від 25.02.2015р. по справі №815/521/15, та досліджена інформація щодо переслідування родини позивачів угрупуванням талібан, встановлені обставини громадянства дітей та прийнято оскаржуване рішення з урахуванням відповіді Управління Служби безпеки України.
Враховуючи все вище викладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції стосовно того, що рішення ДМС України від 25.11.2015р. №818-15 та від 25.02.2016р. №113-16, яким позивачам було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є законними та обґрунтованими, а тому не підлягають скасуванню.
З огляду на наведене, колегія суддів приходить до висновку, що при розгляді справи судом першої інстанції правильно застосовані норми матеріального та процесуального права, вірно встановлено фактичні обставини справи та дана правова оцінка, а наведені в апеляційній скарзі доводи не дають підстав для висновку про незаконність чи необґрунтованість судового рішення.
За таких обставин підстав для скасування постанови суду першої інстанції та задоволення апеляційної скарги не вбачається.
Керуючись ст.ст. 195, 196; п.1 ч.1 ст. 198; ст. 200; п.1 ч.1 ст. 205; ст. 206; ч.5 ст. 254 КАС України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 - залишити без задоволення.
Постанову Одеського окружного адміністративного суду від 26 липня 2016 року - залишити без змін.
Ухвала апеляційного суду набирає законної сили негайно після її проголошення, та може бути оскаржена до Вищого адміністративного суду України протягом двадцяти днів після набрання законної сили судовим рішенням суду апеляційної інстанції.
Повний текст судового рішення виготовлено 17 серпня 2017 року.
Головуючий: Л.П. Шеметенко
Суддя: А.В. Крусян
Суддя: Т.М. Танасогло