Справа №473/553/17 14.08.2017 14082017 14.08.2017
Провадження №22-ц/784/1785/17
Справа № 473/553/17 Головуючий І інстанції - Лузан Л.В.
Провадження № 22-ц/784/1785/17 Доповідач - Темнікова В.І.
14 серпня 2017 року Судова колегія судової палати з цивільних справ апеляційного суду Миколаївської області в складі :
головуючого - Темнікової В.І.,
суддів - Бондаренко Т.З., Крамаренко Т.В.,
за участю секретаря - Тищенко Л.С.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Миколаєві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 13 липня 2017 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення інфляційних втрат та плати за неналежне виконання грошового зобов'язання, -
В лютому 2017 року ОСОБА_2 звернувся до суду з зазначеним позовом, в якому просив стягнути з ОСОБА_1 на його користь інфляційні витрати та 3 % річних за користування грошима у розмірі 570156,70 грн. та судові витрати.
Ухвалою Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 13 липня 2017 року відкрито провадження у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення інфляційних втрат та плати за неналежне виконання грошового зобов'язання.
Не погодившись з даною ухвалою суду, ОСОБА_1 через свого представника звернувся до суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати зазначену ухвалу, як постановлену з порушенням правил підсудності, посилаючись на порушення судом норм процесуального права.
Позивач ОСОБА_2 через свого представника звернувся до суду з запереченнями на апеляційну скаргу, в яких прпосив апеляційну скаргу відхилити, а ухвалу суду залишити без змін.
В судовому засіданні представники позивача ОСОБА_3 та ОСОБА_4 не визнали доводи апеляційної скарги, просили її відхилити, а ухвалу суду залишити без змін.
Інші учасники процесу до судового засідання не з'явилися, хоча про час і місце розгляду справи повідомлялися належним чином.
Постановляючи ухвалу, суд першої інстанції виходив з того, що справа підсудна Вознесенському міськрайонному суду Миколаївської області.
Між тим, погодитися з таким висновком суду не можна.
За загальним правилом визначення підсудності справи відповідно до ст. 109 ЦПК України позови до фізичної особи пред'являються в суд за зареєстрованим у встановленому законом порядку місцем її проживання або за зареєстрованим у встановленому законом порядку місцем її перебування. В той же час ст. 110 ЦПК України встановлює правила підсудності справ за вибором позивача, тобто - альтернативну підсудність. Частиною 9 ст. 110 ЦПК України дійсно передбачено, що позови до відповідача, місце реєстрації проживання або перебування якого невідоме, пред'являються за місцезнаходженням майна відповідача чи за останнім відомим зареєстрованим його місцем проживання або перебування чи постійного його заняття (роботи), а ч. 10 ст. 110 ЦПК України передбачає, що позови до відповідача, який не має в Україні місця проживання чи перебування, можуть пред'являтися за місцезнаходженням майна або за останнім відомим зареєстрованим місцем його проживання чи перебування в Україні.
Проте, постановляючи ухвалу про відкриття провадження по справі, суд не в повній мірі врахував те, що і позивач , і відповідач є громадянами Турецької Республіки.
Джерела правового регулювання участі іноземного елемента у цивільному процесі України поділяються на дві групи: національне законодавство та міжнародні договори, в яких бере участь Україна.
Загальні засади регулювання правовідносин з іноземним елементом встановлені Конституцією України, статті якої гарантують забезпечення, охорону і захист прав і свобод людини. У ст. 26 Конституції України закріплено, що іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, - за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.
Згідно зі ст. 410 ЦПК України іноземці, особи без громадянства, іноземні юридичні особи, іноземні держави (їх органи та посадові особи) та міжнародні організації мають право звертатися до судів України для захисту своїх прав, свобод чи інтересів. При цьому іноземні особи мають процесуальні права та обов'язки нарівні з фізичними і юридичними особами України, за винятками, встановленими Конституцією та законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Згідно ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
Відповідно до частини першої ст. 19 Закону України «Про міжнародні договори України» чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства.
До міжнародних угод, якими врегульовано правила міжнародного цивільного процесу, належать двосторонні та багатосторонні договори, підписані Україною, та угоди колишнього СРСР, які зберігають юридичну силу для України.
Згідно ч. 2 ст. 19 Закону України «Про міжнародні договори України», якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.
При цьому суди повинні враховувати, що суд не може застосовувати закон, який регулює правовідносини, що розглядаються, інакше як міжнародний договір. У той же час міжнародні договори застосовуються, якщо вони не суперечать Конституції України ( п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 01 листопада 1996р. № 9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя»).
Тобто, розглядаючи справи за участю іноземного елемента, судам слід з'ясовувати наявність чинного між державами договору та за його наявності - порядку регулювання спірних правовідносин, що виникли.
Підсудність судам України цивільних справ з іноземним елементом визначається ЦПК України, законом або міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України ( ч.1 ст. 414 ЦПК України).
Підсудність судам України справ з іноземним елементом визначається на момент відкриття провадження у справі, незважаючи на те що в ході провадження у справі підстави для такої підсудності відпали або змінилися, крім випадків, передбачених у ст. 76 Закону України «Про міжнародне приватне право» ( ч.1 ст. 75 Закону України «Про міжнародне приватне право»).
Відповідно до ст. 76 Закону України «Про міжнародне приватне право», суди можуть приймати до свого провадження і розглядати будь-які справи з іноземним елементом зокрема у таких випадках:
якщо на території України відповідач у справі має місце проживання або місцезнаходження, або рухоме чи нерухоме майно, на яке можна накласти стягнення, або знаходиться філія або представництво іноземної юридичної особи-відповідача;
якщо дія або подія, що стала підставою для подання позову, мала місце на території України;
в інших випадках, визначених законом України та міжнародним договором України.
Визначення підсудності справ з іноземним елементом залежить від категорії спору. При вирішенні питання про підсудність справ судам України також мають враховуватися вимоги загальної, альтернативної, договірної, виключної підсудності.
Згідно ст. 17 Угоди між Україною та Турецькою Республікою про правову допомогу та співробітництво в цивільних справах від 23.11.2000р., ратифікованої ВР України 05.07.2001р., якщо ця Угода не встановлює іншого, то суди Договірних Сторін мають юрисдикцію розглядати будь-які спори щодо цивільних справ, де відповідач має місце проживання. За позовами до юридичних осіб суди Договірних Сторін є компетентними, де юридична особа має орган управління чи представництво.
Тобто, на відміну від Закону України «Про міжнародне приватне право», який передбачає можливість розгляду справи як тоді, коли відповідач має на території України місце проживання або місцезнаходження, так і тоді, коли він має на території України рухоме чи нерухоме майно, на яке можна накласти стягнення, Угода між Україною та Турецькою Республікою про правову допомогу та співробітництво в цивільних справах від 23.11.2000р., передбачає, що юрисдикцію розглядати будь-які спори щодо цивільних справ мають ті суди Договірних Сторін, де відповідач має місце проживання. В даному випадку Угода між Україною та Турецькою Республікою про правову допомогу та співробітництво в цивільних справах від 23.11.2000р., є спеціальною нормою права по відношенню до Закону України «Про міжнародне приватне право», так як врегульовує правила надання правової допомоги та співробітництво в цивільних справах саме між Україною та Турецькою Республікою.
Сукупний аналіз зазначених вище норм права з урахуванням принципу необхідності застосування спеціальної норми права по відношенню до загальної норми права, а також преріотетності застосування міжнарожного договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, свідчить про те, що при визначенні підсудності по даній справі слід перш за все керуватися Угодою між Україною та Турецькою Республікою про правову допомогу та співробітництво в цивільних справах від 23.11.2000р., що ратифікована ВР України 05.07.2001р., ст. 17 якої передбачає, що суди Договірних Сторін мають юрисдикцію розглядати будь-які спори щодо цивільних справ, де відповідач має місце проживання, і не передбачає юрисдикцію на розгляд спорів щодо цивільних справ за місцем знаходження рухомого чи нерухомого майна відповідача, на яке можна накласти стягнення.
Як вбачається із матеріалів справи, подія, що стала підставою для подання позову, мала місце на території України, а сторони мали на території України місце проживання.
Звертаючись до суду з позовом про стягнення інфляційних втрат та 3% річних за порушення виконання грошового зобов'язання, позивач, який на час звернення до суду з даним позовом не проживає на території України, оскільки, як зазначено в ухвалі апеляційного суду Одеської області від 26.01.2017р. за рішенням № 13 від 17.11.2015р. УДМС України в Чернігівській області примусово повернутий з України із забороною в'їзду в Україну на 3 роки ( а.с.168-169), зазначив останнім відомим йому місцем перебування відповідача в Україні - АДРЕСА_3 та надав на підтвердження цього копію паспорту відповідача з відповідною відміткою (а.с. 7), а також місцезнаходження майна відповідача - АДРЕСА_4 та надав на підтвердження цього копію договору купівлі - продажу від 17.08.2010р. (а.с. 8-9).
Однак, ст. 17Угоди між Україною та Турецькою Республікою про правову допомогу та співробітництво в цивільних справах від 23.11.2000р., ратифікованої ВР України 05.07.2001р., не дає підстав для визначення підсудності по даній справі за місцем знаходження рухомого чи нерухомого майна відповідача, на яке можна накласти стягнення.
Що стосується місця проживання відповідача, то матеріали справи не свідчать про те, що на час звернення до суду з даним позовом місцем проживання відповідача є АДРЕСА_3 і про це не стверджували представники позивача в суді апеляційної інстанції. Надана суду копія довідки від 12.01.2015р. ( а.с. 47) та акту обстеження умов проживання від 28.11.2014р.( а.с.48) свідчать про те, що відповідач на території Тімірязєвської сільської ради не проживає. Таким чином, безспірних належних та допустимих доказів того, що місцем проживання відповідача на час звернення до суду з даним позовом є АДРЕСА_3, матеріали справи не містять.
В той же час, з матеріалів справи вбачається, що згідно повідомлення УДМС України в Миколаївській області від 28.02.2017р. ( а.с. 89) відповідач на обліками відділу адресно-довідкової роботи УДМС України в Миколаївській області не значиться. Також в цьому повідомленні зазначено, що відповідач був документований посвідкою на тимчасове проживання в Україні серії НОМЕР_1 виданною 01.08.2013р. УДМС України в Чернігівській області.
Згідно повідомлення УДМС України в Чернігівській області від 25.05.2017р. ( а.с. 115(зворот),133) відповідач 01.08.2013р. УДМС України в Чернігівській області документований посвідкою на тимчасове проживання в Україні серії НОМЕР_1 строком дії до 31.07.2014р. Однак в установлений законодавством термін він до УДМС України в Чернігівській області з заявою про продовження строку дії посвідки на тимчасове проживання в Україні не звернувся, посвідку на тимчасове проживання в Україні не здав, штамп в паспортному документі не анульовано, але посвідка визнана недійсною.
Згідно повідомлення УДМС України в Чернігівській області від 13.05.2017р. ( а.с. 118) відповідач значиться знятим з реєстрації місця проживання 19 квітня 2016 року і вибув з адреси - АДРЕСА_1 по посвідці на тимчасове проживання в Україні серії НОМЕР_1 виданої 31.07.2014р. УДМС України в Чернігівській області.
За такого, останнім відомим зареєстрованим місцем перебування відповідача на час звернення до суду ( 27.02.2017р.) було АДРЕСА_1. Про те, що позивачу на час звернення до суду з позовом по даній справі було відомо, що останнім зареєстрованим місцем проживання відповідача є м. Чергінів, а також про те, що відповідач не проживає за адресою- АДРЕСА_3, свідчать також копії ухвал апеляційного суду Миколаївської області від 23 червня 2015р. та від 17 вересня 2015р. (а.с.143-149)., а також копії довідки від 12.01.2015р. та акту обстеження умов проживання від 28.11.2014р., які надавалися під час розгляду справи за позовом позивача до відповідача про стягнення боргу, розгляд якої остаточно закінчився в 2015р.( а.с. 10-18). Не зважаючи на це, він знову зазначив у якості відомого йому останнього місця перебування відповідача АДРЕСА_3
Як уже зазначалося ранішевідповідно до частини першої ст. 19 Закону України «Про міжнародні договори України» чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства.
Суд належної правової оцінки зазначеним вище обставинам по справі не дав і помилково дійшов висновку про те, що дана справа підсуднаВознесенському міськрайонному суду Миколаївської області, не зважаючи на те, що останнім зареєстрованим місцем проживання відповідача є Чернігів, АДРЕСА_2, що у відповідності до вимог п.3. ч. 1 ст. 312 ЦПК України, є підставою для скасування оскаржуваної ухвали та повернення справи до того ж суду для вирішення питання про можливість відкриття провадження по справі у передбаченому законом порядку.
Посилання представників позивача на ч.3 ст. 27 Угоди між Україною та Турецькою Республікою про правову допомогу та співробітництво в цивільних справах від 23.11.2000р., ратифікованої ВР України 05.07.2001р. в даному випадку є некоректним, так як дана норма права не регулює питання визначення підсудності справи.
Не впливає на вирішення питання про визначення підсудності даної справи, за умови того, що представник відповідача проживає в м. Вознесенськ, також те, що довіреність представника відповідача була посвідчена нотаріусом в 2015р. в м. Вознесенськ, оскільки ця обставина не є доказом проживання відповідача в певній місцевості, так як згідно п.1 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22.02.2012 № 296/5, нотаріальні дії можуть вчинюватися будь-яким нотаріусом на всій території України, за винятком обмежень у праві вчинення нотаріальних дій, установлених статтями 9, 53, 55, 60, 66, 72, 73, 94 Закону України «Про нотаріат» та іншими актами законодавства України, а глава Інструкції, яка присвячена посвідченням довіреностей, припиненням та скасуванням довіреностей не має виключення з цього правила.
Не має вирішального правового значення для визначення підсудності справи також посилання представників позивача в суді апеляційної інстанції на те, що раніше справа за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення боргу розглядалася в Вознесенському міськрайонному суді Миколаївської області, так як згідно ч.1 ст. 75 Закону України «Про міжнародне приватне право», підсудність судам України справ з іноземним елементом визначається на момент відкриття провадження у кожній справі окремо.
Керуючись ст. ст. 303,307,312, 314, 315 ЦПК України, судова колегія, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
Ухвалу Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 13 липня 2017 року скасувати, а справу направити до суду першої інстанції для вирішення питання про можливість відкриття провадження по справі у передбаченому законом порядку.
Ухвала набирає законної сили негайно після її проголошення, але може бути оскаржена безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом 20 днів після її проголошення в касаційному порядку.
Головуючий
Судді