Справа № 263/9769/17
Провадження № 2-о/263/797/2017
16 серпня 2017 року м. Маріуполь Донецької області
Жовтневий районний суд м. Маріуполя Донецької області у складі: судді Скрипниченко Т.І. при секретарі Диміч Т.М., за участю представника заявника ОСОБА_1, розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Маріуполі цивільну справу за заявою ОСОБА_2, про встановлення факту смерті, заінтересована особа Центральний у місті Маріуполі відділ державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Донецькій області,-
07.08.2017 року заявник, через свого представника ОСОБА_1 звернувся до суду із заявою про встановлення факту, що має юридичне значення. В обґрунтування вимог заяви зазначено, що ОСОБА_2 є єдиним спадкоємцем померлої ОСОБА_3, родичів у померлої немає, оскільки померла була одинока та просила її доглядати. З 1997 року по 05.10.2015 року ОСОБА_3 проживала з заявником однією родиною, що підтверджується ОСОБА_4 про проживання №1 2Житлово-будівельного кооперативу «МИР-39», а також довідкою «Житлово-будівельного кооперативу «МИР-39». За життя ОСОБА_3 хворіла та потребувала стороннього догляду. 05.10.2015 у м.Донецьку померла ОСОБА_3, що підтверджується лікарським свідоцтвом, але документ є недійсним на території України, тому не викликає юридичних наслідків. При зверненні до Центрального у місті Маріуполі відділу державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Донецькій області було роз'яснено, що єдиною підставою для державної реєстрації смерті у даному випадку є рішення суду про встановлення факту смерті, тому звернулися до суду.
Заявник у судовому засіданні заяву підтримав, наполягав на задоволенні.
Представник заявника ОСОБА_1 у судовому засіданні вимоги заяви підтримала, наполягала на задоволенні.
Представник заінтересованої особи Центрального у місті Маріуполі відділ державної реєстрації актів цивільного стану у судове засідання не з'явився, про час та місце розгляду заяви було повідомлено належним чином, надали заяву про розгляд справи у їх відсутність.
Свідки ОСОБА_4 та ОСОБА_5 в судовому засіданні пояснили, що заявник проживав разом із померлою ОСОБА_3, за якою доглядав тривалий час, ОСОБА_3 померла у м.Донецьку від хвороби у 2015 році.
Суд, вислухавши пояснення представника заявника, свідків, дослідивши подані документи, повно і всебічно з'ясувавши всі фактичні обставини справи, на яких ґрунтується заява, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, вважає, що заява підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судом встановлені наступні факти та відповідні їм правовідносини.
Відповідно листа Центрального районного у місті Маріуполі відділу державної реєстрації актів цивільного стану від 01.08.2017 №654/15.2-106 у реєстрації смерті ОСОБА_3, яка помела 05.10.2015 року було відмовлено, оскільки заявником для підтвердження факту смерті пред'явлено документ форма якого не відповідає формі, визначеній наказом Міністерства охорони здоров'я України від 08.08.2006 р. №545 «Про впорядкування ведення медичної документації, яка засвідчує випадки народження та смерті», зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 25.10.2006р. за №1150/13024.
Суду надано копію лікарського свідоцтва про смерть №1479 від 05.10.2015 року, виданого медичним закладом у м.Донецьку, що є тимчасово окупованою територією, де зазначено, що ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1 померла 05.10.2015 року у м.Донецьку, причина смерті: церебральний атеросклероз.
Згідно довідки Житлово-будівельного кооперативу «Мир-39» від 28.03.2016, ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_2 була прописана та проживала одна за адресою: АДРЕСА_1 за адресою: з 24.11.1969 року по день смерті.
Також у матеріалах справи міститься копія свідоцтва про поховання ОСОБА_3.
У акті виданому Житлово-будівельним кооперативом «Мир-39», зазначено, що за адресою: АДРЕСА_2 дійсно проживала ОСОБА_3 з 1997 року по 05.10.2015 року однією сім'єю та вели спільне господарство з ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_3.
Відповідно до п. 18 постанови Пленуму Верховного суду України № 5 від 31 березня 1995 року, рішення суду про встановлення факту, що має юридичне значення, не змінює собою документів, що видають зазначені органи, а є лише підставою для їх одержання
Відповідно до п. 13 постанови Пленуму Верховного суду України № 5 від 31 березня 1995 року « Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення», суд встановлює факт смерті особи за умови підтвердження доказами, що ця подія мала місце у певний час та за певних обставин.
Відповідно до ст. 257-1 ЦПК України, ухвалене судом рішення у справах про встановлення факту народження або смерті особи на тимчасово окупованій території України, визначеній Верховною Радою України, підлягає негайному виконанню.
Рішення у справах про встановлення факту народження або смерті особи на тимчасово окупованій території України, визначеній Верховною Радою України, може бути оскаржено в загальному порядку, встановленому цим Кодексом. Оскарження рішення не зупиняє його виконання.
Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
У 1971 році Міжнародним судом ООН були сформульовані так звані «намібійські винятки», з яких випливає, що документи, видані окупаційною владою, повинні визнаватися, якщо їх невизнання веде за собою серйозні порушення або обмеження прав громадян.
У Консультативному висновку Міжнародного суду ООН від 21 червня 1971 року «Юридичні наслідки для держав щодо триваючої присутності Південної Африки у Намібії» (пункт 125) зазначено, що держави - члени ООН зобов'язані визнавати незаконність і недійсність триваючої присутності Південної Африки в Намібії, але «у той час як офіційні дії, вчинені урядом Південної Африки від імені або щодо Намібії після припинення дії мандата є незаконними і недійсними, ця недійсність не може бути застосовна до таких дій як, наприклад, реєстрація народжень, смертей і шлюбів».
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) своєю практикою, що склалась, також підтримав цей стандарт. Зокрема, у справах «Кіпр проти Туреччини» (Cyprus v. Turkey, 10.05.2001) та «Мозер проти Республіки Молдови та Росії» (Mozer v. the Republic of Moldova and Russia, 23.02.2016) ЄСПЛ приділив увагу аналізу цього висновку та подальшої міжнародної практики. Судом було констатовано, що «Консультативний висновок Міжнародного Суду, що розуміється в сукупності з виступами і поясненнями деяких членів суду, чітко показує, що в ситуаціях, подібних до тих, що наводяться в цій справі, зобов'язання ігнорувати, не брати до уваги дії існуючих de facto органів та інститутів [окупаційної влади] далеко від абсолютного. Для людей, що проживають на цій території, життя триває. І це життя потрібно зробити більш стерпним і захищеним фактичною владою, включаючи їх суди; і виключно в інтересах жителів цієї території дії згаданої влади, які мають відношення до сказаного вище, не можуть просто ігноруватися третіми країнами або міжнародними організаціями, особливо судами, в тому числі й цим [ЄСПЛ]. Вирішити інакше означало б зовсім позбавляти людей, що проживають на цій території, всіх їх прав щоразу, коли вони обговорюються в міжнародному контексті, що означало б позбавлення їх навіть мінімального рівня прав, які їм належать» (Cyprus v. Turkey, 10.05.2001, §96). При цьому, за логікою цього рішення, визнання актів окупаційної влади в обмеженому контексті захисту прав мешканців окупованих територій ніяким чином не легітимізує таку владу (Cyprus v. Turkey, 10.05.2001, §92).
Спираючись на сформульований у цій справі підхід, ЄСПЛ у справі «Мозер проти Республіки Молдови та Росії» наголосив, що «першочерговим завданням для прав, передбачених Конвенцією, завжди має бути їх ефективна захищеність на території всіх Договірних Сторін, навіть якщо частина цієї території знаходиться під ефективним контролем іншої Договірної Сторони [тобто є окупованою]» (Mozer v. the Republic of Moldova and Russia, 23.02.2016, §142).
Таким чином, суд вважає за можливе застосувати названі загальні принципи («Намібійські винятки»), сформульовані в рішеннях Міжнародного суду ООН та Європейського суду з прав людини, в контексті оцінки медичних документів про народження особи, виданих закладами, що знаходяться на окупованій території, як доказів, оскільки суд розуміє, що можливості збору доказів народжегння особи на окупованій території можуть бути істотно обмеженими, у той час як встановлення цього факту має істотне значення для реалізації цілої низки прав людини та для проведення державної реєстрації народження дитини є об'єктивні перешкоди. З метою захисту прав і свобод громадян України, якими є заявник та його дитина, суд прийшов до висновку про необхідність задоволення заяви про встановлення факту народження дитини, бо законом не передбачено іншого порядку встановлення цього факту, що надасть можливість отримати заявнику свідоцтво про народження дитини, виданого державним органом України.
Враховуючи, що від встановлення факту смерті залежить виникнення відповідних правовідносин, а саме у подальшому заявник планує реалізувати права на спадщину, суд вважає за необхідне встановити факт смерті ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, яка померла 05.10.2015 року в м. Донецьк на тимчасово окупованій території, причина смерті: церебральний атеросклероз.
Керуючись ст. 13 Закону України « Про державну реєстрацію актів цивільного стану», ст. ст. 3, 8, 214, 215, 223, 234, 256, 257-1 ЦПК України суд, -
Заяву ОСОБА_2, про встановлення факту смерті, заінтересована особа Центральний у місті Маріуполі відділ державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Донецькій області - задовольнити.
Встановити факт смерті 05.10.2015 року в м.Донецьку ОСОБА_3, яка народилась у м.Донецьку ІНФОРМАЦІЯ_1, громадянки України, уродженки ІНФОРМАЦІЯ_4, причина смерті: церебральний атеросклероз.
Рішення суду підлягає негайному виконанню.
Рішення суду може бути оскаржено в апеляційному порядку до Апеляційного суду Донецької області через Жовтневий районний суд м. Маріуполя Донецької області шляхом подачі апеляційної скарги протягом десяти днів з дня проголошення рішення. Особи, які брали участі у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання його копії.
Суддя: Т.І. Скрипниченко