08 серпня 2017 року справа № 823/1024/17
м. Черкаси
09 год. 55 хв.
Черкаський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді Тимошенко В.П.,
за участю секретаря судового засідання - Цаплі І.Ю.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до територіального управління Державної судової адміністрації України у Черкаській області про визнання неправомірною бездіяльності та зобов'язання вчинити дії.
03.07.2017 до Черкаського окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 (далі - позивач) до територіального управління Державної судової адміністрації України у Черкаській області, в якому позивач просить:
1)визнати неправомірною бездіяльність відповідача щодо нездійснення нарахування позивачу суддівської винагороди, виходячи із розміру 10 мінімальних заробітних плат, визначеної Законом України "Про державний бюджет України на 2017 рік";
2)зобов'язати відповідача перерахувати та виплатити позивачу недоплачену суддівську винагороду з розрахунку посадового окладу - 10 мінімальних заробітних плат, що становить 32000,00грн, за кожен місяць з урахуванням виплаченої суддівської винагороди, починаючи з 1 січня 2017 року до дня набрання судовим рішенням законної сили;
3)зобов'язати відповідача нараховувати та виплачувати позивачу суддівську винагороду з розрахунку посадового окладу - 10 мінімальних заробітних плат, що становить 32000,00грн, за кожен місяць, починаючи з дня набрання судовим рішенням законної сили;
4) допустити до негайного виконання постанову в частині нарахування та виплати недоплаченої суддівської винагороди за січень 2017 року в сумі 16000,00грн.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідно до ч. 3 ст. 133 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 07.07.2010, посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється в розмірі 10 мінімальних заробітних плат. Статтею 8 Закону України "Про Державний бюджет України на 2017 рік" встановлено у 2017 році мінімальну заробітну плату у місячному розмірі 3200 грн. Відтак, посадовий оклад судді місцевого суду, який не проходив кваліфікаційне оцінювання, має становити 32000 грн. Однак, з січня 2017 року відповідач в порушення зазначених норм нарахував та виплатив позивачеві суддівську винагороду з розрахунку посадового окладу в розмірі 16000 грн. Однак, кошторис, щомісячний розпис видатків та межі річної суми видатків, передбачені Законом України "Про Державний бюджет України на 2017 рік" на виплату суддівської винагороди, мають відповідати вимогам встановленим у ч. 2 ст. 135, п. 23 розділу ХІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про судоустрій та статус суддів" в редакції від 02.06.2016 та ч. 3 ст. 133 Закону України "Про судоустрій та статус суддів" від 07.07.2010 (в редакції від 12.02.2015). Позивач просив розгляд справи здійснювати за його відсутності.
Відповідач щодо задоволення адміністративного позову заперечував, з підстав викладених у письмових запереченнях, в яких зазначено, що відповідно до п. 22 розділу ХІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про судоустрій та статус суддів" право на отримання суддівської винагороди у розмірах, визначених цим Законом мають судді, які за результатами кваліфікаційного оцінювання підтвердили відповідність займаній посаді або призначені на посаду за результатами конкурсу, проведеного після набрання чинності цим Законом. Оскільки позивача призначено на посаду судді до набрання чинності вищезазначеним Законом, а також кваліфікаційне оцінювання позивачем пройдено не було, у відповідача відсутні правові підстави для виплати позивачеві суддівської винагороди у розмірі більшому ніж 16000 грн. Відтак, відповідач при виплаті позивачеві суддівської винагороди діяв в межах і в спосіб, передбачений законами України, а отже адміністративний позов задоволенню не підлягає. Згідно з вказаними запереченнями відповідач також просить розгляд адміністративної справи здійснювати без участі його представника.
Відповідно до ч. 1 статті 41 Кодексу адміністративного судочинства України у разі неявки у судове засідання всіх осіб, які беруть участь у справі, чи якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється за відсутності осіб, які беруть участь у справі, фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
Дослідивши подані суду письмові докази, оцінивши їх за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді у судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, суд зазначає про таке.
ОСОБА_1 Указом Президента України від 24.02.2011 призначений строком на п'ять років на посаду судді Уманського міськрайонного суду Черкаської області. На підставі вказаного Указу Президента України наказом в.о. голови Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 15.03.2011 № 12-К позивач приступив до виконання обов'язків судді відповідного суду з 15.03.2011.
Згідно штатного розпису Уманського міськрайонного суду Черкаської області на 2017 рік посадові оклади суддів затверджені на рівні 16 000 грн., що узгоджується з розрахунковими листами за січень - квітень 2017 року (а.с. 12,14-15).
А у відповідності до довідки ТУ ДСА у Черкаській області від 07.08.2017 № 1102-04/17, ОСОБА_3 отримав з січня 2017 по липень 2017 заробіток, що складає 126153, 44 грн.:
- січень 2017 - 16000 грн.;
- лютий 2017 - 14400 грн.;
- березень 2017 - 30189,47 грн.;
- квітень 2017 - 19818,07 грн.;
- травень 2017 - 13655,83 грн.;
- червень 2017 - 22909,68 грн.;
- липень 2017 - 9180,39 грн.
Листом територіального управління Державної судової адміністрації України в Черкаській області від 24.05.2017 № 728-03/17, на заяву ОСОБА_3, повідомлено останнього, що з січня 2017 року позивачу виплачувалася суддівська винагорода з посадовим окладом в розмірі 10 мінімальних заробітних плат з розрахунковою величиною 1600 грн.
Окрім того, з матеріалів справи судом з'ясовано, що позивачем кваліфікаційне оцінювання судді пройдено не було, у відповідності до довідки Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 26.06.2017 № 01.33/40/17.
Розглядаючи справу по суті, суд виходить з такого.
Частиною 2 статті 130 Конституції України визначено, що розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій.
Відповідно до ч.1 ст. 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 02.06.2016 № 1402-VIIІ (далі - Закон 1402-VIIІ) суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.
Пунктом 1 частини 3 статті 135 Закону №1402-VIIІ, в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин, встановлено базовий розмір посадового окладу судді місцевого суду - 30 прожиткових мінімумів працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.
Водночас абзацом 1 статті 22 розділу ХІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону №1402-VIIІ обумовлено, що право на отримання суддівської винагороди у розмірах, визначених цим Законом, мають судді, які за результатами кваліфікаційного оцінювання підтвердили відповідність займаній посаді (здатність здійснювати правосуддя у відповідному суді) або призначені на посаду за результатами конкурсу, проведеного після набрання чинності цим Законом.
Натомість пунктом 23 розділу ХІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону №1402-VIIІ визначено, що до проходження кваліфікаційного оцінювання суддя отримує суддівську винагороду, визначену відповідно до положень Закону України "Про судоустрій і статус суддів" (Відомості Верховної Ради України, 2010 р., №№41 - 45, ст. 529; 2015 р., №№18 - 20, ст. 132 із наступними змінами).
Так, згідно з ч. 3 ст. 133 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 07.07.2010 №2453-VI (далі - Закон №2453-VI) посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється в розмірі 10 мінімальних заробітних плат.
Таким чином, посадовий оклад судді, який не пройшов кваліфікаційне оцінювання визначається відповідно до розміру, визначеного ч. 3 ст. 133 Закону №2453-VI.
Судом встановлено, що позивач призначений на посаду судді до набрання чинності Законом №1402-VIІІ та не проходив кваліфікаційного оцінювання на підтвердження відповідності займаній посаді (здатності здійснювати правосуддя у відповідному суді), а тому його посадовий оклад належить обраховувати з огляду на розмір, визначений ч. 3 ст. 133 Закону №2453-VI, та має становити 10 мінімальних заробітних плат.
Статтею 8 Закону України "Про Державний бюджет України на 2017 рік" від 21.12.2016 № 1801-VIII установлено, що у 2017 році розмір мінімальної заробітної плати з 1 січня становить 3200 гривень.
Таким чином, застосування принципу тлумачення від попереднього правового явища до наступного і навпаки, а також аналіз вищевказаних положень дає можливість суду отримати правовий припис про те, що законодавцем визначено регулювання суддівської винагороди виключно Законом України "Про судоустрій і статус суддів", що узгоджується з приписом ч.2 ст.130 Конституції України.
За таких обставин є безпідставним посилання відповідача на застосування пункту 3 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" від 06.12.2016 №1774-VIII (далі - Закон №1774-VIII), яким установлено, що мінімальна заробітна плата після набрання чинності цим Законом не застосовується як розрахункова величина для визначення посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат. До внесення змін до законів України щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини вона застосовується у розмірі 1600 гривень.
Одночасно суд зазначає, що Законом №1774-VIII не внесено змін до Закону №1402-VIII чи Закону №2453-VI в частині регулювання розміру суддівської винагороди суддів, які не пройшли кваліфікаційного оцінювання, а тому, зважаючи на приписи ч. 1 ст. 135 Закону №1402-VIII, відсутні законодавчі підстави враховувати п. 3 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону №1774-VIII при обчисленні розміру та нарахуванні суддівської винагороди.
Викладена позиція узгоджується з принципом незалежності судді, який відповідно до пунктів 7, 8 частини 5 статті 48 Закону №1402-VIII забезпечується окремим порядком фінансування та організаційного забезпечення діяльності судів, установленим законом і належним матеріальним та соціальним забезпеченням судді.
Конституційний Суд України в рішенні від 08.04.2016 №4-рп/2016 у справі №1-8/2016 вкотре зазначив, що конституційний принцип незалежності суддів забезпечує важливу роль судової влади в механізмі захисту прав і свобод людини і громадянина та є запорукою реалізації права на судовий захист, передбаченого частиною першою статті 55 Основного Закону України; положення Конституції України стосовно незалежності суддів, яка є невід'ємним елементом статусу суддів та їх професійної діяльності, пов'язані з принципом поділу державної влади та обумовлені необхідністю забезпечувати основи конституційного ладу й права людини, гарантувати самостійність і незалежність судової влади; гарантії незалежності суддів як необхідні умови здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом встановлені у базових законах з питань судоустрою, судочинства, статусу суддів, мають конституційний зміст і разом з визначеними Основним Законом України складають єдину систему гарантій незалежності суддів та повинні бути реально забезпечені; конституційний статус судді дає підстави ставити до судді високі вимоги і зберігати довіру до його компетентності та неупередженості, передбачає надання йому в майбутньому статусу судді у відставці, що також є гарантією належного здійснення правосуддя.
Гарантії незалежності суддів встановлено у статтях 48, 52 розділу III, статті 117 розділу VII, розділах IX, X Закону №2453-VI в редакції Закону №192, зі змісту яких вбачається, що однією з гарантій незалежності суддів є їх належне матеріальне та соціальне забезпечення, зокрема надання суддям за рахунок держави суддівської винагороди, а суддям у відставці - щомісячного довічного грошового утримання або пенсії за вибором. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу визначених Конституцією України, гарантій незалежності суддів.
Рішенням від 03.06.2013 № 3-рп/2013 у справі №1-2/2013 Конституційний Суд України зазначив, що будь-яке зниження рівня гарантій незалежності суддів суперечить конституційній вимозі неухильного забезпечення незалежного правосуддя та права людини і громадянина на захист прав і свобод незалежним судом, оскільки призводить до обмеження можливостей реалізації цього конституційного права, а отже, суперечить частині першій статті 55 Конституції України.
Пунктом 6.1 Європейської хартії про закон "Про статус суддів" (Лісабон, 10.07.1998) визначено, що рівень винагороди, яка виплачується суддям за виконання їх професійних обов'язків, повинен бути таким, щоб захистити їх від тиску, що може спричинити вплив на їх рішення або взагалі поведінку суддів і таким чином вплинути на їхню незалежність та неупередженість.
Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Частиною 1 статті 148 Закону №1402-VIІІ визначено, що фінансування всіх судів в Україні здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України. Видатки загального фонду Державного бюджету України на утримання судів належать до захищених статей видатків Державного бюджету України.
Частиною четвертою статті 148 Закону №1402-VIІІ встановлено, що функції розпорядника бюджетних коштів щодо всіх місцевих судів здійснюють територіальні управління Державної судової адміністрації України.
Водночас, попередньою редакцією Закону (стаття 145 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" в редакції, чинній до 2 червня 2016 року) було визначено лише головних розпорядників коштів Державного бюджету України щодо фінансового забезпечення діяльності судів, зокрема: Верховний Суд України, вищі спеціалізовані суди - щодо фінансового забезпечення діяльності цих органів; ДСА України - щодо фінансового забезпечення діяльності всіх інших судів загальної юрисдикції. Норм, які б визначали розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня, зокрема, щодо місцевих судів, цим Законом встановлено не було.
Відповідно до абзацу третього частини третьої статті 10 Бюджетного кодексу України головні розпорядники бюджетних коштів, зокрема, ДСА України, самостійно визначають мережу розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня та одержувачів бюджетних коштів з урахуванням вимог щодо формування єдиного реєстру розпорядників бюджетних коштів і одержувачів бюджетних коштів та даних такого реєстру.
За вимогами абзацу 7 пункту 1.2 глави 1 Порядку казначейського обслуговування державного бюджету за витратами, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 24.12.2012 №1407 (далі - Порядок), мережа розпорядника коштів державного бюджету - згрупована відповідно до законодавства головним розпорядником коштів державного бюджету (розпорядником коштів державного бюджету нижчого рівня, що має власну мережу) інформація щодо розпорядників нижчого рівня, які у своїй діяльності підпорядковані цьому розпоряднику та/або діяльність яких координується ним, а також отримують від нього бюджетні асигнування, та одержувачів коштів державного бюджету.
За змістом Порядку розпорядники нижчого рівня поділяються на бюджетні установи, що мають власну мережу, та на бюджетні установи, що не мають мережі.
Таким чином, саме на відповідача покладено обов'язок щодо нарахування та виплати суддям грошового забезпечення в розмірі визначеному Законом України "Про судоустрій і статус суддів".
На підставі викладеного та беручи до уваги, що законодавцем не вносилися зміни до Закону №2453-VI та/або Закону №1402-VIІІ в частині розміру суддівської винагороди у тому числі й розрахункової величини з огляду на яку здійснюється її нарахування, зважаючи на гарантію, передбачену ч. 2 ст. 130 Конституції України стосовно встановлення розміру винагороди судді законом про судоустрій, процедура прийняття якого (чи внесення змін до нього) визначає особливий порядок, суд дійшов висновку, що застосування відповідачем при виплаті судді Гончаруку В.М., суддівської винагороди положень п. 3 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону №1774-VIII та не виконання п. 23 розділу ХІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону №1402-VIІІ, порушує гарантоване державою право на належне матеріальне забезпечення судді як одну із складових його незалежності.
Окрім того, незастосування відповідачем вимог п. 23 розділу ХІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону №1402-VIІІ суперечить позиції Європейського суду з прав людини, викладеній у п. 23 рішення від 10.03.2011 у справі "Сук проти України", відповідно до якої держава може ввести, призупинити або припинити їх виплату, вносячи відповідні законодавчі зміни. Однак, якщо законодавча норма, яка передбачає певні доплати, є чинною, а передбачені умови - дотриманими, державні органи не можуть відмовляти у їх наданні, доки законодавче положення залишається чинним.
Стаття 8 Кодексу адміністративного судочинства України встановлює, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини
Відповідно до ст.17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права. Відповідно до практики Європейського Суду з прав людини конвенційне поняття "майно" являє собою "існуюче майно" або засоби, включаючи право вимоги, відповідно до якого заявник може стверджувати, що він має принаймні "законне сподівання" стосовно ефективного здійснення права власності (справа "Принц Ліхтенштейну Ганс-Адам II проти Німеччини", заява № 42527/98, рішення від 12.07.2001 п. 83); засоби юридичного захисту ефективними є тоді, коли вони можуть запобігти виникненню умов, які становлять порушення, або не допустити подальшого існування таких умов (справа "Мельник проти України", заява № 72286/01, рішення від 28.03.2006, щодо статті 13); принцип верховенства права зобов'язує державу поважати і застосовувати запроваджені нею закони, створюючи правові й практичні умови для втілення їх в життя (справа "Броньовський проти Польщі", заява № 31443/96, рішення від 22.06.2004, п. 184).
Так, при розгляді справи "Кечко проти України" (заява № 63134/00) Європейський Суд зауважив, що держава може вводити, призупиняти чи закінчити виплату надбавок з державного бюджету, однак свідома відмова в цих виплатах не допускається, доки відповідні положення є чинними (п. 23 Рішення Суду). У зв'язку з цим, Європейський Суд не прийняв до уваги позицію Уряду України про колізію двох нормативних актів, якими встановлені відповідні доплати та пільги з бюджету і які є діючими, та Закону України "Про Державний бюджет" на відповідний рік, де положення останнього, на думку Уряду України, превалювали як спеціальний закон. Суд не прийняв аргумент Уряду України щодо бюджетних асигнувань, оскільки органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов'язань (аналогічна позиція викладена в рішенні у справі № 59498/00 "Бурдов проти Росії").З огляду на вищевикладене суд приходить до висновку про те, що аргументи відповідача про відсутність механізму реалізації законодавчого положення, відсутність бюджетних асигнувань та відсутність коштів, як причина невиконання своїх зобов'язань, не можуть бути підставою для невиконання вимог закону.
Виходячи з фінансових можливостей державного бюджету, законодавець має право на встановлення будь-якого розміру суддівської винагороди, більшого чи меншого, але враховуючи вимоги ст.130 Конституції України, ч. 1 ст. 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 02.06.2016 №1402-VIII, ч. 1 ст. 133 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 07.07.2010 №2453-VI, це повинно бути передбачено виключено у законі про судоустрій, а не в інших нормативно-правових актах.
Прикінцеві та перехідні положення Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" від 06.12.2016 №1774-VIII не є законом про судоустрій, а тому відповідно до ст.130 Конституції України, ч.1 ст.135 №1402-VIII вони не можуть регулювати питання розміру суддівської винагороди.
Прикінцеві та перехідні положення Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" від 06.12.2006 №1774-VIII щодо не застосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини при визначенні посадових окладів та заробітної плати працівників та встановлення для цих цілей нової розрахункової величини в 1600 гривень, враховуючи вимоги ст. 130 Конституції України, можуть застосовуватися до будь-яких інших посадових окладів та заробітних плат працівників, окрім посадових окладів судді. З урахуванням вищевикладеного суд приходить до висновку про те, що відповідачем порушено право позивача на передбачений Законом України "Про судоустрій і статус суддів" розмір суддівської винагороди, виходячи з посадового окладу в 10 мінімальних заробітних плат, визначених ст.8 Закону України "Про Державний бюджет України на 2017 рік", починаючи з 01.01.2017 року.
Крім того, суд зазначає, що відповідно до ст. 10 Закону України "Про оплату праці" передбачено, що розмір мінімальної заробітної плати встановлюється Верховною Радою України за поданням Кабінету Міністрів України не рідше одного разу на рік у законі про Державний бюджет України з урахуванням вироблених шляхом переговорів пропозицій спільного представницького органу об'єднань профспілок і спільного представницького органу об'єднань організацій роботодавців на національному рівні.
Зміни розміру мінімальної заробітної плати іншими законами України та нормативно-правовими актами є чинними виключно після внесення змін до закону про Державний бюджет України на відповідний рік.
Враховуючи, що в Законі України "Про Державний бюджет на 2017 рік" відсутній будь-який інший місячний розмір мінімальної заробітної плати ніж 3200 гривень, суд дійшов висновку, що з 01.01.2017 - 1600 гривень є розміром іншої спеціальної тимчасової розрахункової величини, але не іншим розміром мінімальної заробітної плати на 2017 рік.
В один і той же період часу не може існувати одночасно два відмінних один від одного розміру мінімальної заробітної плати.
Натомість, як вже було зазначено вище, ч. 1 ст. 133 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 07.07.10 №2453-VI, розмір посадового окладу судді місцевого суду обраховується саме з розміру мінімальної заробітної плати, а не якоїсь іншої розрахункової величини.
Зважаючи на викладене, враховуючи, що суддівська винагорода позивачу з січня 2017 року розраховувалася з розміру мінімальної заробітної плати встановленого в п.3 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону №1774-VIII, а не з розміру визначеного ст. 8 Закону України "Про Державний бюджет України на 2017 рік", суд дійшов висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 стосовно визнання неправомірною бездіяльності ТУ ДСА у Черкаській області щодо нездійснення нарахування суддівської винагороди, виходячи із розміру 10 мінімальних заробітних плат, визначеної Законом України «Про державний бюджет України на 2017 рік» та в частині про зобов'язання відповідача перерахувати та виплатити позивачу недоплачену суддівську винагороду з розрахунку посадового окладу - 10 мінімальних заробітних плат, що становить 32000,00грн, за кожен місяць з урахуванням виплаченої суддівської винагороди, починаючи з 1 січня 2017 року до 31 липня 2017 року, підлягають до задоволення у повному обсязі.
Позовна вимога ОСОБА_1 щодо зобов'язання ТУ ДСА України у Черкаській області нараховувати та виплачувати позивачу суддівську винагороду з розрахунку посадового окладу - 10 мінімальних заробітних плат, що становить 32000,00грн, за кожен місяць, починаючи з дня набрання судовим рішенням законної сили, а також здійснити перерахунок виплаченої суддівської винагороди з дня набрання судовим рішенням законної сили, задоволенню не підлягає, оскільки судове рішення є наслідком чинного правового регулювання та спрямоване на відновлення порушених прав, свобод та інтересів, а тому таке рішення не може регулювати суспільні відносини в майбутньому.
В адміністративному позові позивач також просив допустити до негайного виконання постанову суду в частині нарахування та виплати недоплаченої суддівської винагороди за січень 2017 року в сумі 16000,00грн.
Відповідно до п. 2. ч. 1 ст. 156 Кодексу адміністративного судочинства України негайно виконуються постанови суду про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць.
Між тим, оскільки спірні суми не були нараховані позивачу і позивач не просить стягнути конкретну суму, суд вважає за необхідне відмовити у задоволенні позовної вимоги щодо нарахування та виплати недоплаченої суддівської винагороди за січень 2017 року в сумі 16000,00грн., бо стягнення, як такого не відбувається. Тобто, судом питання про стягнення суддівської винагороди не вирішувалося, а тому вимога про допуск до негайного виконання постанови суду задоволенню не підлягає.
Отже позов підлягає частковому задоволенню.
Відповідно до частин 1, 2 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення; в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Суд при вирішенні спору враховує приписи статті 2 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України, відповідно до якої у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, обґрунтовано, добросовісно, розсудливо та безсторонньо, пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення.
Підстави для розподілу судових витрат відсутні.
Керуючись статтями 14, 41, 86, 94, 122, 159-163, 167, 185-187, 254, 256 Кодексу адміністративного судочинства України, суд.
Адміністративний позов задовольнити частково.
Визнати неправомірною бездіяльність територіального управління Державної судової адміністрації України у Черкаській області щодо не здійснення нарахування судді Уманського міськрайонного суду Черкаської області Гончаруку Василю Миколайовичу суддівської винагороди, виходячи із розміру 10 мінімальних заробітних плат, визначеної Законом України «Про державний бюджет України на 2017 рік».
Зобов'язати територіальне управління Державної судової адміністрації України у Черкаській області перерахувати та виплатити судді Уманського міськрайонного суду Черкаської області Гончаруку Василю Миколайовичу недоплачену суддівську винагороду з розрахунку посадового окладу - 10 мінімальних заробітних плат, що становить 32000,00 грн, за кожен місяць з урахуванням виплаченої суддівської винагороди, починаючи з 1 січня 2017 року до 31 липня 2017 року.
У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовити.
Копію рішення направити особам, які беруть участь у справі.
Постанова набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, яка може бути подана до Київського апеляційного адміністративного суду через Черкаський окружний адміністративний суд протягом десяти днів з дня проголошення постанови. У разі застосування судом частини третьої статті 160 Кодексу адміністративного судочинства України, а також прийняття постанови у письмовому провадженні, апеляційна скарга подається протягом десяти днів з дня отримання копії постанови.
Суддя В.П. Тимошенко
Повний текст постанови виготовлено 11.08.2017