Дата документу Справа №
Єдиний унікальний №321/1739/16
Справа № 22-ц/778/2530/17 Головуючий у 1-й інстанції: Олійник М.Ю.
Суддя-доповідач: Кочеткова І.В.
03 серпня 2017 року м. Запоріжжя
Колегія суддів судової палати з цивільних справ Апеляційного суду Запорізької області у складі:
Головуючого: Кочеткової І.В.,
Гончар М.С.,
суддів: Маловічко С.В.,
секретар: Бєлова А.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, третя особа - приватний нотаріус Наливайко Катерина Кирилівна, про визнання заповіту недійсним,
за апеляційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Михайлівського районного суду Запорізької області від 12 квітня 2017 року,
У грудні 2016 року ОСОБА_3 звернувся до суду з вищевказаним позовом. Зазначав, що ІНФОРМАЦІЯ_2 померла його рідна сестра ОСОБА_6, після смерті якої залишилася спадщина: житловий будинок із земельною ділянкою в селі Радісне, Михайлівського району, Запорізької області, земельний пай, банківські вклади, тощо. Спадкоємців першої черги у сестри не було, а тому він як спадкоємець другої черги в установлений строк звернувся до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини, проте нотаріус відмовив йому у видачі свідоцтва про право на спадщину, оскільки ОСОБА_6 склала заповіт на користь своєї племінниці ОСОБА_4
Посилаючись на те, що за життя ОСОБА_6 завжди говорила про його права на батьківський будинок, він завжди надавав допомогу сестрі, ремонтував будинок, після смерті організував поховання, а також на те, що під час складання заповіту ОСОБА_6 внаслідок похилого віку і психічного розладу не усвідомлювала значення своїх дій та не керувала ними, просив суд визнати заповіт недійсним з підстав, передбачених ст.ст.203, 225 ЦК України.
Рішенням Михайлівського районного суду Запорізької області від 12 квітня 2017 року відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_3 до ОСОБА_4, третя особа - приватний нотаріус Наливайко К.К., про визнання заповіту недійсним.
В апеляційній скарзі ОСОБА_3, посилаючись на однобічність розгляду справи, порушення норм матеріального і процесуального права, упередженість суду, просить скасувати рішення суду та ухвалити нове рішення про задоволення позову.
Заслухавши у засіданні апеляційного суду суддю-доповідача, пояснення ОСОБА_3, заперечення ОСОБА_4 і її представника адвоката Железняка А.В., перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не надано суду належних і допустимих доказів на підтвердження факту психічного розладу спадкодавця під час складання заповіту, що за положенням ст.225 ЦК України є підставою для визнання його недійсним.
Висновок суду є правильним і таким, що узгоджується із зібраними у справі доказами і нормами матеріального права.
Доводи апеляційної скарги про наявність підстав для визнання заповіту недійсним є безпідставними, виходячи з таких обставин.
Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін відповідно до вимог ст. 10 ЦПК України. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості.
Відповідно до ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Згідно зі ст. 57 ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- і відеозаписів, висновків експертів.
У відповідності до ч.1 ст.58 ЦПК України належними є докази,які містять інформацію щодо предмета доказуванню.
За правилами ч.1 ст.59 ЦПК України суд не бере до уваги докази,які одержані з порушенням порядку, встановленого законом.
Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.(ч.2 ст.59 ЦПК).
Встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_2 померла ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, після смерті якої залишилося спадкове майно, до складу якого входять земельна ділянка, площею 5,82 га, розташована на території Плодородненської сільської ради, Михайлівського району, Запорізької області (а.с.38,40) .
Як зазначено в медичній довідці про причину смерті, ОСОБА_6 померла у віці 77 років, причина смерті - хронічна ішемічна хвороба серця (а.с.39).
18 березня 2003 року ОСОБА_6 склала заповіт, який був посвідчений секретарем виконкому Плодородненської сільської ради Михайлівського району Запорізької області ОСОБА_8 та зареєстрований в реєстрі за № 58. Згідно вказаному заповіту ОСОБА_6 все своє майно заповіла ОСОБА_4 (а.с.41).
Крім того, 28 січня 2009 року приватним нотаріусом Михайлівського районного нотаріального округу Запорізької області Наливайко К.К. посвідчено заповіт ОСОБА_6, який зареєстровано в реєстрі за № 84, за яким ОСОБА_6 на випадок своєї смерті заповіла земельну ділянку, що належить їй на підставі Державного акту на право приватної власності на землю НОМЕР_1 ОСОБА_4 (а.с.42).
30 травня 2016 року ОСОБА_4 звернулася до приватного нотаріуса Михайлівського районного нотаріального округу Запорізької області Наливайко К.К. із заявою про видачу їй свідоцтва про право на спадщину після смерті ОСОБА_6 за заповітами. На підставі вказаної заяви була відкрита спадкова справа за № 14/2016 (а.с.37).
29 травня 2016 року ОСОБА_3 також звернувся до державного нотаріуса Михайлівської державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини після померлої ОСОБА_6, яка була направлена за належністю приватному нотаріусу Михайлівського районного нотаріального округу Запорізької області Наливайко К.К. (а.с.45-46).
Один із оспорюваних заповітів складений 18 березня 2003 р, тобто в період дії ЦК Української РСР, другий заповіт - 28 січня 2009 року, період дії ЦК України.
Допитані судом першої інстанції за клопотанням відповідача свідки ОСОБА_9 і ОСОБА_10 зазначали, що ОСОБА_6 була адекватною, ніколи не хворіла на психічні розлади, завжди говорила про свій намір залишити у спадок все своє майно племінниці ОСОБА_11, яка опікувалася нею, допомагала по господарству. ОСОБА_3 більше десяти років до сестри не приїздив, ніякої допомоги їй не надавав, участі у похованні не приймав.
Згідно з пунктами 1, 4 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України 2003 року цей Кодекс набирає чинності з 1 січня 2004 року і застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності. Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності Цивільним кодексом України, його положення застосовуються до тих прав і обов'язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності. Правила книги шостої Цивільного кодексу України застосовуються також до спадщини, яка відкрилася, але не була прийнята ніким із спадкоємців до набрання чинності цим Кодексом.
Згідно з ч. 1 ст. 55 ЦК Української РСР, чинного на час виникнення спірних правовідносин, угода, укладена громадянином, хоч і дієздатним, але який в момент її укладення перебував у такому стані, коли він не міг розуміти значення своїх дій або керувати ними, може бути визнана судом недійсною за позовом цього громадянина (його правонаступника).
Згідно з вимогами п. 2 ч. 1 ст. 145 ЦПК України призначення експертизи є обов'язковим у разі заявлення клопотання про призначення експертизи обома сторонами. Призначення експертизи є обов'язковим також за клопотанням хоча б однієї із сторін, якщо у справі необхідно встановити психічний стан особи.
У пункті 10 постанови Пленуму Верховного Суду України від 28 квітня 1978 року № 3 «Про судову практику в справах про визнання угод недійсними» роз'яснено, що для визначення наявності у особи стану, коли вона не могла розуміти значення своїх дій або керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння та ін.), на момент укладення спірної угоди суд призначає судово-психіатричну експертизу. Вимоги про визнання угоди недійсною з цих підстав вирішуються з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів, що підтверджують чи спростовують доводи позивача про те, що в момент її укладення він не розумів значення своїх дій і не міг керувати ними.
У пункті 18 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 2008 року № 7 «Про судову практику у справах про спадкування» судам роз'яснено, що суд визнає заповіт недійсним, якщо він був складений особою, яка через стійкий розлад здоров'я не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними. Для встановлення психічного стану заповідача в момент складання заповіту, який давав би підставу припустити, що особа не розуміла значення своїх дій і (або) не могла керувати ними на момент складання заповіту, суд призначає посмертну судово-психіатричну експертизу (ст. 145 ЦПК України).
Згідно із ч. 2 ст. 1257 ЦК України за позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде установлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі.
Заповіт є правочином, тому на нього поширюються загальні положення про правочини, якщо у книзі шостій ЦК України немає відповідного правила.
Відповідно до ч. 1 ст. 225 ЦК України правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті за позовом інших осіб, чиї цивільні права та інтереси порушені.
Правила зазначеної статті поширюються на ті випадки, коли немає законних підстав для визнання громадянина недієздатним, однак є дані про те, що у момент укладення правочину він перебував у такому стані, коли не міг розуміти значення своїх дій або керувати ними.
Як зазначено у п.16 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 6 листопада 2009 року, правила ст. 225 ЦК поширюються на ті випадки, коли фізичну особу не визнано недієздатною, однак у момент вчинення правочину особа перебувала в такому стані, коли вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо). Для визначення наявності такого стану на момент укладення правочину суд відповідно до ст. 145 ЦПК України зобов'язаний призначити судово-психіатричну експертизу за клопотанням хоча б однієї із сторін. Справи про визнання правочину недійсним із тих підстав вирішуються з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів відповідно до ст. 212 ЦПК України.
Згідно з постановою Верховного суду України від 29 лютого 2012 року № 6-9цс12, висновки якого є обов'язковими для судів, висновок про тимчасову недієздатність учасника правочину слід робити, перш за все, на основі доказів, які свідчать про внутрішній, психічний стан особи в момент вчинення правочину. Хоча висновок експертизи в такій справі є лише одним із доказів у справі і йому слід давати належну оцінку в сукупності з іншими доказами будь-які зовнішні обставини (показання свідків про поведінку особи тощо) мають лише побічне значення для встановлення того, чи була здатною особа в конкретний момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.
Статтею 3 Закону України «Про психіатричну допомогу» визначена презумпція психічного здоров'я, суть якої полягає в тому, що кожна особа вважається такою, яка не має психічного розладу, доки наявність такого розладу не буде встановлено на підставах та в порядку, передбачених цим Законом та іншими законами України.
Належних і допустимих доказів на підтвердження факту знаходження спадкодавця на момент складання заповітів у такому стані, коли вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо) позивач суду не надав.
Як вбачається із матеріалів справи, суд неодноразово роз'яснював сторонам у справі, що для вирішення позовних вимог про недійсність заповіту з заявлених підстав необхідно встановити психічний стан особи і з цією метою призначити судову експертизу.
Відповідно до ч.2 ст.11 ЦПК України особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
ОСОБА_3 відмовився від призначення та проведення судово-психіатричної експертизи для встановлення психічного стану ОСОБА_6 на час укладання заповітів.
Як встановлено судом, ОСОБА_6 була дієздатною особою, психічним розладом не страждала, на обліку у лікаря-психіатра не перебувала, доказів про наявність у неї будь-яких психічних хвороб позивачем суду не надано. Свідки, які допитувалися за клопотанням відповідача, не підтвердили вираження розладів у психіці спадкодавця.
Оглянута у судовому засіданні медична картка ОСОБА_6, фотокопія якої долучена до матеріалів справи, також не містить записів про психічні розлади ОСОБА_6
Оспорювані заповіти були складені спадкодавцем задовго до її смерті. Послідовність дій ОСОБА_6, складання двох заповітів на користь відповідача ОСОБА_4 спростовують доводи позивача про неадекватність сестри і невідповідність її волі змісту заповітів.
За вказаних обставин передбачених законом підстав для висновку про психічні розлади спадкодавця під час складання заповітів суд першої інстанції не мав.
В апеляційній скарзі ОСОБА_3 зазначає, що одне із судових засідань відбувалося в режимі відеоконференції і через технічні проблеми зі звуком він не мав можливості задати запитання свідкам. На думку позивача, проведення засідання в режимі відеоконференції призвело до порушення його прав, оскільки в місті Маріуполі, де він знаходився під час відеоконференції, постійно лунали вибухи і розривалися снаряди, а тому він не чув, про що йшлося.
Проте, як вбачається із матеріалів справи, судове засідання призначено в режимі відеоконференції за клопотанням позивача, а не з ініціативи суду (а.с.27).
Місто Маріуополь знаходиться на підконтрольній Україні території і бойові дії 24 березня 2017 року в ньому не велися.
Відповідно до технічного запису і журналу судового засідання позивач приймав участь у допиті свідків, задавав їм свої запитання, коментував їх відповіді. Жодних зауважень щодо бойових дій біля Жовтневого районного суду міста Маріуполя під час проведення судового засідання від позивача не надходило. В апеляційній скарзі позивач не заявив клопотання про повторний допит свідків.
В апеляційній скарзі ОСОБА_3 також зазначає про те, що відповідач не зверталася із письмовою заявою про допит свідків, а тому суд першої інстанції не мав права їх допитувати.
Відповідно до ст.136 ЦПК України заява про виклик свідка має бути подана до або під час попереднього судового засідання, а якщо попереднє засідання у справі не проводилося, - до початку розгляду заяви по суті.
За положенням ст. 168 ЦПК України заяви і клопотання осіб, які беруть участь у справі, розглядаються судом після того, як буде заслухана думка решти присутніх у судовому засіданні осіб, які беруть участь у справі, про що постановляється ухвала.
Недотримання стороною по справі вимоги ч.1 ст.168 ЦПК України щодо письмової форми заяви про виклик свідків не є підставою для застосування до пояснень свідків положень ч.1 ст.59 ЦПК України.
Як вбачається із журналу судового засідання, до початку розгляду справи відповідач заявила усне клопотання про допит свідків. Позивач не заперечував проти задоволення клопотання, приймав участь у допиті свідків, задавав їм запитання.
Допит свідків відбувався з дотриманням вимог ст.ст.180, 181 ЦПК України, а тому підстав для висновку про те, що пояснення свідками надавалося з порушенням порядку, встановленого законом, по справі не встановлено.
Посилання в апеляційній скарзі на те, що судом неповно з'ясовані обставини справи, не досліджені правоустановчі документи на спадкове майно, неправильно застосовані положення цивільного законодавства щодо порядку спадкування майна колгоспного двору, також не є підставою для скасування судового рішення. Оскільки предметом позову у цій1 справі було визнання заповіту недійсним, а не визнання права на спадщину або права на частку у майні колгоспного двору, суд першої інстанції обгрунтовано не долучав до матеріалів справи письмові докази, які не стосуються предмету спору.
Клопотання щодо витребування право установчих документів на спадкове майно позивач суду не заявляв. Питання щодо розподілу спадкового майна або виділу частки із майна колгоспного двору судом не вирішувалося, оскільки такий позов в порядку ст.119 ЦПК України ОСОБА_3 не заявлявся.
Доводи апеляційній скарги про нікчемність заповітів, підробку підпису сестри, недотримання вимог закону посадовими особами при посвідченні заповітів, порушення вимог ст.533,563 ЦК УРСР не підлягає обговоренню.
За правилами ст. 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Як вбачається із тексту позовної заяви, підставою для визнання заповіту недійсним позивач з посиланням на ст.225 ЦК України зазначав тільки психічний стан спадкодавця на час складання заповіту. Позов про визнання заповіту недійсним з інших підстав, про визнання права власності на житловий будинок і речі домашнього вжитку ОСОБА_3 не заявлявся і судом не розглядався.
Посилання в апеляційній скарзі на те, що судом не було призначено у справі судову почеркознавчу експертизу, є безпідставними.
Як вбачається із матеріалів справи, заява ОСОБА_3 про призначення почеркознавчої експертизи на адресу суду першої інстанції була подана 03 травня 2017 року, тоді як рішення по справі було ухвалено судом 12 квітня 2017 року.
Доводи апеляційної скарги про упередженість суду є також безпідставними. Належних і допустимих доказів на підтвердження факту упередженості суду позивач не надав, доводів в обґрунтування своїх припущень не навів. Заяву про відвід складу суду в судовому засіданні не заявляв. За вказаних обставин передбачених законом підстав для висновку про порушення судом вимог ст.20 ЦПК України по справі не встановлено.
Судом правильно визначений характер правовідносин між сторонами, вірно застосовані норми матеріального права, що їх регулюють, повно і всебічно досліджено матеріали справи та надано належну правову оцінку доводам сторін, висновки суду про відсутність підстав для задоволення позову апеляційною скаргою не спростовуються.
Оскаржуване рішення відповідає вимогам закону і матеріалам справи, підстав для його скасування судова колегія не вбачає.
Керуючись ст. ст. 307,308,313,317 ЦПК України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_3 відхилити.
Рішення Михайлівського районного суду Запорізької області від 12 квітня 2017 року по цій справі залишити без зміни.
Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення, проте може бути оскаржена до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів.
Головуючий:
Судді: