ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
18.07.2017Справа №910/7647/17
Суддя Мудрий С.М., розглянувши справу
за позовом товариства з обмеженою відповідальністю "СП "Стан-Комплект"
до 1) державного підприємства "Криворізька теплоцентраль"
2) Міністерства енергетики та вугільної промисловості України
про визнання недійсним договору купівлі-продажу теплової енергії №05112015 від 05.11.2015р.
Представники сторін:
від позивача: Кампо С.В. - представник за довіреністю № 3-1юр від 19.06.2017 р.;
від відповідача-1: Бібленко І.В. - представник за довіреністю № 2199/01 від 19.06.2017 р.;
від відповідача-2: Климась О.С. - представник за довіреністю № 122/2016 від 29.12.2016 р.
На розгляд господарського суду м. Києва передані позовні вимоги товариства з обмеженою відповідальністю "СП "Стан-Комплект" до державного підприємства "Криворізька теплоцентраль", Міністерства енергетики та вугільної промисловості України про визнання недійсним договору купівлі-продажу теплової енергії №05112015 від 05.11.2015р.
Свої позовні вимоги позивач обґрунтовує тим, що договір №05112015 від 05.11.2015 року укладений між позивачем та відповідачем в розвиток договору про спільну діяльність, а тому не повинен суперечити його нормам та повинен бути укладений в тій самій формі, оскільки змінює (доповнює) окремі положення договору про спільну діяльність.
Проте, договір був підписаний лише ТОВ «СП «Стан-Комплект» та ДП «КТЦ» без погодження Міністерствм енергетики та вугільної промисловості України. Та, згідно з умовами договору про спільну діяльність ТОВ «СП «Стан-Комплект» зобов'язувалось відшкодувати ДП «КТЦ» варсть теплової енергії на підставі розрахунку, а не на підставі договору купівлі-продажу.
На підставі статтей 203, 215, 654 ЦК України, на думку позивача, вищезазначений договір є недійсним.
У зв'язку з чим, позивач звернувся до суду.
Ухвалою господарського суду м. Києва від 15.05.2017 р. порушено провадження у справі, розгляд справи призначено на 06.06.2017 р.
В судове засідання 06.06.2017 р. представники позивача та відповідача-1 не з'явилися, вимоги ухвали суду від 15.05.2017 р. не виконали, про поважні причини неявки суд не повідомили, хоча про час та дату судового засідання повідомлені належним чином, але 02.06.2017 р. до канцелярії суду позивач подав клопотання про відкладення розгляду справи.
Представник відповідача-2 виконав вимоги ухвали суду від 15.05.2017 р.
Ухвалою господарського суду м. Києва від 06.06.2017 р. розгляд справи відкладено на 20.06.2017 р., у зв'язку із неявкою представників позивача та відповідача-1.
16.06.2017 р. до канцелярії суду відповідач 1 подав відзив на позовну заяву.
У судовому засіданні 20.06.2017 р. представник позивача подав клопотання про продовження строку розгляду спору на п'ятнадцять днів.
Представник позивач виконав вимоги ухвали суду від 15.05.2017 р.
Представник відповідача 2 подав відзив на позовну заяву.
В судовому засіданні 20.06.2017 року оголошено перерву до 18.07.2017 року.
Ухвалою господарського суду м. Києва від 20.06.2017 року задоволено клопотання про продовження строку розгляду справи на п'ятнадцять днів. Продовжено строк розгляду справи на п'ятнадцять днів.
В судовому засіданні 18.07.2017 року представник позивача позовні вимоги підтримав, просив суд задовольнити позов.
Представник відповідача заперечував проти позову та просив відмовити у задоволенні позовних вимог.
Представник відповідача-2 заперечував проти позову та просив відмовити у задоволенні позовних вимог.
Заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши наявні в матеріалах справи докази, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні дані, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд вважає, що позовні вимоги позивача не підлягають задоволенню.
Частина 1 статті 202 ЦК України передбачає, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Згідно ч.1 статті 509 ЦК України, зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Відповідно до ч. 2 статті 509 ЦК України, зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.
Згідно п. 1 ч. 2 статті 11 ЦК України, підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Частина 1 статті 626 ЦК України передбачає, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
27.02.2007 року між товариством з обмеженою відповідальністю "Спільне українсько-російське підприємство "Стан-Комплект" правонаступником якого є товариство з обмеженою відповідальністю "СП "Стан-Комплект" (учасник-2) та державним підприємством "Криворізька теплоцентраль" (учасник 1) укладено договір про спільну діяльність. Даний договір був погоджений та підписаний Міністерством палива та енергетики України (правонаступником якого є міністерство енергетики та вугільної промисловості України).
Ухвалою господарського суду міста Києва від 20.03.2009 року у справі №50/112 затверджена мирова угода між ТОВ "Спільне українсько-російське підприємство "Стан-Комплект" та державним підприємством "Криворізька теплоцентраль", відповідно до якої сторонами визнано укладеною і затвердженою додатковоу угоду до договору про спільну діяльність.
На виконання договору про спільну діяльність ТОВ «СП «Стан-Комплект» встановило в котельній №1 ДП «КТЦ» когенераційну установку на базі парової турбіни з протитиском типу Р-12-35/5М та електрогенератора типу Т-12-2-УЗ електричною потужністю 12 МВт.
Встановлене електрогенеруюче обладнання, яке є власністю ТОВ «СП «Стан- Комплект», у відповідності з умовами договору про спільну діяльність приєднано до мереж та обладнання ДП «КТЦ» та складає з ними єдиний технологічний комплекс.
Згідно з Сертифікатом відповідності від 22.02.2010 р. № ДП000063, виданим Інспекцією державного архітектурно-будівельного контролю у Дніпропетровській області, технічне переоснащення котельні №1 з встановленим електрогенеруючим обладнанням як закінчений будівництвом об'єкт відповідає проектній документації, вимогам державних стандартів, будівельних норм і правил, підтверджено його готовність до експлуатації.
Відповідно до п. 4.2.7 договору про спільну діяльність ТОВ «СП «Стан-Комплект» зобов'язалось відшкодовувати ДП «КТЦ» вартість ресурсів, що використовуються для виробництва електричної енергії, на підставі розрахунку, який складається учасниками письмово та є невід'ємною частиною (додатком) до цього договору.
Як зазначено позивачем, на виконання п.4.2.7 договору про спільну діяльність між державним підприємством "Криворізька теплоцентраль" та товариством з обмеженою відповідальністю "СП "Стан-Комплект" укладено договір купівлі-продажу теплової енергії №05112015 від 05.11.2015 року.
Спір у справі виник у зв'язку з тим, що на думку позивача, договір № 05112015 укладений в розвиток договору про спільну діяльність, а тому не повинен суперечити його нормам та повинен бути укладений в тій самій формі, оскільки змінює (доповнює) окремі положення договору про спільну діяльність. Проте, всупереч положенням статті 654 ЦК України договір № 05112015 був підписаний лише ТОВ "СП "Стан-Комплект" та ДП "КТЦ" без погодження Міністерством енергетики та вугільної промисловості України. Крім того, згідно з умовами договору про спільну діяльність ТОВ "СП "Стан- Комплект" зобов'язалось відшкодовувати ДП "КТЦ" вартість теплової енергії на підставі розрахунку, а не на підставі договору купівлі-продажу. ДП "КТЦ", користуючись своїм монопольним становищем та відсутністю технічних можливостей у ТОВ "СП "Стан-Комплект" змінити постачальника теплової енергії, нав'язало умови постачання теплової енергії ТОВ "СП "Стан-Комплект" на підставі окремого договору та ще й за тарифом, який містить економічно необгрунтовані витрати, що є порушенням статті 20 Закону України «Про теплопостачання». ТОВ "СП "Стан-Комплект" отримує теплову енергію безпосередньо на території ДП "КТЦ", а тому останнє не несе витрати на транспортування теплової енергії та не несе втрат тепла у мережах. При відшкодуванні вартості теплової енергії на підставі розрахунку за договором про спільну діяльність, сторони мали б можливість здійснювати розрахунок економічно обґрунтованих витрат, дотримуючись вимог чинного законодавства України.
А тому, керуючись статтями 203, 215, 654 ЦК України просить визнати договір купівлі-продажу теплової енергії №05112015 від 05.11.2015 року недійсним повністю.
Відповідно до ч.1 статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Згідно з ч.1 статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права або інтересу.
Цією статтею визначено перелік способів судового захисту, одним із яких є визнання правочину недійсним.
Статтею 203 ЦК України передбачені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину.
Відповідно до статті 215 ЦК України, що кореспондуються з положеннями ст. 207 ГК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Отже, вирішуючи спір про визнання правочину недійсним, господарському суду належить встановити наявність саме тих обставин, з якими закон пов'язує недійсність правочинів, зокрема, відповідність змісту правочину вимогам Цивільного кодексу України, іншим актам цивільного законодавства.
Відповідно до статті 6 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ст. 627 Цивільного кодексу України).
Свобода договору означає можливість сторін вільно визначати зміст договору, який вони укладають і формувати його конкретні умови. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства (ч. 1 ст. 628 ЦК України).
Відповідно до абз. 4 п. 2.1 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» № 11 від 29.05.2013 року, вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.
Згідно з п.2.10 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» № 11 від 29.05.2013 року, якщо чинне законодавство прямо не визначає кола осіб, які можуть бути позивачами у справах, пов'язаних з визнанням правочинів недійсними, господарському суду для вирішення питання про прийняття позовної заяви слід керуватися правилами статей 1 і 2 ГПК. Отже, крім учасників правочину (сторін за договором), а в передбачених законом випадках - прокурора, державних та інших органів позивачем у справі може бути будь-яке підприємство, установа, організація, а також фізична особа, чиї права та охоронювані законом інтереси порушує цей правочин.
Відповідно до п.1.1 договору про спільну діяльність, учасники зобов'язуються спільно діяти без створення юридичної особи для досягнення спільної мети, в строки, порядку та на умовах, визначених цим договором.
Спільною метою учасників за цим договором є виробництво електричної енергії на основі енергії пари, шляхом встановлення на території учасника-1 джерела електричної енергії - електрогенеруючого обладнання (п.1.2 договору про спільну діяльність).
Пунктом 3.2.7 договору про спільну діяльність передбачено, що учасник 1 (відповідач 1) зобов'язується забезпечити подачу до встановленого електрогенеруючого обладнання пари та інших ресурсів, необхідних для належної роботи цього обладнання.
Проте, відповідно до частини 3 статті 24 Закону України «Про теплопостачання» основними обов'язками споживача теплової енергії є: своєчасне укладання договору з теплопостачальною організацією на постачання теплової енергії.
05.11.2015 року між державним підприємством "Криворізька теплоцентраль" (теплопостачальна організація-продавець) та товариством з обмеженою відповідальністю "СП "Стан-Комплект" (споживач-покупець) укладено договір №05112015 про купівлі-продаж теплової енергії.
Відповідно до п.1.1 договору купівлі-продажу, за цим договором теплопостачальна організувя - продавець бере на себе зобов'язання продавати споживачу-покупцю теплову енергію, а споживач - покупець зобов'язується оплачувати одержану теплову енергію.
Згідно з ч. 4 ст. 19 Закону України «Про теплопостачання» теплогенеруюча організація має право постачати вироблену теплову енергію безпосередньо споживачу згідно з договором купівлі-продажу.
Таким чином, укладення договору купівлі-продажу теплової енергії є обов'язковим саме для споживача теплової енергії.
Пунктом 4 постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Правил користування тепловою енергією» №1198 від 03.10.2007 року передбачено, що користування тепловою енергією допускається лише на підставі договору купівлі-продажу теплової енергії між споживачем і теплопостачальною організацією (далі - договір), крім підприємств, що виробляють та використовують теплову енергію для цілей власного виробництва.
Тобто, ні договором про спільну діяльність ні нормами чинного законодавства України (яке діяло на момент укладення договору) не передбачено необхідність погодження договору купівлі-продажу теплової енергії зі споживачем безпосередньо Міністерством енергетики та вугульної промисловості України.
Постановою КМУ від 11.04.2012 року №296 «Про затвердження Порядку укладення державними підприємствами, установами, організаціями, а також господарськими товариствами, у статутному капіталі де частка держави перевищує 50 відсотків, договорів нро спільну діяльність, договорів комісії, доручення та управління майном», яка діє з 20.04.2012 року, передбачено погодження з органом управління, до якого належить державне підприємство, договору про спільну діяльність.
Частиною 1 статті 654 ЦК україни передбачено, що зміна або розірвання договору вчиняється в такій самій формі, що й договір, що змінюється або розривається, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає із звичаїв ділового обороту.
Враховуючи вищезазначене, суд приходить до висновку , що ст. 654 Цивільного кодексу України не стосується договірних відносин між позивачем та відповідачем щодо договору про купівлю-продаж теплової енергії, оскільки договір про купівлю-продаж теплової енергії укладається на виконання ст. 24 Закону України «Про теплопостачання», п. 4 Правил користування тепловою енергією, які затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 3 жовтня 2007 року № 1198, не змінює умови договору про спільну діяльність від 27 лютого 2007 року, не стосується положень, щодо розриву договору про спільну діяльність, а визначає окремі зобов'язання та виключно механізм поставки теплової енергії, ціну теплової енергії та строки сплати позивачем за отриману теплову енергію.
Статтею 275 ГК України встановлено, що за договором енергопостачання енергопостачальне підприємство (енергопостачальник) відпускає електричну енергію, пару, гарячу і перегріту воду (далі - енергію) споживачеві (абоненту), який зобов'язаний оплатити прийняту енергію та дотримуватися передбаченого договором режиму її використання, а також забезпечити безпечну експлуатацію енергетичного обладнання, що ним використовується.
При цьому відпуск енергії без оформлення договору енергопостачання не допускається.
В силу статті 24 Закону. України «Про теплопостачання» своєчасне укладання договору з теплопостачальною організацією на постачання теплової енергії є одним з основних обов'язків споживача теплової енергії.
Відповідно до статті 277 ГК України абоненти користуються енергією з додержанням правил користування енергією відповідного виду. Правила користування тепловою енергією, якщо інше не передбачено законом, затверджуються Кабінетом Міністрів України. Такими правилами у сфері теплопостачання є Правила користування тепловою енергією, затверджені постановою Кабінету міністрів України №1198 від 03.10.2007 р. (далі - Правила).
Згідно пункту 4 Правил користування тепловою енергією допускається лише на підставі договору купівлі - продажу теплової енергії між споживачем і теплопостачальною організацією, крім підприємств, що виробляють та використовують теплову енергію для цілей власного виробництва.
Як визначено у статті 67 ГК України, відносини підприємства з іншими підприємствами, організаціями, громадянами в усіх сферах господарської діяльності здійснюються на підставі договорів. Підприємства вільні у виборі предмета договору, визначенні зобов'язань, інших умов господарських взаємовідносин, що не суперечать законодавству України.
Згідно з.частинами 3, 7 статті 179 ГК України встановлено, що укладання господарського договору є обов'язковим для сторін, якщо, зокрема, існує пряма вказівка закону щодо обов'язковості укладення договору для певних категорій суб'єктів господарювання, чи органів державної влади або органів місцевого самоврядування.
Господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими норма нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.
Стаття 180 ГК України передбачає, що зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов'язань, як погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов'язкові умови договору відповідно до законодавства.
Господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто, згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких ра вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода.
Відповідно до положень ст. 181 ГК України господарський договір за загальним правилом викладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами та скріпленого печатками.
Враховуючи те, що договір купівлі-продажу теплової енергії № 05112015 від 05.11.2015 року містить всі істотні умови, визначені ч. 1 ст. 638 ЦК України, підписаний сторонами та скріплений печатками, є всі підстави вважати договір укладеним на умовах, які викладені в договорі.
Таким чином, договір купівлі-продажу теплової енергії є окремим договором, а не зміною договору про спільну діяльність та не стосується його розірвання.
Суд приходить до висновку, що договір про спільну діяльність та договір про купівлю-продаж теплової енергії є самостійним договором з визначеним предметом, правами та обов'язками сторін.
Отже, посилання позивача на статтю 654 ЦК України є безпідставним.
Отже, зважаючи на встановлені обставини справи та враховуючи положення чинного законодавства, суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для визнання оскаржуваного договору недійсним, що є підставою для відмови у задоволенні позову.
Відповідно до ч.1 статті 32 ГПК України, доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.
Згідно з ч.1 статті 33 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
Статтею 34 ГПК України передбачено, що господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи.
Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Відповідно до статті 44 ГПК України, судові витрати складаються з судового збору, сум, що підлягають сплаті за проведення судової експертизи, призначеної господарським судом, витрат, пов'язаних з оглядом та дослідженням речових доказів у місці їх знаходження, оплати послуг перекладача, адвоката та інших витрат, пов'язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.
Судовий збір, відповідно до статті 49 Господарського процесуального кодексу України, покладається на позивача.
На підставі викладеного та керуючись ч.1 ст. 32, ч.1 ст.ст. 33, 34, 44, 49, 82 - 85 Господарського процесуального кодексу України, суд
В позові відмовити повністю.
Відповідно до частини 5 статті 85 ГПК України, рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.
Дата підписання рішення: 03.08.2017 року.
Суддя С.М.Мудрий