Справа № 2-2354/09
18 листопада 2009 р. Олександрійський міськрайонний суд Кіровоградської області в складі: головуючого - судді Паламарчука М.С., при секретарі Шаповал І.Ф., розглянувши цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності на частку в спільному майні подружжя та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 та ОСОБА_3 про усунення перешкод в користуванні майном,
в с т а н о ви в :
Представник позивача від її імені звернувся до суду з позовом, в якому прохав визнати за позивачем право спільної часткової власності з відповідачем на квартиру АДРЕСА_1 по Ѕ частині за кожним.
Свої вимоги мотивував тим, що 28 вересня 1991 року між сторонами було укладено шлюб, від якого вони мають сина ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_1 р. народження. 09.12.1997 р. сторони придбали спірну квартиру і набули право спільної сумісної приватної власності на неї. Після цього вони оселилися і проживали в зазначеній квартирі.
В 1998 р. стосунки з відповідачем розладилися, вони фактично припинили шлюбні відносини. Відповідач почав зловживати спиртними напоями, вчиняв сварки, кожного разу виганяючи її з квартири, ображав і бив її, ображав дитину.
14 січня 2002 року шлюб між ними було розірвано відділом РАГС. Після розірвання шлюбу відповідач повністю усунувся від виховання і утримання сина і тому вона вимушена була виїжджати на заробітки до Росії. Син в той час проживав у її матері - Гриценко Павлини Вікторівни.
До літа 2003 р., коли вона приїжджала на відпочинок до Олександрії, то оселялась в належній їй квартирі. Наприкінці 2003 р. відповідач почав проживати в належній їм квартирі з іншою жінкою, змінив замок на вхідних дверях, не пускав її та сина до помешкання і з того часу вона вимушена проживати в своєї матері.
Вона іншого житла не має, а спільне проживання в одній квартирі з сім'єю колишнього чоловіка вважає неможливим, стосунки між ними неприязні і тому виникла необхідність виділення її частки з спільного майна колишнього подружжя, з метою захисту її права власності на зазначену квартиру. Квартира однокімнатна, жилою площею 19,1 кв. м, загальною площею 38,9 кв. м і проживання в ній двох сімей не можливе.
Відповідно до п. 2 ст. 370 ЦК України у разі виділу частки із майна, що є у спільній власності, вважається, що частки кожного із співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними. Відповідно до цієї статті вона має право на Ѕ частину квартири, а інша Ѕ частина квартири належить відповідачу.
Згідно із ст. 60, ч. 1 ст. 70 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить їм на праві спільної сумісної власності і в разі його поділу частки дружини та чоловіка є рівними.
Відповідач її право власності на частину квартири не визнає. Відповідно до ст. 392 ЦК України власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою.
В свою чергу відповідач звернувся з зустрічним позовом, в якому прохає відмовити в задоволенні первісного позову; визнати такими, що втратили право користування спірною квартирою ОСОБА_1 та ОСОБА_3 з дня їх офіційного вибуття у м. Москва РФ, з 2003 р.; зобов'язати Олександрійський МВ УМВС України в Кіровоградській області зняти їх з реєстраційного обліку за спірною адресою.
Своє прохання мотивує тим, що 03.09.1996 р. їхній шлюб було розірвано за рішенням суду. З цього часу подружнє життя з нею, як особою легковажної поведінки, припинено остаточно і безповоротно.
09 грудня 1997 р. він особисто, за власні кошти купив спірну квартиру, яка 15.12.1997 р. була зареєстрована за ним в Олександрійському МБТІ на праві особистої приватної власності. Нерухоме майно було набуте ним вже через рік після розірвання шлюбу та припинення з позивачем сімейного життя. Позивач не є стороною цього договору купівлі-продажу квартири. Тому квартира не була і не є, і не може бути об'єктом права спільної сумісної власності. Згідно з роз'ясненнями Пленуму Верховного Суду не належить до спільної сумісної власності майно одного з подружжя, набуте за час шлюбу, але за кошти, які належали одному з подружжя особисто. Аналогічною була і норма ст. 28 КпШС України на період існування правовідносин, за якою суд може визнати майно, нажите кожним із подружжя під час їх роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу, власністю кожного з них.
Отже позивач не є співвласницею спірної квартири, у зазначеній квартирі не проживає, оплату квартири і комунальних послуг ніколи не здійснювала, оскільки шлюб між ними за рішенням суду було розірвано у вересні 1996 р., а квартиру він особисто купив у грудні 1997 р. під час роздільного проживання, при фактичному припиненні шлюбу.
Крім цього, з 04 червня 2004 р. він офіційно перебуває в шлюбі з ОСОБА_2 Інною Володимирівною і від шлюбу має 2 дітей. Усією сім'єю проживають в спірній квартирі.
Позивач, починаючи з грудня 1997 р., періодично маніпулює реєстрацією. Перша прописка - 19.12.1997 р. Вже у довідці ПП «Грант - Житло» про склад сім'ї і реєстрацію (прописку) № 31 від 10.12.2007 р. прописка позивача відсутня. У позовній заяві про позбавлення його батьківських прав позивач зазначає свою адресу: вул. 6 Грудня, 141/1, кв. 208. Друга реєстрація позивача згідно довідки ПП «Грант - Житло» від 10.09.2008 р. уже зазначено - 12.03.2008 р.
14.10.2006 р. позивач повторно отримує паспорт громадянина України, що дає підстави вважати про можливу наявність у неї та сина подвійного громадянства, тобто РФ.
Позивач, маніпулюючи реєстрацією (пропискою), з 2003 р. син ОСОБА_3 навчається в СЗШ № 28 м. Москва, отримала ще й 2-й паспорт громадянина України. Але у копії паспорта, наданій позивачем до суду, є лише запис про першу реєстрацію - 19.12.1997 р.
Тому факт наявності зареєстрованих осіб у житловому приміщенні не створює та не є підставою для визнання права власності на частку цієї квартири. Інших доказів того, що майно було набуте на спільні гроші після розірвання шлюбу, позивач не надала, оскільки їх в природі не існує.
Протягом 6 років (оскільки, як зазначено позивачем у позовній заяві до Олександрійського міськрайонного суду про позбавлення його батьківських прав, з 2003 р. син ОСОБА_3 навчається в СЗШ № 28 м. Москва) позивач спірною квартирою не користувалася. Ніколи не виконувала обов'язків члена сім'ї, передбачених ст. 64 ЖК України, пов'язаних з утриманням, оплатою житлового приміщення та комунальних послуг.
Про те, що позивач добровільно відмовилася від права користування житлом і вибула у 2003 році на інше постійне місце проживання, підтверджується рішенням Олександрійського міськрайонного суду від 20.12.2007 р., яким його позбавлено батьківських прав. Згідно зі ст. 107 ЖК України у разі вибуття наймача або члена сім'ї на інше постійне місце проживання така особа втрачає право користування жилим приміщенням з дня вибуття. Аналогічний припис має і норма ч. 2 ст. 405 ЦК України, за якою член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом. Отже, ОСОБА_1 та ОСОБА_3 повинні бути визнані судом такими, що втратили право користування спірним житловим приміщенням з дня їх вибуття, з 2003 року.
До вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки. Позивач звернулась до суду майже через 13 років після розірвання шлюбу. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
В подальшому відповідач уточнив свої вимоги і прохає визнати такими, що втратили право користування спірною квартирою, та зняти з реєстрації ОСОБА_1 та ОСОБА_3. Зміну вимог мотивує тим, що друга реєстрація позивача згідно довідки ПП «Грант - Житло» від 10.09.2008 р. зазначена за його адресою - 12.03.2008 р., як ОСОБА_2. Проте, за цією довідкою позивач приховує дійсне своє прізвище ОСОБА_1» та таке ж прізвище сина, знаючи, що прізвище змінено з отриманням 3 паспорта громадянина України 12.03.2008 р. Таким чином, позивач, починаючи з 12.03.2008 р. маніпулює вже не тільки реєстрацією, але й зміненим прізвищем, не зважаючи на те, що дійсно проживає з сином за адресою: АДРЕСА_2
В судовому засіданні позивач та її представник підтримали свої позовні вимоги. Вимоги відповідача не визнали.
Позивач та її представник пояснили, що в 1996 р. вона подала на розлучення та стягнення аліментів з метою залякати відповідача, який на той час зловживав спиртними напоями. Але свідоцтво про розірвання шлюбу в органах РАГС отримала лише в січні 2002 р. Спірну квартиру вони купували разом за 2700 доларів США, які отримали на заробітках. Гроші вона пересилала своїй матері. Шукали квартиру також вони. Гроші продавцеві передавала позивач. Оформили квартиру на відповідача, бо його мати умовила її так зробити, щоб він відчув відповідальність за сім'ю. 11.12.1997 р. вони переїхали в квартиру і проживали там разом. Весною 1997 р. відповідач поїхав на заробітки. Вона сама робила ремонт в квартирі. Оскільки відповідач не надавав матеріальну допомогу, не платив аліменти вона десь з 2001 р. вимушена була постійно їздити на заробітки. Вона була зареєстрована з сином в спірній квартирі, іншого житла не має. При можливості приїздила в м. Олександрія, зупинялась в квартирі. В 2004 р. приїхала і взнала, що відповідач проживає в квартирі з іншою жінкою, змінив замки. Тому вона і змушена була, перебуваючи в м. Олександрія, проживати у матері. Син проживав з нею і навчався в м. Москва, де вони наймають квартиру. Потім взнала, що відповідач обманним шляхом виписав її з дитиною з спірної квартири. Спільне майно при розлученні вони не ділили. Звертатись до суду у неї не було часу. Оскільки вона залишалася зареєстрованою в спірній квартирі, то думала, що квартира являється спільною власністю. Вважає, що не пропустила строк позовної давності, так як про те, що відповідач звернувся до суду з позовом про визнання її та сина такими, що втратили право на користування спірною квартирою, взнала в 2007 році. Позивач підтвердила зміну нею та сином прізвищ на ОСОБА_1», надала відповідні документи.
Відповідач та його представник позов не визнали, підтримали вимоги відповідача. Пояснили, що в вересні 1996 р. шлюб між сторонами було розірвано судовим рішенням. Відповідач з позивачем не спілкувався, жив в батька. В м. Москва у нього проживає дядько, який позвав його на заробітки. 15 січня 1997 р. він поїхав на заробітки. Отримані гроші пересилав через дядька батькові. Доказів грошових переказів у нього немає. Квартиру знайшов сам. Придбав її 9.12.1997 р. за 2 900 доларів США з умовою, що витрати сторони договору несуть порівну. Для купівлі квартири позичав 800 доларів США. До її придбання він не проживав разом з позивачем в її матері. 12.12.1997 р. на прохання позивача прописав позивача в спірну квартиру. Допоміг перевезти меблі, щоб вони жили в квартирі. 20.12.1997 р. він поїхав в Росію. Не було 3 роки. Потім приїхав в червні 2001 р.
В серпні 2002 р. приїхав до квартири, бо зателефонували сусіди, що вибиті двері. Всі речі були вивезені, шпалери зірвані. Він купив і поставив замок. Після чого познайомився з жінкою, залишив її жити в квартирі і поїхав. Приїхав в кінці 2003 р., забрав цю жінку в Підмосков'я. 05.06.2004 р. він одружився з цією жінкою і вони до теперішнього часу проживають в спірній квартирі разом. Він позивача з квартири не виганяв, до нього ніхто не приходив. Свідоцтво про розірвання шлюбу з позивачем отримане ним в 2004 р.
Заслухавши сторони, допитавши свідків та дослідивши матеріали справи, суд приходить до наступного:
Згідно з свідоцтвами, виданими органами РАЦС, сторони перебували в шлюбі з 28.09.1991 р. до 14.01.2002 р. Розірвання шлюбу зареєстроване на підставі рішення Олександрійського міськрайонного суду від 03.09.1996 р. 27.05.1992 р. у них народився син ОСОБА_3.
Довідкою Олександрійського міжміського бюро технічної інвентаризації № 911 від 09.11.2009 р. підтверджується, що спірна квартира була куплена 09.12.1997 р. на ім'я відповідача та до теперішнього часу зареєстрована за ним на праві власності. Державна реєстрація права власності не скасована і не оспорена.
Згідно з статтями 22, 24, 28, 29 КпШС України майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку. Майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них. Роздільним майном кожного з подружжя є також речі індивідуального користування (одяг, взуття тощо), хоча б вони і були придбані під час шлюбу за рахунок спільних коштів подружжя, за винятком коштовностей та предметів розкоші. Кожний з подружжя самостійно володіє, користується і розпоряджається належним йому роздільним майном. В разі поділу майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, їх частки визнаються рівними. Суд може визнати майно, нажите кожним із подружжя під час їх роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу, власністю кожного з них. Якщо між подружжям не досягнуто згоди про спосіб поділу спільного майна, то за позовом подружжя або одного з них суд може постановити рішення: про поділ майна в натурі, якщо це можливо без шкоди для його господарського призначення; про розподіл речей між подружжям з урахуванням їх вартості та частки кожного з подружжя в спільному майні; про присудження майна в натурі одному з подружжя, з покладенням на нього обов'язку компенсувати другому з подружжя його частку грішми. При цьому суд також бере до уваги інтереси неповнолітніх дітей або інтереси одного з подружжя, що заслуговують на увагу. Поділ спільного майна подружжя може бути проведений як під час перебування в шлюбі, так і після розірвання шлюбу.
Для вимоги про поділ майна, яке є спільною сумісною власністю розведеного подружжя, встановлюється трирічний строк позовної давності.
Свідки ОСОБА_4, ОСОБА_5., ОСОБА_6, ОСОБА_7., ОСОБА_8. підтвердили, що на час придбання спірної квартири сторони проживали разом, вели спільне господарство. Про це свідчить і факт прописки позивача в цій квартирі з 19.12.1997 р. і до теперішнього часу, за виключенням того часу, коли на підставі заочного рішення суду від 23 серпня 2007 р. вона з сином були зняті з реєстрації. 01.11.2007 р. це рішення було скасоване і рішенням від 29 листопада 2007 р. в задоволенні позову було відмовлено. Сам відповідач визнав, що вселив і прописав позивача в спірну квартиру. При цьому договору найму вони не укладали. На підтвердження відсутності спільного проживання та ведення господарства він посилається на те, що в вересні 1996 р. їхній шлюб було розірвано судом. Але згідно з ст. 44 діючого на той час КпШС України шлюб вважається припиненим з моменту реєстрації розлучення в органах реєстрації актів громадянського стану. Таку реєстрацію було проведено значно пізніше придбання квартири, тому суд вважає, що вона являється спільною сумісною власністю колишнього подружжя.
Відповідно до статей 68, 69, 70 СК України розірвання шлюбу не припи-няє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. Розпоряджання майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно до Цивільного кодексу України . Дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. Дружина і чоловік мають право розділити майно за взаємною згодою. Договір про поділ житлового будинку, квартири, іншого нерухомого майна, а також про виділ нерухомого майна дружині, чоловікові зі складу усього майна подружжя має бути нотаріально посвідчений. У разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Договору про поділ майна сторони не укладали. Позивач та син сторін залишалися зареєстрованими в квартирі. Вперше про оспорювання відповідачем її права щодо спірної квартири позивач узнала в 2007 р., коли він звернувся до суду з позовом про визнання її та їхнього спільного сина такими, що втратили право на користування квартирою. Тому суд вважає, що позивачем не пропущено строк позовної давності і її позов підлягає задоволенню.
Оскільки судом визнається право власності за позивачем на Ѕ частину спірної квартири, то суд не може визнати її такою, що втратила право на користування спірним житлом. Ст. 107 ЖК України регулює відносини між наймачем житла та його власником, а ст. 405 ЦК України - між членами власника житла і самим власником, тому в даному випадку вони не можуть бути застосовані.
Син сторін також не може бути визнаним таким, що втратив право на користування спірною квартирою, оскільки він неповнолітній, перебував на навчанні. Доказів наявності у нього іншого житла відповідачем не надано. Інший співвласник квартири не заперечує проти проживання в ній сина. Згідно з ст. 29 ЦК України він має право вільно вибирати своє місце проживання.
Згідно з довідкою бюро технічної інвентаризації вартість Ѕ спірної квартири становить 18623 грн. : 2 = 9 311 грн. 50 коп. Тому позивач при подачі позову повинна була сплатити судовий збір в розмірі 1 % цієї суми, що становить 9 311,5 : 100 = 93 грн. 12 коп. Нею сплачено лише 51 грн. Оскільки її позов задовольняється, то різницю в 42 грн. 12 коп. = 93 грн. 12 коп. - 51 грн. необхідно стягнути з відповідача на користь держави. Також з нього на користь позивача необхідно стягнути судові витрати, понесені позивачем, тобто сплачену суму судового збору і 30 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення, всього 81 грн. Судові витрати, понесенні відповідачем, відшкодуванню йому не підлягають.
Керуючись статтями 22, 24, 28, 29 КпШС України, 68, 69, 70 СК України, 107 ЖК України, 213-215 ЦПК України, суд
Визнати за ОСОБА_1 право спільної часткової власності з ОСОБА_2 на квартиру № АДРЕСА_1., по Ѕ (одній другій) частині за кожним.
Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1. судові витрати в розмірі 81 грн. і на користь держави судовий збір в розмірі 42 грн. 12 коп.
В задоволенні зустрічного позову відмовити.
Рішення може бути оскаржене до апеляційного суду Кіровоградської обл. через Олександрійський міськрайонний суд шляхом подання в 10-денний строк з дня проголошення рішення апеляційної скарги або шляхом подання в той же строк заяви про апеляційне оскарження і подання після цього протягом 20 днів апеляційної скарги.
Суддя: